Випадковість — це теж доля (8)
Вінсент трохи похитнувся, намагаючись зберегти рівновагу, і здивовано подивився на Паулу. Вона, збентежена, різко вклонилася, бурмочучи на одному подиху:
— В-вибачте! Ви були надто близько…
…
Стиснуті в кулаки руки тремтіли, тремтіння пронизувало все її тіло. Серце билося так шалено, що аж боліло. Бути настільки близько до когось… дати комусь побачити її обличчя так чітко — все ще залишалося нестерпним. Боячись, що Вінсент відчує її страх, Паула ще сильніше стиснула руки, ніби намагаючись утримати себе вкупі.
Вінсент мовчав, не відводячи погляду. Під вагою його прискіпливої уваги Паула ще більше ссутулилася. І тільки тоді, коли тиша стала нестерпною, він заговорив:
— Гаразд. Але підніми голову.
…
— Я сказав: підніми голову.
Його голос був твердим, без жодного натяку на м’якість. Повільно, з видимим зусиллям, Паула розпрямилась і підняла голову.
— Відтепер — не відводь погляд. Це неприємно.
— …Розумію.
Коли їхні погляди знову зустрілися, вона рефлекторно хотіла відвернутись — але стримала себе. «Це настільки помітно?» — подумала вона. Якщо його це дратує, можливо, вона й справді перегинає. Потираючи щоки, що ще пекли після його доторку, вона намагалася позбутися почуття ніяковості.
Вінсент рушив уперед, а Паула, трохи знічено, пішла слідом.
— Як ти познайомилася з Ітаном? — раптом спитав Вінсент. — А, точно. Ти згадувала, що працювала в родині Крістоферів. Минулого разу ти сказала щось про «взаємне обмінювання секретами». Що ти мала на увазі?
— Це… нічого важливого. Я просто була йому винна.
— В чому саме?
— Ну… він мені трохи допоміг. Це нічого такого, вам не варто перейматись. Нецікава історія.
Ця тема була для Паули надто слизькою. Вона вже збрехала про своє минуле з Ітаном, і перспектива, що обман викриється, змушувала її нервувати. На щастя, Вінсент змінив тему.
— До речі, Ітан казав, що хвилюється за тебе.
— Перепрошую?
— Він казав, що не хоче тебе зайвий раз турбувати, бо ти надто ляклива. Мовляв, із таким маленьким тілом ти можеш просто провалитися під підлогу.
Паула аж рота роззявила від абсурдності цієї фрази. На мить забувши, що має справу з Вінсентом, вона пирснула сухим сміхом. Це був прояв турботи чи образа? І коли ці двоє взагалі встигли обговорити її?!
— Ви двоє виглядаєте досить близькими, — зауважив Вінсент.
— Ми лише кілька разів розмовляли. Ми не настільки близькі.
— Швидко змінюєш тон.
— …
Паула стиснула губи, вирішивши, що краще більше нічого не відповідати. Ця розмова здавалася пасткою, в яку вона сама себе затягує. «От же язик у нього — не пропустить жодної нагоди», — подумала вона похмуро, відчуваючи, як зростає її роздратування.
Раптом по коридору пролунав звук гучних, поспішних кроків. Великі кроки й дрібніші поряд — це точно Роберт із нянею.
Тільки тоді Паула згадала, що ще досі триває гра в хованки. Вона панічно озирнулася. Поблизу не було жодного нормального місця для схованки. Якщо Роберт і няня підуть цим шляхом, вона негайно потрапить у пастку.
Помітивши ситуацію, Вінсент простягнув до неї руку.
— Візьми.
— Що?
— Поки він тебе не знайшов. Швидко.
Паула здивовано кліпнула. Коли вона не рушила, Вінсент нетерпляче жестом покликав її. Все ще вагаючись, вона залишалася на місці. Він зітхнув, сам підійшов ближче і м’яко взяв її за руку. Його пальці лишилися на її долоні трохи довше, ніж треба, перш ніж стиснути її впевнено.
Кроки ставали гучнішими.
— Ходімо, — сказав Вінсент і потягнув її за собою.
Зненацька, Паула ледь не спіткнулася, змушена бігти слідом. Їхні кроки набули темпу, але мить усе одно здавалася напрочуд легкою, майже безтурботною. Його рука, тепла й надійна, палила, наче вогонь. Промені сонця проникали крізь вікна, огортаючи їх, а в повітрі віяло ароматом весняних квітів.
Вінсент привів її до самого кінця коридору — до кімнати, куди вона ще ніколи не заходила. Всередині меблі були вкриті білими простирадлами, а в повітрі висів важкий запах пилу та забуття.
