Випадковість — це теж доля (10)
Вона вдарила чолом об підлогу з глухим стуком. Кров сочилася з рани, та навіть цей біль не міг заглушити відчай, що роздирав зсередини. Було нестерпно. Це паскудне безсилля, нездатність щось змінити. Огидна правда того, що вона покинула свою молодшу сестру лише заради власного виживання, виривала з грудей крик.
— Хтось… будь ласка… врятуйте мене з цього пекла. Ні, врятуйте другого… врятуйте молодших! Хтось! Будь ласка, хтось… будь… ласка…
Її благання не мали адресата. Вона молилася до когось — до Бога, в якого ніколи не вірила, до матері, яка їх покинула. Та її крики тонули в порожнечі. А над нею — місяць, холодний і байдужий, спостерігав з насмішкою.
Невдовзі вона дізналася, що друга дитина померла. Ховала її сама. Похорон теж провела сама. І тієї ж ночі до неї прийшов померлий — блідий, із ніжною усмішкою, тягнучи до неї тонку руку, що от-от мала зламатися.
— Сестричко, сестричко…
У той момент вона зрозуміла, що остаточно зійшла з розуму.
Після того всі її померлі брати й сестри почали з’являтися щоночі. Згодом прийшов наймолодший — той, якого забили до смерті. Потім — четверта дитина, померла з голоду. Вони оточували її, нашіптуючи докори. Вона більше не знала, чи це галюцинації, чи сни. Навіть зараз другий брат чи сестра з’являвся їй, з усмішкою, з тонкою цівкою крові, що текла між ніг.
— Сестричко, сестричко…
Сестричко, сестричко, сестричко! Їхній голос лунав, як крик. Її стискало, немов темрява давила на груди.
Хто тут?
Батька вже не було, але демон лишився.
Можливо, час убити цього демона.
Зір потемнів. Дихати ставало важко. Вона бездумно дряпала собі зап’ястя, вгризаючись у губи. І тоді — тіло різко смикнулося.
— Візьми себе в руки!
— А…!
Темрява розчинилась у різкому світлі. Перед нею — різкі риси обличчя, золотисте волосся у сяйві місяця, смарагдові очі, сповнені тривоги. Він тримав її за руки.
— Ти в порядку? Це був сон?
— Моя… сестра…
— Сестра?
— Ні… нічого. Просто згадала…
Його пильний погляд змушував її ніяковіти. Коли вона відвела очі, його чоло злегка насупилось.
— Ти про ту сестру, що прийшла сюди разом із тобою?
Вона гірко усміхнулась і кивнула, хоч думала зовсім не про Алісію. Він замовк, уважно оцінюючи її стан. Її шкіра була вологою — мабуть, вона спітніла.
— Ти справді боїшся темряви, так?
— …
Вона нічого не відповіла. Не можна сказати, що це було неправдою — вона справді боялася темряви. Але, точніше кажучи, вона боялася ночі.
— Ти не можеш дозволити собі знепритомніти.
— Так, вибачте.
Він тихо цокнув язиком, і цей звук змусив її здригнутись. Вона згадала батька. Колись вона вірила, що всі чоловіки — такі, як він. Причина, з якої вона не боялася Вінсента раніше, полягала в тому, що він здавався їй слабшим за неї.
Якби ж він відпустив її руку… Вона злегка смикнулась, сподіваючись, що він це зрозуміє, але той лише звільнив одну руку, щоб доторкнутися до її щоки.
Тоді вона й помітила, що плаче. Ось чому він так дивився на неї. Попри всю незручність ситуації, Вінсент мовчки витер її сльози, обличчя його залишалось незворушним.
— Не схиляй голову. Так ніхто й не помітить, що ти плачеш.
Голос його був сухий, дотик — незграбний, але в ньому було щось тепле.
Деякий час у кімнаті чулися лише її уривчасті вдихи. Вона дивилася на Вінсента розгублено, поки він, не підводячи очей, акуратно витирав її сльози.
