Випадковість — це теж доля (15)

Випадковість — це теж доля (15)

 

Після тривожного відпочинку поруч із Вінсентом Паула приготувала вечерю для Ітана й понесла її до його кімнати, коли вже спустився вечір. Проте Ітан відмовився від їжі, заявивши, що не має апетиту, попри її вмовляння бодай щось з’їсти.

 

З його реакції Паула запідозрила, що розмова з Вінсентом пройшла не надто добре. Хоч Ітан і намагався виглядати байдужим, затінений вираз його обличчя не виходив у неї з голови.

 

Не в змозі позбутись занепокоєння, Паула пізно вночі залишила свою кімнату.

 

Вона розбудила кухаря й вмовила його приготувати легкий суп. Хоч той і бурчав із невдоволенням, зрештою погодився, а Паула не переставала дякувати йому, прямуючи до кімнати Ітана зі срібним підносом. Вирішивши змусити його поїсти, вона поспішала коридором, аж поки не зупинилась, помітивши рух у темряві. Затамувавши подих, вона вдивлялася в постать, що наближалась.

 

Очі її округлилися від здивування, коли постать увійшла в світло.

 

— Ітан? — кличе вона пошепки.

 

— Паула? — його здивований голос відлунює її власний.

 

У повсякденному одязі він ішов назустріч, тримаючи пляшку. Його широко розплющені очі свідчили про те, що він не чекав побачити її в такий пізній час.

 

— Куди ти йдеш? — спитала Паула, поглядом ковзнувши до пляшки в його руці. Схоже на пляшку вина. Тим часом увага Ітана перейшла до накритої миски на її підносі.

 

— А ти, Паула? Куди прямуєш серед ночі? Це ж не вечеря… чи не так? — відказав Ітан з ледь насмішкуватим тоном.

 

— Я йшла до тебе, — відповіла вона, злегка піднімаючи піднос, а потім знову опускаючи. Очі Ітана прослідкували за рухом, перш ніж він криво посміхнувся.

 

— Це для мене? — запитав Ітан, глянувши на піднос.

 

— Так. Ти пропустив вечерю, — твердо відповіла Паула.

 

— Але ж я обідав… — пробурмотів Ітан у слабкому протесті, але Паула залишалась непохитною. Вона добре знала його схильність пропускати прийоми їжі й вирішила цього разу не дати йому спуску.

 

— Ти збирався випити? — спитала вона, кивнувши на пляшку.

 

Ітан винувато сховав пляшку за спину. Це було зайвим — Паула й так знала, що він збирався зробити. Помітивши, що він виходить із кімнати, Паула припустила:

 

— Хотів провідати леді Джоелі?

 

— Ти спостережлива, — визнав Ітан із усмішкою.

 

Це було неважко здогадатись. Із усіх мешканців маєтку лише Джоелі логічно пасувала на роль співрозмовниці за вином. Роберт і няня — навряд чи.

 

— Візьми із собою, — запропонувала Паула, простягаючи суп. — Він легкий і заспокоїть шлунок.

 

Ітан глянув на суп, але вагався.

 

— Ти й справді прийшла тільки тому, що я не повечеряв?

 

— Так, — підтвердила Паула.

 

— Ти хвилювалася за мене? — спитав Ітан, наче перевіряючи її щирість.

 

— Так.

 

Обличчя Ітана пом’якшало.

 

— Коли ти така відверта, це навіть зворушує.

 

— Тоді доїж усе, — сухо відповіла вона.

 

Замість того щоб узяти суп, Ітан легенько струснув пляшку в руці.

 

— Підеш зі мною?

 

— Я не п’ю, — твердо сказала Паула. Вона не любила алкоголь, адже виросла, бачачи напади п’яної люті свого батька. Її від самого спогаду стискало в грудях.

 

— Тоді просто склади компанію. Поспостерігай, як я їстиму суп, — наполягав Ітан і вже рушив уперед. Зненацька, Паула мимоволі рушила слідом.

 

— Не впевнена, що мене там радо приймуть… — несміливо промовила вона.

 

— Все буде гаразд. Джоелі не з тих, — запевнив Ітан.

 

Вони попрямували не до кімнати Джоелі, як Паула очікувала, а до вітальні. Ітан постукав, і веселий голос Джоелі відповів, запрошуючи їх увійти. Та коли Ітан відчинив двері й ступив усередину, він застиг на місці. Паула, яка йшла впритул за ним, наштовхнулася на його спину й із цікавістю визирнула з-за плеча. Побачене змусило її завмерти.