«Чому саме сюди?» — подумала Паула, з цікавістю озираючись. Вона подивилася на Вінсента, який дивився на їхні зчеплені руки. Світло, що пробивалося крізь штори, не дозволяло чітко розгледіти його вираз обличчя.
— Пане?.. — тихо озвалася вона.
На звук її голосу Вінсент повільно підняв голову. Тіні ковзали по його обличчю, приховуючи риси так, що він здавався майже лячним.
У ту ж мить з-за дверей долинув голос Роберта.
— Потвора! Вона десь тут!
Від цього вигуку Паулу наче холодом обсипало. Як голос дитини може бути таким моторошним? У коридорі чулося, як відчиняються й зачиняються двері, а няня весь час просила Роберта пригальмувати. Вони, здається, перевіряли кожну кімнату.
Кроки наближалися. Ще трохи — і ці двері відчиняться. Паула подумала було про те, щоб їх замкнути, але вагалася. Це вже було б занадто. Проте Вінсент, наче читаючи її думки, промовив:
— Ці двері не зачиняються. Надто старі.
— А, — відповіла Паула розгублено, продовжуючи озиратися в пошуках, куди б подітися.
Раптом Вінсент пройшов повз неї, прямуючи до далекого кута кімнати. Він відсунув шафу, накриту білим полотном, і почав шукати щось на стіні. Заінтригована, Паула підійшла ближче.
Невдовзі він знайшов, що шукав: натиснув на тріщину в стіні, і та повільно розсунулася, відкриваючи схованку.
— Ого, — прошепотіла Паула.
— Це складське приміщення, — просто відповів Вінсент.
І справді — ідеальна схованка. У невеличкому приміщенні цілком могло поміститися кілька людей, а його вхід був так добре замаскований, що ніхто б і не здогадався.
Зазирнувши всередину, Паула побачила предмети, вкриті білими полотнами, але все було густо припорошене пилом. У повітрі стояв запах застояності. Вона нахилилася, щоб розгледіти краще, але раптом хтось її штовхнув. Спіткнувшись, вона зрозуміла — це Вінсент запихає її всередину.
— Сиди тут.
«Ось це і є його ідея схованки», — подумала Паула. Треба визнати, місце було ідеальне, але перспектива сидіти серед пилюки не тішила.
— Не думаю, що це аж насті—
Але вона не встигла договорити — Вінсент ще раз рішуче штовхнув її, змушуючи сісти всередину. Пил піднявся хмарою, вона закашлялась.
Коли Паула почала відмахуватись від пилу й хотіла вибратися назад, Вінсент уже стояв у проході, перегородивши їй шлях. Його поза не залишала сумнівів — він не збирався її випустити.
— Ви мене тут поховати намагаєтесь? — пробурмотіла Паула, зиркаючи на нього з підозрою. Якщо він і справді так задумав, вона проб'ється й утече. Але перш ніж устигла щось зробити, Вінсент знову простягнув руку.
— Випустите мене? — з надією спитала вона.
— Ні.
— …
— Я просто хотів ще раз потримати тебе за руку.
— За руку? Навіщо?
— Просто так.
Паула вагалася, погляд її затримався на Вінсенті, який знову жестом закликав її — пальці нетерпляче зігнулися, мовби натякаючи, щоб не зволікала. Вона не розуміла, чому йому так кортіло тримати її за руку, і ця невизначеність змушувала її бути обережною.
— Я не встиг перевірити як слід, — сказав він майже недбало.
«Що перевірити?» — хотілося спитати Паулі, але було очевидно: він не відступиться, доки вона не погодиться. Зрештою, прагнучи просто вибратися з запорошеного сховку, вона простягнула руку й поклала її в його долоню.
Погляд Вінсента зупинився на їхніх зчеплених пальцях. Спершу він не рухався, не стискав її руки, але згодом його пальці повільно обхопили її. Тепло розповзлося по шкірі, й дивне напруження зависло в повітрі. Його долоня цілком накрила її — і це чомусь неабияк збентежило Паулу.
— У тебе маленька рука, — промовив він рівним тоном, радше як констатацію, ніж комплімент.
Тим часом він поволі рухав її пальцями, стискаючи й розтискаючи руку, мов би вивчаючи відчуття. Це дратувало. Терпець Паулі урвався.
— Навіщо ви це робите?
— Хотів зрозуміти, як це — відчувати, — відповів він.
— Що саме відчувати?
— Зір притуплює інші відчуття, — загадково сказав Вінсент.
Паула не встигла запитати, що саме він мав на увазі — як раптом двері розчахнулися.
