Служниця постає перед таємницею (1)
— Може, прогуляємось сьогодні? — несподівано запропонувала Джоелі під час обіду. Вона невимушено згадала, що постійне сидіння в домі робить її млявою. Першим відреагував Роберт — він аж підстрибнув на місці, закликаючи всіх вирушати негайно. Одрі швидко допомогла з підготовкою, а економка з Алісією також погодились приєднатися.
— Гаразд, ми пішли, — сказала Джоелі.
— Гарної прогулянки, — відповіла Паула, проводжаючи їх. Економка взяла Роберта за руку, і всі рушили слідом за Джоелі. Стоячи при вході до лісу, Паула провела їх поглядом, після чого потягнулась. Уперше за довгий час у неї з’явилося трохи часу для себе. Зазвичай вона долучалася до прогулянок, але цього разу економка проявила турботу і дозволила Паулі залишитися вдома.
Після від’їзду Ітана Паула знову почала піклуватися про Роберта. Зважаючи на те, що економка постійно була з хлопчиком, її власна роль зводилася до допоміжної, тож обов’язків майже не залишилось. Роберт поводився доволі спокійно й більшість часу грався у своїй кімнаті. Окрім рідкісних моментів, коли його енергія виривалась назовні, він майже не завдавав клопоту. Останні кілька днів минули спокійно, без жодних особливих подій.
— То що ж мені тепер робити? — пробурмотіла вона.
Хоча перерви в роботі траплялися часто, мати весь вільний післяобідній час було рідкістю. Впродовж останніх днів турбота про Ітана не давала Паулі розслабитися — завжди знаходилась якась дрібна справа. І навіть під час відпочинку вона рідко залишалася на самоті.
Подрімати на сонечку? Або сходити на кухню по щось смачненьке? Обидва варіанти звучали привабливо. Але, трохи подумавши, Паула похитала головою. Їй не хотілося спати, та й голоду вона особливо не відчувала. Зазвичай у неї завжди було безліч справ або бажань, але щойно з’явився вільний час — думки розбіглися. Вона хотіла використати цю можливість з користю, але не знала як.
//Коментар перекладача: ох, як же я розумію Паулу.//
Поблукавши маєтком без цілі, Паула, зрештою, рушила до заднього виходу. Там вона побачила Джонні, який саме виходив. У руках у нього була дерев’яна дошка, яку він кинув на землю, а потім струсив пил з рукавичок.
Відтоді як сталася та історія в бібліотеці, вони майже не перетиналися. Тоді Джонні якось дивно дивився на Паулу — ніби став випадковим свідком чогось, чого краще було не бачити. Можливо, йому стало ніяково, і він вирішив її уникати.
Помітивши Паулу, Джонні повернувся до неї й невимушено привітався.
— Звідки йдеш?
— Проводжала всіх на прогулянку. А ти?
— Прибирав. У кладовці на першому поверсі знову діра в стіні.
— Знову? — Паула насупилась і цокнула язиком. Відтоді як вона переїхала до маєтку, найбільш типовими новинами були поломки, тріщини та обвалення. Жити в лісі — це постійний ризик: чи дерево впаде, чи звір залізе. Та й сам маєток — не новобудова.
— Усі сказали, що їм набридло, і звалили все на мене. Це ж просто комора, я впораюсь сам, от вони й скинули на мене. Пощастило мені, — пробурмотів Джонні собі під ніс.
— Хочеш, допоможу?
— У тебе ж є робота, так?
— Зараз ні. У мене вільний час.
— Тоді краще відпочинь, замість того щоб допомагати.
— Я допоможу.
Засукавши рукави, Паула зробила крок уперед. Джонні замахав руками:
— Та що ти, дівчина, робитимеш? Йди вже, не заважай.
Не сказавши ні слова, Паула схопила його за плече і вивернула йому руку за спину. Джонні заверещав від болю, швидко вирвався і, потираючи руку, спостерігав, як вона рушила в бік маєтку, не озираючись.
— Гей! А якщо я собі щось потягну? В мене й так роботи по горло! — крикнув він їй услід.
— Тоді не травмуйся. Де ця ваша комора? — відказала Паула, підштовхнувши його вперед. Насупившись, Джонні повів її до комори, що була одразу за маєтком. Там зберігали старі або поламані меблі та декорації — і саме в її стіні зяяла велика діра.
