Випадковість — це теж доля (12)
— Чому ж ти не обробив рани? — тихо спитала вона.
//Коментар перекладача: Чесно кажучи, я вже майже змирилася з тим, що в діалогах автоматично пишу ти. Моя рука сама тягнеться писати ти, навіть коли герой формально — граф, високородний чи ще якийсь символ феодального ладу. Я розумію, що за всіма нормами мовного етикету мало б бути ви(чхала я на етикет). І я щиро знаю, що це не відповідає класичній моделі — та от тільки ця модель давно викликає в мене сумнів.
Я вважаю українську систему мовної ввічливості — архаїчною
Вік = повага? Виходить, що я автоматично мушу звертатися на ви до людини, яка старша, навіть якщо вона мене ображає, зневажає або поводиться неадекватно. А дитину я повинна тикати, навіть якщо вона говорить чемно, допомагає літнім і, умовно кажучи, читає Канта в оригіналі. Хіба не абсурд?
Ієрархічність у чистому вигляді. Це не про культуру, а про систему влади: той, хто “старший”, “вище”, “авторитетніше” — отримує ви. Це не взаємна повага, а форма підкорення. Так працює вертикаль влади.
Зовсім незрозуміло, де межа: от кому саме казати ти, а кому ви? Колезі в офісі, з яким ти не п’єш каву, але разом ходиш у Zoom? Однокурснику, з яким ви не спілкувались 7 років? Чоловікові, якого зустріла вперше, але він на 5 років старший? Ці правила не просто складні — вони викликають соціальний стрес, бо змушують весь час “прикинути ієрархію”
Ці мовні “статуси” змушують сумніватися у кожному слові. І коли я пишу діалог, мені доводиться не тільки вгадувати характер персонажа, а ще й вирішувати — о, а чи вже настав той момент, коли вони можуть перейти на ти?
Соціальна відстань як норма. У французькій, польській, німецькій — теж є ви, але в них перехід на ти відбувається швидше й легше. А у нас можна десять років працювати з людиною в одній кімнаті й усе одно тикати “Петре Івановичу, прошу вас передати мені мишку”.
Це радше “виказати повагу”, ніж відчути її. І ще один аргумент — дуже простий. Ви не завжди означає повагу. Часто це просто захисна формальність, щоб не “нарватися”. Тоді як щира повага може звучати й через ти — коли ти звертаєшся щиро, прямо, без демонстративної дистанції.
Особисто я звертаюся до всіх на ви — автоматично, незалежно від віку чи статусу. До всіх, окрім друзів і справді близьких мені людей. Це вже навіть не ввічливість, а рефлекс. Але якби могла вибирати, я б хотіла, щоб в українській мові все працювало так само, як і в англійській: одне звертання до всіх — і форма, і суть. Бо повага не визначається займенником. Вона проявляється у ставленні, в інтонації, в поведінці. І якщо все, що в людини є для “шанобливості” — це слово ви, то, можливо, з повагою там узагалі негусто.
Тож я — за ти(особливо тут). Не як зухвалість, а як вибір. І якщо комусь і варто довірити цю мовну революцію — то хай це буде перекладач. У нас принаймні є виправдання: “це було стилістично доречно”.
А якщо хтось запитає, чому графові — ти, відповім: а в душі він — просто хлопець, що боїться темряви і не хоче залишитися сам.
Так, можливо, в деяких випадках ви справді доречніше.
Можливо, я — неграмотний перекладач, який не здатен правильно відчути всі тонкощі мовного етикету. Можливо, це взагалі іспит з етикету, а я знову списую.//
— …Не боліло, — відповів він після паузи.
— Навіть якщо не боліло, все одно треба було обробити, — з м’яким докором мовила Паула, щільніше притискаючи серветку до шкіри, щоб мазь краще ввібралася.
Вінсент ледь здригався кожного разу, коли вона торкалась ран. Побоюючись, що щипле надто сильно, вона легенько подула на оброблені ділянки.
— Якщо буде нестерпно, скажи.
Він не відповів.