— О! Знайшов! — вигукнув Роберт переможно.
З переляку Паула смикнула Вінсента за руку й потягла його назад у комірчину. Двері з грюкотом зачинилися, й у повітря знову зірвалася хмара пилу. Паула закашлялась, намагаючись відмахатися.
— Хм? Тут нікого? — почувся спантеличений голос Роберта.
— І тут порожньо? Дивно… Погляньмо ще далі, — сказала няня.
Голоси віддалилися, луна кроків зникла в коридорі. Паула видихнула з полегшенням — і знову закашлялась. Вона вже зібралася вийти, але відчула — її рука досі в долоні Вінсента. Озирнувшись, вона зустріла його погляд.
Вінсент сидів, прихилившись до стіни, прикривши очі рукою. Його постава була напруженою, дихання — нерівним.
— Ви в порядку? — обережно спитала Паула, в голосі прозвучала тривога.
— …Ні, — ледь чутно відповів він.
— Що? — злякано перепитала вона, відчувши тремтіння у його голосі.
— Я… Мені треба вибратись звідси.
Його слова були майже нечутними, просякнуті дивною слабкістю. Щось було не так. У тьмяному світлі комори важко було розгледіти його обличчя, та тривога в поведінці була очевидною. Паула швидко підповзла до дверей і почала навпомацки шукати ручку.
— Зачекайте… Що? — Вона штовхнула двері, та ті не піддалися. — Чому вони не відкриваються?
Вона спробувала ще раз, упершись плечем, але двері й далі залишались зачиненими. Навалившись на них усім тілом, вона з силою штовхнула ще раз — дарма. Від напруги на підлозі лише залишились сліди від її черевиків.
Раптом за її спиною з’явилася тінь, і великі руки з гуркотом вдарили по дверях з обох боків її голови. Паула завмерла, приголомшена. Вінсент теж тиснув на двері — рухи його були різкі, навіть панічні, і важке дихання заповнило тісний простір.
На мить Паула забула про власний страх і зосередилась на тому, щоб допомогти йому. Вони тиснули разом, але марно — двері й не думали відчинятись. Завіси скрипіли, проте стара деревина вперто трималась.
— Ха… хах… — дихання Вінсента стало різким, схожим на задуху.
— Пане? — Паула озирнулася на нього, тривога зростала.
Він провів рукою по обличчю, ніби намагаючись прийти до тями, та це не допомагало. Друга рука безладно дряпала шию, залишаючи червоні подряпини. Здавалося, йому бракує повітря.
— Зупиніться! Ви собі зашкодите! — Паула схопила його за зап’ястя, щоб зупинити. Його шкіра була холодною й вологою. З жахом вона відчула, як він осів їй на плече, тремтячий, знесилений.
— Що відбувається?! Що з вами?! — вигукнула вона, панікуючи.
— …Занадто… темно, — прохрипів Вінсент крізь нерівне дихання. — Занадто… темно…
До Паули нарешті дійшло. У сховку було майже цілковито темно, світло з коридору ледь-ледь проникало через щілини. Але для Вінсента ця темрява була не просто незручністю — вона душила його.
«Невже…» — її пам’ять повернула її до буремної ночі: гроза, похмурий особняк, грім. Вона випадково натрапила на Вінсента в коридорі — тоді він здавався блідим і напруженим. Роберт відволік її своєю істерикою, але… Вінсент щось тоді сказав.
«Занадто темно».
— Зачекайте тут! — кинула вона, рвучко підводячись.
Вона м’яко відсунула його вбік, підповзла до дверей і почала несамовито гатити по них кулаками. Стара деревина глухо стугоніла, не піддаючись. Вона закричала і продовжувала гупати, сподіваючись, що хтось у коридорі почує. Але навіть коли звук розносився вузьким простором, жодні кроки не наближались.
Знесилена, вона знову почала штовхати й смикати двері, не звертаючи уваги на пил, що душив повітря. Завіси жалібно скрипіли, та двері залишались впертими.
Позаду неї дихання Вінсента ставало все частішим і важчим. Паула озирнулася — він згорнувся клубком, сховавши голову в руках, тіло його тремтіло. Стиснуті кулаки раз у раз розтискались і знову стискались, ніби він вів боротьбу з невидимим ворогом, і здавалося, що він ось-ось зламається.
У Паули стиснулося серце — вона нарешті усвідомила, наскільки серйозно погано йому. Якщо вона негайно не вибереться, не знала, що буде далі. Зібравши всі сили, вона знову вдарила плечем у двері — сльози розпачу виступили на очах.
