Випадковість — це теж доля (9)
Зрештою Паула здалася — двері не піддавалися. Вона поповзла до протилежної стіни. На відміну від інших, ця частина кладовки була затулена білими простирадлами, що вкривали меблі та стіни.
Її пальці натрапили на щось тверде під тканиною. Відкинувши покривало, вона виявила невеличку віконну раму. Через темряву було важко щось роздивитися, тому вона просто почала роздирати тканину руками. Різкий звук рваної матерії відлунням прокотився тісним приміщенням. Втративши рівновагу, Паула впала на підлогу, здійнявши хмару пилу, але не звертаючи уваги на бруд, що липнув до шкіри, кинулася до відкритого вікна.
Спочатку воно не піддавалося — заіржавіло з роками, — але після сильного ривка нарешті розчинилося. Крізь нього одразу ж просунулась тонка гілочка з білими квітами, що майже торкнулись її щоки. Вітер, мабуть, захопив гілку, але її поява здалась якоюсь дивною втіхою. За нею в кімнату проникло трохи світла — лагідні золотаві промені розірвали морок.
Паула повернулась до Вінсента, коліна ковзали по шорсткій підлозі.
— Он туди, до вікна, — мовила вона лагідно. — Там світліше. Тобі трохи полегшає.
Торкнувшись його обличчя, вона відчула гарячу вологу — лоб був мокрий від поту, а шкіра тривожно бліда. Груди здіймались і опускались прискорено й неглибоко. Він не опирався, коли вона взяла його за руку й повела до світла.
Коли вони дісталися до вікна, сонце виявило, наскільки слабким він був насправді. Паула витерла йому чоло рукавом, акуратно прибрала з лоба вологе золоте волосся й заправила за вухо.
— Тобі краще? — тихо спитала вона.
Він не відповів. Мовчання було не показником байдужості, а, скоріше, свідченням того, що в нього просто не було сил говорити. Дихання стало трохи глибшим, але вигляд у нього залишався тривожно виснаженим.
«Тоді… хіба було так само?» — подумала Паула, пригадуючи ніч, коли бачила його подібним. Тоді хтось приніс йому невеликий пристрій для дихання. Вона похапцем обмацала його жилет і штани, шукаючи щось подібне, але не знайшла нічого.
«Що мені робити?» — шалено закрутилося в голові. Якби він знепритомнів тут — це стало б справжнім лихом. Кладовка була захована ще в одній кімнаті, і ніхто не здогадався б шукати їх саме тут. До того ж двері взагалі не мали ручки зсередини.
Надворі сонце вже хилилось до обрію — світло у вікні тануло.
«Хтось нас точно знайде», — сказала Паула — напівйому, напівсобі. — «Мають знайти. Гра ж не закінчиться, доки не знайдуть усіх».
Але навіть коли вимовляла це, надія починала тьмяніти. Минали години — і ніхто не приходив. Золотаве світло заходу змінилося холодним сріблом місяця. За вікном запанувала тиша, немов сам час завмер. Веселі звуки дня зникли без сліду, лишивши по собі лише тривожну порожнечу. Повітря стало пронизливо холодним, і Паула обійняла себе, намагаючись зігрітися.
У світлі місяця Вінсент нарешті трохи заспокоївся, хоча дихання все ще залишалось поверхневим. Коли тремтіння в його тілі вщухло, він повільно відсунувся від Паули, створюючи помітну відстань між ними. Сів, повернувшись до неї спиною — напружено, мовби намагаючись втримати контроль над собою. Його уникання боліло, але Паула не стала його зупиняти, боячись, що будь-який дотик чи слово можуть знову погіршити ситуацію.
Чим далі заходила ніч, тим густішою ставала темрява, і руки Вінсента знову почали тремтіти. Цього разу м’яке місячне сяйво, що струмувало з вікна, трохи пом’якшувало морок. Його дихання не збилося, та навіть маленька тремтлива судома в пальцях зраджувала тривогу. Він виглядав меншим, ніж завжди, мов згорнутий у собі, крихкий.
— Ти боїшся темряви? — тихо спитала Паула.
— Ні, — різко відказав він.
Погляд її ковзнув до його рук, що вже стиснулися в кулаки, ніби намагаючись приховати тремтіння.
«Брехун. Ти жах як боїшся».
Вона нарешті зрозуміла, що тоді, тієї буремної ночі, коли побачила його в коридорі, він був у схожому стані. Тоді вона не звернула на це уваги через крик Роберта. Але тепер — тепер усе стало на свої місця.
