Випадковість — це теж доля (11)
Ітан, очевидно, залишившись незадоволеним відсутністю пояснень від Вінсента, звернувся до Паули, наполягаючи на деталях. Відчуваючи, що її загнали в кут, вона розповіла про все, що призвело до її випадкового потрапляння в пастку: як знайшла те сховище і застрягла там. Вираз Ітана трохи пом’якшав у міру того, як розгорталась її історія.
— Навіть якщо ти хотіла допомогти, це точно було не те місце, куди варто було йти, — зауважив Ітан, у голосі ще залишалась нотка тривоги.
— Воно виглядало як місце, з якого виходиш уже трупом.
Паула подумки з ним погодилася.
— А як ти мене знайшов? — запитала вона.
— Няня сказала, що почула якісь звуки поблизу, — пояснив Ітан. — Я вирішив перевірити. Кімната виглядала старою — наче її не використовували роками. Вся меблі були вкриті тканиною, крім однієї шухляди, яка була злегка висунута. Це здалося мені дивним, я оглянувся — і побачив тріщину в стіні.
Паула зітхнула з полегшенням.
— Я вже подумала, що все погано закінчиться.
Ітан похитав головою, голос його став м’якшим.
— Я теж хвилювався.
— Пробач.
— А чому ти так плакала? Там же нічого страшного не трапилося, правда?
— Ні… Просто… Там було дуже темно. Мабуть, я злякалась.
— Так сильно, га? — з легкою усмішкою пожартував Ітан, кинувши погляд на її розчервоніле обличчя. Паула збентежено сильніше притисла до щоки холодний рушник, який дала їй няня, щоби вона охолола. Її ніс був забитий від сліз, про які вона й не здогадувалась.
— А з Вінсентом що? — раптом запитав Ітан.
— Господар? — невиразно відповіла Паула, хоча прекрасно знала, що саме він має на увазі. Вона згадала, як Вінсент тремтів у темному сховку, як подряпав собі шию, коли вони вибралися. Вона хотіла запропонувати обробити йому подряпини, але так і не встигла.
Її вагання не залишилось непоміченим. Очі Ітана злегка розширились.
— Щось сталося, так?
— Ну… так. Насправді, господар…
— …Панічну атаку через темряву, так?
Отже, він знав.
Паула кивнула, і вираз обличчя Ітана став гірким.
— Навіть якщо він зараз бачить, деякі шрами не гояться просто так, — зітхнув він. — Зазвичай усе нормально, але якщо темрява настає раптово, це спрацьовує як тригер. Це нагадує йому ті часи, коли він був сліпим. Він боїться темряви, бо це знову — бути сліпим.
— У нього проблеми із зором? — стурбовано запитала Паула.
— Ні, не думаю. Може, йому трохи важко бачити в темряві, але нічого серйозного.
Ці слова дещо заспокоїли її. Вона не помітила, як стримувала подих. Полегшення накотило хвилею — сама думка про те, що зір Вінсента, цей безцінний дар, міг би знову зникнути, була для неї нестерпною.
— Ти, мабуть, знесилена. Іди, відпочинь трохи, — порадив Ітан, відвертаючись. Він почав розстібати сорочку, очевидно, збираючись перевдягтися. Паула дивилась на нього кілька секунд, а потім мовила:
— Пане Ітане.
Він озирнувся.
— Ти казав про парі раніше… Я дам відповідь.
Його руки завмерли на півдорозі. Він обернувся до неї повністю, піднявши брову. Паула прибрала рушник з обличчя і зустріла його погляд.
— Ну, давай, — сказав він.
— Він мене пам’ятає. І я це давно зрозуміла.
— Як ти здогадалась?
— Випадково. Я чула, як він вимовив моє ім’я. А щойно, у сховку, він згадав одну річ, яку я сказала йому колись давно.
Ітан засміявся.
— Щось хороше?
Паула похитала головою. Він питав, чи зізналася вона, хто вона насправді, і її відповідь залишалась незмінною — ні. Ні тоді в бібліотеці, ні зараз у темряві. Вона не відкрилася. І все ж…
— Але ти вже знав, правда?
— І ти хіба не знаєш, що Вінсент тебе пам’ятає? — кинув Ітан у відповідь.
— Знаю, — зізналась вона. — Коли зрозуміла, що він мене пам’ятає, я… була щаслива. Це дуже мене потішило. Але знати — це ще не означає, що щось зміниться.
Вона була вдячна, що Вінсент зберіг у пам’яті її слова. Так само, як і за незмінну присутність Ітана. Але жодне з цього не змінювало її реальність — тих голосів, що шепотіли їй провину серед ночі.
