Служниця постає перед таємницею (9)
— Ти щось не те з’їла? — фиркнула Алісія.
— Іди зі мною. Благаю, — голос Паули залишався рівним, хоч усередині все клекотіло.
— Перестань нести маячню й відпусти, — різко обірвала Алісія, вириваючись із її рук.
— Алісіє… — тихо покликала Паула.
— Я сказала, відпусти! — її голос загострився, і вона з люттю висмикнулась. Розвернувшись, рушила геть, але Паула миттєво знову схопила її за руку.
Погляд Алісії палахкотів, наче міг випалити дірку наскрізь, та Паула не зрушила з місця. Вона не могла дозволити сестрі повернутись до маєтку, знаючи, що її там чекає. Секрети, як би ретельно їх не ховали, завжди випливають на поверхню. І коли це станеться — Алісія не зможе захиститися від помсти з боку знаті.
Ігнорувати небезпеку було неможливо. Саме уява про те, що Алісію спіткає така ж доля, як убиту пару — смерть до того, як вона встигне бодай крикнути — була нестерпною, попри всі образи та злість.
— Прошу, послухай. Те, що ти зробила, обов’язково випливе. Утікай зараз. Почни все спочатку. Зустрінь нових людей, побудуй нове життя. Це єдиний шанс.
Погляд Алісії сковзнув до сумки, що була в Паулиній руці, й звузився.
— То ось для чого ти її зібрала? Щоб утекти разом?
Інстинктивно Паула сховала сумку за спину, але було пізно. Алісія гірко засміялася — до неї дійшло.
— Ти збрехала. Казала, що виконаєш моє прохання, а сама й не збиралася цього робити, так?
І вона мала рацію. Паула ніколи не планувала погоджуватись на Алісіїні умови. У неї була лише одна мета — вивести сестру з маєтку, подалі від загрози.
— Що дасть ця втеча?
— Хоч би життя, — щиро відповіла Паула.
— Життя? Навіщо? Щоб бідувати в нужденності? Просити крихти в чужих людей? — у її голосі бриніла зневага.
— Так, — визнала Паула.
— Я так жити не буду. І не хочу.
//Коментар перекладача: Ну, добре.
Не живи.//
Холодна рішучість у голосі Алісії була як лезо, що безжально розсікло останню надію. Вона спробувала вирвати руку, але Паула стиснула ще міцніше.
Вони зчепились у короткій, незграбній і відчайдушній боротьбі. Нарешті Алісія щосили відштовхнула Паулу, вирвавшись із її рук. Та похитнулась, але втрималась на ногах і знову перегородила їй шлях. Її груди важко здіймались від напруги та розпачу.
— Чому?! — вигукнула Паула. — Чому ти не можеш жити, як усі? Усі якось живуть!
— Мені байдуже, як живуть інші! Я — не вони! — крикнула у відповідь Алісія.
— Я не збираюсь так жити!
— Тебе можуть убити! — голос Паули зірвався на крик. Її слова рознеслись лісом, підхоплені вітром. Сестри на мить застигли в напруженій тиші, дивлячись одна одній просто в очі.
Зробивши глибокий вдих, Паула спробувала знову — спокійніше:
— Я не намагаюся тебе залякати. Але якщо вони дізнаються про твою брехню — не дозволять тобі просто піти. Будь ласка…
— Знаєш, що бісить мене найбільше? — перебила Алісія, у голосі бриніла отрута. — Те, що ти насправді віриш, ніби допомагаєш мені.
У Паули похололо всередині. Кожне слово Алісії було, мов лезо. Та лише стиснула губи, коли сестра зневажливо скривилась.
— Хто ти така, щоб хвилюватися за мене? Що тобі до того, житиму я чи помру?
— Ти моя сестра.
— Я ніколи не просила, щоб мене так сприймали. Ніколи не хотіла твоєї турботи. Перестань пхати свого носа в моє життя. Шукай свій шлях. Я пішла за тобою, бо ти пообіцяла зробити те, що я хочу — і чудово! Тепер просто залиш мене в спокої.