 

— Ітане, заходь! — Джоелі тепло жестом покликала його, як завжди приязна. Було очевидно, що зустріч була запланованою. Але найбільше Паулу вразив не цей факт — на дивані поруч із Джоелі сидів Вінсент, цілком розслаблений.

 

«Що він тут робить?» — здивовано подумала Паула. Вона ж точно пам’ятала, що він покинув маєток раніше. Судячи з його повсякденного одягу, він повернувся десь уночі.

 

Скована постава Ітана виказувала, що Вінсент був тут неочікувано. Та навіть це не шокувало Паулу так сильно, як те, хто сидів навпроти Джоелі. Це була Алісія.

 

Очі Паули округлилися. Вона була впевнена, що Алісія досі спить у своїй кімнаті. Вбрана в нічну сорочку й легкий халат, Алісія виглядала бездоганно. Її порцелянова шкіра світилася в м’якому освітленні, а спокійна усмішка контрастувала з гострим поглядом, яким вона вразила Паулу, щойно побачила її.

 

— Вінсент теж тут? — Ітан спитав, намагаючись приховати роздратування нейтральним тоном.

 

— Випадково, — з м’яким сміхом відповіла Джоелі. — Я подумала, буде добре, якщо він до нас приєднається. Ти ж не проти?

 

— Аж ніяк, — відповів Ітан, хоча в голосі відчувався інший підтекст. Він зайшов до кімнати, і Паула несміливо рушила слідом, відчуваючи на собі пронизливий погляд Алісії.

 

— О, і Енн теж тут? Ви були разом? — поцікавилася Джоелі, переводячи погляд між ними.

 

— Зіткнулися в коридорі. Вона принесла мені суп, бо я пропустив вечерю, — спокійно відповів Ітан, сідаючи на диван праворуч від Джоелі.

 

— Яка турботлива, — щиро усміхнулась Джоелі.

 

Паула передала Ітанові суп і відійшла за його спину. Ітан поставив миску на стіл і озирнувся:

 

— Чого стоїш? Сідай.

 

— Ні, я постою, — швидко відповіла Паула. Вона не могла уявити, що сяде в такій компанії.

 

— Чому ж? Не стій просто так, — підбадьорила Джоелі. — Сідай. О, може, біля Алісії, гарне місце.

 

Вона вказала на місце поряд із Алісією. Та сиділа гордовито, але ледь помітно стиснулась від цього запрошення. Паула вагалась, та під наполегливим тоном Джоелі мусила сісти. Вона обережно вмостилась на краєчку дивану, відчуваючи холодний погляд сестри.

 

— Сестро, коли це ти вийшла зі своєї кімнати? — холодно спитала Алісія, у голосі — тінь докору.

 

— Щойно… Я думала, ти спиш. А коли це ти вийшла? — обережно перепитала Паула.

 

Алісія тихо усміхнулась і легенько поплескала її по руці:

 

— Справді? Може, варто більше уваги приділяти своїй молодшій сестрі?

 

Паула стиснулась. Під личиною лагідності в словах Алісії ховалась явна колючість.

 

«Це нестерпно».

 

Якби вона знала, що ситуація стане такою незручною, просто залишила б суп Ітану й пішла. Тепер їй хотілося лише зникнути. Вона опустила голову, аби приховати своє збентеження.

 

— Сестра? — перепитав Ітан.

 

— Так, — бадьоро відповіла Алісія. — Вона моя сестра і доглядає за мною. Останнім часом Одрі рано лягає спати — вік, що поробиш. Я не хотіла її турбувати, тому покликала Паулу. Нічого, якщо вона залишиться?

 

— Звісно, — відказав Ітан коротко, та Паула відчула його погляд. Її серце стислося: чи не порівнює він їх зараз? Її й Алісію. Вона не хотіла бачити цей погляд.

 

— Ви б ніколи не сказали, що ми сестри, правда? Ми зовсім не схожі. Ой, хіба це не надто прямо? Я не хотіла нічого поганого, — усміхнулась Джоелі.

 

— Нічого, я це часто чую, — знизала плечима Алісія. Вона поклала руки на плечі Паули, її усмішка світилась приязністю.

 

— Але ж скажіть: моя сестра — красуня, правда?

 

Паула миттєво знітилась. Було очевидно, хто з них красивіший, але ця репліка не була щирою — вона була зброєю, змахом пір’яного кинджала, прихованим під тоном “турботливої сестри”.