— І як така діра взагалі могла з’явитись? — запитала Паула, оглядаючи пошкодження.
— А хто його зна. Може, хтось нудьгував і вирішив пробити стіну кулаком.
//Коментар перекладача: цілком логічно. Стоїш собі в тіні, злегка нудьгуєш, нічого не відбувається — і тут приходить ідея дня: «А чому б мені не ПРОБИТИ СТІНУ?!» Ну бо ж це, безумовно, стандартна реакція нормальної психіки на тишу.
Може, у когось рефлекс «нудьга → декоративний погром»?
— Пробий стіну, це зніме стрес!
— Зроби дірку — відчуй порожнечу!
— Архітектурна терапія, сезон осінній!
Особисто я чекаю, коли з’ясується, що в цій стіні жили таргани-інтригани, які підбурили когось з персонажів до руйнування.//
Судячи з тону, Джонні вже давно махнув на все рукою. Поряд уже лежали довгі дошки та ящик з молотками й цвяхами. Нахилившись, Джонні почав підсовувати їх ближче до стіни з дірою.
Паула озирнулась. Підлога була всіяна листям, пилом і уламками дерева. Вона побачила мітлу й узялася до прибирання, але зупинилась, коли помітила, що Джонні насилу піднімає одну з дощок — вона була надто довга для нього. Відклавши мітлу, Паула присіла й вилізла крізь дірку в стіні, щоб допомогти.
Зненацька з’явившись поруч, Паула злякала Джонні:
— Ти що твориш?! Це ж небезпечно!
— Дай сюди. Я потримаю, — сказала Паула, вказуючи на один край дошки.
Небажаючи, Джонні простягнув їй рукавицю з інструментальної коробки й насупився:
— Добре, але якщо пошкодиш собі щось — не звинувачуй мене, — пробурмотів він. Надягнувши рукавицю, Паула примружилася, глянувши на нього. Джонні відвів погляд, удаючи, що нічого не помітив, і нарешті передав їй дошку.
Поки вона міцно тримала її біля стіни, Джонні прибивав цвяхи, фіксуючи її.
— Це взагалі можна назвати ремонтом?
— Та ні, це тимчасово. Потім доведеться кликати справжнього майстра.
Паула кивнула й стиснула дошку сильніше. Деякий час повітря пронизував лише звук молотка та буркотіння Джонні.
— Смішно, правда. Забив цвяхів на одному боці — а вже нарікав разів з десять.
Закінчивши один бік, Джонні жестом показав їй відійти. Але Паула замість цього простягнула руку.
— Що тепер? — насупився Джонні.
— Молоток і цвяхи.
Зненацька, але покірно він передав інструменти. Паула підперла дошку коліном і почала самостійно забивати цвяхи з іншого боку. Джонні, спостерігаючи за нею, не втримався:
— А ти нічого така. Вмієш.
— Роботи руками вистачало, — знизала плечима Паула. Виросла вона в бідності, тож лагодити щось власноруч доводилося часто. Їхній старий дім у Філтоні валився на очах, а грошей ні на ремонт, ні на новий не було. Все, що не виходило полагодити самій, довірялося батькові — хоч і неохоче.
Діра в стіні виявилась більшою, ніж здавалося, і навіть одна дошка вимагала чимало зусиль. Коли Паула потяглася по наступну, піт вже котився по її лобі. Помітивши її впертість, Джонні мовчки допоміг підняти дошку.
На третій дошці з чола Паули вже стікали краплі поту.
— Могла б і відпочити. Навіщо собі додаткову роботу брати? — озвався Джонні.
— У робочий день я й так іноді встигаю трохи перепочити. А цілий вільний полудень — це рідкість. Коли спробувала просто полежати, не знала, що з собою робити. Працювати — краще, — відповіла вона, не зупиняючись.
— Та ти як я. Теж не можеш на місці всидіти, — хмикнув Джонні.
— Прийму це за комплімент, — з усмішкою відповіла Паула.
Джонні раптово змінив тему:
— Слухай, ти, здається, досить близько з тим дворянином, що нещодавно приїжджав.
— Про що ти? — насупилася Паула, вганяючи цвях глибше в дерево.
— Інші казали, що він постійно за тобою ходив, — промимрив Джонні, передаючи їй нову дошку.
