Служниця постає перед таємницею (8)
Спускаючись на перший поверх, Паула побачила натовп, що зібрався в коридорі. Пошепки, з тривожними виразами на обличчях, люди переглядалися — сталося щось незвичайне. Тривожне передчуття пробігло по її шкірі, коли вона наблизилась.
Її погляд спершу зупинився на жінці, що лежала, згорнувшись у кутку. На ній була розпатлана нічна сорочка, вона тремтіла й хапалася за іншу служницю, шукаючи підтримки. Її очі, повні жаху, були прикуті до чогось попереду. Навіть при тьмяному світлі ламп страх у її погляді не можна було не помітити.
Тремтливе сяйво декількох ламп освітлювало тканину, розкинуту по підлозі. Здавалося, ніби щось було поспіхом приховано під нею — вона піднімалась горбком у кількох місцях. Паула підійшла ближче, заглядаючи через плечі інших. З-під завіси визирало щось — рука. Бліда й нерухома.
Це була людська рука.
До її вух долинули уривки шепотінь:
— Що сталося? Вони справді мертві?
— Схоже на те. Вчора ввечері ще були живі…
— Мабуть, убивство. Подивись на кров.
— Це ж ті двоє? Ті, що не могли один без одного?
— Так, це вони! Тишком-нишком зустрічались… Ось і результат.
До натовпу дійшло: під завісою не одне, а два тіла. Один зі слуг, піддавшись цікавості, потягнувся до тканини, щоб підняти її. Щойно він привідкрив край — різко вдихнув повітря й відсахнувся, впустивши завісу. Та вже впала повністю, оголюючи страшну картину.
Людям перехопило подих.
Чоловік і жінка лежали в калюжі крові, сплутані, мертві. Жінка, розплющеними від жаху очима, лежала на спині. Чоловік був зверху, обличчям донизу, в його спині зяяла глибока, розірвана рана. Обоє — в нічному одязі. І повна нерухомість їхніх тіл не залишала сумнівів: вони мертві.
Це було жорстоке вбивство. Колеги, з якими ще вчора разом сміялись у кухні, тепер лежали нерухомі, непритомні, майже невпізнавані. Слуги завмерли, охоплені шоком. У повітрі завис страх — густий, як сама ніч, що огортала маєток.
Паула не могла відвести очей від тіл. Її рука, в якій вона тримала лампу, тремтіла. Ця сцена відкрила в її пам’яті скриньку спогадів, давно замкнену: чоловік, що помирав у темряві, з обличчям, залитим кров’ю, й поглядом, спотвореним болем. Його зойк лунав у пам’яті зловісною луною:
"Біжи. Біжи. Ти мусиш бігти."
Холод пробігся тілом, і попередження, колись кинуте в темряву, здалося болісно доречним саме зараз. Нерухомі очі мертвої жінки — широко розплющені, жахливі — мовчки кричали те саме:
"Ти не повинна бути тут."
Хтось обережно натягнув завісу назад, закриваючи тіла, але образ уже врізався в пам’ять Паули. Її погляд не міг відв’язатися від примарних післяобразів тієї кривавої сцени.
***
Але найгірше чекало вночі. Після всього пережитого Паула розсипалась ще більше. Уві сні її переслідували ті двоє мертвих. У тому сні чоловіком був Лукас — він нерухомо лежав у калюжі крові, з розпанаханим животом, з якого безупинно текла червона рідина. Паула з усіх сил притискала руки до рани, намагаючись зупинити кровотечу, трясла його, кликала на ім’я. Але хоч як вона кричала — він не рухався. Його очі, колись теплі, залишались міцно заплющеними.
Поруч лежала жінка — її тіло було неприродно зігнуте. Це була Алісія. Її колись гарне волосся сплуталося, звисало брудними пасмами, обрамляючи смертельно бліде обличчя. З грудей сочилася кров, утворюючи чорну пляму. Очі Алісії були широко розплющені, капіляри в них лопнули, залишивши страшну картину останніх миттєвостей життя.
«Чому ти там? Навіщо навіть ти?» — думка зависла в повітрі, важка, як камінь. Очі наповнились сльозами.
