Випадковість — це теж доля (14)
Вінсент спокійно сказав:
— Я нещодавно був у селі. Один чоловік на мене напав.
Реакція була миттєвою. Ітан скинув із себе ковдру і сів прямо. Його очі широко розплющилися від шоку.
— Що?! Коли? Де? Хто? Чому?
— Заспокойся.
— Як я маю заспокоїтися?! Що сталося?! — вигукнув Ітан, його голос підвищився від паніки.
Паула, приголомшена його бурхливою реакцією, лише мовчки спостерігала, як напруга між двома чоловіками стрімко зростає.
Вінсент, зберігаючи незворушність, відповів:
— У провулку біля сільського ринку. Якийсь незнайомець пристав із ножем і зажадав усе, що в мене було. На вигляд — звичайний грабіжник.
— Сподіваюсь, без серйозних поранень? — стурбовано запитав Ітан.
— Жодних, — відказав Вінсент байдуже. Його тон був знехтувальний, але тривога на обличчі Ітана не зникала. Помовчавши, він усе ж вирішив дізнатись подробиці.
Вінсент розповідав спокійно. Він оглядав ринок, коли натовп став надто щільним, і тому пішов у бічний провулок. Саме там, коли опинився наодинці, на нього напав чоловік з ножем. На щастя, охоронці повернулися вчасно й не дали нападнику завдати шкоди. Втім, зловмисник втік, сховавшись у натовпі. Вінсент додав, що чув про подібні грабежі в тому районі й тому діяв обережно.
Ітан уважно слухав, киваючи. Побачивши на шиї Вінсента ледь помітну подряпину, запитав:
— Цей слід — від нападу?
Вінсент похитав головою. Ітан оглянув його з голови до ніг, поглядом шукаючи інші сліди. Зрештою Вінсент відвів очі, його погляд розфокусувався, втупившись у порожнечу.
У кімнаті повисла тиша — кожен поринув у власні думки.
Зрештою Вінсент перервав мовчанку:
— Навіть якщо причина твого приїзду була не та, яку я собі уявляв…
Він повільно провів пальцями по різьбленому узголів’ю ліжка, а потім поглянув на Ітана — з поглядом, який важко було прочитати.
— Напевно, була якась причина, чому ти з’явився саме зараз.
— Що ти маєш на увазі? — з підозрою запитав Ітан.
— Я теж дещо чую, — загадково відповів Вінсент.
Ітан напружився. На мить у його погляді промайнуло щось неспокійне, мов він відчув себе викритим. Вінсент обернувся до нього повністю, не зводячи погляду. Напруга між ними сягнула межі — ніби кожен намагався зрозуміти, скільки інший насправді знає.
Паула, яка досі мовчки спостерігала, теж відчула цю важкість. Вона не розуміла всієї глибини розмови, але знала — йдеться про щось серйозне. Зміненим обличчям Ітана раз по раз пробігав тривожний вираз.
Нарешті Ітан відвів очі. Його впевненість похитнулась, у голосі з’явилась невпевненість. Він хотів щось сказати, але, не встигнувши вимовити жодного слова, глянув на Паулу.
Його погляд пронизав її — настільки гостро, що вона відчула себе зайвою. В тому погляді ховалося мовчазне послання: Тобі тут не місце. Паула здригнулася. Та вже за мить його вираз змінився — з’явилась ввічлива, майже вибачлива усмішка.
— Не могла б ти залишити нас наодинці? — чемно, але твердо запитав Ітан.
Паула вагаючись кивнула.
— Авжеж.
Вона обережно прикрила забинтоване зап’ястя іншою рукою, злегка вклонилась і вийшла з кімнати. Та відчуття тривоги не зникло. Хоч вона й отримала «свободу», піти остаточно не змогла — залишилась поблизу, нервово походжаючи перед дверима.
Невдовзі вийшов Вінсент. Паула швидко глянула на щілину у дверях, та їх зачинили раніше, ніж вона встигла побачити Ітана. Статура Вінсента повністю перекрила їй огляд. Вона випрямилась, коли він наблизився — його висока постать наче затуляла світло.
