Випадковість — це теж доля (13).
Паула швидко попрямувала назад до маєтку. Була перерва, тож справ особливо не було. Вона озиралася в пошуках тихого місця, де можна було б трохи перепочити, але почуття, що хтось настирливо йде за нею, ставало дедалі нестерпнішим.
Вона зупинилась і обернулась.
— Навіщо ви за мною йдете?
//Коментар перекладача:Чесно? Тут мені просто не можеться вставити «ти». Ніби й можна, ніби й нормально було б — але щось у внутрішньому перекладацькому барометрі каже: «ні».
Так, я розумію: логіка моя не блищить послідовністю. Але в тому й суть: вся українська система мовної ввічливості побудована на інтуїції, здогадках і «відчутті моменту».//
— Ти ж ідеш до Крістофера, так?
— Ні, — коротко відповіла Паула.
— Справді?
Паула кивнула і знову рушила вперед. Можливо, він просто подумав, що вони йдуть в один бік. Сподіваючись, що зараз він зверне, вона впевнено крокувала далі. Але Вінсент усе ще йшов за нею, хоча вона прямувала в зовсім інший бік, аніж кімната Ітана.
Вона знову зупинилась:
— Чому ви за мною йдете?
— Я не йду за тобою, — просто відповів Вінсент.
Може, йому справді треба було в той бік. Паула знизала плечима й пішла далі, вирішивши не накручувати себе. Але дуже швидко стало зрозуміло: він точно слідкує за нею. Щоразу, коли вона зупинялася — він теж. А коли вона поверталася, щоб глянути — удавав, ніби просто милується краєвидом.
Паула роздратовано зітхнула. Це вже нагадувало якусь версію хованок із дитинства, але це не гра — і причин іти за нею у Вінсента не було. Можливо, він хотів щось сказати? Але на це теж не схоже.
Після коротких роздумів вона знову обернулася:
— Ви ж ішли до графа Крістофера?
— А ти?
— Я просто шукала місце, де можна посидіти.
— Де саме?
— Ну… там, де буде зручно, — пробурмотіла Паула, розуміючи, як нав’язливо звучать його запитання. Вона примружилася, підозріло поглянувши на нього. Невже він і справді збирався йти за нею всюди? Але Вінсент стояв, наче нічого не сталося.
— Кімната графа Крістофера — он там, — сказала Паула, вказавши у потрібному напрямку.
— Я знаю, — відповів він з ображеним виглядом, ніби натяк, що він не знає, образив його гідність.
— Тоді навіщо ви йдете сюди?
— Я маю право гуляти по своєму маєтку, хіба ні?
Паула не знала, що на це сказати.
— Чудово. Тоді я піду в інший бік.
Вона злегка вклонилася й рушила в протилежний бік. Але Вінсент знову пішов за нею.
Паула зітхнула. Що він узагалі робить? Знущається? Чи все ж хоче щось сказати? Чи просто дражниться?
— Перестаньте за мною йти.
— Я не йду за тобою. Я просто гуляю по маєтку, — знову з цією своєю відмовкою.
— Але ж ви йдете саме за мною, — різко відказала Паула.
Нарешті Вінсент зупинився. Паула, вже трохи попереду, озирнулася.
Він неспішно оглянув коридор і почав показувати:
— Це моє, те моє… — його палець зупинився на Паулі. — І ти — теж моє.
— Що? Та ні, вибачайте! — вигукнула Паула, ошелешена.
— Усе тут належить мені.
— Ну, чудово, вітаю, — пробурмотіла вона й пришвидшила крок. Та за спиною знову лунав його хід. Здавалось, він розважався, а її терпіння тріщало по швах.
Допомога потрібна була негайно. Побачивши знайомі двері, вона різко їх відчинила:
«Ітан, рятуй!»
Але Ітана ніде не було. Вона зупинилася на порозі, роззираючись. Розгадка знайшлася швидко: на ліжку валявся великий горб з ковдри, з-під якого стирчала одна нога, а другий черевик валявся поруч на підлозі.
«Ото вже продуктивність», — подумала Паула, глянувши на це безладдя. Вінсент теж поглянув на годинник, що стояв на шафці збоку.
— Сер Ітан, прокидайтесь. До вас прийшов господар, — промовила Паула, підходячи до ліжка. Але той, схоже, навіть не поворухнувся.
Чи він спав, чи просто прикидався? Паула спробувала знову — безрезультатно.
— Пане Ітане, — мовила вона, легенько потрусивши те, що здавалося його плечем. Але замість того щоб прокинутися, він ще глибше зарився у ковдру. Стримуючи бажання просто закричати йому в обличчя, Паула відчула на собі погляд Вінсента — пильний і явно нетерплячий.
Він не витримав і рушив уперед.
— Вставай.
Жодної реакції.
— ІТАНЕ!!
Проревів Вінсент.
І знову — нічого.
Не вагаючись, Вінсент підняв ногу і вгатив нею по грудці під ковдрою.
— ААААЙ!!
Закричав Етан, і ковдра здригнулася.
Вінсент ще сильніше натиснув, а тоді копнув, зіштовхнувши того з ліжка. Тіло з глухим гупанням упало на підлогу.
Паула скривилася. Ітан, тепер розпластаний долі, стогнав, а потім сів, з диким волоссям і люто глянув на Вінсента.
— Ти взагалі з глузду з’їхав?!
