Служниця постає перед таємницею (10)
Його голос долинав до неї приглушено, ніби крізь сон. Паула застигла, не в силі відповісти, заперечити чи бодай якось відреагувати. Її руки стискали стрічку, яку вітер обвив навколо зап’ястя, мов кайдани, — вона ніби вросла в землю.
Погляд Вінсента повільно спустився від її обличчя до сумки в руках.
— Чому ти тікаєш?
Паула здригнулася й інстинктивно сховала сумку за спину, зробивши крок назад. Але за спиною її зустрів холодний залізний ґанок воріт — метал брязнув у пориві вітру. Вінсент рушив до неї впевненими кроками, його спокійна, рівна постава лише підкреслювала марність її відступу.
— Паула.
— Не підходь. Будь ласка, не підходь, — прошепотіла вона, притискаючись до воріт. Страх перехопив їй подих, вона похитала головою. Вона не уявляла собі їхньої зустрічі такою — гострою, оголеною, болючою. І тоді вона зрозуміла: вона ще не готова. Не так.
Вінсент зупинився на її прохання, його обличчя лишалося непроникним, коли він дивився на неї. Паула опустила погляд, намагаючись вирівняти подих. Її голос тремтів, коли вона спитала:
— Як довго? Коли ти дізнався?
— Спочатку — ні. Але потім почав підозрювати. А впевнився тієї ночі, коли Роберт захворів. Я почув, що ти говорила, читаючи йому.
Спогади про ту ніч нахлинули з новою силою. Роберт лежав у ліжку з гарячкою, а вона вийшла — стривожена незвичною поведінкою Вінсента. Його погляд, як він схопив її за руку, гострі слова… Все стало на свої місця.
— Ти сказала щось на кшталт: “Зараз ми ступаємо у темряву, і є голос, що чую тільки я. Я не бачу його, але він є — супутник, друг, член родини, щось, що може бути будь-чим.” Пам’ятаєш?
Паула судомно намагалась згадати, але ті слова вислизали з пам’яті. Вона слабо похитала головою.
— Саме тоді я зрозумів, — сказав Вінсент рішуче. — І це дало мені сміливість.
Її груди здавило. Якщо він здогадався тоді, значить, бачив і брехню Алісії. Яким же розгубленим він був, дивлячись, як хтось інший видає себе за неї? Але він не звинуватив, не вимагав правди.
— Я знаю, чого ти боїшся, — м’яко сказав Вінсент. — Але я — не той, ким ти мене уявляєш. Я теж намагаюсь дізнатися правду про їхню смерть.
— Я знаю, — відповіла Паула, хоча голос її затремтів.
— Брехня. Ти сумнівалась у мені, — кинув Вінсент. — Ти не знаєш подробиць, але підозрювала. Саме тому ти тікаєш зараз, як тікала п’ять років тому.
Його слова вдарили боляче. Ці вбивства — раптові, криваві — розбурхали спогади п’ятирічної давнини. Тоді дворецький намагався вбити її, і хоч Вінсент стверджував, що нічого не знав про змову, Паула так і не змогла повірити повністю. Зерна сумніву були посіяні ще тоді — і з того часу проросли в хаотичну недовіру.
Навіть тепер, попри всю його доброту, вона не могла повністю йому довіряти. Він — аристократ. А дворяни не цінували життя таких, як вона. Думка про те, що він міг знищити її за одну примху, жила в ній усі ці роки, з кожною їхньою зустріччю.
— Ти мені не відповіла, — нагадав Вінсент, розриваючи тишу. — Чому ти втекла п’ять років тому? Я ж сказав тобі чекати.
— Я хотіла жити. Я не мала вибору.
— Ти не могла мені довіритись?
— Я не була впевнена, що ти мене захистиш, — зізналась вона майже пошепки.
— А я тобі довіряв, — тихо промовив Вінсент.
Вона завмерла. Його слова вибили землю з-під ніг.
— Я довіряв тобі, — повторив він. — Але, мабуть, не можу тебе звинувачувати. Хто б поклався на сліпого каліку?
— Не кажи так, — вирвалося в Паули ще до того, як вона встигла подумати.
— Але ж це правда, хіба ні? — відповів він.
— Пане…
— То скажи мені. Чому ти втекла?
— Я вже сказала. Я хотіла жити. Я була відчайдушною.
— Через дворецького?
Його впевненість була беззаперечною. Він знав. Паула гірко засміялась. Питання, які терзали її роками, вирвалися на поверхню. Ти знав тоді? Це ти наказав?
Та замість того, щоб спитати, вона зустріла його погляд. Слова обпікали язик.
— Чому ти шукав мене?
— Бо я пообіцяв, що поверну тебе.
“Я приведу тебе назад до себе. Обіцяю.”
Щирість у його голосі застала її зненацька. У пам’яті спливла забута обіцянка, й серце стиснулося — не від болю, а від поєднання радості й провини. Він пам’ятав.
— Ти сказала: якщо забудеш, я переслідуватиму тебе, як привид, усе життя.