— Це не відповідь, — твердо сказав Ітан.
Паула вагалась, та він продовжив:
— Ти так і не відповіла, чи сумує за тобою Вінсент.
— Це…
— Ти знаєш відповідь?
— …
Вона не могла нічого сказати. Так, вона знала, що Вінсент її пам’ятає. Але чи тягнеться до неї, чи сумує — це вже інше питання. Його старі рани — як зовнішні, так і внутрішні — здавались занадто глибокими для таких почуттів. Її власна відповідь тяжіла до «ні».
Але наполегливість Ітана викликала тривогу.
— Щоб закінчити наше парі, ти маєш дізнатись це.
— Чому тобі це так цікаво?
— Бо я хочу це побачити, — просто відповів він.
Що саме він хотів побачити? Як вона та Вінсент возз’єднуються, обіймаються, зворушено миряться? Чи, може, як Вінсент плаче і зізнається в тому, як сумував? Вона не була впевнена, чи це справді важливо для Ітана. Найпростішим поясненням здавалося те, що йому просто нудно.
— І що ти з цього дізнаєшся? — щиро запитала Паула.
На мить Ітан замовк. Його погляд опустився до підлоги, а потім повільно зупинився на вікні. За склом панувала суцільна темрява. Він вдивлявся в неї довгий час.
На його обличчі промайнула тінь напруження, але вона зникла так швидко, що Паула не була певна, чи їй не здалося.
— Часом не замислюєшся, чи правильно ти чиняєш? Оце я й хочу знати.
— …
— От і все.
Питання «Чи правильно я чиню?» повисло у повітрі.
Хто взагалі здатен дати на нього відповідь?
— І якщо ти дізнаєшся, що Вінсент за мною сумує, це якось відповість на твоє питання?
— Можливо.
Паула насупилась — така розмита відповідь її не влаштовувала, але Ітан лише тихо усміхнувся, наче знав, що вона так зреагує.
— Ти казала, що опинилась тут випадково. Але хіба ці випадковості не складаються у зв’язки? А зв’язки — у долю. Можливо, твоє повернення сюди, зустріч із Вінсентом — це частина того шляху.
— …
— І, можливо, і наша з тобою зустріч — теж доля.
Звучить красиво. Але вона знала: це не врятує її від усіх наступних розмов, які він їй влаштує. Глибоко зітхнувши, вона вирішила залишити це без відповіді. Ітан, як завжди, не дасть їй чітких відповідей, хоч як вона намагатиметься.
— Не впевнена, що виграєш парі? Якщо хочеш, можемо змінити умови, — запропонував Ітан.
— Якщо Вінсент сумує — ти виграв. Якщо ні — виграю я.
— А приз?
— Можеш загадати будь-що.
Ці слова вона вже десь чула.
— Я, взагалі-то, здібніший, ніж здаюся, — додав Ітан із самовдоволеною усмішкою.
— Якщо я виграю, то побажаю, щоб ти більше ніколи не пропонував такі парі.
— Як забажаєш.
— Я бачила, як сім’ї руйнуються через ігрову залежність.
— Не хвилюйся. Азартні ігри — не в крові Крістоферів
Якби ж тільки словам можна було довіряти.
***
Хто б міг подумати, що тут росте квітуче дерево?
Паула підняла погляд на білі квіти, що розпускалися на сухому гіллі. Коли вона була замкнена в коморі, їй було цікаво, звідки взялися ті гілки, і тепер усе стало на свої місця. Дерево стояло прямо за вікном, а його гілки були досить довгими, щоб торкатись стіни.
Навколо стовбура розсипалися білі пелюстки. Пориви вітру здіймали їх у повітря, і вони падали, немов сніг, створюючи тендітний дощ із квітів.
Вона простягла руку й піймала одну пелюстку. Яка краса.
— Що ти тут робиш?
Несподіваний голос змусив її обернутись. Вінсент наближався — його раптова поява приголомшила. Відтоді, як вони востаннє говорили, він мовчав, але тепер знову з’явився нізвідки.
— Ти йдеш до графа Крістофера? — запитала вона.
— А ти?
— Я просто милувалася цвітінням цього дерева.
Паула кивнула в бік дерева. Вінсент поглянув на нього побіжно, а тоді знову зосередився на ній. Чомусь його погляд був незвично пильним. Вона машинально потерла щоку.
Не промовивши й слова, Вінсент витяг із кишені маленький полотняний мішечок із червоним бантом. Простягнув його їй.
Паула здивовано глянула на згорток. Він трохи струснув мішечком, заохочуючи її взяти.