— Щоб ти прокинувся. Глухий чи просто ледачий?
— Я не чув тебе! А тепер у мене, може, хребет тріснув! — огризнувся Ітан.
— Якщо не тріснув — значить, усе нормально, — спокійно мовив Вінсент і всівся на ліжко, ніби нічого не сталося. Вираз обличчя Ітана потемнів — він явно стримував потік нецензурщини.
Паула обережно підійшла до нього.
— Ви… як ви?
— Та як? Окрім того, що мене втоптали в підлогу — все чудово, — пробурмотів він, потираючи спину. Побачивши бинти на її зап’ясті, Ітан широко розплющив очі. — Що сталося?
— Це нічого, — поспішно відповіла Паула, махнувши рукою. Але Ітан уважно розглядав її рану, тож вона вже збиралася все пояснити, як раптом...
— Нічого, — буркнув Вінсент.
Це коротке зауваження миттєво зруйнувало щойно відновлену атмосферу. Етан метнув гострий погляд то на Вінсента, то на Паулу, й вираз його обличчя промовляв: «Зачекай…»
— Стривай… ви ж не…?
— Ні! — вигукнули вони в унісон.
Етан незграбно почухав потилицю, зніяковілий від того, що подумав.
Паула мовчки стежила за ним, коли він, остаточно оговтавшись, запитав у Вінсента:
— То навіщо ти прийшов?
Вінсент, що сидів на краю ліжка, кинув погляд на Етана, а потім — у вікно. І не сказав ні слова. Мовчанка затягнулась, надто виразна, щоб не помітити: жодної конкретної причини в нього не було.
Очі Паули округлилися.
Що це було? Він прийшов просто так? До Ітана? Чи, може, зовсім не до нього?..
Ітан, здається, теж поділяв здивування Паули. З холодним, відстороненим виразом обличчя він запитав:
— У тебе якісь проблеми зі мною?
— Ні, — просто відповів Вінсент.
— Тобі не подобається, що я тут?
— Ні.
— Тоді навіщо з’являтись зненацька, ставати мені на спину, скидати з ліжка й сидіти мовчки, наче між нами зовсім немає слів, справ чи претензій? То в чому справа?
Нарешті Вінсент перевів погляд на Ітана.
— Мені було нудно.
— Що?
У голосі Ітана прозвучала щира недовіра.
Байдужість Вінсента межувала з нахабством.
— Кажу ж — було нудно. Оскільки я був вільний, вирішив навідати тебе. Це заборонено?
— Ти завжди зайнятий. Тим більше останнім часом, — відповів Ітан.
— Це ти так думаєш. Сьогодні я не зайнятий. І якщо мені стало нудно, я прийшов. Хіба я тут небажаний? — його тон був сухим, майже глузливим.
Ітан на мить завагався. Вираз його обличчя змінився на стурбований.
— Щось сталося?
— Ні, — Вінсент похитав головою.
— Тоді чого ти намагаєшся досягти?
Роздратування Ітана ставало дедалі помітнішим.
— Назви це розвагою. Розмовою, якщо хочеш.
— …Ти серйозно? — Ітан виглядав шокованим. Не щодня хтось зводив його з пантелику до такої міри.
— Абсолютно серйозно.
Ітан стиснув кулаки, його плечі помітно тремтіли. Він ледь стримувався. Замість того щоб вибухнути, він заліз назад у ліжко і махнув у бік дверей:
— Якщо справ немає — йди.
— Чому ти цілими днями сидиш у кімнаті? Не схоже, що ти дуже зайнятий. Справді нічого кращого не знайшов?
— Я ж сказав — я відпочиваю. Відійди вже.
— Занадто довгий сон шкідливий. Хочеш, розповім про людей, які померли від пересипання?
Ітан тяжко зітхнув і знову сів, явно втомлений.
— …То що ти хочеш?
— Пограти. Поговорити.
— Може, мені ще тебе за руку потримати?
— Якщо пропонуєш, — Вінсент простяг руку, цілком серйозно.
Ітан прикрив обличчя долонею, втомлено зітхнувши.
— Якщо це жарт — припини.
— Я не жартую.
— Добре. Йди. — цього разу Ітан махнув на двері з явною рішучістю. Коли Вінсент перевів погляд на двері, Ітан уже загорнувся в ковдру. Але Вінсент лише рішуче зірвав її з нього. У відповідь Ітан обмотався покривалом і накрив голову.
Паула мовчки спостерігала. Це вже виходило за межі дивного — ситуація ставала тривожною. Зі зростаючим занепокоєнням вона кинула погляд на Вінсента, який нахилився до неї й прошепотів:
— Він завжди так? Замикається в кімнаті й спить по цілі дні?
— …Так, — неохоче відповіла Паула.
Вінсент мовчав, замислено втупившись у простір, перш ніж знову заговорити:
— Ітан.
— Що? — долинув приглушений голос з-під ковдри.
— Ти приїхав сюди відпочити. Чому?
— Що, знову допит? Мені тепер треба звітувати?
— Я питаю, чому
ти справді приїхав. Справжню причину.
З-під ковдри пролунав гучний зітх. Ітан трохи виглянув назовні, аби відповісти:
— Роберт і Джоелі тут. Я хотів їх побачити. Давно тебе не бачив, тож подумав — зайду. От і все. Нічого особливого.
