Знову зустріч з графом(5)
Вінсент ішов попереду по коридору, а Паула мовчки йшла за ним кількома кроками позаду. Слова з їхньої попередньої розмови досі дзвеніли в її голові. Раптом хтось, хто стояв неподалік, помітив їх і швидко підійшов.
— Ось ви де, — мовила Алісія з яскравою усмішкою, підходячи до них.
— Леді Джоелі подумала, що було б чудово випити з вами чаю. Вона надіслала мене вас покликати, — додала вона, чемно склавши руки. Її погляд на мить ковзнув по Паулі — усмішка на обличчі не змінилася, але в очах блиснуло запитання: «Чому ти з ним?» Паула швидко відвела погляд.
Вінсент не відповів одразу, і Алісія на мить завмерла. Усмішка трохи здригнулась, але вона швидко отямилась.
— Мій пане? — перепитала вона м’яко, заохочувально, легко торкнувшись його руки. Це був ледь помітний, але навмисний жест. Коли Вінсент не прибрав руки, обличчя Алісії засяяло ще більше. Вона почала легенько тягнути його вперед, прямуючи до вітальні.
Вінсент дозволив їй вести себе, але озирнувся й поглянув на Паулу. Його губи беззвучно прошепотіли:
— Іди зі мною.
Паула похитала головою. Вона не бачила сенсу приєднуватися до них. Але Вінсент був не з тих, хто легко приймає відмову. Він знову повернувся до неї, тепер більш чітко промовляючи губами:
— Па...
— Стривай! Я теж піду, — поспіхом перебила його Паула, не давши вимовити якесь ніякове прізвисько. Вона кинулась за ними, змусивши Алісію зупинитись і кинути на неї незадоволений погляд.
— Навіщо? — різко запитала Алісія, ледве приховуючи роздратування.
— Я подумала, можливо, там буде молодий пан, — вигадала Паула першу-ліпшу відмазку. Насправді Роберт дійсно іноді приходив на чай, тож заперечити було важко. Алісія нічого не відповіла, але виглядала незадоволеною. Паула помітила, як Вінсент із розвагою поглядає на неї, і встигла побачити, як він прикриває усмішку рукою.
«Як же дратує», — подумала Паула, зиркнувши на нього сердито.
— Куди ми йдемо? — звернувся Вінсент до Алісії спокійним тоном.
— У вітальню, — відповіла вона, вже менш роздратовано, показавши рукою напрям. Вінсент упевнено рушив уперед, Алісія пішла за ним, не забувши кинути на Паулу останній погляд, перш ніж прискорити ходу. Паула тихо зітхнула й, волочачи ноги, попрямувала слідом.
***
Коли вони увійшли до вітальні, усе вже було готово до чаювання. Стіл прикрашала скатертина з квітковим візерунком, а на триярусній підставці височіли гірки пісочних тістечок і печива. Леді Джоелі привітно усміхнулась, сьорбаючи чай. Поруч із нею Роберт був повністю зосереджений на шматку торта, а навколо його рота розсипались крихти.
Вінсент сів на диван навпроти Джоелі, а Паула приєдналася до няні поблизу. Окрім Алісії, Паули та няні, більше нікого з прислуги в кімнаті не було.
— Я якраз хотіла покликати вас, — весело мовила Джоелі.
— Чим я можу допомогти? — запитала Паула.
— А налий графу чаю, — запропонувала Джоелі.
Паула кивнула й потягнулася до чайника, але не встигла — Алісія вже була поруч і лагідно взяла його з її рук.
— Він гарячий. Я сама, — проспівала вона ніжно. Не чекаючи на реакцію Паули, підійшла до Вінсента й обережно налила чай, попереджаючи про температуру м’яким голосом. Вона відкинула пасмо волосся за вухо в точному, відпрацьованому жесті й сором’язливо усміхнулася, зустрівшись із ним поглядом. Сонячне світло, що лилося з вікна, надавало її рисам майже ангельського сяйва.
Вінсент же залишився незворушним, його обличчя залишалося незчитуваним, як завжди.
— Ви не часто сидите отак удвох, правда ж? — сказала Джоелі з лукавою усмішкою. — Чому б не використати момент і не поспілкуватися? Алісіє, може, сядеш поруч із графом?
