Знову зустріч з графом(1)
Сумка вислизнула з її рук, коли Вінсент її забрав, захопивши Паулу зненацька. Перш ніж вона встигла щось заперечити, він схопив її за руку й повів у глиб лісу. Темрява стала майже суцільною, лише бліде світло місяця пробивалося крізь крони дерев.
Лише поглянувши на його спокійне обличчя, вона згадала, як сильно він боявся темряви. Це викликало в ній тривогу, та Вінсент ішов упевнено, не подаючи жодних ознак страху. Можливо, причина була в тому, як міцно він тримав її за руку — здавалося, він був рішуче налаштований не відпустити її знову.
Попри густоту лісу, Вінсент без вагань вивів їх до маєтку. Паула, приголомшена тишею й порожнечею, що панували навколо, ледь усвідомила, як він повернув їй сумку. Вона міцно стисла ручку, помітивши, що та здається важчою, ніж раніше, хоча й не стала це з’ясовувати. Вітер знову зрушив тишу між ними, коли вона опустила очі.
— Я розумію, як сильно ти дбаєш про свою сестру, — раптом промовив Вінсент рівним голосом. — Не хвилюйся, я не маю наміру вдаватися до крайнощів. Я почекаю, поки ти не приймеш рішення.
— Вибач, — прошепотіла Паула.
— Не вибачайся, — різко відповів він.
Вона нервово закрутила ручку сумки, не знаючи, що сказати. Його терплячість і розуміння здавалися їй незаслуженими, і частина її хотіла просто зникнути з його життя. Відчувши її коливання, Вінсент заговорив суворішим тоном:
— І не думай тікати. Я прийду зранку перевірити тебе.
— …
— Відпочинь трохи.
— Ти впораєшся дорогою назад у такий час? — несміливо спитала Паула.
Темрява навколо була майже суцільною, і думка про те, що він повертатиметься сам, гнітила її. Вінсент трохи насупився.
— Ти помітила, правда?
— Вибач…
— Я ж казав — досить вибачатись.
Він важко зітхнув, і його голос став м’якшим:
— Так, це правда — у темряві я бачу погано. Але поки мене раптово не занурюють у повну темряву, я не втрачаю контроль, як раніше. Я впораюся.
Це стало полегшенням. Тривога Паули трохи вщухла, але Вінсент ще не закінчив. Сильним поштовхом у спину він змусив її рушити до маєтку.
— Усередину, — сказав він різко, не залишаючи місця для заперечень. Вона попленталась до входу, відчуваючи його непохитну присутність за спиною.
Він не відвернувся, поки двері не зачинилися за нею. Лише тоді її ноги підкосились, і вона сповзла вздовж стіни, дихаючи уривчасто. Коли вона глянула у вікно, Вінсент усе ще стояв там, нерухомий, а вітер смикав його плащ.
Минув час — а він і досі не зрушив з місця.
***
Різке відчуття чиїхось рук, що її трясли, вирвало Паулу з обіймів сну. Сонно вона кліпнула — і одразу ж відчула на щоці ляпас, який остаточно привів її до тями. Над нею нависала Алісія, розлючена до краю.
— Що з тобою не так?! Що ти витворяєш?! — її голос був майже шалений.
— Алісіє… — пробурмотіла Паула. — Доброго ранку.
— Доброго ранку?! Ти щойно сказала «доброго ранку»?! — Алісія схопила подушку й почала нею гамселити Паулу. Та скрутилася в клубочок, захищаючи голову.
— Ти ж сказала, що підеш! Нанесла мені всю ту маячню про втечу — і що тепер?! Ти знову тут?! Ти знущаєшся з мене?!
— Ой, досить! — скрикнула Паула, здригаючись під ударами.
— Досить? Досить?! Та просто забирайся з мого життя! Іди геть!
Паула перестала чинити опір і дала Алісії виговоритися — подушка ритмічно гепала по ній. Вона й справді заслуговувала на це. Після всіх слів про втечу вона повернулась мовчки, залишивши Алісію на поталу люті.
Коли Алісія нарешті зупинилася, намагаючись перевести подих, Паула мовчала. Алісія кинула подушку набік і сердито зиркнула на неї:
— Гаразд. Але тільки виконай обіцянку. Коли настане час — підеш. Зрозуміло?
— …
— Ну звісно. Зараз тобі й сказати нічого, — буркнула вона, поправляючи розпатлане волосся. Кинула на Паулу ще один гострий погляд і вийшла з кімнати, грюкнувши дверима.
Залишившись наодинці, Паула повільно розгорнулась і сіла. Провела рукою крізь скуйовджене волосся — й наткнулась на стрічку з вишитими квітами. Спогад про вчорашню ніч накотив хвилею, і вона здригнулася, ніби крижаний палець торкнувся потилиці. Почухала шию, ніби намагаючись стерти дивне відчуття.
***
Одягнувшись і зібравши волосся, Паула вийшла з кімнати та попрямувала до покоїв Роберта. По дорозі вона зустріла няню.
— Доброго ранку, Енн. Добре спала?
— Так, а ви? — ввічливо відповіла Паула.
Няня м’яко усміхнулась:
— Як завжди. Ходімо зробимо цей день хорошим.
Паула кивнула і рушила слідом до кімнати Роберта. Але, коли вони постукали й зайшли, Паула застигла на місці від побаченого.
У центрі кімнати стояв Вінсент, тримаючи в обіймах напівсонного Роберта. Хлопчик обіймав його за шию й бурмотів щось сонне. Смарагдовий погляд Вінсента ковзнув до Паули, приголомшеної на порозі.
— Я прийшов поснідати з ним, — сухо пояснив Вінсент.