 

Сором — це те, що доводиться проживати наодинці. Її руки тремтіли, а усмішка, яку вона силувано зобразила, швидко згасла.

 

— Моя сестра з дитинства була така врівноважена й добра, — додала Алісія. — Її всі обожнювали. На відміну від мене. Всі її любили — отакої.

 

— Справді? У вас ще є сестри? Звучить, ніби ви всі дуже близькі, — захоплено мовила Джоелі.

 

— Авжеж! Ми хоч і не були схожі зовні, але всі її обожнювали. Правда ж, Енн? Ми всі так тебе любили, — сказала вона, не змикаючи усмішки.

 

«Зупинись».

 

Слова Алісії відлунювали в голові Паули, скручуючи шлунок. Приховані шпильки розуміла лише вона — болючі натяки, що ранили сильніше, ніж будь-яка пряма образа. Алісія чудово знала, що сталося з їхніми іншими сестрами — і саме це робило її слова особливо жорстокими. Паула ледь кивнула, не наважуючись глянути нікому в очі.

 

//Коментар перекладача:Мене щиро дивує, як ця брехлива, самозакохана тварина ще не захлинулась у власному слизу. Алісія відкриває рот — і з нього ллється не просто токсична вода, а ціле болото. Її посмішка — це плесень на гнійнику, її «сестринські» фрази — отрута, якою вона змащує кожне слово.

 

Хай заткне свій гнилий, гидотний, брудний писок. Бо якщо ще раз наважиться торкнутись спогадів Паули своїми цукровими пальчиками, я влізу в текст і власноруч її задушу перев’язаним бантиком з того ж халата, в якому вона зараз «мило посміхається».

Мовчала б уже. Її мовчання — єдина ласка, на яку вона здатна.//

 

— А чому інші ваші сестри не з вами? — невинно поцікавилась Джоелі.

 

— У кожної свій шлях. Ми давно не бачилися. Зараз залишилися тільки Енн і я.

 

— Це, мабуть, важко, — зітхнула Джоелі зі співчуттям.

 

— Не дуже, — відказала Алісія, і в її голосі забриніла гіркота. Паула стиснула кулаки, намагаючись стримати нудоту, що підступала до горла.

 

— Ми вже звикли. Навчилися покладатися одна на одну. У дитинстві було важко — особливо мені. Доводилося навіть важко працювати… — Алісія продовжувала говорити, але Паула вже нічого не чула. Слова зливались у суцільний гул, мов у вухах лунало шипіння.

 

Раптом перед обличчям змахнула рука. Паула моргнула й побачила, як перед нею хтось махає — велика долоня рухалась туди-сюди. Її погляд зустрівся з пронизливо-зеленими очима Вінсента.

 

— Все гаразд? — запитав він, злегка насупивши брови.

 

Паула розгублено дивилася на нього, не розуміючи, що відбувається. Потім здригнулась і різко підвела голову. Алісія вже замовкла, а Вінсент, що нахилився до неї, повільно випростався, щойно вона знову опустила очі.

 

— Щось сталося? — запитала Джоелі з ноткою тривоги.

 

— Вона якось погано виглядає, — відказав Вінсент, не зводячи погляду з Паули.

 

— Ні-ні, все добре, — швидко запевнила Паула, махаючи руками. Вона силоміць усміхнулась, засоромлена тим, що Вінсент помітив її стан. — Справді, нічого такого, — додала, ніяково чухаючи шию.

 

— Сестро, тобі недобре? Може, підеш до кімнати відпочити? — люб’язно запропонувала Алісія, але її тон був солодко-отруйним.

 

— Ні… усе гаразд, — пробурмотіла Паула, відмовляючись. Вона відчувала на собі погляд Алісії, але ще більше — увагу всіх присутніх. Цей тягар був нестерпним.

 

Ітан, відчувши напругу, поспішив змінити тему:

 

— Джоелі, я приніс дещо хороше, — сказав він, ставлячи пляшку вина на стіл.

 

Обличчя Джоелі засяяло, коли вона прочитала етикетку:

 

— О! Це ж одне з моїх улюблених! Дякую, Ітане.

 

— Я подумав, що це ідеально для вечірніх посиденьок, — усміхнувся Ітан.

 

— Я розіллю, — поспішила сказати Алісія, миттєво підводячись. Очевидно, її дратувало, що її попередню “промову” перервали. Вона взялася до справи з ледь прихованим роздратуванням.

 

Паула, яка вже майже підвелася, знову повільно опустилась на диван.