Ах, Ітан. У пам’яті спливла та сцена. Вона ні з ким це не обговорювала, але з боку це справді могло виглядати дивно. Не бажаючи жодних чуток, Паула відповіла твердо:
— Він ходив за мною, бо я за ним доглядала. У цьому немає нічого особливого, тож не починай вигадувати дурниць. Якщо хтось щось скаже — зупини на корені.
— Але ж сам граф вказав саме на тебе, коли призначав прислугу для нього. Тоді теж багато хто гомонів. То що між вами насправді?
— Було... щось, мабуть, — ухильно кинула Паула.
— Яке «щось»?
— Не знаю. А чого ти раптом стільки розпитуєш?
Вона смикнула дошку, і цвях, який саме вбивав Джонні, вискочив і покотився підлогою. Той ледве встиг підхопити дошку й закричав:
— Гей!
Паула його проігнорувала, зробивши вигляд, що нічого не сталося, й почала оглядатися навколо. Джонні, бурчачи, знову зафіксував дошку і взявся до молотка.
У повітрі знову залунали глухі удари.
— Знаєш, ти мені подобаєшся, — раптом сказав Джонні.
//Коментар перекладача: Джонні… Джонні, любий…
Ти, може, й тримаєш молоток упевнено, але шансів у тебе нема.
Вона пережила графа, шрами, зраду, кулачні бої між аристократами, філософські розмови під місяцем —
і тепер має сидіти поруч із тобою й слухати про те, як ти "вперше подумав, що вона з характером"?
Це не романтика. Це ремонт.
І ти тут, Джонні, не потенційний коханий. Ти — фоновий шум. Сценографія. Цвях у плінтус.
Паула може бути м’якою всередині, але не настільки, щоб погодитися на сюжетну гілку з тобою.//
Паула ледь не випустила дошку з рук. Що за нісенітницю він верзе? Вона витріщилася на нього, але Джонні навіть не обернувся — продовжував забивати цвяхи.
— Ми не так давно знайомі, але я вже наче зрозумів, яка ти людина, — говорив він далі. — Спершу подумав: просто дівчина з характером. А виявилось — ти просто з тих, хто виживає як може, багато працює, і тому не вмієш розслаблятись. Та й розмовляти з тобою цікаво. Навіть коли ти колюча й різка, видно, що в душі ти м’яка.
— Що ти взагалі мелеш?
— Просто кажу — не надто прив’язуйся до дворян. Дехто бачить, що пан із ним добре поводиться, й починає думати, ніби світ — це суцільні веселки та метелики. А потім — бац, і обпікся. Їхнє життя — зовсім не наше.
— …Я знаю, — відповіла Паула з холодною рівністю.
— Звідси, значить, і ноги ростуть. — Паула швидко здогадалася, звідки беруться ці питання: хтось, мабуть, щось розказав про її стосунки з Ітаном. Вона кинула погляд на Джонні, який усе ще завзято молотив молотком. І, попри роздратування, відчула легкий — дуже неохочий — спалах вдячності. Можливо, він і справді хвилювався. По-своєму. Незграбно.
— Серйозно, май на увазі, — продовжив Джонні. — Думаєш, хтось із таких, як ми, справді має для них значення?
— Я ж сказала: зрозуміла.
— Власне, не тільки шляхтичі. Та й узагалі — якщо хтось до тебе добрий, то, мабуть, має на те якусь причину. Не буває життя суцільною добротою й—
Його лекція затягнулася, і терпіння Паули урвалося, коли вона побачила, як він ще й розмахує молотком для підсилення ефекту.
— Досить балакати дурниць. Краще зосередься на своїй роботі, — урвала вона.
— Я, між іншим, чудово працюю, дякую.
— Сподіваюсь, з Алісією ти теж так «чудово» себе показуєш, — з усмішкою кинула Паула.
//Коментар перекладача:
Правильно. Точно. Чітко в ціль.
Як кажуть на перекладацькому сленгу — delivered with precision and passive-aggressive flair.
Так тримати.//
Погляд Джонні миттєво загострився. Жарт явно не припав йому до душі. Паула ж, звісно, добре знала, що в присутності Алісії він стає настільки незграбним, що й двох слів зв’язати не може.
Поки Джонні бурмотів щось собі під ніс, Паула зосередилася на дошці й продовжила забивати цвяхи. Однак довго мовчати він не міг.
— То чого ти тут?
— Якщо ти зараз знову почнеш нести маячню, я перестану допомагати, — відрізала вона.
