Знову зустріч з графом(2)(важливе оголошення!)
Тихе шарудіння мітли, що ковзала підлогою, наповнювало кімнату. Паула міцно тримала держак, намагаючись зосередитися на прибиранні, але на собі відчувала пильний погляд Вінсента, що палив їй спину. Вона стримувалась, аби не обернутись, змушуючи себе зосередитись на справі.
Після сніданку няня повела Роберта на прогулянку, щоб той остаточно прокинувся. Хоч той і був ще сонний, слухняно пішов за нею, тримаючись за руку й потираючи очі.
Залишившись на самоті, Паула вирішила навести лад у кімнаті Роберта. Вона склала розкидані речі, відчинила вікна, щоб впустити свіже повітря, змінила постільну білизну й почала підмітати підлогу.
Але цей настирливий погляд не зникав, випробовуючи її терпіння. Зрештою, не витримавши, вона заговорила:
— Будь ласка, не дивіться так на мене.
Вона намагалася звучати спокійно й невимушено, але відповіді не почула. Коли озирнулася через плече, побачила, як Вінсент розвалився на дивані, не відводячи від неї погляду. Після того як вона відмовилася йти з ним на прогулянку, він пішов слідом у кімнату — надзвичайно розслаблений.
— Я нікуди не збираюся, — сказала вона з показною впевненістю. — Хіба у вас немає справ?
— Сьогодні — жодних, — відповів він з невиразним знизуванням плечима.
— Брехня, — буркнула Паула. Ітан згадував, який Вінсент зайнятий — саме тому він так рідко навідується до Роберта.
Паула грюкнула мітлою по підлозі, звузивши очі. Вінсент зловив її погляд і всміхнувся, ніби читав її думки.
— Я зараз абсолютно вільний. Тож розваж мене, — сказав він з лукавою інтонацією.
Його легковажність викликала в Паули незручність. Вона почухала потилицю, не знаючи, що сказати.
— І як саме мені вас розважити?
— Розкажи, як ти жила.
Здавалося, він просто хотів поговорити. Зітхнувши, Паула повернулась до прибирання, намагаючись не зважати на гіркий клубок у грудях.
— Просто… жила.
— Тебе не було у Філтоні. Де ти ховалась?
Шлунок Паули стиснувся. Отже, він шукав її у Філтоні. Логічно — це було б перше місце, куди варто було навідатися.
— У маленькому селі біля Новеля.
— А, от чому тебе не було в Новелі, коли я шукав там.
— А чому ви шукали мене в Новелі?
Його відповідь застала Паулу зненацька. Вінсент кивнув на її голову.
— Я знайшов ту стрічку для волосся саме там. Точніше, її знайшла Вайолет. Вона надіслала мені листа, сказавши, що натрапила на щось цікаве.
— Леді Вайолет?
— Так. Я здивувався — вона рідко пише. Коли відкрив посилку, там була стрічка.
Отже, Вайолет її знайшла. У грудях Паули стиснулося. Вона замислилась, чи не перетнулися їхні шляхи випадково, поки Вайолет була в Новелі.
— У вуличного торговця. Чесно кажучи, я здивувався — здавалося, це щось, що ти мала б берегти.
Вінсент говорив про стрічку для волосся, яку Паула обміняла на хліб. Вона механічно підмітала підлогу, відчуваючи клубок провини в животі.
— Чому ти її продала?
— Я не продавала… Я обміняла її. На хліб, — пробурмотіла вона, не піднімаючи очей. Тоді вона навіть уявити не могла, що стрічка ще з’явиться в її житті. Вона була їй дорога, але голод переміг усі сентименти.
На її подив, Вінсент більше не наполягав.
— Коли Вайолет про це розповіла, я подумав, що ти все ще в Новелі, тож надіслав людей, щоб тебе шукали.
Згадка про його пошуки викликала цікавість у Паули. Вона нарешті озвучила запитання, яке давно крутилася в її голові.
— Але чому ви шукали мене саме так? Спосіб найму і критерії здавалися дивними.
— Бо знайти тебе виявилось не так просто, як я гадав, — зізнався Вінсент, постукуючи пальцями по підлокітнику дивану.
— Я думав, буде легко — я ж мав певну інформацію. Але я помилявся. Почали ширитися чутки, з’явилися жінки, які видавали себе за тебе. Деякі навіть імітували твій голос. Але жодна з них — не ти. Через ці фальшиві сліди я став обережнішим, навіть коли нарешті тебе знайшов. Мене вже надто багато разів ошукали.
Серце Паули стислося від його слів. Вона ще міцніше стиснула держак мітли, відчуваючи тягар провини.
— Були моменти, коли я думав здатися. А потім я зустрів Джоелі.
Він замовк, а Паула слухала, зацікавлено нахилившись уперед.
— Тоді на неї тиснули, змушуючи вийти заміж, але вона не хотіла цього. Я запропонував угоду: оголошу про заручини, щоб зняти з неї увагу, якщо вона допоможе мені. Вона погодилася, і ми все організували.
