Випадковість — це теж доля (6)
Паула вже звикла до важкого погляду Вінсента, хоча він і досі здавався їй дещо задушливим — ніби вона постійно під наглядом. Вдаючи, що не помічає цього, вона зосередилась на справі й повела Ітана до ванної.
Усередині Ітан одразу почав приводити себе до тями — його обличчя було мокрим після холодної води, якою він спробував остаточно прокинутись. У голосі відчувалась серйозність, що відповідала дивній атмосфері цього ранку.
— Щось сталося? — запитав Ітан, глянувши на неї уважніше.
— Ще ні, — відповіла Паула. — Але, можливо, станеться.
Брови Ітана зійшлися.
— Не надто обнадійливо звучить. Вінсент сказав, чому шукав мене?
— Ані слова, — сказала Паула. — Коли я прокинулась, він просто стояв наді мною.
— Ти знаєш, як це страшно? Я подумав, що помру уві сні, — пробурчав Ітан з обуренням.
— Може, він просто прийшов поснідати з тобою. Леді Джоелі могла його запросити.
Ітан виглядав не надто переконаним, але Паула подала йому рушник і м’яко підштовхнула до підготовки до сніданку.
Поки вона розкладала чистий одяг і налила воду в умивальник, Ітан ліниво спирався об стіну, все ще сонний. У ванній панувала коротка тиша, наповнена лише плескотом води. Але щойно Паула повернулася з наповненим тази́ком, двері рвучко розчинились — і до кімнати зайшов Вінсент.
Паула та Ітан завмерли, шоковані несподіваною появою. Вінсент майже не звернув на них уваги, лише холодно кинув:
— Що так довго?
Не дочекавшись відповіді, він кинув халат Ітану просто в обличчя. Той похитнувся, зняв тканину з голови й розгублено запитав:
— Це ще навіщо?
— Одягни, — сухо наказав Вінсент.
Ітан опустив очі на себе — на ньому була лише пара вільних штанів.
— Але ж...
— Це не твій маєток, — різко перебив Вінсент. — Мені байдуже, якщо ти спиш напівголий, але коли ти вже встав — прикрийся.
Зрозумівши, що той і справді збирається його вдягати власноруч, Ітан швидко натягнув халат. Вінсент рішуче зав’язав пояс, демонструючи своє повне незадоволення.
Паула стояла осторонь з тази́ком у руках і роздумувала, чи варто зараз щось пропонувати. Але вирішила почекати, поки цей… показовий вибух турботи не вщухне.
Під пильним поглядом Вінсента Ітан нехотячи завершив збори, і всі троє разом вийшли з кімнати. Напруга у повітрі була майже відчутною — її порушив лише тихий буркіт Ітана до Паули:
— Щось сьогодні точно станеться, — пробурмотів він, кидаючи насторожений погляд на Вінсента, що йшов попереду.
Паула кивнула, її неспокій повністю збігався із його. Вона не могла не погодитися. Поведінка Вінсента недвозначно натякала, що попереду — щось неприємне.
Поки вони прямували до їдальні, Ітан і Паула стишеними голосами обговорювали, яке ж лихо чекає на них попереду. Але раптом Вінсент різко зупинився, і вони обоє ледь не врізались у нього. Він обернувся й кинув на них сердитий погляд.
— А що це ви робите?
— Вибач, що? — перепитав Ітан, не зрозумівши.
Вінсент став між ними, розділивши їх одним різким поглядом.
— Ви що, близькі?
— Близькі? — Ітан перепитав з недовірою. — Це ще що за питання?
Вінсент одразу не відповів. Його погляд потемнів, ніби він щось важко обдумував. Після паузи він коротко промовив:
— Не будьте.
— Що? — вигукнули Ітан і Паула водночас.
— Ви чули, — відповів Вінсент і, звертаючись до Паули, додав: — Веди.
Приголомшена, Паула рушила вперед. Ітан пішов слідом, його здивування швидко переросло в роздратування.
— Що з тобою? Ти поводишся як божевільний, — буркнув він.
Вінсент його проігнорував, йдучи попереду з показною байдужістю, яка лише більше дратувала Ітана.
Коли вони дістались їдальні, Роберт і Джоелі вже сиділи за столом. Алісія кинула короткий погляд на Паулу й одразу ж відвернулась, удаючи, що не помітила її. Паула відповіла тим самим — їй було байдуже до нової хвилі мовчазної драми.
Очі Джоелі округлились, щойно вона побачила Вінсента:
— Вінсенте! Коли ти приїхав?
