Випадковість — це теж доля (17)
Закінчивши дезінфекцію, Паула взялася за мазь і обережно намастила її на подряпини на обличчі Ітана. Зблизька його набрякле віко виглядало настільки кумедно, що кутики її губ мимоволі сіпнулися — вона ледве стримувала сміх.
— Не смійся.
— Я й не сміюся.
— Ти вже була на межі, — звинуватив Ітан.
— Та ні, — запевнила вона, хоча прозвучало це не надто переконливо.
Вдаючи невинність, Паула взяла рушничок і знову приклала його до опухлого ока. Здається, завтра він взагалі не зможе його відкрити. А губа… розпухне ще більше.
Вона зосереджено прикладала холодне до різних частин його обличчя, поки Ітан мовчки терпів. Раптом він тихо хмикнув:
— «Давайте помиримось», а потім лізти в бійку — що це взагалі було?
Очевидно, до нього теж дійшов абсурдність того, що сталося. Паула могла лише подумки погодитися. Його побите обличчя точно не було схожим на результат мирної розмови.
— Зранку ти виглядатимеш ще чарівніше, — пожартувала вона.
— Все настільки погано? — запитав Ітан із гримасою.
— Настільки, що краще б тобі взагалі не виходити з кімнати.
З’явись він перед персоналом у такому вигляді — і плітки забезпечені. Ітан щось невдоволено пробурмотів собі під ніс. Паула лише підтвердила його тривоги кивком і ще дужче приклала рушник до його ока. Його скарги на зіпсовану вроду вона проігнорувала.
— Що більше думаю — то більше бісить, — буркнув Ітан.
— Вистав йому рахунок за лікування, — знизала плечима Паула.
— Я так і зроблю, — пробурмотів Ітан з надмірною рішучістю, і через розпухлі губи прозвучало це особливо жалісно.
Паула ще раз уважно оглянула його синці та подряпини й зрозуміла, що одного лише холодного рушника буде замало. Вона подала йому рушник і оголосила, що піде за льодом.
Та щойно вона завернула за кут — ледь не врізалася у Вінсента.
— Де Ітан? — запитав він.
— Там, — відповіла Паула, кивнувши в бік. А потім, вже з підозрою в голосі, додала: — Ти ж не збираєшся знову лізти в бійку?
— Ні, — коротко відрубав Вінсент.
//Коментар перекладача: Щоб одразу зняти зайві побоювання — «відрубав» тут не в буквальному сенсі (хоча з таким графом і не здивуєшся). Це дієслово вжите в значенні різко, коротко відповів.
І чесно — я ледве стримуюся, щоб не почати сипати сюди всілякими фразеологізмами або ще якимись мовними дивовиЖками, які точно змусили б вас гуглити, чи це реально існує. Але я тримаюсь. Поки що.//
Що ж, цього разу він, мабуть, мав намір поговорити? У це слабо вірилося. Зблизька його обличчя виглядало так само побитим, як і в Ітана, хоч і блищало від мазі. Шия й щоки були всіяні подряпинами, і Паула мимоволі скривилась, дивлячись на це.
Вона нічого не сказала, просто вдивлялася в нього. Вінсент помітив її погляд і різко відвернув голову, ніби намагаючись приховати обличчя. Паула обійшла його з боку, щоб краще роздивитися, і той відступив на два кроки. Вона знову наблизилася, і так вони опинилися у мовчазному колі переслідування посеред коридору.
Зрештою Вінсент здався. Він сердито скривився й показав обличчя:
— Ну? Як гадаєш, допомогло?
Паула кліпнула очима:
— Що саме?
— Вирішити все кулаками, — різко пояснив Вінсент.
Паула нахмурилася, намагаючись згадати, з чого це все почалося. І тоді її осяяло.
«Якщо нічого не допоможе — завжди можна вирішити це бійкою».
— Ти маєш на увазі буквально? — тоді запитав Вінсент.
— Так, — тоді відповіла вона байдуже. — Насильство — це, звісно, погано, але деякі кажуть, що воно допомагає виплеснути емоції.
Усвідомлення того, що Вінсент сприйняв її слова буквально, приголомшило Паулу. Коли це він узагалі почав так серйозно дослухатися до її порад? І якщо вже так хотів їй наслідувати — чому не звернув увагу на важливу обмовку, що бійка має закінчитися максимум синцем?
— Я ж казала, що краще спробувати поговорити, — пробурмотіла вона.
— Мабуть, я ту частину не почув, — невиразно відповів Вінсент.
Чи справді він не почув, чи просто прикинувся — залишалося загадкою. Зрозумівши, чому насправді сталася бійка, Паула тихо засміялась — безрадно й безрадісно.
— Я й гадки не мала, що ти справді почнеш битися. Якщо хотів помиритися — чому не спробував поговорити ще раз?
— Спробував. Не вийшло, — відказав Вінсент.
— А чесно поговорити? Ви бодай раз сказали одне одному те, що справді відчуваєте?
Вінсент замовк і відвів погляд убік.