Після дезінфекції Паула вмочила палець у мазь і дуже обережно почала наносити її на подряпини. Рани виглядали так, ніби залишать шрами — вона насупилася, старанно не пропускаючи жодного сліду. Потім дістала чисту серветку та бинт, щоб перев’язати, але Вінсент похитав головою.
— Тоді доведеться сидіти так, поки мазь не вбереться, — сказала вона.
— Зрозуміло.
Задоволена своєю роботою, Паула трохи відхилилася, щоб дати йому простір. Він вирівняв спину. Хоч вона й намагалась щосили, все одно їй здавалося, що обробка вийшла надто аматорською.
— Але все ж краще, аби тебе оглянув лікар, — порадила вона, глянувши вгору… і зустріла погляд Вінсента. Його обличчя було напружене, ніби щось його непокоїло. Може, таки боліло?
— Ти добре з цим справляєшся, — раптом сказав він.
— У мене був досвід, — відказала вона буденно, починаючи складати бинти й мазі. Та не встигла прибрати все, як Вінсент несподівано простягнув руку:
— Тепер я тебе оброблю. Давай сюди.
— Що? Але в мене немає жодних ран! — розгублено заперечила Паула.
— Коли вона спробувала відсмикнути руку, Вінсент перехопив її й м’яко потягнув ближче. Швидко розстібнувши ґудзики на її рукаві, він закотив тканину — і виявив подряпину на внутрішній стороні зап’ястка. Паула навіть не знала, що вона там є.
— Ох… — прошепотіла вона.
— Ти зовсім про себе не дбаєш, так? — сухо зауважив Вінсент.
Він нахилився ближче, знову скоротивши відстань між ними. Його золотаве волосся ворухнулося на вітрі, торкнувшись її носа — вона інстинктивно відсахнулася трохи назад.
Він уважно оглянув подряпину, а тоді без жодних попереджень хлюпнув антисептик просто на рану. Паула здригнулася від різкого болю, лице скривилося.
— Болить? — спитав він.
— Терпимо, — відповіла вона крізь зуби.
— Тобто болить, — зробив висновок Вінсент і долив ще.
Паула тихо застогнала, стискаючи губи, щоб не зойкнути вголос. Його холодна байдужість майже довела її до сліз.
Після дезінфекції Вінсент так само, як і вона раніше, вмочив палець у мазь і дуже обережно наніс її на шкіру. Його дотик був напрочуд делікатним, навіть м’яким.
— Ви доволі добрий, — пробурмотіла Паула.
Пан, який обробляє рану служниці — це ж не… звично. Завжди такий турботливий? Такий уважний? Її брови зійшлися. Вона похитала головою.
Ні. Це не схоже на нього.
— Це просто моя філософія — виявляти максимум доброти до всіх, — мовив Вінсент.
— О, яка шляхетна життєва позиція, — відгукнулась Паула, сарказм капав із кожного слова.
— Звучить так, ніби ти насміхаєшся з мене.
— …
— Бо ніколи не знаєш, ким насправді виявиться людина, — додав він загадково.
Коли Паула запитала, що саме він має на увазі, Вінсент не відповів, зосередившись на перев’язці. Вона змовкла, спостерігаючи за його рухами.
Те, як він дбайливо обробляв її рану, було по-своєму зворушливо. Його обережні дотики ніби свідчили про щире бажання не завдати болю.
Його поведінка дуже змінилася з моменту їхньої першої зустрічі. Тоді він був різким, холодним, непримиренним. Тепер його голос звучав спокійно, навіть м’яко. У спілкуванні зі служниками теж з’явилася чемність, якої раніше не було.
Паула не могла не дивуватися. Невже це справді той самий чоловік, який колись кричав і жбурляв речі? Зміни були настільки очевидними, що складалося враження, ніби вона бачить, як колись нестерпна дитина перетворюється на гідну людину.
Невже він справді став… нормальною людиною?
— Здається, буде шрам, — пробурмотів Вінсент, завершуючи нанесення мазі.
— Нічого страшного, — відповіла Паула.
