Випадковість — це теж доля (4)
— Графе?
Покоївка звернулась до Вінсента, здивована його відсутністю реакції. Але він мовчав, його погляд був прикований в одному напрямку — жодного руху, жодної відповіді.
Очевидно ж, що він дивився на Роберта… правда? Це здавалося логічним припущенням, та чомусь у Паули по спині пробіг холодок.
— Вінсенте?
Її перебив інший голос — цього разу з-за дверей.
Зазирнув Ітан, недбало вбраний у халат, ймовірно, прийшов провідати Роберта з турботи.
— Ти ж казав, що запізнишся через роботу. Якщо ти вже тут, значить, переживав за Роберта.
— …
— То як? Усе владналося?
— …
Вінсент не відповів і на це. Ітан завмер, уважно його роздивляючись. Дивна напруга в повітрі, схоже, теж привернула його увагу, і він обережно повторив:
— Вінсенте?
Цього разу Вінсент нарешті повернув голову до Ітана.
Його брови ледь зійшлися, коли він побачив вираз обличчя друга.
— Що з твоїм лицем? Щось сталося перед тим, як ти прийшов?
— …Що не так із моїм лицем?
— Ти виглядаєш так, ніби побачив привида.
— …
Вінсент знову змовчав. Ітан, дедалі більше розгублений, кинув швидкий погляд на покоївку, мовби шукав пояснення. Та вона лише знизала плечима — вона була така ж збентежена.
Ітан знову поглянув на Вінсента, а тоді — в кімнату.
— Як Роберт?
— Він прокинувся трохи раніше, — відповіла покоївка.
Почувши це, Ітан перевів погляд у середину кімнати. Його очі затримались на Паулі, що сиділа в кріслі, а потім на Роберті, який лежав у ліжку. Ітан м’яко усміхнувся і підійшов ближче.
— Роберте, як ти себе почуваєш?
— Ітане!
Роберт засяяв, піднявши маленьку ручку, щоб помахати йому. Хоча голос у нього ще був хриплий після важкої ночі, у ньому звучала щира радість.
Ітан поспішив ближче, взявши маленьку долоню Роберта у свою. Зблизька на його обличчі виразно читалося полегшення.
— Почуваєшся краще? Нічого вже не болить?
— Животик… ще болить, — зізнався Роберт.
— Животик?
Ітан повернувся до Паули, яка тихо відповіла:
— Ймовірно, він голодний.
— А, тоді треба щось легеньке йому приготувати.
— Я якраз збиралася за цим піти, — мовила покоївка, трохи вклонившись, і вийшла з кімнати.
Паула підвелася зі свого крісла, звільняючи місце для Ітана. Той сів біля Роберта й обережно оглянув його обличчя, лагідно з ним розмовляючи. Роберт відповідав усмішками — їхня легка, тепла розмова наповнила кімнату.
Увесь цей час Вінсент залишався біля дверей, нерухомий. Паула переводила погляд з Ітана на Роберта, а тоді — на Вінсента.
Він же прийшов побачити Роберта, правда? Інакше навіщо йому було приходити? Але навіть дізнавшись, що хлопчик прийшов до тями, Вінсент, на відміну від Ітана, не зробив жодного кроку всередину.
У ньому було щось дивне. Його обличчя, освітлене тремтливим світлом лампи, не виражало жодної емоції.
Можливо, щось сталося до його приходу? Паула час від часу зиркала в його бік, поки раптом не зустрілася з ним поглядом. Вона поспішно відвела очі, наче її застали за чимось недозволеним. Серце забилося швидше.
Згодом вона несміливо знову глянула до дверей. Але Вінсента там уже не було.
Приголомшено вона обвела поглядом кімнату.
Він зник.
Він пішов? — подумала Паула, розгублено вдивляючись у темряву. Її погляд упіймав тьмяний промінь світла, що просочувався в коридор. Керована цікавістю, вона пішла за ним.
У коридорі Вінсент стояв трохи осторонь, спершись на стіну. Його постава була згорблена, а лампа в руці кидала нестійкі тіні на стіни й підлогу.
Паула поспішила до нього.
— Ви погано себе почуваєте?