Нарешті, він мовчки затримався на мить, перш ніж заговорити:
— Я не вмію втішати інших.
— …
— Я не знаю твоїх обставин і не збираюсь удавати, що розумію. Іноді це лише погіршує ситуацію.
— …
— Але… я знаю, якою буває доброта.
Його смарагдові очі зустрілись з її поглядом, повні невимовного болю. Його рука торкнулася її плеча, на мить затрималась, а потім обережно обійняла її.
Його довгі руки міцно обвили її талію.
— Не стримуйся.
Його низький голос лунко відбився в її свідомості.
— Не треба себе ламати, — сказав він тихо. — Життя — не казка. Коли все настільки нестерпно, хіба обов’язково щоразу ставати сильнішим? Витримати чи ні — обираєш ти. Але запам’ятай одне…
— …
— Навіть у цій темряві є світло.
Її зір затуманився, в грудях щось стиснулось, здавалося, горло ось-ось задушить. Вона хотіла посміхнутись і звести все на жарт — але знала, що відкрий вона рота, й звідти вирветься крик. Тож вона прикусила губу, стримуючи себе.
— Знай, що тебе теж можна втішити.
— …
Вона ніколи не вважала себе людиною, яка може залишити слід у чиємусь серці. Її життя було про байдужість і самотність. Але тепер… тепер вона раптом подумала: а як це — залишитися в чиємусь серці?
Яке це — бути кимось важливим?
Ці слова — про світло в темряві — вона колись сказала Вінсенту. Тоді, коли він осліп і замкнувся у собі, чекаючи смерті. І ось — він пам’ятає. Це відкриття принесло їй водночас тепло і біль. Було в цьому щось заспокійливе, але водночас відчуття провини прорізало грудну клітку.
Чи розуміє він? Ті слова вона сказала не тому, що справді вірила в них. Вона просто так хотіла, щоб хтось колись сказав це їй. Це були егоїстичні слова, не з турботи, а з розпачу — вона не хотіла, щоб він ішов. Хотіла залишити його поруч.
Ось і все.
Темрява здригнулась. Перед нею постала знайома постать — Лукас. Такий, яким він був у ту ніч п’ять років тому: скуйовджене каштанове волосся, бліде обличчя, залите кров’ю. Його очі були повні докору, але губи кривились у ніжній, хворобливій усмішці.
Він приходив до неї щоніч. Вона вже не знала, чи це галюцинація, чи сон.
Кров сочилася з його потрісканих губ. І він, як завжди, мовив лише одне слово:
— Тікай.
Це було все, що він колись казав.
— Тікай. Швидко. Тікай.
Ці слова вбивали в ній будь-яку відвагу говорити про біль.
Вона все ще жила в пеклі — і знала, що не зможе втекти. Звичайне життя було розкішшю, а щастя — мрією, якої їй не судилося.
Вона не могла просто піти, як головна героїня з книги. Її життя було побудоване на чужих жертвах.
Навіть якщо в її руках не було ножа, навіть якщо вона не отруювала нікого словами, — її байдужість вже була злочином. Її погляд — як лезо, її мовчання — як солодка отрута. Вона завдавала болю не діями — а самим своїм існуванням.
Однак вона хотіла жити. Колись вона жадала смерті, але тепер — чіплялася за життя. Вона хотіла витримати, навіть якщо доведеться бути висміяною й приниженою, навіть якщо доведеться схиляти голову й повзти.
Вона житиме в цьому пеклі настільки довго, наскільки зможе, несучи свій біль. Лише так вона зможе спокутувати провину перед своїми братами й сестрами. І перед Лукасом. Саме тому, попри все, вона обрала вижити.
Паулі здалось, що ці слова мали б здаватися важкими, та чомусь вони прозвучали на диво легко.
— А якщо… якщо мені все ж хочеться втекти?