Він приклав чисту тканину до її зап’ястка й почав замотувати бинтом. Проте обмотував у кілька шарів, наче мав справу з переломом.
— У тебе, мабуть, було непросте життя?
— …Що?
Зненацька, Паула розгубилася, не знаючи, як сприйняти його слова.
— У тебе вся шкіра на руках у шрамах, — сказав Вінсент, фіксуючи бинт. Його погляд ковзав по її пальцях, огрубілій шкірі, виступаючих суглобах.
Зніяковівши, вона спробувала забрати руку, та він не відпустив.
— Виглядає так, ніби ти вже не раз мала справу з таким.
Чи мав він на увазі її минулі труднощі? Паула вирішила, що немає сенсу заперечувати.
— Так. У мене був досвід з подібним раніше.
— Ти ж казала, що працювала в родині Крістоферів?
— …Так.
Чи звучало це природно? Вона не знала.
— У тебе це добре виходить — служити іншим, — промовив Вінсент.
— …
Паула завмерла.
Їй здалося, чи в його словах ховалося щось більше — ніби він давно спостерігав за нею? Але це ж неможливо. Хоч останнім часом він і справді поводився уважніше, вона сумнівалася, що він знає про неї бодай щось суттєве.
Нарешті Вінсент відпустив її руку.
— Гадаю, з цим усе, — сказав він.
— Дякую, — відповіла Паула, легко вклонившись.
Та коли вона поглянула на своє зап’ястя, то втратила дар мови: бинт був таким товстим, що їй стало важко поворухнути пальцями. Натомість Вінсент виглядав цілком задоволеним своєю роботою.
— Якщо ти справді вдячна — дай мені відповідь, — раптом мовив він.
Зненацька, Паула кивнула.
— Що саме?
— Ти впевнена, що ніколи не працювала тут раніше?
Її свідомість миттєво напружилась. Вона широко розплющила очі й подивилась на Вінсента. Той зустрів її погляд серйозно, з незворушним обличчям.
— Відповідай чесно. Ти коли-небудь працювала тут?
Паула кліпнула, не розуміючи, чому він знову ставить це запитання. Після короткої паузи вона повільно кивнула, даючи ту саму відповідь, що й раніше.
Вінсент довго дивився на неї, перш ніж відкинутись до дерева. Його погляд затуманився, і він пробурмотів:
— Неважливо. Я й не очікував нічого іншого.
Ці слова прозвучали майже як докір.
Невже він знає, ким вона є насправді? Паула напружилась, уважно вдивляючись у його обличчя. Та воно нічого не виказувало — а це тільки ще більше тривожило.
Він ніби відчув її погляд і знову зустрівся з нею очима. На мить їхні погляди зчепилися, мов у тихій, небезмовній розмові.
Несподівано Вінсент тихо засміявся.
— Ти смілива.
— Перепрошую?
— Ти не опускаєш голову й не відводиш погляд.
Здивована його раптовим коментарем, Паула пригадала, як він раніше тримав її за щоки. Тоді це більше скидалося на спробу застати її зненацька, але тепер, коли вона дбала про нього, то не відводила погляду. Вона не мала на меті нічого особливого, але, здавалося, Вінсент залишився задоволений — ледь помітна усмішка затрималась на його обличчі. Це трохи збентежило її.
Обробка ран завершилась, тож їхня взаємодія мала б на цьому скінчитись. Але між ними повисла тиша. Вінсент не рухався — і Паула також.
Її забинтовані пальці злегка торкнулись його. Цей незначний дотик здався їй надто виразним. Його смарагдово-зелені очі, спокійні й трохи округлі, раптом здалися їй незнайомими.
Білі пелюстки падали з дерева, торкаючись їхніх голів, щік і плечей, перш ніж осісти на землю. Осяяний яскравим сонцем, Вінсент не виявляв ні страху, ні розгубленості, та Паула не могла відірвати від нього погляду.
— Це… Я купив у дуже відомому місці.
— Гм?
— Цукерку. Вона дуже солодка і смачна.
Він кивнув у бік маленького полотняного мішечка, що лежав у неї на колінах. Паула поглянула вниз, реагуючи повільно.