— Та ні, серйозно. Мені цікаво.
— Цікаво, чому? Та з тієї ж причини, що й ти. Зарплата непогана, правда ж?
— О, то ти й чутки чула?
Паула вбила останнього цвяха з глухим стуком і зробила крок назад, аби перевести подих і оцінити результат. Залишалась лише одна дошка — найнижча. Витираючи піт із чола, вона обернулась до Джонні.
Попри втому Паули, Джонні — хоч і весь у пилюці та бруді — виглядав значно бадьорішим. Можливо, тому в нього ще й лишалися сили базікати без упину. Вона кинула на нього невдоволений погляд і повільно провела очима знизу до гори.
— Що? — спитав Джонні з насупленим чолом.
— А виглядаєш не дуже втомленим, — зауважила Паула.
— Як це ні? Я виснажений! — обурився він.
Зробивши вигляд, що серйозно налаштований, Джонні нахилився до останньої дошки й уклав її на місце. Вона лежала внизу, тож не потребувала підпори, і Джонні одразу взявся її прибивати.
— То чула про чутки чи ні? Кажуть, дехто саме тому сюди і прийшов, — продовжив він тему.
— Які ще чутки? — зітхнула Паула, вирішивши вже дізнатися до кінця, щоб відчепився.
Вигнувши брову, Джонні розцвів у хитрій усмішці.
— Та про це місце повно пліток. Але найвідоміша — що з графом щось не так. Мовляв, колись він сильно поранився й зник на довгий час. Ніхто не знав, живий він чи мертвий, і от почали казати, що він з’їхав з глузду.
Паула кивнула. Вона вже чула про минуле графа. Але от чутки про божевілля — це було нове. Згадуючи його замкнуту поведінку й гарячий характер, вона легко могла уявити, як такі плітки могли виникнути.
— А ще, — додав Джонні, стишуючи голос для драматичного ефекту, — кажуть, ніби він зовсім зірвався після того поранення. Почав усе трощити, вбивати людей… Повна несамовитість. Навіть пліткують, що в лісі довкола маєтку закопані тіла.
— Та невже, — мляво озвалась Паула, не змінюючи тону.
Перебільшення було абсурдним. Хоч Паула й знала, що чутки мають властивість розростатися до неймовірного масштабу, ця була настільки перебільшена, що аж викликала сміх. Вона трохи присіла, сперлася підборіддям на долоню й байдуже кивнула.
— І є ще одна версія, — додав Джонні. — Кажуть, що граф одержимий якоюсь жінкою.
Коментар перекладача: якби граф справді не був одержимий якоюсь жінкою, у нас би не було 205 розділів драми, крові, сліз, сміху і незрозумілих обіймів у тіні виноградника.
//Чаювання з перекладачем:
"Зроблено на совість з Паулою" — Спецвипуск: «Стіна проти мітли»
(Камера вмикається. Паула стоїть на фоні перекошеної стіни, тримаючи в одній руці молоток, в іншій — дошку, а в очах горить вогонь. Ззаду Джонні нервово ковзає поглядом по камері.)
Паула (в кадр, з безтурботною посмішкою):
Доброго дня, мої господарочки й господарюни! Ви на каналі "Зроблено на совість", і сьогодні ми не просто закриваємо дірку у стіні — ми закриваємо дірку у вірі в мужиків.
(озирається на Джонні)
— А це — Джонні. Він думав, що я не зможу підняти дошку. Тепер у нього вивих… гідності.
Джонні (шепоче):
Я думав, ми просто щось знімемо… не в прямому ефірі.
Паула (усміхається):
Ой, вибач, не попередила — я як ця стара стіна: без попередження тріщить по швах.
(рішуче бере молоток, забиває цвях)
— Отож, якщо у вас є дірка у стіні, а ще більша — у житті, беріть приклад. Немає грошей на ремонт? Є злість, техніка безпеки і трошки впертості. Бо коли ти з Філтона, то або сам лагодиш, або ламаєш ще більше.
(обтрушує руки, гордо дивиться в камеру)
—
І пам’ятайте, любі мої: якщо ніхто не хоче вам допомогти — беріть молоток і йдіть самі прибивати цю несправедливість.
(пауза, серйозно)
— Бажано не до стіни когось. Але я не засуджую.
(камера затримується на Джонні, що повільно відходить назад за кущі)//