— То тікай.
Відповідь була такою буденною, що вона навіть не одразу зрозуміла її. На губах з’явилася ледь помітна усмішка.
— Але я ж не можу, правда?
— А чому ні? Це щось страшне? Якщо тобі важко дихати, якщо тобі боляче — хіба це злочин, захотіти вдихнути повітря? Ніхто не має права тебе засуджувати. Бо ніхто не живе твоїм життям.
— …
— У житті нічого не заборонено. Ми просто… живемо. І все.
Ці слова вдарили глибоко, оселились десь у грудях. Вона поклала руку йому на плече й обережно прихилилась щокою до нього. Плече під її обличчям зволожилося — та він не здригнувся й не відсахнувся. Він не обіймав її, не гладив по голові.
І саме через цю відсутність втішання вона відчула себе ще ближчою до нього. Без жодних солодких слів, одна лише його присутність була опорою.
— Знаєш, я насправді ненавиджу місяць, — прошепотіла вона.
— І я теж.
— …
— Але тепер — не так. Зараз він уже не здається таким самотнім.
Не самотній. А що це взагалі за відчуття? Можливо, він має рацію. Коли її навідували брати й сестри… навіть як тіні… вона не почувалася самотньою. У ці моменти той крижаний, пронизливий біль самотності вщухав.
Паула заплющила очі. Сльози вільно котилися по її щоках, поки вона міцно притискалася до нього, дозволяючи собі бодай раз бути втішеною в цій тихій обіймах. Вона лишалася так довго, всотуючи тепло й незрушність, які він дарував.
Та тишу раптом порушив звук ззовні. Двері з грюком відчинилися, впускаючи яскраве світло, й до кімнати зайшов хтось.
— Ось ви де. Я вас всюди шукав.
...Що?
— Ви ж зникли раптово! Ви уявляєте, як я хвилювався? Навіть якщо це хованки, ховатись настільки — це вже нечесно.
Це був Ітан. Він усміхнувся з полегшенням, у голосі звучала звична насмішкуватість, але Паула лише розгублено дивилась на нього. Перш ніж вона встигла щось сказати, Вінсент м’яко відсторонився від неї та, розвернувшись до Ітана, попрямував до дверей. Паула нерішуче поповзла слідом.
— Ти плакала? — різко запитав Ітан, щойно побачив її обличчя. Зненацька вона потерла щоки — долоні виявилися вологими. Вона справді так багато плакала? Не встигла вона вигадати, що сказати, як Ітан схопив Вінсента за плече.
— Це ти змусив її плакати?
Його голос став глухим і небезпечним. Вінсент кинув на Паулу короткий погляд, а тоді спокійно зустрівся з Ітановим поглядом.
— Це ти змусив її плакати ? — повторив Ітан.
— Так.
— Що?
— Я змусив її плакати.
Його прямолінійне зізнання вразило всіх. Вінсент відвернувся з повною байдужістю й вийшов із кімнати, залишивши розгублену Паулу й стрімко темніючого Ітана позаду. Навіть няня, яка стояла поблизу, то дивилась на Паулу, то вслід Вінсентові з виразом крайнього обурення й тривоги.
Ітан, з обличчям темнішим за ніч, кинувся навздогін. Паула, відчувши, як атмосфера згущується, рушила слідом, але няня схопила її за руку.
— Граф справді змусив тебе плакати?
— Що? Ні, це не так...
— О, Боже! Що там взагалі сталось? І вся в пилюці!..
Вона заходилася гарячково витрушувати з Паули пил, змахуючи його з волосся широкими, рішучими рухами. Паула закашлялась, а няня продовжувала оглядати її з голови до ніг і кидати спопеляючі погляди вслід Вінсентові — ніби той скоїв щось страшне.
Але ж зовсім не так усе було. Паула не могла зрозуміти, як з цього моменту могли виникнути подібні непорозуміння.
Хіба могли?..