— Тобі сподобається. Скуштуй.
— Зараз?
— Зараз.
Його твердий тон не залишив їй простору для заперечень. Паула відкрила мішечок і витягла одну з маленьких квадратних цукерок. Вона була не більшою за кінчик пальця. Вона розгорнула обгортку і поклала цукерку до рота. Солодкий смак миттєво розлився язиком, і очі її округлились.
— Солодко?
— Так, дуже солодко.
— Це карамель.
Карамель. Паула прокручувала це слово в голові, повільно жуючи. Це була найсолодша річ, яку вона коли-небудь куштувала, і те, як вона танула на язиці, лише посилювало смак.
— Смачно?
— Дуже.
— Добре, — Вінсент усміхнувся знову. — Їж одну щоразу, коли тобі хочеться плакати.
Паула завмерла, не дожувавши. Невже він справді купив її для неї?
— Ви… купили їх для мене?
— Так.
— Чому?
Навіщо йому це?
— Бо…
— …
— Ти ж плакала, — сказав він. — Дуже. Просто ридала.
Паула кліпнула, приголомшена.
— Ти так заливала мені плече сльозами, що довелося одразу ж прати сорочку. А потім Ітан влаштував мені допит, чого це я тебе довів до сліз. Ти знаєш, скільки мені за це влетіло?
— Я… Я ж не хотіла. Але ви сказали таке, що можна було зрозуміти по-іншому...
— І що мені треба було сказати Ітану? Що ти боїшся темряви і ридала через це? Що питала, що робити, якщо хочеш утекти? Що життя тут для тебе таке нестерпне, що ти розревілась?
Як він міг так це тлумачити? Паула відкрила рота, щоб пояснити, але Вінсент перебив її:
— Навіть нянька Роберта прийшла сварити мене. Сказала, що ніколи не бачила, щоб така врівноважена дівчина була настільки розбитою. Вона сказала Ітану: «Якщо навіть вона плаче отак — значить, їй дуже важко». Мені що, приєднатися до них?
— Це якесь непорозуміння! Зовсім не так було.
Розмова стрімко злетіла з рейок. Паула замахала руками, намагаючись виправдати Ітана. Хоч він і не був ідеальним господарем, служба йому точно не довела її до сліз, і бажання втекти не виникало через нього.
— Тоді чому ж ти так хотіла втекти?
— Хочеш? — раптом спитала вона, дістаючи ще одну карамельку з мішечка й розгортаючи її. Вона простягла її Вінсентові, явно намагаючись перевести тему. Він примружився, але промовчав — і замість того, щоб узяти цукерку рукою, нахилився й узяв її прямо з її пальців.
Паула завмерла, рука застигла в повітрі.
— Солодко, — прокоментував він, жуючи карамель так, ніби нічого дивного не сталося.
Зовсім не так вона це уявляла. Він мав би взяти її рукою. Її мозок відмовився обробляти цей жест, а щоки спалахнули червоним. Виглядало так, ніби вона його ніжно пригостила. Якби Вінсент знав, хто вона насправді, ніколи б так не вчинив… Але тоді чому він поводиться саме так?
Очевидно, він не здогадувався, ким вона була насправді. Інакше ніколи б не поводився отак. Але тоді… чому ж він узагалі так поводиться?
— Можемо йти? — вирвалося в неї, надто голосно, надто раптово. Вона різко підвелася, ніби тікала від чогось невидимого.
У поспіху тканина, бинти, мазі й мішечок випали з її рук і розсипались по землі. Кілька цукерок викотились із мішечка й покотилися в різні боки. Засоромлена, Паула присіла, щоб зібрати все назад.
Вінсент теж нахилився, підібрав одну з цукерок, що зупинилася біля його ноги, й простягнув їй. Вона кивнула у відповідь і швидко поклала її назад до мішечка. Коли всі речі були зібрані, вона знову підвелася й рушила вперед, намагаючись не обертатися.
Вінсент пішов за нею — звично тихо, впевнено, не надто близько, але й не відстаючи. Як тінь.
