Випадковість — це теж доля (18)
Набряк не сходив два дні. За цей час Ітан так і не встав із ліжка, борючись із пухлиною, що спотворила йому обличчя.
Паула лише цокала язиком і радила надалі не встрявати у бійки. Та Ітан одразу відрубав, мовляв, хіба не вона сама й підштовхнула його до цього? Паула розгублено замовкла.
Того ж дня після обіду Роберт із економкою навідалися до Ітана. Вони стривожено поцікавилися, чому він не приходив на обід. Побачивши його обличчя, економка скрикнула й зажадала пояснень.
Паула лише ніяково засміялася й пробурмотіла щось про «невеличкий інцидент».
Натомість Роберт довго вдивлявся в Ітанове обличчя й запитав із щирим занепокоєнням:
— Болить?
Того ж вечора, на третій день, Паула знову зустріла Вінсента. Спершу вона помітила його біля дверей Ітанової кімнати. Він поклав руку на ручку, але так і не наважився зайти — натомість розвернувся, наче збирався тікати.
Здивована такою поведінкою, Паула рушила до кімнати Ітана. Побачивши її, Вінсент одразу завмер і почав відступати. Чим ближче вона підходила, тим далі він відходив, ніби щось приховував.
— Що трапилося? — поцікавилася Паула.
— Не підходь, — буркнув Вінсент, піднявши руку, ніби зупиняючи її.
Паула змигнула, спантеличена. Вона йшла собі, як завжди, а тут таке. Проігнорувавши його слова, вона підійшла ближче. Вінсент аж спіткнувся, намагаючись уникнути зустрічі, але не встиг — Паула вже стояла поруч. І тепер їй стало зрозуміло, в чому справа.
Його щоки були почервонілі й набряклі. Чи то від синців, чи з іншої причини — незрозуміло, але вигляд у нього був… кумедний. І до болю схожий на Роберта. Навіть надто.
Паула не встигла стриматися — з її вуст вирвався смішок. Вона поспішно прикрила рот рукою, та було пізно: обличчя Вінсента потемніло.
— Не смійся, — попередив Вінсент холодно.
— В-вибач, — видавила з себе Паула, хоч стримати смішок так і не змогла. Що більше вона про це думала, то кумеднішим усе здавалося. От чому Вінсент два дні не з’являвся на очі. Логічно — після такої бійки й Ітан виглядав, м’яко кажучи, не найкраще. Було б дивно, якби Вінсент вийшов із цього чистим.
Попри погляд, яким Вінсент її свердлив, Паула не витримала — зігнулася навпіл, тримаючись за боки, і розсміялася вголос. Її веселощі привернули увагу Ітана, який визирнув у коридор. Побачивши обличчя Вінсента, він теж зайшовся сміхом.
Цей спільний приступ сміху лише підкреслив, наскільки абсурдною була ситуація.
***
З кожним днем Вінсент усе частіше навідувався до маєтку. Його візити були без попередження, і він щоразу вривался до кімнати Ітана. Спершу це дратувало, але згодом Ітан звик. Їхні розмови, хоч і сповнені уїдливості, стали чимось звичним.
— Чому ти постійно приходиш, якщо тобі нічого сказати? — якось спитав Ітан, вже відверто втомлений.
— Бо мені нудно, — просто відповів Вінсент.
Напруга між ними ще не зникла — вона висіла в повітрі, мов нагадування про давні, не до кінця залагоджені образи. Та Паула все ж помічала зміну: хоч стіни між ними залишалися, в них уже з’явилися тріщини.
Одного ранку, коли небо лише починало розфарбовуватись у ніжні кольори світанку, Ітан зібрався покидати маєток. Його від’їзд був несподіваним, і Паула нашвидкуруч допомагала з підготовкою. Слуги вантажили речі до карети, а вона стримувала розчарування.
— Шкода, що ти їдеш так раптово, — сказала Паула, передаючи слузі останню валізу. Ітан, поправляючи піджак, ледь усміхнувся — і в його усмішці вчувався відлунок її власного жалю.