Вона торкнулася його плеча, нахилившись, щоб краще розгледіти обличчя. Повільно, важко, Вінсент повернув голову до неї. Тіні на стінах тремтіли від його рухів.
Очі Паули розширились.
Чому він так виглядає? Навіть при світлі лампи його обличчя було блідим, ніби він от-от припинить дихати.
Його темно-зелені очі зустріли її погляд — важкі, сповнені чогось невимовного.
— С-сер? — прошепотіла вона.
В атмосфері було щось тривожне. Йому було зле? Він страждав? У голові Паули вихором закрутились здогади, але всі вони розвіялись у ту мить, коли вона подивилась йому в очі.
Вінсент нічого не сказав. Лише дивився на неї — поглядом таким важким, що він здавався задушливим. Його мовчання лякало.
Паула завмерла, її губи ледь розтулені — та жодного слова не зірвалось. Знервовано вона відвела руки від його плеча.
Але тільки-но вона поворухнулася — Вінсент схопив її за руки. Його раптова дія змусила її здригнутися.
У наступну мить він рвучко притягнув її до себе.
Лампа випала з його рук і покотилася по підлозі. Світло закружляло по стінах, перш ніж затихнути. На мить усе поглинула темрява.
Коли світло повернулося, обличчя Вінсента опинилось зовсім близько.
— Ем… — пробелькотіла Паула.
— Ти… — прошепотів Вінсент, його вираз спотворився.
— Ти… — почав він, голос низький, натягнутий, але далі не продовжив. Його обличчя перекосилося, ніби між гнівом і відчаєм, а в очах блищала щось надто схоже на сльози.
У темному коридорі, де його тінь здавалася загрозливою, Вінсент справляв гнітюче — майже лячне — враження.
— Маленький лорд прокинувся. Вам, мабуть, слід його провідати? — озвалася Паула, натягнуто всміхаючись і намагаючись вивільнити руки. Але що більше вона сіпалася, то сильніше Вінсент стискав її.
У паніці вона заговорила швидко, сподіваючись розрядити обстановку:
— Він щойно прокинувся. На щастя, температура трохи спала. Він знову розмовляє, сміється... Навіть сказав, що зголоднів. Служниця каже, це тому, що він не снідав — отже, нічого серйозного.
— …
— Правда ж, це полегшення? Ха… ха-ха…
Мовчання було гнітючим. Невідривний погляд Вінсента тяжів над нею, і її слова поступово згасли. Тиша знову оповила коридор, натискаючи з усіх боків.
Нарешті вона зітхнула й визнала:
— Мені боляче.
Вона легенько сіпнула рукою, яку Вінсент усе ще тримав. Його хватка вже починала завдавати болю.
На її здивування, Вінсент одразу послабив хватку. Вона відступила на кілька кроків, обережно потираючи руку, пильно спостерігаючи за ним.
Хоч він і тримав лише її руки, його погляд ковзав по ній, ніби перевіряючи, чи не зазнала вона ще якихось ушкоджень.
— Пробач, — раптом сказав Вінсент, тихо й щиро. — Я не хотів тебе скривдити.
Паула кліпнула від подиву. Вінсент… вибачився?
Її здивування на мить затулило собою все інше — навіть страх.
— До речі, — додав Вінсент, нахилившись і піднімаючи щось з підлоги.
— Виявилось, що дракон насправді був принцесою.
— Га? — Паула здивовано нахилила голову.
У руках Вінсента була казкова книжка, яку вона раніше читала Роберту. Вона навіть не помітила, як винесла її з кімнати.
Він подав їй книжку. На обкладинці — усміхнений блондин-герой. Паула нерішуче прийняла її з його рук.
— Щоб врятувати принцесу, викрадену драконом, один чоловік узяв до рук меч і вбив чудовисько. Але виявилося, що драконом насправді була сама принцеса, проклята на це. Вбивши дракона, він убив і її. І тільки після її смерті прокляття зникло, й він побачив її справжню подобу. Охоплений провиною за скоєне, він наклав на себе руки. Люди, не знаючи правди, вирішили, що герой і принцеса загинули в битві з драконом — і звеличили його як героя. Це був оригінальний фінал. Його визнали недоречним для дітей і переписали перед публікацією,— пояснив Вінсент.