— Що ти тут робиш? — насуплено запитав Вінсент.
Паула поспішно взяла себе в руки.
— Розмова пройшла добре?
— Я думав, ти підеш. А ти досі тут.
— Можна мені повернутись у кімнату? — спробувала відвернути увагу Паула.
Та Вінсент проігнорував питання.
— Куди ти йшла до того, як усе це сталося?
Їхнє безладне перехресне опитування створило незручну паузу. Паула промовчала, не знаючи, як відповісти. Вінсент схрестив руки, виглядаючи невдоволеним. Зрештою вона опустила очі, знову глянувши на двері.
Її гнітила поведінка Ітана. Хоч він і казав, що приїхав у маєток, щоб відпочити, все, що вона бачила, свідчило про інше. У пам’яті спливало, як свого часу поводився сам Вінсент — така сама внутрішня напруга, неспокій, нестабільність. З того, як Ітан замикався в собі, пропускав їжу й постійно спав, у Паули зароджувалось тривожне передчуття.
Це була не просто втома. Це було тихе відчайдушне згасання. Образ Ітана, схованого під ковдрою, немов він намагався захиститися від цілого світу, вразив її до глибини душі.
— Що тебе турбує? — голос Вінсента вирвав її з думок.
Паула здригнулася.
— Ні-ні, нічого… Просто я хвилююсь.
— Чому? — Його різкий тон змусив її зупинитись.
— Ну… Я ж маю доглядати за ним. Це природно — турбуватись.
— Ти завжди така настирна? — запитав Вінсент і зробив крок уперед, наче хотів перевірити її щирість. Паула мимоволі відступила.
— Я не зовсім розумію, що ви маєте на увазі.
— Ти завжди лізеш не у свої справи, — продовжив Вінсент. — Навіть минулого разу — ти надсилала листи й подарунки від імені Роберта.
— Це ж… — почала Паула, але голос її обірвався. Вона й сама не знала, як пояснити свої дії під цим пронизливим поглядом.
Паула опустила голову, а в голосі Вінсента чітко вчувалося роздратування. Здавалося, він натякає: їй варто триматись осторонь. І справді, вона ніколи не прагнула втручатися в чуже життя — якщо це прямо її не зачіпало, вона вважала за краще залишитися осторонь. Але в її становищі вгадування чужих емоцій і вподобань було справою виживання.
Часто кажуть, що незнання — це благословення, але з її досвіду, справжнє невігластво було куди небезпечніше, ніж корисне. Їй не потрібно було знати всі деталі, але розуміння того, хто що любить, хто що терпіти не може, і як уникнути помилок — було життєво необхідним.
Попри це, вона визнавала, що часом усе ж переходила межу — особливо у випадку з Робертом. А от щодо Ітана, то попередній зв’язок із ним мимоволі змушував її ставитись до нього з особливою увагою. Зі сторони Вінсента її поведінка цілком могла здаватися надмірною цікавістю.
— Це така твоя натура? Бути надто цікавою і лізти в чужі справи? — знову спитав Вінсент, його погляд був гострий, як лезо.
— Ні, не така, — твердо відповіла Паула.
— А схоже, що саме така.
Їй хотілося заперечити, але вона стрималась, відчуваючи, що сперечатися зараз — не найкраща ідея. Замість цього вона втупилася в тінь, яку він кидав на підлогу.
І раптом ця тінь збільшилась. Паула підвела очі й завмерла: обличчя Вінсента опинилося в небезпечній близькості від її власного. Їхні погляди зустрілися, і вона на мить застигла. Його смарагдові очі здивовано округлилися, вії здригнулися раз, другий, третій — і лише тоді Паула в паніці відсахнулась.
— Ч-чому ви так близько?! — вигукнула вона, розгублено.
Замахавши руками, вона намагалася відступити. Через тугі бинти на зап’ястях її жести виглядали ще різкішими, ніж зазвичай — ледь не загрозливо.
Вінсент випрямився і підняв брову.