— Можна? — несміливо спитала Алісія, глянувши на Вінсента.
— Звісно. Влаштовуйся зручніше, — підбадьорила її Джоелі.
Алісія граційно опустилась на диван поруч із Вінсентом, періодично зиркаючи на нього з ніжною усмішкою. Вінсент же просто обертав чашку з чаєм і зробив ковток, не звертаючи на неї уваги. Джоелі, здавалось, не помічала ніяковості ситуації й сяяла, ніби приймала ідеальних гостей.
Паула, що стояла неподалік, відчула дивну тривогу. Вінсент стримав слово — не розповів нікому про її особистість, навіть Джоелі, яка була його союзницею. За це вона була йому вдячна. Але ситуація з Алісією змушувала її почуватися вкрай неспокійно.
Вона не наважувалась зіштовхнутись із Алісією прямо, навіть попри підозру, що та вже здогадалась, хто вона. Наслідки могли бути занадто непередбачуваними, і Паула не була впевнена, що витримає їх. Проте бачити, як Алісія заграє з Вінсентом, знаючи власну хитку позицію, було боляче. Почуття тривоги гнітило її все дужче.
— А як ви познайомилися? — несподівано спитала Джоелі, її цікавість аж світилась. — Мені завжди було цікаво.
— Я вступила на службу до родини Беллуніта, — плавно відповіла Алісія. — У нас тоді були складні обставини, але зараз, озираючись назад, я вважаю, що це був цінний досвід.
— Хіба не було важко служити Вінсентові? Тоді ж він був не з найлегших.
— Було нелегко, — з м’якою усмішкою сказала Алісія. Спершу вона трохи нервувала, але швидко перейшла до природного тону.
Роберт, не зважаючи на напружену атмосферу, весело їв торт. Няня, стоячи поруч, витирала йому ротик і з цікавістю поглядала на Алісію. Тим часом Паула машинально крутила в руках порожню тарілку, відчуваючи важкість провини.
— Пан Вінсент часто зривався на мені, — сказала Алісія з ледь помітною грайливістю в голосі. — Говорив жахливі речі. Я пам’ятаю, скільки разів він казав мені "забирайся геть" — уже й не злічити.
Паула завмерла. Її голова різко сіпнулась угору — вона подивилась на Алісію. Поруч із нею Вінсент також обернувся до дівчини — на обличчі не читалось жодних емоцій. Алісія приклала руку до грудей, удавано ображена.
— Вінсенте, ти справді таке говорив? — здивовано запитала Джоелі.
Вінсент не відповів, і тривога Паули посилилась. Звідки Алісія знає ці слова? У Паули не йшло з голови відчуття, що щось тут дуже неправильно. Спогади, які переповідала Алісія, не належали їй.
Голос Алісії лунав солодко, коли вона звернулась до леді Джоелі:
— Я не тримаю зла. Навіть суворі слова залишають по собі приємні спогади. Він був різким, але іноді бував добрим.
«Приємні спогади?» — з гіркотою подумала Паула. У пам’яті спливла розмова з Алісією.
Це було спекотного дня, коли Паула тягала мішки з кормом. Тоді Алісія спитала, з цікавістю в очах:
— А були коли-небудь хороші спогади?
Паула на мить зупинилася, витерла піт із чола й задумалася:
— Були… У нього був страшний характер, але часом він був добрим. А ще... там, у глибині лісу, було прекрасне квіткове поле…
І тепер слова Алісії звучали майже дослівно, і в Паули по шкірі пробіг мороз.
— Те квіткове поле було неймовірне, — додала Алісія мрійливо. — Хотіла б побачити його знову.
//Коментар перекладача: Вінсент, благаю, зроби з нею щось. Хоч щось. Відправ її поливати оте квіткове поле, яке вона вкрала у Паули. Відправ її в ліс, звідки вона запозичила чужі спогади. Я серйозно — ще трохи, і я просто почну писати у дужках [репліка стерта через нетерпимість перекладача].