Цього було досить, аби все зрозуміти. Паула примружила очі — тепер вона вже точно підозрювала, що справа не в її раді. Швидше за все, Вінсент просто скористався її словами як зручною відмовкою, аби дати вихід власним емоціям.
— І що, тепер почуваєшся краще? — скептично запитала вона.
— Ні, — зізнався Вінсент. — Але ж то мало допомогти тобі.
— Помирення мало б допомогти вам обом, — заперечила вона.
Вінсентова репліка була настільки абсурдною, що Паула й не знала, що сказати. Помирення? Вони ж навіть не наблизилися до нього. Усе тільки стало гірше. Вона глибоко зітхнула.
— Пробач, але я ненавиджу такі речі, — сказала Паула твердо.
Її слова не були випадковістю — вони йшли з дитинства. Її батько був запальний і жорстокий, спалахував миттєво й вихлюпував злість на близьких. Відтоді Паула щиро зневажала насильство — і страх, який воно народжувало.
— Я не розумію такого. І навіть не хочу розуміти. Тим більше, коли все можна було вирішити словами.
— Пробач, — тихо мовив Вінсент.
Паула здивовано кліпнула. — Не треба просити в мене пробачення.
— Я тебе налякав, правда?
Він не помилявся. Вона справді злякалась — не лише за них обох, а й тому, що їхня бійка розбудила в ній спогади, які давно мріяла забути. Вона намагалася це приховати, але, схоже, Вінсент усе помітив.
— Мене все це надто дратувало. Надто багато всього накопичилося. Я подумав, що краще викинути це з себе раз і назавжди, але… я не подумав. Більше так не зроблю.
Його голос був твердим, але водночас дивно заспокійливим. Хоча обличчя залишалось непроникним, опущені плечі надавали йому вигляду насвареної дитини. Паулу пройняло легке почуття провини.
— Я теж сказала щось необдумане. Вибач, — мовила вона й низько вклонилась. Їй справді було шкода — хай як би вона не засуджувала те, що сталося, свою відповідальність вона не заперечувала.
— А хто ж тобі дав таку геніальну пораду? — озвався знайомий голос.
Паула здригнулась і озирнулась. Ітан спокійно спирався на стіну, його побите обличчя розтяглось у лукавій посмішці.
— То це була ти, — сказав він, вказуючи на Паулу. — Я ще подумав, що між вами щось дивне коїться. Звідки встигли стати такими близькими? Це я тут один нічого не знав?
Посмішка Ітана була зовсім не дружньою. Паула поспіхом похитала головою:
— Та ні, це не—
— Вона справді порадила влаштувати бійку, — вліз Вінсент.
Паула розгублено озирнулась — і зустріла байдужий зниз плечима.
— Почекай, — почала вона.
— А що? Правда ж, — озвався Ітан, посміхаючись. — Дякую за пораду. Тепер ось маю такий вигляд.
Він потер щелепу з кривою гримасою — суміш болю й філософського прийняття. Паула мовчала. Після того, що сталося, вона не мала жодних виправдань.
Після недовгої паузи вона рішуче нахилилась до Ітана.
— Хочеш вдарити мене? — тихо запитала.
— Що? — Ітан витріщився на неї так, наче вона запропонувала стрибнути з даху. Але Паула вже продовжувала: він може вдарити її двічі. Або скільки треба, щоб йому стало легше.
До того моменту, коли вона договорила, вираз Ітана став настільки непроглядно темним, що вона мимоволі затнулася.
З його точки зору все це, мабуть, здавалося маячнею. Їй було справді шкода, але те, що вона запропонувала, тільки вивело його з рівноваги.
— Ти справді думаєш, що я настільки жалюгідний, щоб бити людей просто так? — різко спитав він. — За кого ти мене маєш?
Слова Ітана зірвались із губ поспіхом, поки він не зціпив зуби, видимо намагаючись опанувати себе. Паула зрозуміла, що її репліка, ймовірно, була помилкою, й уже хотіла вибачитись.
Але не встигла — перед очима раптово з’явилася велика рука.
Просто на очах Вінсент відтягнув її назад, обережно обхопивши за плечі та опустивши на диван. Спина вперлась у м’які подушки, і Паула кілька разів кліпнула, не розуміючи, що сталося. Над нею пролунав спокійний, але твердий голос Вінсента:
— Не бий її.
— Я й не збирався! — гаркнув Ітан, роздратовано стиснувши кулаки. Він важко зітхнув і приклав долоню до щоки, здригаючись від болю.
— Годі. Я втомився, — буркнув він, голос його ослаб. Здавалося, він бореться з собою, намагаючись опануватись. Паула тривожно дивилася то на нього, то на Вінсента — й тільки зараз усвідомила, що все ще сидить у його обіймах. Різко відсахнулась, поспіхом вивільнившись із-під його руки.
Вінсент кинув на неї погляд — майже роздратований — і знову звернувся до Ітана:
— Ітан.
— Що ще? — простогнав той, ледве стримуючи себе.
— Я хочу тобі дещо сказати.
Ітан знову застогнав і провів руками по обличчю. Паула скривилась — уявила, як йому боляче чіпати синці та розпухлу шкіру. Але той опустив руки й глянув на Вінсента з втомленим роздратуванням.