— Ти не могла сказати це… м’якше? — голос Паули затремтів. — Чому ти завжди така жорстока? Навіть коли хтось дбає про тебе — ти перекручуєш усе й топчешся по людських почуттях. Хіба це так неправильно — турбуватись?
— Якщо це йде від тебе — то так. Не берися за те, що в тебе не виходить, — холодно відрубала Алісія.
— Алісіє! — вигукнула Паула, коли та різко штовхнула її ще раз, вирвавшись остаточно. Цього разу Паула втратила рівновагу й впала на землю. Поки вона підводилась, Алісія вже зникла серед дерев, повертаючись назад.
— Алісіє! — знову крикнула Паула. — Та будь ласка! Гаразд! Роби, що хочеш!
Її голос відлунював між деревами, а сама вона сердито схопила свою сумку й повернула в інший бік. Протискаючись крізь густі зарості, Паула гірко бурмотіла собі під ніс.
Оце все. Кінець. Нехай сама розбирається.
Вона втомилась. Втомилась ходити навшпиньки, втомилась жити у страху, втомилась знову й знову тягнути Алісію. Вона зробила все, що могла. Її сестра тепер сама відповідатиме за власну долю.
//Коментар перекладача: Пауло, ти відчула це, правда?
Щось простягнуло до тебе руки крізь лісову млу,
щось між здоровим глуздом і фантомною пам’яттю про всі її зради —
і просвітило тебе нарешті!
урочистий перекладацький дзвін дзінь-дзінь-дзінь
Вівтар встановлено. Сумку Паули покладено на подушечку. У чаші — сльози перекладача, змішані з карамеллю. Розпочнімо.
Антиалісійний вхідний псалом:
Вийшла з хащів Паула праведна,
І не було з нею Алісії грішної.
І не нуділа ніхто в той день: “Мені не зручно йти” —
Бо не було її там!
Читання з Першої Книги Здорового Глузду:
І сказав розум до серця Паули:
“Не носи ту, хто тебе тягне у прірву.”
І послухала вона.
І розпрямила плечі.
І пішла.
Гімн “Хай буде їй, як заслужила”:
>Не я її суддя, — співала перекладачка, —
Але хай її судить світ, глухий до брехні.
Я — з Паулою. Я — з тими, хто вижив.
І мені вже легше дихати в цьому лісі.
Велика молитва втікачів:
Благаємо тебе, Великий Авторе,
Не повертай нам Алісію.
Амінь, амінь, сумка, Вінсент, карамель.//
***
Швидкий біг привів Паулу до краю лісу. Високо в небі висіла бліда місяць, кидаючи холодне світло на знайомий силует — прибудову, де вона працювала п’ять років тому.
Її огорнуло дивне змішане відчуття: і ностальгії, і тривоги. Прибудова змінилась. Кам’яні стіни поросли плющем, мовчазним загарбником. Усе довкола було засипане сміттям і пилом. Вітер висякав по землі опале листя, а кожен його порив звучав, наче стогін. Усе навколо виглядало занедбаним і самотнім.
Керуючись уривками спогадів, Паула обійшла будівлю ззаду — шукала ту саму потаємну стежку, яка колись вивела її звідси. Чим глибше заходила в ліс, тим темніше ставало. Мовчання душило, лиш шелест під ногами порушував його. Вона на дотик шукала потрібне дерево, ковзала долонями по шорсткій корі, намагаючись знайти вирізьблену позначку.
І нарешті — її пальці намацали знайомий візерунок на корі. Полегшення розлилось теплом у грудях. Вона знайшла його. Знак, що вів до втечі.
Слідом за майже невидимими зарубками на деревах Паула рушила вглиб лісу. Йти крізь темну, зарослу гущу було нелегко: гілки чіплялися до одягу, ноги заплутувались у корінні, вона кілька разів спіткнулась об каміння. Вітер був надто сильним, розвівав волосся, заважав бачити дорогу. Та вона йшла далі. Не зупинялась. Не тепер.
І ось — перед нею невеличка галявина, оточена деревами. Вона виглядала точнісінько так, як у пам’яті. Тиха. Статична. Наче спогад.