Паула обережно посунулась ближче. Вінсент здригнувся, відчувши рух.
— Що ти робиш? — запитав він хрипло.
— Я теж боюся темряви, — прошепотіла вона. — Я — боягузка. Тож… дозволь мені посидіти поруч.
На диво, він не відштовхнув її й не відвернувся. Мовчки сидів, дивлячись кудись у морок. З вікна повільно влетіла пелюстка — вона кружляла в повітрі, аж доки не впала на підлогу. Паула прослідкувала за нею поглядом, а тоді знову глянула на місяць. Його бліде сяйво нагадало їй ніч п’ятирічної давнини, коли вона сиділа в його кімнаті, з усіх сил намагаючись вижити.
Тоді все, чого вона прагнула, — це жити. Вона була готова на все, аби тільки вирватися з того жаху. Тепер, дивлячись на Вінсента, що сидів осторонь, жорстко стиснувши плечі, в її голові виникло питання:
«Ти досі хочеш померти?»
— Чого ти на мене дивишся? — раптом запитав Вінсент.
— Що? — Паула кліпнула, збентежена. — Ні, я не…
— Я дивно виглядаю? — голос його був тихим, але в ньому бринів гіркий насміх. Губи злегка викривились у самозневажливій усмішці.
Паула поспішно похитала головою й відвернулася до вікна.
«Знову. Знову сидить у темряві й гризе себе зсередини за якісь нісенітниці».
Вона тихо зітхнула й відкинулась на стіну. Поза була незручною, спина нила від тиску твердої поверхні. Вона поворушилася, і щось вкололо її у бік. Засунувши руку в кишеню, Паула витягла жменю маленьких цукерок.
— Хочеш цукерку? — запитала вона, простягаючи одну йому, навіть не подумавши. І лише потім завмерла. Вона запропонувала її інстинктивно — просто знала, що він любить солодке.
Вінсент глянув на цукерку в її руці. На її подив, він простягнув руку, взяв одну, розгорнув і кинув до рота. Його щока злегка надулася, поки він смоктав цукерку, і Паула мимоволі посміхнулась.
— Смачна? — спитала вона.
— Ні, — відповів він монотонно.
«Знову бреше».
Вона усміхнулась куточками губ, прикриваючи посмішку рукою. Легкий солодкий аромат наповнив повітря, і навіть така проста дія, як поділитися цукеркою, трохи розвіяла напруження.
Паула розгорнула ще одну і поклала до рота. Смак повільно розливався язиком. На мить темрява й страх у кімнаті ніби відступили, поступившись місцем цьому дрібному, але затишному жесту. Вона глянула на місяць — такий красивий і водночас тривожний.
Ніч завжди приносила їй біль — спогади про ту жахливу ніч з батьком. Але тут, поруч із Вінсентом, морок здавався трохи менш задушливим.
Паула дивилася на цукерку в долоні, а її думки коливалися між теперішнім і тінями минулого. Солодкий смак на язиці поволі змінювався гіркотою — спогади поверталися, незважаючи ні на що.
То теж була ніч — така сама, задушлива і темна.
Лють батька, слабкий голос сестри, її власні крики — усі вони спалахнули в пам’яті яскравим, нестерпним світлом. Вона тоді прокинулася, лежачи на холодній землі, її руки й тіло палали від болю. Над головою мерехтів місяць, коли вона, знесилена й приголомшена, підвелася на ноги.
Тоді з темряви виринув силует. На мить Паула подумала, що це примара, омана. Але ні — це була її молодша сестра, яку продали в бордель, тепер стояла перед нею при місячному світлі. Вона була невпізнанною: тендітна фігура в обтріпаній сукні, що ледве трималася на нитках; розтріпане, злипле волосся; обличчя з розмазаною косметикою та брудом.
Серце Паули стислося. Це вже не була та яскрава, весела дівчинка, яку вона пам’ятала.
— Сестро, — прохрипіла вона, голосом, тонким як павутинка.
Вона простягнула тремтячу руку. Паула кинулась до неї, не розуміючи, чи вона ще спить, чи вже прокинулася у кошмарі. Місячне світло освітили зап’ястя дівчини — таке тонке, що, здавалося, воно може зламатися від найменшого дотику.
— Сестро… будь ласка… врятуй мене.