Нарешті вона нерішуче прийняла його й розв’язала стрічку. Усередині виявилася кругла цукерка в червоній обгортці та невеликий квадратний предмет у прозорій упаковці. Ймовірно, обидва були солодощами, хоча квадратний викликав сумнів.
«Навіщо він мені це дає?» — здивувалась Паула, підводячи очі.
— Ти ж любиш солодке, — просто сказав Вінсент.
— О… так, люблю. Але звідки ви…?
— Я ж завжди давав тобі цукерки, хіба ні?
Вінсент насупився. Паула моргнула, намагаючись згадати. Хіба це не вона колись пригощала його? Вона туманно пригадувала такі моменти.
— Мені здавалося, що вони вам сподобаються, — тихо мовила вона.
— Так і є.
— …
— Ти вже почуваєшся краще? Після… сліз? — його голос трохи пом’якшав.
— Так, усе вже добре.
Спогад про те, як вона ридала перед ним, змусив її щоки спалахнути. Вона почала поправляти чубчик, коли раптом згадала дещо.
— До речі, а ваша шия в порядку? Минулого разу там були подряпини.
Вона глянула на його шию — сліди ще залишались під комірцем сорочки. Схоже, їх досі не обробили.
— Ви не обробляли їх?
— Ні.
— Чому? Вони можуть залишити шрами. Навіть незначні рани можуть запалитися. Вам слід подбати про це.
Паула хотіла запропонувати допомогу, але вагалась — чи не буде це надто особисто? У кишені спідниці в неї були бинти, мазь і чиста тканина, але просто витягти їх і запропонувати здавалося зухвало.
Вінсент трохи схилив голову.
— Ти їх обробиш?
— Перепрошую? Я?
— Так, обробка.
— Я? Вам? — спантеличено перепитала вона, а він спокійно кивнув.
Вона подумала, що він жартує, й збентежено почала відмовлятись:
— Думаю, вам краще звернутись до фахівця…
— Тоді не треба.
Вінсентове різке «не треба» тільки більше збентежило Паулу. У неї з’явилось неприємне відчуття: якщо вона не втрутиться, ці подряпини залишаться без уваги. Тож, після короткої паузи, вона неохоче кивнула:
— Я зроблю це.
— Тоді йди сюди.
Без зайвих слів Вінсент розвернувся і попрямував до дерева, вмощуючись під ним.
— К-куди ви йдете? — запитала Паула.
— Ти ж не можеш обробити рани, поки я стою, правда?
З цими словами він опустився на землю, а навколо нього тихо кружляли білі пелюстки. Паула вагалась.
— Ви ж забруднитесь.
— Нічого. Сідай.
Він поплескав по землі поруч із собою, запрошуючи. Паула обережно підійшла і сіла поруч — настільки близько, що їхні ноги майже торкалися. Їй було трохи ніяково від його невідривного погляду, тож вона злегка відсунулася.
— Вам треба принести щось? — запитав він.
— О, ні, я маю все з собою, — швидко відповіла Паула, дістаючи з кишені чисту тканину, бинти та два маленькі флакони. Вона виклала все на коліна, і Вінсент здивовано підвів брову, поглянувши на набір.
Вона ніяково засміялася. Один флакон був з антисептиком, другий — із заспокійливою маззю. Паула намочила тканину дезінфектором і обережно поглянула на нього.
Вінсент сперся на руку, що лежала біля неї, і нахилився ближче — занадто близько. Паула інстинктивно відсахнулась.
Вінсент насупився.
— Чому ти відхиляєшся?
— Ви… занадто близько, — прошепотіла вона.
— Ти ж сама сказала, що обробиш мені рани.
А й справді.
Ковтнувши клубок у горлі, Паула знову нахилилась ближче. Його обличчя було так близько, що вона бачила кожну рису, й її тіло напружилось. Здається, він це помітив, бо мовчки відвернув голову, відкриваючи шию.
Зблизька подряпини були чітко видні, хоча частину все ще прикривав комір сорочки. Паула на мить затримала подих — і простягнула руку.
— Перепрошую, — тихо мовила вона, обережно розстібаючи верхні ґудзики його сорочки. Коли комірець розійшовся, її погляду відкрилися сховані рани.
На шиї Вінсента було чимало подряпин: деякі вже вкрилися кіркою, інші ще залишались свіжими. Було видно, що він неодноразово роздирав їх протягом кількох днів.
Паула делікатно притиснула просочену антисептиком тканину до однієї з ран. Вінсент ледь здригнувся, і вона одразу зупинилася.