І тоді — за спиною з’явилась тінь. Паула обернулась.
Позаду стояв чоловік у дорогому костюмі з пістолетом у руці. Його золоте волосся виблискувало під невидимим світлом, а смарагдові очі, спіймавши її залите сльозами обличчя, залишалися холодними. Без жодного слова він підняв зброю, націливши її просто в Паулу.
Клацання затвору відлунало їй у вухах, мов постріл.
Паула прокинулась з різким зойком, крик застряг у горлі. Її всього трясло. Вона зігнулась над відром і вирвала, охоплена панікою, ще не відірвавшись думками від жаху. Тіло було мокре від поту, вона вчепилася в себе руками, наче очікувала знайти куляву рану.
Сон більше не прийшов тієї ночі.
***
Вбивство сколихнуло весь маєток. Одрі швидко взяла ситуацію під контроль: розпустила зібраних слуг, наказавши їм повертатися до своїх кімнат, а перелякану свідку повела окремо. Саме вона першою знайшла тіла і видала той пронизливий крик, що розбудив усіх.
Жінка пояснила, що прокинулася серед ночі від спраги й виявила, що в глечику не залишилось води. Вирушивши вниз по воду, вона помітила самотню лампу в коридорі. Заінтригована, підійшла ближче — і натрапила на жахливу сцену. Крик вирвався сам собою.
Наступного дня кривава трагедія стала головною темою розмов у маєтку. Вінсент особисто прибув оглянути місце злочину, обговорюючи деталі з Джоелі. Тим часом Одрі допитувала слуг, які були близькі до загиблих, намагаючись виявити бодай найменші ознаки дивної поведінки.
Обидві жертви померли від численних ножових поранень у груди. Їхні тіла були залиті кров’ю. Попри всі здогади, жодних очевидців чи прямих доказів не було — вбивця залишався невідомим.
Минали дні, а справа не зрушувалась з місця. Напруга в маєтку зростала. Слуг охоплював страх: багато хто тремтів від думки, що наступним може стати він. Дехто почав відкрито говорити про намір піти — далі терпіти цю атмосферу було несила.
Одрі вдалося переконати більшість залишитися, але невдоволення вже нуртувало. Ходили чутки, що слуг утримують силоміць, аби ніхто не виніс інформацію про вбивства за межі маєтку. Колись злагоджений побут зруйнувався — його роз’їли підозри й страх.
Паулу ця параноя підточувала дедалі більше. Ночі ставали безкінечними, безсонними, нерви — на межі. Вбивства нависли над нею, мов темна ознака, наче передчуття її власної долі. Врешті, її емоції прорвалися назовні. Напруга стала нестерпною.
Це було надвечір — сонце щойно почало ховатися за обрій. Після того як вона раніше звичного допомогла Робертові з вечерею, Паула повернулася до кімнати й почала збирати речі. Зібрала швидко — у неї й не було багато. Коли все було готове, сіла на край ліжка й стала чекати.
Невдовзі з’явилась Алісія.
— Що ти робиш? — запитала вона.
— Нам треба піти.
— Зараз? Ти ж знаєш, що виходити вночі заборонено.
Алісія плюхнулась на ліжко й втупилась у вечірнє небо за вікном.
Після вбивств залишати маєток уночі суворо заборонили. Попри віддалене розташування серед лісу, місце перебувало під постійним наглядом — офіційно, з метою захисту репутації родини. Та обмеження здавались надмірними, і служниці лише зітхали, терплячи та жаліючись одна одній пошепки.
Загиблі були закоханими, які таємно зустрічались під покровом ночі — і врешті загинули жахливою смертю. Їхня трагедія лише посилила правила: тепер усім суворо заборонялося виходити з кімнат після настання темряви.
Втім, у передвечірній час заборони були м’якші. Робочий день уже завершувався, більшість займалась вечерею, і коридори були відносно порожні. Через страх та напругу багато хто волів сидіти в кімнаті, тож пересуватись стало простіше. Небо ще не потемніло остаточно — було достатньо світло, щоб орієнтуватися.
