Випадковість — це теж доля (7)
Паулa стояла осторонь, мовчазна свідок цієї дивної, майже чарівної миті. Яскрава усмішка розквітла на маленькому обличчі, а сміх дитини лунав у повітрі, поки той гойдав головою з боку в бік від щирої радості.
Няня міцно тримала дитячу долоньку й озиралася довкола, нервово всміхаючись — її сміх звучав дещо вимушено. Ітан стояв поруч, з поглядом, що блукав десь у порожнечі, ніби намагався скласти докупи шматки якоїсь загадки. Паулa й сама відчула, як опинилася в центрі чогось дивного.
Рішення грати в хованки було ухвалено ще до обіду. Ранок здався надто раннім для біганини, тим паче, що у Вінсента були справи, і він повернувся до головного будинку. Було вирішено почати гру після обіду, коли більшість прислуги матиме перепочинок, і коридори будуть порожні.
Коли настав час, усі зібралися в центральному залі, як і раніше. Ідея знову грати в хованки — після всього, що сталося — здавалася майже абсурдною. Але ще більш сюрреалістичним було саме те, що Вінсент теж приєднався. На подив усіх, він з готовністю погодився на пропозицію Ітана, навіть знявши піджак — на знак, очевидно, ентузіазму. Джоелі ж не змогла прийти через погане самопочуття.
— Ну що ж, почнемо? — несміливо промовила няня, втрачаючи звичну впевненість. Усі троє — вона, Ітан і Паулa — мимоволі зиркнули на Вінсента. Той, однак, здавався абсолютно байдужим до їхніх поглядів.
Роберта вибрали за водія. Він міцно тримався за руку няні, заплющив очі й почав рахувати вголос:
— Один… два…
На звук рахунку Ітан і Паулa поспішили сховатися — і тільки тоді помітили, що Вінсент ішов за ними. Його присутність за спиною здавалася тиснучою. Судячи з виразу Ітана, він відчував те саме.
Ітан звернув у лівий кут зали, а Паулa піднялася нагору, тихо ступаючи сходами, озираючись у пошуках зручного місця. Спершу вона хотіла знайти щось справді заховане, але на півдорозі змінила рішення: вона переживала, що Роберт занадто розхвилюється й почне бігати, тож краще сховатися десь ближче.
Її погляд зупинився на чотириногому столику в коридорі — простір під ним був якраз достатній, щоби підлізти. Чи не надто це очевидно? Перш ніж вона встигла вирішити, ззаду пролунав знайомий голос:
— Тут ховатимешся?
Це був безпомилково голос Вінсента — з ноткою іронії. Вона обернулася й побачила його позаду — він дивився на столик, який вона розглядала. Їхні погляди зустрілися, і Паулa поспішно відвела очі.
— Я не тут ховаюсь, — різко відповіла Паулa, намагаючись його ігнорувати.
Вона зробила кілька кроків уперед, знову вдивляючись у коридор у пошуках кращого місця, але Вінсент рушив за нею. Це могло б здатися випадковістю — просто так вийшло, що їхні шляхи перетинались. Але його присутність здавалася навмисною. Кожного разу, коли вона зупинялась, зупинявся й він. Вона рухалася далі — і він теж.
Чому він її переслідує? Відчуття його погляду було майже нестерпним.
— Ти взагалі ховатись збираєшся? — запитав він знову, саме тоді, коли вона заглядала за двері.
Паулa різко видихнула, стримуючи бажання відповісти різко. Якщо йому ще не вистачало нав’язливої присутності, то постійні коментарі точно не полегшували справу. До того ж його слова болісно нагадали їй те, що вона колись сама сказала Ітану під час попередньої гри. І тепер вона чомусь відчула несправедливе обурення — наче бути з ним на одному рівні було принизливо.
— Я ховаюсь дуже серйозно, між іншим.
— Не виглядає, — відповів Вінсент, у його голосі вчувався ледь помітний смішок.
— Іноді найпростіші місця найважче знайти.
— Це місце надто просте, я б тебе знайшов за секунду.
Він відкинув її аргументи без жодного сумніву. І хоча не був зовсім неправий, Паулa стрималася, щоб не продовжувати суперечку.
Коли вона замовкла, Вінсент так і залишився стояти поруч, мовчки спостерігаючи за нею з тим самим незрозумілим виразом обличчя. І не збирався йти. Вона ледь стримала бажання відповісти йому тією ж реплікою: А ти сам ховатись зібрався, чи як?
— А ти сам де ховатимешся? — замість цього поцікавилася вона.
— Хм... Ще не вирішив.
Типово. Паулa злегка насупилася, дивлячись на його розслаблену поставу. Було зрозуміло, що він узагалі не думав про це заздалегідь. Її невдоволення, схоже, було помітним, бо Вінсент тихо усміхнувся.