— Щойно, — спокійно відповів він і сів за стіл.
Ітан плюхнувся на стілець поруч із Джоелі й одразу потягнувся до склянки з водою. Та глянула на нього з цікавістю, нахиливши голову.
— А чого це ти такий злий? Щось трапилось?
Ітан нічого не відповів — лише зиркнув у бік Вінсента, який виглядав абсолютно байдужим. Тим часом Алісія обходила стіл, надміру бадьоро розкладаючи прилади перед Вінсентом.
Домоправителька Одрі, схоже, була здивована несподіваною появою графа:
— Якби ми знали, що ви приїдете, ми б усе підготували інакше, — вибачилась вона.
— Все гаразд, — недбало відповів Вінсент .
Ітан миттєво схопився за можливість в'їдливо відповісти.
— Можливо, наступного разу ти повідомиш нас заздалегідь?
— Сам же запросив, — відрубав Вінсент
— Що? Коли? — Ітан захлинувся, хмурячись, намагаючись згадати.
Вінсент підняв брову.
— Ти надіслав слугу запросити мене на вечерю минулого разу.
— То було на той вечір! — вигукнув Ітан, і до нього нарешті дійшло. — Ти навіть не з’явився!
— А тепер я тут, — відказав Вінсент із ледь помітною усмішкою. — Проблема?
Ітан втупився в нього з виразом повного нерозуміння. Краплина супу скотилася з куточка його рота, поки він намагався осмислити почуте.
— Ти серйозно? — нарешті вимовив він, поспіхом витираючи підборіддя серветкою.
Погляд Вінсента залишався спокійним і незворушним.
— А чому б і ні?
Настала тиша. Єдиний звук — тихе подзенькування приборів, коли Алісія поправляла столові прилади. Навіть Роберт завмер на півстрибка, а потім його очі засяяли: він зрозумів, що участь Вінсента в грі підтверджено.
— Ви справді будете грати? — його голос лунав з захватом, кулачки затиснуті від радості.
— Так, — просто відповів Вінсент, ніби погодився не на гру, а винести сміття. Він відкинувся на спинку стільця, підняв склянку з водою й зробив ковток.
Атмосфера миттєво змінилася. Роберт буквально підскочив від щастя, його захоплення передалося й іншим. Джоелі засміялася, а Алісія подивилася на Вінсента з легким нахилом голови, вираз її обличчя важко було прочитати.
— Дядечко Вінсент у хованки? — пробурмотів Ітан, здивовано дивлячись на Паулу, яка щойно повернулась до столу. — Пекло замерзло, чи що?
Паула ледь стримала сміх і лише знизала плечима:
— Але ж це добре, правда? Роберт у захваті.
Ітан застогнав, відкидаючись на спинку стільця.
— Можливо. Але це буде… щось.
Уявити Вінсента — завжди стриманого, грізного, майже монументального — в ролі гравця в хованки здавалося таким самим сюрреалістичним, як побачити його в рожевому халаті. І все ж він сидів там, спокійний, ніби це була цілком буденна справа.
Джоелі, як завжди, взяла на себе роль миротворця й легенько плеснула в долоні:
— Ну що ж, вирішено! Давайте доїмо сніданок і почнемо гру. Але, Роберте, без зайвого напруження, гаразд?
— Є, сер! — відповів Роберт, вібруючи від хвилювання, мов маленький моторчик.
Ітан пробурмотів щось собі під ніс, але без заперечень продовжив їсти. Паула ж знову крадькома глянула на Вінсента. Його обличчя було спокійне, майже злегка насмішкувате — ніби вся ця ситуація його розважала.
Коли сніданок завершився, Роберт одразу оголосив правила: він буде шукати першим. Ніхто не заперечував. Усі перемістилися до великого центрального холу — саме там мала розпочатися гра. Паула стояла осторонь, спостерігаючи, як Роберт, із закритими очима, голосно відлічував, а Джоелі з Ітаном хихотіли, тікаючи шукати схованку.
Погляд Паули ковзнув до Вінсента. Він стояв біля входу в хол, з виглядом людини, якій це усе трохи нижче гідності. Але щойно Роберт вигукнув: «Хто не сховався — я не винен!» — Вінсент неспішно рушив уперед, із тією ж зібраною, чіткою ходою, яка завжди супроводжувала його.
— Що ж, — пробурмотіла Паула з ледь помітною усмішкою, — це буде цікаво.
//(Перекладач підкинула склянку з чаєм угору, зловила її коліном і ковтнула, не відриваючи погляду від тексту.)//