— …Що?
— Тоді мене це налякало. Але водночас — змусило шукати, — злегка всміхнувся Вінсент, і напруга в його голосі трохи розтанула. Його легкий тон викликав у Паули слабку усмішку, і тягар, що тиснув їй на груди, хоч трохи полегшав. Вона пригадала ті слова — дитячий спосіб заявити про себе в його житті. А тепер вони повертали їх обох у минуле.
— Я дізнався про дії дворецького вже надто пізно, — зізнався Вінсент. — Але навіть тоді я хотів знайти тебе. Спершу — через тривогу. Потім — через злість. А після…
Він урвався, і голос його став тихішим.
— Це просто увійшло у звичку. Щоразу, коли я згадував час, проведений разом, я замислювався: де ти? Як ти? Чи ти ще жива?
Він говорив майже пошепки — із сумною усмішкою в голосі:
— Я не очікував, що ти обманюватимеш мене ось так.
— …Тоді чому ж ти повірив мені? Чому довірив словам звичайної служниці?
— Бо довіра — це віра. А я вірив тобі.
Якби я засумнівався в тобі — мені довелося б засумніватися в усьому, що було між нами.
— …
— А я не хотів цього.
Тепло в його словах — таке щире, таке незахищене — досягло тих частин її серця, які вона вважала давно замерзлими.
— А тепер, — мовив Вінсент, не відводячи погляду, — скажи мені.
Чому ти збрехала?
— Я боялася, що ти розчаруєшся в мені, — відповіла Паула, і голос її тремтів.
— Розчаруюсь у чому?
— У всій мені, — її голос зламався, й усі страхи, які вона роками ховала, раптом прорвались назовні. Вона приховувала не лише обличчя, а й усе, що, як їй здавалося, могло відштовхнути його.
— Зізнаюсь, я був здивований. Ти зовсім не така, як я уявляв, — сказав Вінсент.
Паула гірко всміхнулась, але його тон несподівано став майже грайливим:
— Усе ж я стільки часу витратив на погоню за кимось, хто виявився зовсім іншим.
У його голосі не було ні краплі гніву — лише легкий жарт. Паула підвела на нього очі, розгублена, не вірячи власним вухам.
Його спокійний, незворушний голос тримав її, наче якір. Думки Паули металися в голові, сумніви зіштовхувалися з реальністю. Їй важко було повірити — прийняття, таке просте й повне, здавалося надто добрим, щоб бути правдою.
— Чому? — прошепотіла вона.
— Тільки це тебе засмучує? Що ще?
— Усе, — Паула заговорила швидко, ніби слова самі виривалися назовні. — Хіба не прикро бачити мене ось такою? Хіба я не виглядаю жахливо в твоїх очах?
Він оглянув її поглядом ще раз — уважно, спокійно. І відповів без вагань:
— Анітрохи.
Паула моргнула, не вірячи своїм вухам:
— Чому?.. Як це можливо? Всі інші… всі були розчаровані, навіть відчували огиду. Це не має сенсу… Це… дивно… дивно…
Її зневіра лише зростала. У її житті не було жодної людини, яка б дивилась на неї без осуду. Навіть власні батьки відверталися від її обличчя.
— Це не дивно, — м’яко заперечив Вінсент. — Для мене ніколи не мало значення, як ти виглядаєш.
Паула дивилася на нього приголомшено. Вага його слів, вимовлених із такою легкістю, сколихнула її до самого серця.
Вінсент зробив крок ближче.
Позаду, розхитуючись від вітру, стояли відчинені ворота. Це був її шанс утекти. Але ноги не слухалися. Її стримував не вітер і не залізо — її тримав він. Він утримував її не силою, а самим лише поглядом — твердим, спокійним, незворушним.
Вінсент зупинився на крок від неї.
Стрічка, що досі обвивала її зап’ястя, зірвалася і закружляла на вітрі. Він підхопив її край, дозволивши їй м’яко обвитися навколо його пальців. Рух був повільний, майже символічний — ніби він пов’язував себе з нею тим тендітним вузлом.
Трохи роздивившись стрічку, Вінсент знову підняв погляд на Паулу. Його голос став м’якшим, у ньому звучала крихка, майже болюча вразливість:
— Можна я доторкнуся до тебе?
У Паули перехопило подих. Він усміхнувся ледь помітно — це була усмішка, тиха й невпевнена, ніби це прохання коштувало йому надто дорого. Вона не відповіла — але її мовчання стало мовчазною згодою. Вінсент наблизився ще на крок і підняв руку, лагідно торкнувшись її потилиці.
Ворота за спиною Паули ледь дзенькнули — вітер струсив залізні ґрати. Вінсент стояв так близько, що його присутність здавалася відчутною, майже фізичною. Паула опустила голову, не наважуючись зустріти його погляд.
Його пальці ковзнули до її вуха, торкнулись щоки. Легкий дотик — мов подих — пройшов її шкірою, коли він наче малював її обличчя дотиком, ніби хотів запам’ятати кожен контур. Його пальці зупинилися на віях — тонких, тремтливих, мов павутинка. Повільно він провів по брові, по носі, спускаючись нижче, вивчаючи риси, наче вперше.