Не змушуй мене переходити на режим «перекладаю лише, що сказав Вінсент». Або на режим «випадково» перекладаю її слова як “пі-пі-пі”.//
— О, у лісі тут є квіткове поле? — зацікавлено перепитала Джоелі.
— Так, воно сховане глибоко в лісі. Велике кругле поле, оточене деревами, — відповіла Алісія з упевненістю людини, яка ніби сама там побувала.
— Я й гадки не мала! Треба було сказати. Звучить як місце, яке варто відвідати, — захоплено мовила Джоелі. Вона поглянула на Вінсента, але його обличчя залишалося непроникним, погляд був прикований до чашки з чаєм. Це мовчання змусило Паулине серце тривожно забитися.
Нарешті Вінсент підняв чашку, зробив ковток і тихо засміявся. Раптовий звук прорвав напруження — але Паулі стало ще тривожніше.
— Я й сам про нього не знав. Мені його показали, — сказав Вінсент легким, але вивіреним тоном.
— Хто? — зацікавлено перепитала Джоелі.
— Лукас відвів мене туди, — невимушено відповів Вінсент, переводячи погляд на Алісію. — Ти ж пам’ятаєш, правда?
На мить усмішка Алісії затремтіла. Це була коротка тріщина в її масці, але Паулі цього вистачило, щоб помітити. Алісія швидко опанувала себе, змусила себе кивнути.
— Так, звісно.
Та відповідь пролунала із запізненням на долю секунди.
— Було справді гарно, — продовжив Вінсент, відкидаючись на спинку дивана. — Ти ж казала, що хочеш просто стрибнути в те поле, пам’ятаєш? Квіти мали чудовий аромат, і ти не могла спинитися, хвалячи їх. Ти навіть схопила мене за руку й потягла в самий центр поля.
— О, це, мабуть, було чарівно, — захоплено плеснула в долоні Джоелі.
Вінсент кивнув і поставив чашку. Але Паула помітила, як напружено сиділа Алісія. Та намагалася приховати дискомфорт, але було видно, як вона розсипається під ретельними словами Вінсента.
— Якого кольору були квіти? — запитав Вінсент, знову звертаючись до Алісії.
Питання зависло в повітрі, гостре й навмисне. Алісія відкрила рота, але слова застрягли в горлі. Її губи ворушилися беззвучно, а очі металися в пошуках відповіді.
Поки вона намагалася щось сказати, Паула відчула дотик до плеча. Вона здивовано обернулась і побачила няню, що стояла поруч.
— Роберт насолоджується тістечками. Здається, треба ще. Принесеш, будь ласка? — весело звернулася няня.
— …Так, звісно, — відповіла Паула, голос її був напружений. Вона потяглася до тарілки з кексом, порізала його на зручні шматочки. Коли повернулася, щоб подати його, відчула, як погляд Вінсента буквально пропалює їй спину.
— А ти що скажеш? — гукнув він, змусивши її завмерти на місці.
— Так? — обережно озвалася Паула.
— Якого кольору, на твою думку, були квіти в тому полі? — запитав Вінсент, тоном ніби невимушеним, але очі його блищали гостротою.
Паула застигла, відчуваючи, як усі в кімнаті звернули на неї увагу. Алісія прикусила губу, нервово тягнучись пальцями до рота. Джоелі поглядала з помірною зацікавленістю. Навіть Роберт, зазвичай неуважний до чужих емоцій, зупинився посеред укусу, витріщившись на неї з широко розплющеними очима. Погляд няні теж впав на неї.
У голові — хаос. Навіщо він питає про це? І чому при всіх?
Легкий порив вітру, здавалось, торкнувся її плеча. В уяві промайнув кінчик стрічки, що майорить на вітрі, усміхнене обличчя, сонячне світло в очах — і поле, що тягнеться аж до обрію.
— …Білі, — прошепотіла Паула, слово злетіло з губ ще до того, як вона встигла себе зупинити.
У кімнаті запанувала тиша. Всі погляди повернулися до Вінсента, очікуючи його реакції. Він нахилив голову, і на губах майнула тінь усмішки.
— Правильно, — чітко вимовив він. — Це було поле білих квітів.
Ця фраза впала на присутніх, наче камінь у воду — її зміст був зрозумілий лише декому.