— Які були умови? — тихо запитала Паула.
— Ти ж працювала на неї. Гадаю, й сама здогадуєшся, — відповів Вінсент з ледь помітною усмішкою.
Паула повільно кивнула, згадавши своє перше знайомство з Джоелі. Жінка завжди здавалася стриманою, але в той день її поведінка була дивною — ніби вона щось приховувала.
— Їй потрібне було місце, щоб сховатися, а мені — спосіб продовжити пошуки. Цей маєток ідеально підійшов обом.
Це пояснювало так багато: дивні умови прийому на роботу, віддалений маєток, таємничість, що огортала весь дім. У голові Паули роїлися думки, поки вона переварювала все почуте, поступово усвідомлюючи, наскільки ретельно Вінсент усе спланував. Йшлося не лише про її пошуки — це була і спроба захистити власні інтереси, і гра з вогнем у світі брехні та інтриг.
Вона не могла вирішити, злитися їй чи захоплюватися. Павутиння, яке він сплів, було складним — але водночас логічним. І тепер вона опинилася просто в його центрі.
— Це ще й дало нам змогу перевіряти нових працівників, — додав Вінсент. — Я доручив це Одрі, служниці Джоелі. А коли когось наймали, Джоелі спостерігала за ними, щоб зрозуміти, чи не ти це.
Паула нарешті все збагнула. Усі ці події були частиною ретельного плану Вінсента, покликаного знайти її. Її охопило змішане відчуття — полегшення, провина… і ще щось невловиме.
Вона знову й знову прокручувала в голові всі події, що привели її сюди. Кожен сумнів, кожен дивний момент — усе тепер набуло сенсу. Й навіть обставини її возз’єднання з Вінсентом. Вона зрозуміла, наскільки легко могла б його більше ніколи не побачити. Якби Алісія не запропонувала приїхати сюди, або якби Паула відмовилася… вони б так і не зустрілися.
Але залишалося одне запитання: чому Джоелі теж її впізнала?
***
— Але все ж, — заговорила Паула, порушивши тишу, — чи було справді настільки необхідно заходити так далеко? Навіть попри всі запобіжні заходи, хтось із працівників міг поширити чутки, або — що ще гірше — в маєток міг проникнути хтось небезпечний. Це виглядає… необачно.
— У мене не було вибору. Я занадто хотів тебе знайти.
Його відверта відповідь обірвала потік її думок. Вона обернулась до нього, приголомшена щирістю тону. Вінсент сидів на дивані, ніби на мить заглиблений у себе, але потім зустрів її погляд із спокійною рішучістю.
— Чому ти так на мене дивишся?
— А чому ти так робив? — нерішуче запитала Паула. Слова злетіли з вуст, перш ніж вона встигла їх зупинити.
Чому йому так хотілося її знайти? Учорашнє потрясіння не дало місця для глибших питань. Але тепер, почувши, як далеко він зайшов, вона не могла не замислитись. Що змусило його все це витерпіти заради звичайної обіцянки?
— Я ж казав, — мовив Вінсент. — Я дотримувався обіцянки.
— І це справді була єдина причина? — наполягла Паула.
— А що, це було б погано?
Він підкинув їй запитання з такою легкістю, що вона не змогла одразу відповісти. Це й не було чимось поганим — але Паулі все одно важко було це збагнути. Обіцянка, яку вона колись дала — напівжартома, напіввідчаєм, — ніколи не була тим, у що вона справді вірила. Вона хотіла, щоб він її згадав, так, але водночас змирилася з думкою, що він забуде.
А Вінсент, зручно вмостившись на дивані, відповів так, наче все це було найлегшою справою у світі.
— Я хотів тебе знайти, тож знайшов. Не ускладнюй.
— Я й не ускладнюю, — пробурмотіла Паула у відповідь, хоч це звучало доволі оборонно. Вона повернулася до підмітання підлоги, хоча її думки все ще металися безладно.
Його слова мали б задовольнити її цікавість, але не задовольнили. Її не покидало якесь дивне відчуття — ніби щось досі вислизало, і вона, сама того не помічаючи, насупилася. Вона знову відчула на собі його погляд — пронизливий, безперервний. Підвівши очі, побачила, як Вінсент, сперши лікоть на спинку дивана й підтримуючи голову рукою, спокійно її розглядає.
— Чого ви на мене так дивитесь? — запитала вона з ноткою роздратування.
— Бо це кумедно.
Паула здивовано моргнула.
— Здається, я починаю тебе трохи краще розуміти, — продовжив Вінсент, уголос посміхаючись. — Коли ти не розумієш, що відбувається, спершу обороняєшся, потім починаєш усе надмірно обдумувати. Дивитися, як ти складаєш шматки до купи — дуже… захопливо.
Це що, комплімент чи образа? Паула стисла губи. Це точно не здавалося приємним. І якщо вона щось відповість, він лише ще більше розважатиметься. Тож вона промовчала й сконцентрувалася на підлозі з показовою завзятістю.