Тепло його пальців палало на її прохолодній шкірі. Інтимність дотику, шепіт його подиху над її чолом викликали дрож по всьому тілу. Його золотисте волосся, підхоплене вітром, торкалося її. Вона міцніше стиснула ремінець сумки, ніби це було єдине, що ще тримало її на землі.
Коли його пальці ковзнули до її вуст, вона ледь підвела очі — несвідомий рух. Але очі Вінсента були заплющені. Вираз його обличчя був спокійним, майже світлим, ніби він знову повернувся в ті часи, коли не бачив — і торкання було єдиним способом відчути світ. Його вії ледь тремтіли, так само, як і її.
— Ось яка ти, — прошепотів він.
— …
— Ось як це відчувається… ось так.
Його рука спустилася вниз, лагідно торкнулася її підборіддя, ковзнула до шиї. Пальці пройшли по волоссю, знайшли пасмо на потилиці — і ніжно затримались. Його очі розплющилися — яскраві, пронизливі. Паула одразу відвела погляд, але саме це привернуло його увагу ще більше.
Він торкнувся стрічки в її волоссі й розв’язав її. Вітер підхопив обидва кінці — один торкнувся її губ, інший закружляв у повітрі. Його пальці знову торкнулися її обличчя, проводячи по ньому з такою обережністю, ніби він вирізьблював його в пам’яті.
— Лукас мав рацію, — сказав Вінсент з м’якою усмішкою. — Вона тобі личить.
У його словах звучав тихий, теплий сміх — такий несподіваний, такий справжній.
— Я думав, що впізнаю тебе одразу. Не очима, а пам’яттю дотиків. Але тепер розумію — я ніколи по-справжньому не торкався твого обличчя.
Його дотик був обережним, але впевненим — як у того, хто вивчає щось святе. Ніжна, шаноблива уважність, яку Паула навіть не очікувала.
— Тепер я завжди знатиму, що це ти, — прошепотів він.
Їхні погляди зустрілись. І вперше Паула побачила себе у його очах — розгублену, стривожену, але присутню. Живу. Впізнану.
— Не йди, — тихо сказав Вінсент.
— …
— Залишайся.
Його інша рука торкнулася її плеча, м’яко притягуючи до себе. Його запах — знайомий, заспокійливий — наповнив простір між ними. Його обійми були теплими. Надто теплими.
— Я скучив за тобою, — сказав Вінсент. Його голос ледь тремтів.
Її зір затьмарився. Можливо, вона плакала.
Вона заплющила очі — і дозволила собі бути. Дозволила собі залишитися. Її відповідь лишилась невимовною, але жила в кожному тремтінні її подиху:
«Я теж скучила…»
//Коментар перекладача: моя усмішка зараз перевищує дозволені законом габарити обличчя. Верхня губа подала документи на еміграцію в брови, нижня — зависла на підборідді, як гойдалка вітру емоцій. Щоки — офіційно більше не вважаються частиною черепа, бо виїхали на орбіту. Очі пітніють. Вушні раковини змащуються від навантаження. Якщо зараз підійде хтось і скаже “а що ти так сяєш?” — я лусну, як переварена сосиска//
//Чаювання з перекладачем:
Казка про графа Вінсента і привида Паулу, яка не збиралася переселятись у потойбіччя
Жив-був граф. Гарний, злегка похмурий і емоційно неприступний, як Wi-Fi у маршрутці. Звали його Вінсент, і все у нього було: титул, ліс, стильна мізантропія. Все, крім служниці на ім’я Паула, яка… зникла. Але перед тим як зникнути, вона дуже сказала:
“Забудеш мене — я тобі і у вікнах скрипітиму, і у каші сіль пересипатиму.”
Вінсент подумав: "Та яка сіль, я навіть каші не їм." І забув. Ну як забув — почав вдавати, що забув, бо серце щось там гризло.
І ось одного вечора, поки граф чистив рукавички (як всі самотні графи), раптом — бам: двері самі відкрилися. Звідти — легеньке посвистування.
“Це вітер,” — сказав Вінсент.
Але вночі почалися інші симптоми:
у ванні хтось клацав гребінцем по ритму “I will survive”;
цукерки в кишені перекладались в іншу кишеню;
а найстрашніше — хтось лишив записку:
“Я не забуду, як ти забув. — П.”
Це була вона. Привид Паула.
Але замість того, щоб лякати — вона образилась. Влаштувала страйк: сиділа на люстрі, кидалась квітами й відвертала йому обличчя дзеркал, щоб не міг волосся пр
ичісувати.
“Чого ти хочеш??” — рвав на собі сорочку Вінсент.
“Щоб ти згадав, як я чхала вночі й ти казав, що це мило,” — пролунало з шафи.
І якщо хтось каже, що кохання після смерті не буває — то просто не жив із Паулою.//