— Хочеш, підкажу? — раптом запропонував він.
— …Підкажеш?
— Я знаю одне хороше місце.
— Справді? — Її недовіра поступилася цікавості. Його попередня байдужість тепер набувала нового сенсу, якщо він насправді заздалегідь знав, де ховатися.
Коли вона виявила зацікавлення, Вінсент кивнув і жестом запросив її йти за ним. Йшов упевнено, з розправленими плечима, залишивши Паулу трохи позаду — вона на мить вагалася, але все ж рушила слідом.
— Куди саме? — спитала вона, все більше заінтригована.
— Побачиш.
— Не можеш просто сказати?
— Ні.
Так нечесно. Якщо він знав про це місце весь цей час, чому не згадав раніше? Паулa тільки мовчки злилася, її погляд впивався в потилицю Вінсента. Але він або не помічав, або робив вигляд, що не помічає — крокував майже весело, ніби справді отримував задоволення.
Коли вони йшли, її погляд ковзнув до вікон. За склом гілки, нещодавно ще всіяні бруньками, тепер буяли в повному розквіті. Сонце лилося рясним, майже задушливим світлом — нагадуванням про те, скільки часу вже минуло.
Хоча це й було не так давно, страх, який охопив її, коли вона дізналась правду про цей маєток, здавався віддаленим спогадом. За всіма законами здорового глузду, вона мала б давно звідси втекти. Але ось вона тут. Як дивно відчувалася ця тиша — неначе щось нереальне, коротке затишшя у сні.
Час плинув стрімко. І хоча насправді минуло не так багато, здавалося, що прожито вже безліч митей. Той первісний жах від істини про маєток перетворився на щось тьмяне, приглушене. За логікою, Паулa мала б давно залишити ці стіни, але натомість залишилася — і жила тут, серед них.
Тиша, яку дарувала їй ця мить, здавалася несправжньою. Вона викликала у ній тривожні думки, яких не хотілося: А що як усе це — сон?
Її перебування тут, життя поряд з Алісією, смерть батька… навіть той день, коли вона вперше стала служницею в домі графа — що, як це все лише ілюзія? Можливо, вона вже померла. Можливо, її розчавив власний батько, і єдине, чого вона досягла — здійснила своє останнє, відчайдушне бажання про втечу. І тепер їй просто сниться дивний сон у смерті.
Думка звучала абсурдно, але не відступала. Адже кажуть, що перед смертю все життя проноситься перед очима. Та Паулa не хотіла повертатися в минуле. У тих спогадах не було нічого, крім болю. І якби вона могла обрати, то краще вигадала б собі зовсім інше життя.
Життя, де вона була б кимось іншим.
У тому житті вона народилася б у звичайній родині, у любові та теплі. Поруч були б дбайливі батьки, і коли народився б молодший брат чи сестра, вона допомагала б матері піклуватися про них — іноді сперечалася, іноді сміялася, але завжди зростала в любові. Дорослішаючи, вона закохалася б у найнадійнішого хлопця в селі, вийшла б за нього заміж, народила дітей і жила з ними довго й щасливо.
Ось яким життям Паулa мріяла жити — простим, світлим і тихим. Але таке життя було для неї недосяжним.
Я житиму так завжди.
Це була думка-приреченість. Усвідомлення, що вона постаріє на самоті, зневажена й відкинута, з обличчям, яке ніхто не визнає гарним. Навіть якщо вона й жила зараз у фантастичному сні, десь поряд була Алісія — така яскрава, така красива — і їй усе одно дістанеться любов, тепло і захоплені погляди.
Для Паули щастя було значно простішим: просто йти тихими коридорами, вільною від презирства й принижень, без жодного тягаря на душі. І якщо все це було сном — то, можливо, останньою милістю якогось доброзичливого божества.
Крізь відчинене вікно у кімнату влетіла біла пелюстка. Її очі стежили за нею, і коли вона плавно опустилась донизу, Паулa простягнула руку. Та пелюстка проскользнула між пальцями й м’яко впала на підлогу. Її погляд ще трохи затримався на ній, перш ніж знову піднятися — думки все ще кружляли, крихкі, мов та пелюстка.
Раптово серце стиснулося — так різко, що перехопило подих. Вінсент дивився на неї. Його пронизливо-зелені очі не відводили погляду, гострі й уважні, ніби бачили її наскрізь.
Паулa негайно відвела очі, низько схиливши голову. Те легке відчуття оги́ди, яке їй вдалось ненадовго забути, миттєво повернулось. Інстинктивно вона провела пальцями по чубчику — звичний жест, щоб сховатися. Та погляд Вінсента палив шкіру, наче вогонь, ніби намагаючись здерти кожен шар захисту, який вона будувала. І навіть відчуваючи це всім тілом, вона не могла змусити себе підвести погляд. Очі вперто були прикуті до підлоги.