— Я просто хотів перевірити, чи ти знову не плачеш.
— Я не плачу! — вигукнула Паула, дико махаючи руками, щоб це підкреслити.
— Добре, добре, — пробурмотів Вінсент, звузивши очі. — Перестань махати. Це дратує.
— Не підходьте ближче! — вигукнула вона, інстинктивно відступаючи, коли Вінсент зробив крок уперед. Він зупинився на мить, його обличчя скривилося від легкої досади — а потім він рішуче підійшов і схопив її за забинтовану руку.
— Ах! — видихнула Паула, коли він рвучко притягнув її ближче, змушуючи задерти голову, щоб зустріти його погляд. Його увага перейшла до її зап’ястя, і вираз його обличчя потемнів, коли він оглядав бинти.
— Якщо хтось побачить, подумає, що я чиню щось підозріле, — буркнув він.
— Ви ж нічого поганого не робите… — почала Паула, але одразу обірвалась. Це справді було так — Вінсент ніколи не поводився з нею жорстоко.
Усвідомивши, що перебільшила, Паула припинила пручатися. Її накрила хвиля збентеження — вона зрозуміла, наскільки надмірною була її реакція. Зітхнувши, вона опустила погляд.
— Про що ти щойно думала?
— Про те, що перегнула палицю, — чесно зізналася вона.
— Не про це, — різко відказав Вінсент. — Ти згадала, що хвилюєшся за Ітана.
А, от про що він.
— Так, — відповіла вона. — Я хвилююся. Це може здаватися надмірною цікавістю, але мені здається, що він проходить через щось важке. Я просто сподіваюся, що це нічого серйозного. Ось і все.
— Ви, мабуть, близькі, — кинув Вінсент з ноткою сарказму. Паула вирішила сприйняти це як комплімент і злегка махнула рукою — жест, якого вистачило, аби Вінсент відпустив її зап’ястя.
Вона зробила крок назад, помітивши, як його обличчя напружилось. Він глибоко зітхнув — втому було видно неозброєним оком. Паула трохи нахилила голову: може, і на ньому щось тисне?
Але, мабуть, не варто було копатися. Вирішивши не роздувати ситуацію, вона повернулась. На мить подумала про те, щоб знову зайти до Ітана, але передумала — якщо він досі не вийшов, значить, хоче побути сам. Йти до нього було б надто нав’язливо.
Тож Паула вирішила нарешті знайти місце для обіцяного собі відпочинку. Але, тільки-но вона почала спускатися сходами, як з подивом відчула: Вінсент знову йде слідом.
Вона різко зупинилась.
— Ви знову за мною, — втомлено мовила вона.
— Мені нудно, — з абсолютно спокійним тоном відповів Вінсент.
— Тоді йдіть до Роберта, — запропонувала Паула, намагаючись не вибухнути.
— Я вже був. Він спить, — відповів Вінсент.
— Тоді леді Джоелі?
— Зайнята.
— А прогулянка надворі?
— Не маю настрою.
Чого він узагалі від неї хоче?
— Ви ж казали, що збираєтесь відпочити?
— Так, я сподівалась знайти тихе місце, — втомлено мовила Паула. Насправді її перерва вже давно мала б закінчитись, але нічого термінового не було, тож вона могла дозволити собі трохи перепочити.
— Тоді ходімо разом, — сказав Вінсент.
— Що? — Паула здивовано кліпнула очима.
— Веди, — скомандував він, м’яко підштовхнувши її вперед. Його погляд не залишав простору для заперечень. Приголомшена абсурдністю ситуації, Паула покірно рушила, а Вінсент неквапливо пішов за нею.
Поки вони йшли, Паула обмірковувала своє становище. Здавалося, Вінсент не збирався залишити її в спокої найближчим часом. Зітхнувши подумки, вона порилась у своїй маленькій сумочці й дістала цукерку. Розгорнувши її, кинула в рот.
Вінсент помітив це й запитав:
— Навіщо ти це їси?
— …
«Бо хочеться плакати»