— О… Я не знала.
Паула ввібрала його слова, думки закрутилися. Хто взагалі вигадав таку історію для дитячої книги? Навіть для дорослої людини такий фінал звучав шокуюче. Якби книгу справді видали в оригіналі, її, ймовірно, заборонили б.
Вона перевернула книжку і почала гортати сторінки. Веселі ілюстрації не мали й натяку на трагічну розв’язку, про яку щойно розповів Вінсент.
— Цей чоловік… мабуть, почувався отак само, — пробурмотів Вінсент, незвично приглушеним голосом.
— Хіба це не на краще? — додав він.
— Вибачте?
— Що цю кінцівку не опублікували.
— А… так, напевно, — машинально погодилася вона, відчуваючи незрозумілий неспокій.
Чи справді це добре? Думка, що Вінсент так глибоко перейнявся дитячою книгою, здавалася дивною. Сьогодні з ним було щось не так, і Паула не могла зрозуміти — що саме.
— Я теж радий, — тихо додав Вінсент. "Дуже… радий."
Вона не була певна, що саме мав на увазі Вінсент, але його тьмяна усмішка змусила її відповісти такою ж натягнутою.
Перш ніж вона встигла глибше замислитись, з кімнати її покликав голос Ітана. Вона здригнулася й обернулася.
У ту ж мить велика рука Вінсента м’яко лягла їй на плече. Дотик був обережним, але Паула все одно інстинктивно здригнулася. Його рука завмерла — схоже, він відчув її реакцію.
— Іди. Я приєднаюся за мить, — промовив він неочікувано легким тоном.
Вона кивнула й рушила до кімнати. Але, пройшовши лише кілька кроків, зупинилася й озирнулася через плече.
Коридор був тривожно тихим. Жодного звуку — навіть дихання. Тіні розтягувалися в темряву, світло лампи було ледь помітним. І в тому приглушеному світлі стояв Вінсент.
Її охопило дивне відчуття. Хоча вона стояла ближче до межі світла й темряви, саме Вінсент здавався поглинутим мороком. Як загублена дитина. Як той чоловік п’ять років тому, що сидів на краю ліжка — сліпий і загорнутий у темряву.
Раптом її охопило тривожне передчуття — страх, що темрява може поглинути його повністю. Вона мимоволі озиралася назад, не могла зробити й кількох кроків, не кинувши погляд через плече.
Щоразу, коли вона оберталася, він усе ще стояв там, стежачи за нею. Навіть коли вона дійшла до дверей Роберта, його постать залишалася на місці, нерухома, з поглядом, прикутим до неї.
— Ви… справді в порядку? — запитала вона, зупинившись на порозі. Вона й сама не до кінця розуміла, що саме питає, але слова зірвалися з вуст самі.
— Усе гаразд.
Вінсент не перепитав, що вона мала на увазі. Просто відповів.
— Здається, тепер мені вже справді стане краще.
***
Роберт ще кілька днів страждав від залишкової гарячки. Хоч вона й не була сильною, та не давала йому спокійно спати вночі. Паула та покоївка по черзі доглядали за ним, проводячи поруч довгі години. Ітан і Джоелі також часто навідувалися, щоб Роберт не відчував себе самотнім.
Їхня турбота не мала меж. У безсонні ночі, коли жар не давав Роберту заснути, вони по черзі його розважали, тихо розмовляли з ним або тримали за руку, поки він нарешті не засинав. Навіть Вінсент, попри свій щільний графік, не пропустив жодного візиту.
Але щоразу, коли Вінсент приходив, Паула помічала, як у неї напружується все тіло.
Її непокоїли не його слова чи вчинки, а той погляд — пильний, мов тінь, щ
о не відступала від неї ні на крок.
[Прим. англ. перекл.: ДРУЗІ, ЦЕ СТАЛОСЯ! ;)]
//Перекладацький екстрений коментар: ЧАШКИ В ПІДЛОГУ, СЛЬОЗИ В ОЧІ: Я. Дожила. ДО ЦЬОГО.
Святкуємо. Нас багато.
І нас не зупинити.//