Очі Паули зупинились на заіржавілих залізних воротах, що ховались за хащами. Ланцюги, обмотані довкола, скрипіли на вітрі, мовби хтось прошепотів щось нечутне й зловісне.
Стиснувши сумку, Паула повільно рушила до воріт. Кожен крок ставав важчим. Вона усвідомлювала: як тільки пройде крізь ці ворота — назад вже не буде.
У пам’яті спалахували обличчя, уривки моментів, які вона залишала позаду. Роберт, напевно, шукатиме її, коли вона не з’явиться. Няня хвилюватиметься, хоча Одрі, ймовірно, лише знизне плечима. Ітан буде шокований, почувши, що вона пішла.
А Вінсент?.. Він знову почне шукати?
Сам факт того, що Вінсент шукав її — досі був важко зрозумілим. Можливо, причини були не ті, що хотілось би, але тепер це вже не мало значення. У хвилину прощання навіть важкі спогади здавалося ніжно світяться крізь темряву.
“Це справді кінець.”
Паула зупинилась перед воротами, на мить озирнулась. Галявина навколо була порожньою — лише дерева й заросла трава, але їй хотілося запам’ятати це місце. П’ять років тому вона тікала надто поспіхом, не встигнувши навіть глянути назад. А тепер — фіксувала в пам’яті кожну деталь.
Коли була готова, вона обернулась до воріт. Поклала руку на холодне, заіржавіле залізо, приготувалась попрощатися мовчки. Та щойно почала відчиняти, щось привернуло її увагу — біла стрічка, прив’язана до гілки неподалік, тріпотіла на вітрі.
Її рука потяглась до стрічки. М’яка тканина заплуталась навколо зап’ястя, вітер грався нею, як живою. Паула провела пальцем по зношених краях і миттєво впізнала її, незважаючи на збляклий колір і потерті нитки.
Вона була знайомою. Колись — дорогою.
Пальці торкнулись квіткової вишивки на краю, і Паула застигла.
— Тут візерунок, — колись засміялась Вайолет, даруючи їй стрічку.
— Гарно, правда? Це фіалка, як і моє ім’я.
Спогад був кришталево ясним. Вайолет завжди вишивала фіалки на своїх речах — квіти-тезки. І Паула зрозуміла: це та сама стрічка, яку вона колись виміняла на буханець хліба.
Але чому вона тут?
Ніби у відповідь — тихий шелест із-за спини. Паула різко обернулась, серце забилось швидше. Хтось пробирався крізь хащі.
Подих застряг у горлі, коли з тіні вийшла фігура.
— Як…?
Чому? Чому саме зараз він з’явився?
Вітер завив, вдарив у груди, мов намагаючись відштовхнути її назад. Стрічка в руці скрутилась і затріпотіла, ніби хотіла вирватись. Паула стиснула її міцніше, а сама — завмерла, дивлячись на чоловіка перед собою.
Це був Вінсент.
— Я знав, що ти прийдеш, — спокійно сказав Вінсент, відповідаючи на запитання, яке вона так і не наважилась озвучити. Його стриманість здавалася майже нереальною, наче ця мить була сном.
— Про це місце знаємо лише ми з тобою.
Його золоте волосся тріпотіло на вітрі, обрамлюючи обличчя. Хоча на ньому був лише тонкий плащ, холод, здавалося, його зовсім не тривожив. А смарагдові очі, пронизливі й непохитні, не відривалися від неї. Здавалося, він уважно запам’ятовує кожну рису її обличчя.
— Я знайшов тебе. Нарешті, — тихий смішок зірвався з його вуст.
А тоді він вимовив її ім’я — справжнє ім’я.
— Паула.
Це звучання, вимовлене ним так чітко й просто, стало ніби якорем, що раптом смикнув її назад у реальність.
//Коментар перекладача: МОЇ ОРГАНИ ПІШЛИ НА ОВАЦІЇ*.
Печінка — стоячи.
Серце — ридає.
Шлунок — принишк у благоговінні.
Очі — зашкалили емоційний лічильник.
Овації* — це гучні й тривалі оплески, якими публіка висловлює захоплення, схвалення або вдячність//