— Сонце ще не сіло. Вставай, — рішуче сказала Паула.
— Куди ми йдемо? — нетерпляче буркнула Алісія.
— Побачиш на місці. Ходімо.
— Не хочу. Це морока, — як і слід було чекати, Алісія одразу ж пручалась, ліниво махнувши рукою.
Та Паула була готова. Вона запропонувала угоду:
— Якщо підеш зі мною — зроблю те, чого ти хотіла.
— Що? — Алісія різко повернулась до неї, очі здивовано розширились. Вона миттєво зрозуміла, про що йдеться. Паула мовчки кивнула, підтверджуючи її здогад.
— Але якщо не підеш зараз — я ніколи цього не зроблю.
— Добре, добре, йду, — зітхнула Алісія й неохоче підвелася.
Паула схопила свою сумку й першою вийшла з кімнати. Вона відчула на собі пильний погляд Алісії, спрямований на ту саму сумку, але не озиралась — її увага була зосереджена лише на дорозі вперед.
***
На диво, їм не трапився жоден слуга, коли вони покидали маєток. Паула пильно стежила за оточенням, виводячи Алісію через чорний хід просто в ліс. Хоч кущі й гілки ускладнювали рух, йти було безпечніше саме так — відкриті стежки надто легко проглядалися.
— Навіщо ми пробираємось через хащі, якщо є нормальна дорога? — буркнула Алісія.
— Бо так треба, — відрізала Паула.
Понад усе зараз потрібно було не перечепитися — земля під ногами була горбиста й зрадлива. Паула мовчала, ігноруючи повторні запитання сестри. Алісія злилась, бурмотіла щось собі під ніс, але Паула навіть не зиркнула в її бік.
***
Двоє людей були вбиті — і жодного справжнього розслідування. Тіла прибрали, слуг заспокоїли, але жодного поступу в пошуках винного не було. Здавалося, щось приховують, і це лише розпалювало підозри. Багато хто хотів утекти, та суворі обмеження зробили це майже неможливим.
Але вихід усе ж був — потаємна стежка, яку Паула знайшла ще п’ять років тому. Вона вела з лісу прямо до села, минаючи всі пункти охорони маєтку. Проте знайти її знову виявилось набагато складніше, ніж вона сподівалась.
Вона шукала дерево зі спеціальною міткою — саме воно було ключем до прихованого шляху. Її пальці ковзали по корі, по гілках, а роздратування наростало: ліс був надто великий, усе здавалося однаковим. Час невпинно спливав, а страх заблукати стискав груди.
Вона не могла дозволити собі помилку.
І тут — голос Алісії порушив напружену тишу:
— Куди ми йдемо?
Паула не відповіла.
— Куди ми йдемо?! — повторила та, вже голосніше.
Нарешті, роздратована, Алісія підбігла, схопила Паулу за плече й силоміць обернула до себе:
— Чому ти мовчиш?! Куди ми йдемо?! — крикнула вона.
Паула кинула погляд поверх її плеча, туди, звідки вони прийшли. Маєток уже зник за стіною дерев. Вони відійшли достатньо далеко.
Схопивши сестру за руки, Паула глибоко вдихнула, встала рівно й подивилась їй просто в очі:
— Давай підемо звідси разом.
— Що? — Алісія кліпнула, розгубленість проступила на обличчі.
— Утечімо.
На її обличчі з’явилася гримаса — дика суміш здивування, недовіри й образи.
//Коментар перекладача: навіщо?
Щоб вона підставила тебе на виході?
Щоб послизнулась і вистрелила собі в ногу?
Щоб здала тебе охороні з фразою “вона змусила мене тікати”?
Щоб під час втечі кричала “мені важко йти, понеси мене, сестро”?
ТА НАВІТЬ РОБЕРТ БЕЗПЕЧНІШИЙ!
Я, як перекладач, офіційн
о не витримаю ще однієї сцени “вона мене зрадила — але ж ми сестри”.
Пауло, якщо ти це читаєш —
повернись.
Залиш її.
Утікай — СОЛО.
Подаруй мені надію на логіку.//