— О, йому це точно сподобається, — усміхнулася няня, беручи Роберта на руки. Вона почала готувати хлопчика до дня, а Паула залишилася ніяково стояти біля дверей.
Пильний погляд Вінсента не полишав її. Він зробив крок уперед і ширше відчинив двері:
— Ти збираєшся стояти там цілий день?
— А, ні, я… я зараз, — затиналася вона й зайшла. За спиною двері зачинилися з глухим клацанням.
Вінсент став поряд, схрестив руки й глянув на її напружену поставу:
— Напружена.
— Ви сьогодні рано.
— Я ж казав, що стежитиму за тобою.
Авжеж казав. Просто вона не думала, що він сприйняв це так буквально.
— Ви добре спали?
— Ні. Був надто зайнятий думками, що дехто знову спробує втекти.
— …
Паула різко обернулась до няні, гарячково шукаючи виправдання:
— Я допоможу з Робертом! — випалила вона, поспішно опускаючись навколішки біля хлопчика. Попри всі зусилля, вона відчувала, як на ній і далі затримується насмішкуватий погляд Вінсента.
Няня здивовано глянула на Паулу, але чемно всміхнулась:
— Ти візьмешся? А я тим часом трохи приберу, — сказала вона легким тоном.
— Так, — відповіла Паула, приймаючи вбрання з її рук. Вона присіла перед ще напівсонним Робертом, який трохи похитувався на ліжку. Розстібаючи гудзики піжами, щоб переодягнути його в чистий одяг, вона не могла зосередитись.
Учорашній вечір здавався нереальним. Навіть коли Паула повернулась до своєї кімнати й лягла в ліжко, їй було страшно заплющити очі — вона боялася, що сон усе зітре. Ця думка паралізувала її.
Навіть зранку, після гнівної сцени з Алісією, їй важко було повірити, що це дійсність. Але тепер, коли Вінсент стояв поруч, сумнівів не лишилось — це не сон. Бути поряд із ним тепер відчувалося інакше: кожне його слово, сама його присутність мали нову вагу.
Роберт потягнувся маленькими ручками — мовчки просив, аби її взяли на руки. Паула ніжно притисла хлопчика до грудей, відчуваючи його тепло. Няня завершила свої справи в кімнаті й випросталась:
— Я піду першою. Скажу, що граф теж снідає, — мовила вона з усмішкою.
Коли няня вийшла, Паула залишилася з Вінсентом наодинці. Мовчанка, що зависла в кімнаті, тиснула. Вона вагалась, відчуваючи, як його погляд і далі не відпускає її — він не зводив з неї очей із тієї миті, як вона зайшла.
Паула зайнялася спиною Роберта, легенько погладжуючи її, щоб уникнути прямого погляду.
— Вам слід іти до їдальні, — тихо сказала вона.
Відповіді не було. Коли вона несміливо зиркнула вбік, побачила, що Вінсент тягнеться рукою до стрічки, якою було перев’язане її волосся. Його пальці торкнулись вишитого квіткового візерунку на кінцях, і очі звузились, ніби в роздумах.
— Ти її вдягла, — тихо мовив він.
— Так… просто так вийшло, — прошепотіла вона.
Губи Вінсента торкнула усмішка:
— Учора вночі я думав, що мені все сниться. Був певен, що якщо засну, то прокинусь — і нічого цього не буде.
Очі Паули здивовано округлилися. Він і далі торкався стрічки, ніби переконував себе, що вона справжня.
— Я не втримався, — зізнався він. — Казав, що прийду перевірити тебе… але правду кажучи, я просто не міг не прийти.
Його слова були такі щирі, що груди Паули стислись. Вона хотіла відповісти, поділитися тим самим… але губи лише тремтіли, не формуючи слів.
«Так, я теж… я теж боялася, що це лише сон. Хотіла знати, що це справжнє».
Хоч серце її тремтіло від радості, Паула не могла змусити себе це сказати. Її точив страх — страх відкритись, страх показати душу. Вона так довго ховала свої емоції, навіть дорікала Ітану й Вінсентові за їхню стриманість, щоб зрештою зрозуміти: саме їй бракувало чесності.
Наче відчувши її внутрішню боротьбу, Вінсент заплющив очі й підніс стрічку до губ. Глибоко вдихнув, затримав подих, а тоді видихнув із легким, задоволеним зітханням. Відпустивши стрічку, простягнув до Паули руку.
— Я понесу Роберта. Дай його мені.
— Ой, так, — спохопилася Паула, вирвавшись із задум. Вона передала йому хлопчика, і Вінсент прийняв його з легкою впевненістю. Відступивши вбік, Паула відчинила двері й чекала, коли Вінсент вийде.
— Веди, — наказав він твердим тоном.
— Перепрошую?
— Іди попереду, — повторив він.
— Може, ви перші? А я за вами, — несміливо запропонувала Паула.
Вінсент підняв брову — у його голосі з’явилися ледь помітні глузливі нотки:
— А я маю ризикувати, що ти втечеш у мене за спиною? Навряд.
Паула глянула на нього з подивом:
— Я б ніколи— — почала вона, але замовкла. Що ж, учора вона справді думала втекти. І, може, ще подумає. Але ж не зараз…
Та Вінсент не збирався розслаблятись:
— Я тут, щоб наглядати за тобою. Не забувай. А тепер — веди.
Зітхнувши, Паула рушила вперед. Вона буквально відчувала його погляд на потилиці — немов колючки. Хотіла вити. Якби знала, що так буде, то краще вже пішла б униз із нянею.
— І ще, щоб ти знала, — невимушено додав Вінсент, у його тоні забриніла легка погроза, — не думай навіть про те, щоб звільнитись. Я попередив.
«А тепер він мені ще й погрожує…»