Паула підійшла й обережно розгладила складки на його піджаку. Його обличчя, вже без набряків і синців, знову нагадувало того Ітана, якого вона вперше побачила. І саме це — ця чистота — робила прощання ще болючішим.
— Я й не планував залишатися надовго, — сказав він спокійно.
— Але якось так вийшло, що залишився довше, ніж думав.
— Ти ж повернешся, правда? — запитала Паула.
— Звісно, — відповів Ітан з легкою усмішкою.
— І коли повернусь — усе ще доведеться доглядати за мною.
Але Паула знала правду. Коли Ітан повернеться — її тут, ймовірно, вже не буде. Вона лише усміхнулася у відповідь, не коментуючи. Ітан нічого більше не сказав, лише перевів погляд на небокрай, залитий карміновим світлом.
— Паула, — раптом озвався він.
— Так?
— Пам’ятаєш, коли я питав, чого хочу від тієї ставки? — озвався Ітан.
Паула підвела погляд. Він і далі дивився у вікно, і з його обличчя нічого не можна було прочитати.
— Надії, — тихо сказав він.
— Я хотів побачити надію… що цей момент — не помилка.
Його слова повисли в повітрі, наповнені глибиною невимовних почуттів. Паула вагалась, відчуваючи, що він не договорює. Та все ж наважилась припустити:
— Це через Лукаса? — запитала вона м’яко. Адже саме дії Лукаса стали тією тріщиною, що розділила Ітана з Вінсентом і залишила по собі шрами.
Мовчання Ітана промовляло більше, ніж будь-яка відповідь.
Паула опустила погляд і легенько провела пальцями по лацкану його піджака.
— Не переймайся так, — тихо сказала вона. — Вінсент розуміє, чому ти тоді зробив такий вибір. Він знає. Бо ти — його друг. І не просто друг, а важливий.
Плечі Ітана трохи розслабились, хоча вираз обличчя залишався незворушним. Паула зробила крок назад і всміхнулась, намагаючись трохи розрядити атмосферу.
— Готово, — весело мовила вона, змахуючи неіснуючий пил із його піджака.
Та Ітан не відповів усмішкою. Натомість заговорив тихо, важко:
— Тоді я почувався так само.
Паула здивовано нахилила голову, але його погляд зустрів її — твердий, і водночас сповнений глибшого сенсу.
— Я не знав, що робити. Провина душила, а все, що залишалось, — це удавати, посміхатись і якось триматись. А потім я зустрів тебе. І спілкування з тобою дало мені хоч трохи полегшення.
Він говорив про той самий перший день, коли вони познайомилися — п’ять років тому. Паула відразу зрозуміла, що він мав на увазі.
— І зараз, — додав Ітан, голос його залишався рівним, але в ньому бриніла вразливість, — я відчуваю те саме.
Сонце заливало кімнату, огортаючи Ітана м’яким золотим сяйвом. Коли Паула прикрила очі від яскравого світла, їй подумалося, що цей момент — короткий, тривожний, пронизливо теплий — залишиться з нею надовго, навіть після того, як Ітан піде.
— …
— Полегшення, — мовив Ітан.
Він наблизився до Паули, і його силует став чіткішим у ранковому світлі. Хоча голос був рівним, кутики вуст ледь піднялись у лагідній усмішці. Ітан підняв руку й поклав її їй на плече, легенько поплескавши.
— Залишайся поруч із Вінсентом. Як тоді.
Його дотик був ніжним, навіть заспокійливим. Але щось у цьому моменті вибивалося зі звичного. Ітан усміхався, а світло робило його обличчя майже прекрасним. Та в очах Паули він здавався крихким — ніби міг зникнути будь-якої миті. Її серце стиснулося від тривоги.
Раптом у двері постукали.
— Усе готово, сер, — пролунав голос слуги з-за дверей.
Ітан повернувся до звуку й спокійно відповів:
— Не виходьте. — І рушив до дверей.
Паула проводила його поглядом, і в голові несподівано спалахнула думка.
— Щось трапилось, так? Я права? — вирвалося в неї з гарячковим відтінком у голосі.