— Ну давай, слухаю, ідіоте, — буркнув він.
Незважаючи на грубі слова, Паула щиро сподівалась, що ця розмова нарешті щось вирішить. Нічна бійка вже зіпсувала весь вечір. Джоелі, як завжди байдужа до драм, просто допила залишки вина, позіхнула й оголосила, що йде спати.
— Нарешті вони щось вирішать, — зітхнула вона й пішла, наче нічого не сталося.
Після її відходу Паула з Алісією залишились прибирати безлад у вітальні. Паула чекала, що сестра одразу накинеться з питаннями про стосунки з Ітаном, але на диво Алісія мовчала — мовчки прибирала зі столу.
//Коментар перекладача: в мене — рука сіпається. Бо я знаю, що з такими, як Алісія, мовчанка — отруєний туман.//
— Ти чого мовчиш? — нарешті не витримала Паула.
— Про що?
— Ну, про мене. Про те, які в мене стосунки з нашим гостем.
Алісія лише побіжно зиркнула на неї, відставила порожні пляшки й випросталася. Її обличчя було незвично спокійним, майже відстороненим.
— Та й добре, — просто сказала вона.
— Що?
— Мені вже набридло питати, — кинула Алісія, витираючи руки й повертаючись до дверей.
Паула не встигла як слід усвідомити цю дивну зміну, а сестра вже зникла, залишивши їй решту прибирання. Коли вона все ж закінчила, то натрапила на Ітана в коридорі. Він ішов один — видно, розмова з Вінсентом уже відбулася. Не втрачаючи часу, він потяг її назад у вітальню й заходився голосно обурюватися.
— Як ти могла таке вчудити?! — гримів він. — Замість того, щоб порадити поговорити, ти штовхаєш його на бійку?! Якщо тебе щось турбує — скажи прямо!
Паула слухала його ниття, поки він не дав їй змогу нарешті втекти до своєї кімнати. Там вона, геть виснажена, впала на ліжко й заснула.
Наступного ранку, ще не до кінця прокинувшись, Паула рушила до кімнати Ітана, щоб його розбудити. Як і очікувалося, він валявся в ліжку, не бажаючи вставати. Вона мусила силоміць витягти його, бо сніданок не чекатиме.
Коли він нарешті підвівся, його обличчя було ще більш розпухлим, ніж напередодні.
— Одне око взагалі не відкривається, — пробурмотів він.
— Цього слід було очікувати, — зітхнула Паула. — Сиди сьогодні в кімнаті, не показуйся нікому.
Вона подала йому загорнутий у рушник холодний компрес і обережно приклала до щоки. Ітан зойкнув, але дозволив їй попіклуватися, стиснувши губи, які тепер насилу рухалися.
Сніданок того ранку подали прямо в кімнату. Ітан жував дрібні шматочки м’яса, кривлячись від кожного руху.
— Усе обличчя натягнуте, — скаржився він.
— Жуй повільно, — порадила Паула, цокаючи язиком, і подала йому воду. Ітан зробив кілька ковтків, понуро витріщившись на виделку.
— Як пройшла розмова вчора ввечері? — обережно спитала Паула.
— Не сказав би, що погано, — буркнув він, але в голосі з’явилась легкість. Очевидно, певний прогрес був.
— Це добре.
— Але ще раз у бійку я не полізу, — простогнав Ітан, потерши забите лице.
//Чаювання з перекладачем:
Топ фраз перекладача
Це речення змусило мене подивитися в стіну й переосмислити все своє життя. Двічі.
Як казала моя внутрішня совість: “Та вже переклади як буде, бо нерви не безмежні, а дедлайни — так.”
Я б з радістю поставила тут крапку, але емоційно я — суцільний знак оклику.
Колись я писала “вона сказала” — тепер я пишу “вона зітхнула так, ніби цей текст тримає її у заручниках”.
Якщо це любовний роман, то я в ньому — той хор, що співає: “Нічого не вийде! Це граматичне непорозуміння!”
Сьогодні перекладала так, ніби тримала за руку примару колишнього редактора.
Дехто читає між рядків. Я — там живу.
Світ не чекає, поки я відредагуюсь. А мені ще правити і правити…
Інколи мені здається, що я сама собі фанатка. І сама собі читачка. І, на жаль, сама собі редакторка.
Якщо я мовчу — це не тому, що втомилась. Це тому, що в мені щось редагується.
У цьому проекті я — і філолог, і психотерапевт, і привид дівчинки, яка колись вірила, що слово здатне щось змінити.
Іноді мені здається, що я — мовна примітка в романі, який ніхто не читає.
Коли кажуть "інтелектуальна праця", я показую, як я перекладала сцену з криком, сидячи в маршрутці між пасажиром і чужою куркою в пакеті.
Перек
ладаю, сидячи в старій піжамі, поряд із шкарпеткою невідомого походження.
Моє хобі — перекладати. Моє інше хобі — плакати над перекладеним. Безкоштовно.
Життєві висновки в перекладача:
Не кожне “так” означає “згода”. І не кожна крапка — кінець.//