Але, продовжуючи місити мітлою одне й те саме місце, вона зрозуміла, що, власне, вже кілька хвилин прибирає ту саму пляму. Почервонівши від сорому, вона кинулась по всій кімнаті, люто підмітаючи всі кути — ніби намагаючись відпрацювати свою розгубленість.
Тихий смішок Вінсента вдарив їй у вуха, змусивши щоки ще дужче спалахнути. Очевидно, він чудово бачив її замішання — і насолоджувався ним.
//Коментар перекладача: Моє обличчя зараз — як гримаса у рожевої жабки з інтернет-мему: щоки аж лопаються від посмішки, очі вщент зникли десь у м’яких складках щастя, а лоб ніби шепоче: «Це воно. Це моя романтична смерть у стилі «вона підмітає, а він психологічно роздягає».
Ну чому вони в мене асоціюються з тритоном і жабкою?
«Жабка, яка вміла зникати, і тритон, який усе одно знаходив»
Колись, у болоті, де навіть водоміри боялись пліток, жила жабка. Маленька, зелена, з розумними очима й феноменальним умінням — зникати. Не буквально, звісно. Вона просто стрибала так вправно, ховалась так миттєво, змінювала латаття і імена з такою швидкістю, що всі думали: вона — міф.
Але один тритон не повірив у міф.
Він бачив її одного разу. Вона тоді випадково кинула у воду стрічку, на якій був вишитий фіалковий візерунок. І пірнула.
Тритон зберіг стрічку. І з того дня почав шукати.
Він ходив болотами, плавав крізь тіні, питав у п'явок, у водяних змій, у жабенят, у дощових хмар — та все було марно. Бо жабка зникала перш, ніж її можна було впіймати.
Але вона бачила його. Деколи. Деколи сиділа на листочку, коли він, змоклий і впертий, знову питав у комишу:
— Ти не бачив її?
І жабка думала: «Яка дурна істота. Невже не зрозуміє, що я не для нього? Що я тінь?»
А тритон не здавався. Одного вечора, коли жабка вже втретє зібралась тікати, він просто сів поруч, не кажучи ані слова.
— Що, знову сюди приплив? — спитала вона, нервуючи.
— Угу, — відповів він. — Привіт.
— Я все одно зникну, — попередила вона.
— А я все одно знайду.
Жабка замовкла.
— Ти що, не боїшся, що я не варта того всього? — врешті прошепотіла.
— Якщо і є хтось вартий, — відповів тритон, — то це та, кого я шукаю навіть тоді, коли весь ставок кричить, що її ніколи не існувало.
Жабка мовчала довго. А потім… не зникла.
Вперше.
Бо знаєте, у кожної жабки буває момент, коли її ховається не тіло, а серце. І от саме його тритон знайшов першим.//
---
Отже, я не вмію малювати.
Можу провести ідеально рівну лінію… під лінійку… під тремтячою рукою… на четвертий раз. Але, звісно, мені закортіло створити арт, де ВІНСЕНТ — це тритон, а ПАУЛА — жабка.
Чому? Та хіба я знаю. Просто щось у них кричить «амфібія».
У голові — ідея геніальна:
— жабка з перев’язаним серцем, тритон з поглядом «я стежу за тобою навіть у воді».
На практиці — жабка виходить як круглий баклажан у косинці, а тритон — як огірок із лапками.
Можливо, вийде щось путнє. А якщо ні — буде щось чарівно криве. Як і вони самі.
Це теж мистецтво.
Оновлення
Я нарешті створила свій Telegram-канал —
«Квіти в щілинах | Nathaniel»
(Так я створила його через той арт)
Що вас там чекає?
— Переклади, які виходять швидко, адаптуються з душею і плачуть під редакторською ручкою.
— Абсурдні рейтинги, дивні флешбеки і думки в стилі «а що, якби Ітан жив у гуртожитку з Вайолет».
— Мої божевільні перекладацькі коментарі (у форматах: “Чаювання з перекладачем”, “Жаб’ячі метаморфози”, “Перев’язки” й що там іще народиться).
— Фанфіки. Арти. Навіть якщо я не вмію малювати, це мене ніколи не зупиняло.
— Рекомендації тайтлів, і драматичні вигуки “ця сцена розірвала мою душу, не читайте, якщо ви хочете вижити”.
— І Пітятко. Велика гуска. Мій персональний талісман.
Що ще?
— ТАМ МОЖЕ З'ЯВИТИСЯ БУДЬ-ЩО.
Список абсурдних речей, які можуть трапитись у цьому каналі: • рейтинг персонажів за ступенем схожості на домашнього хом’яка
• новела “Паула і Кровожерний Тритон”
• пост-розбір сцени, де хтось просто дихає, але Я ВІДЧУЛА ВСЕ
• дослідження: “чи були б Віолет і Ітан хорошими сусідами по кімнаті?”
• флешбеки з маршрутки
...а що ще писати — я не знаю.
Просто вступайте.
До зустрічі в щілинах.