Розуміння вдарило, мов блискавка. Візит Ітана був не лише спробою залагодити давній конфлікт із Вінсентом через рішення Лукаса. Було ще щось — щось серйозне, що змушувало його йти саме цього ранку.
Ітан зупинився, стоячи спиною до неї. Лише трохи нахилив голову — ніби зважував її слова. Але так і не обернувся. У грудях Паули стислося від важкого передчуття. Вона більше не могла цього терпіти. Кинулась уперед, схопила його за руку й рвучко повернула до себе.
— Сер Ітан! — вигукнула вона, голос тремтів.
Кімнату заливало червоно-золотаве світло ранку. Його обличчя світились у цьому сяйві, та погляд був темний, затуманений. Його карі очі здригались, повні почуттів, які Паула не могла до кінця розшифрувати. Це було не просто хвилювання — в його очах був страх.
Чому?
Чого він боявся?
Що його так гнітило?
Що він приховував?
Що з ним відбувалося?
У голові Паули роїлися запитання, але жодне не зірвалося з її вуст. Обличчя Ітана ніби благало — не питай. І вона не наважилася. Боялася почути відповідь. Її думки повернулись до тих днів, коли Ітан майже не вставав із ліжка, відколи приїхав. Тепер вона нарешті зрозуміла, чому він так нагадував їй колишнього Вінсента.
Тому що сам проходив через щось подібне.
Після довгої паузи вираз Ітана змінився. Він тихо видихнув, і тривога в його очах зникла — ніби її ніколи й не було. Але Паулу це не заспокоїло. Вона все ще тривожилась. Ітан ніжно зняв її руку зі своєї й, як завжди, всміхнувся — безтурботно, грайливо.
— Просто залишайся поруч із Вінсентом, — сказав він легко.
— Оце і є найважливіше.
***
Від’їзд Ітана був набагато тихішим, ніж його прибуття. Його проводжали лише Джоелі, Роберт, економка та кілька слуг. Роберт, усе ще сонно протираючи очі, тримався за руку економки, обмінюючись короткими прощальними словами з Ітаном. Джоелі ж зовсім не приховувала свого засмучення — розчарування читалося в кожному русі.
Після кількох прощальних фраз Ітан сів у карету, що чекала біля входу. Як і слід було очікувати, Вінсента серед присутніх не було.
Паула стояла осторонь, дивлячись услід кареті, яка дедалі менше вирізнялася на горизонті. Напруга, що накопичилася за останні дні, все ще гнітила її. Вона намагалася відкинути ці думки, переконуючи себе, що просто перебільшує. Якби насправді сталося щось серйозне, Ітан не провів би ці дні у ліжку. Він би діяв. Або хоча б поговорив із Вінсентом.
Але... що, як це якраз і пов’язано з Вінсентом?
Коли карета зникла з поля зору, Паулу пройняв несподіваний холод. Вона здригнулася й обхопила себе руками, намагаючись стряхнути тривогу.
Ні, цього не може бути. І все ж... неспокій не полишав її, навіть коли вона повернулася до маєтку, намагаючись прогнати нав’язливі думки.
//Чаювання з перекладачем:
розділ, після якого я нервово дивлюся в чайник, сподіваючись, що там є щось міцніше
Але головне питання:
Що ж далі?
Чи виявиться, що Ітан — не просто мій брат по перекладацькій душі, а ще й агент з прихованою місією, якого зараз викличе якась сюжетна тривога типу «Повернись, Венздею, там же Вінсент»?
Або — страшна думка — наступний розділ буде присвячений Алісії?
Мене вже трясе від цього варіанту.
Нам залишається одне: заварити чаю, обійняти свою моральну втому — і чекати наступного удару по серцю. Він точно буде. Але, як перекладач з досвідом виживання у світах авторської жорстокості, я скажу:
перекладемо — переживемо.
А як ні — напишемо альтернативний хепі-енд.
Лиш би у наступному розділі, борони
сюжетна логіка, не з’явилась Алісія.
Бо якщо ця фурія знову відкриє рота — я офіційно зміню “чаювання із перекладачем” на “валер’янку з редактором(відчуваю що скоро зміню)”.//