Аж раптом у полі зору з’явився носок полірованого черевика. І перш ніж вона встигла збагнути, щось м’яке вдарило її в лоб. Вона інстинктивно відсахнулась назад, притискаючи руку до пульсуючого місця, але Вінсент різко схопив її за підборіддя й підняв їй обличчя догори. Її трохи закрутила, і вона зустріла його смарагдові очі — тепер дивно ясні, пронизливі, наповнені напругою.
— Це мені вже давно муляє, — сказав Вінсент з роздратуванням.
Його долоні обережно, але міцно охопили її щоки. Тепло його дотику повільно проникало під шкіру, змушуючи її завмерти. Але щойно вона усвідомила, наскільки близько він стоїть, тіло відреагувало — вона спробувала відвернутися. Його пальці не дозволили — її обличчя залишалося зафіксованим у його руках.
— Я настільки лякаю? — спитав Вінсент різко.
— Що? — тільки й змогла видавити Паулa.
— Ти постійно уникаєш мого погляду. Кожного разу.
— Що?.. Ні!.. Я не… Що? — її слова сипалися безладно. Ситуація застала її зненацька, думки розбіглися, язик заплітався.
Вінсент злегка нахилив голову, його погляд звузився, в очах блиснуло щось схоже на невдоволення. Смарагдові зіниці виблискували у напівтемряві, їхній блиск, здавалося, глузував із неї. Вираз обличчя потемнів.
— Ти поводишся, як загнана тварина, — буркнув він тихо, і в його голосі виразно прозвучала досада.
— Ні, це не через це… — почала вона, намагаючись пояснити. — Мені просто… мені казали не дивитись вам в очі.
— Не дивитися мені в очі? — перепитав він з недовірою. — Ти ж узагалі всіляко уникаєш мене.
Він поглянув униз, і її очі інстинктивно пішли за його поглядом — тільки щоб за мить знову різко відвести їх убік.
— Наче ти щось приховуєш.
Його слова стали лезом, що розсікло її впевненість. На мить її розум спорожнів. Вона й гадки не мала, що він помітив, як вона його уникає, а тим паче міг витлумачити це так. Один лише здогад, що Вінсент міг подумати, ніби вона щось ховає, змусив її похолонути.
Вона не могла дозволити йому побачити її обличчя. Це було б абсурдом — думати, що він її впізнає — але тривожне передчуття все ж лишалось, точило на краях свідомості. Та ще більше вона боялась іншого: побачити на його обличчі розчарування. Саме тому вона й уникала його погляду з моменту зустрічі. Їй здавалося, вона робить це досить непомітно.
Але, можливо… ні, не може бути. Невже Вінсент насправді так уважно стежив за нею?
— Я зробив щось, що тебе налякало? — запитав він, його обличчя залишалось незворушним. — А, це через те, що я сказав тоді?
— Що?.. Ні, це не через те… — відповіла вона, гублячись у словах.
Але тепер, коли він це згадав, усе й справді складалося. Його поведінка була далекою від теплої. Його колючі, байдужі слова змусили її насторожитися. Але коли саме це почалося? Можливо, ще того дня біля платформи, коли вона випадково вдарила його ногою. А може — пізніше, коли він насварив її за прохання. Вона не могла визначити момент. Він був холодним постійно, навіть сам, певно, не пам’ятав, із чого все почалося.
— Тобто таки через це, — зробив висновок Вінсент, і в його голосі бриніла образа.
Вона ще більше згорбилася, втиснувши плечі в шию. Вона не до кінця розуміла, що саме мав на увазі Вінсент, але було очевидно — він незадоволений. Коли вона знову спробувала опустити голову, його руки рішуче підняли її обличчя догори, змушуючи дивитися прямо. Тиск на щоки зсунув губи в незграбну гримасу, і вона почувалась абсолютно безглуздо. Але Вінсент не сміявся. Вона не змогла подивитись йому в очі — її погляд сіпнувся вбік, як завжди.
— Ти.
Його голос став тихішим. І перш ніж вона встигла щось сказати, його обличчя різко наблизилось. Смарагдові очі наповнили її поле зору. Їхній погляд тягнув до себе, мов магніт. І в цих очах вона побачила своє відображення — злякане, спантеличене. Паніка накотила, і вона з усієї сили відштовхнула його.
Його руки впали, і тепло його дотику зникло. Він відступив. Паулa важко дихала, судомно затуляючи обличчя руками, наче намагалася сховатися в самій собі.