Ці слова пронизали Паулу, мов кігті — прямо в груди. Її сестра, така крихка, ніби полум’я свічки, що от-от згасне, судомно трималася за неї. А все, що Паула могла зробити — це шепотіти порожні запевнення.
— Все буде добре. Все буде добре…
Але вона знала, що це — брехня. Нічого не було добре. І нічого вже не буде. Їхнє життя давно перетворилося на руїни, розтрощене жорстокістю батька й невблаганною бідністю. І все ж Паула брехала — бо правда була ще нестерпнішою.
Вона притискала сестру до себе, намагаючись бодай тілом затулити її від жаху цього світу. Та потім з’явився батько. Його тінь упала на них, велика й моторошна.
— Що ти тут робиш, стерво?! — загарчав він, перекошений від люті.
Перш ніж Паула встигла щось сказати, він схопив сестру за волосся і рвонув її назад з дикою силою. Її зойк прорізав ніч, поки Паула, зневірено, вчепилася йому в пояс. Але він скинув її, мов ляльку, що набридла. Вона впала, але підвелась знову. Схопилась за нього, благала зупинитися. Він вдарив її — знову.
Вона тільки дивилася, як сестра тягне до неї руку й крізь сльози шепоче:
— Сестро… се-с-тро…
Батько не зупинявся. Він жбурнув брата об землю, а потім наступив Паулі на ногу, коли вона поповзла вперед. Біль скрутив її, але гірше було інше — те, що вона бачила на власні очі: її сестру тягнуть двоє чужих чоловіків, як здобич.
//Коментар перекладача: якого фіга в англ. перекладі то брат, то сестра?//
— Вона сама сюди прийшла, — збрехав батько, віддаючи сестру тим двом. — Я якраз збирався повернути її назад.
Сестра слабко пручалась, її сили вже згасали. Очі — повні сліз, — шукали Паулу. Останній зойк:
— Сестро… сестро…
Паула простягла руку, та поранена нога не рухалась. Вона дряпалась уперед, волочачи себе по землі, але все марно. Чоловіки зникли в темряві, забравши з собою її сестру. Паула впала. Простягнена рука тремтіла. А над нею схилився батько.
— Якщо вона ще раз тут з’явиться — я її вб’ю. І тебе теж, дурепо, — прошипів він і вдарив її ще раз. Слова різали душу, мов лезо.
Його сміх лунав їй у вухах, коли він пішов, залишивши її знівечену, зламану — на холодній землі. У дворі шелестіла білизна — єдиний звук у цій тиші, що різала ще сильніше.
«Як він міг? Як узагалі можна таке зробити своїм дітям?»
— Як ти можеш?! Ти що, не людина?! Навіть тварини захищають своїх дітей! — кричала вона тоді, зірвана від болю і гніву.
Її батько лише глузливо глянув на неї — і цей погляд різонув глибше за будь-який удар.
— Хочеш, щоб я і тебе продав? А? Є ж збоченці, які й за таку потвору, як ти, заплатять. Хочеш до своєї дорогоцінної сестрички? — прошипів він, кожне слово капало отрутою.
Паулу скувала тиша. Вона не змогла й звуку видати. Слова батька, мов крига, скували її горло. А він лише зареготав — і пішов, шкандибаючи кудись із грошима, які щойно отримав за власну дитину.
Вона залишилась там. Важко сказати — на хвилину, на годину чи на вічність. Лежала просто неба, прибита всім, що на неї звалилося. Коли нарешті намагалася підвестись — тіло не слухалося. Нога підкосилась, і вона знову впала. Білизна, яку колись акуратно прала, тепер валялась у пилюці, змішана з кров’ю, що сочилася з обдертих колін.
— Доведеться ще раз попрати… — прошепотіла вона, безбарвним голосом.
Але ноги не тримали. Щось гостре врізалось у шкіру, знову пронизавши її болем. Але вона його майже не відчула. Натомість — засміялась. Тихо спочатку, а потім усе голосніше, доки сміх не переріс у глузливий, надломлений вереск.
— Ахахахахахаха…
Усе було сміховинне. Жорстокість батька. Безсилля сестри. Її власна марність. Усе життя — суцільний фарс.
— Ахахахаха… хааах…
Сміх переріс у ридання. Ридання — у хрипкий, дикий крик, який прорізав ніч.
«А мама знала?.. Може, вона втекла — просто залишила нас…»
«Я була справжнім бісеням.»
«Бісеня, народжене від диявола.»
— ААААААА!!!
Усе, що роками душила в собі — нарешті вирвалося назовні.
