Випадковість — це теж доля (3)
Джоелі залишалася біля Роберта допізна, і лише наполегливі вмовляння няні та Одрі змусили її нарешті піти. Навіть покидаючи кімнату, вона раз по раз озиралася, затримуючи погляд на хлопчику. Її глибока турбота була очевидна в кожному ваганні.
Коли Джоелі пішла, догляд за Робертом взяли на себе Паула та няня. Ітан спочатку наполягав, що залишиться, але його явна виснаженість і постійне клювання носом змусили Паулу вмовити його повернутись до власної кімнати відпочити.
До ранку кімната була залита м’яким світлом ламп, розставлених так, аби відігнати темряву. Няня, яка провела майже весь день біля Роберта, зрештою піддалася вмовлянням і задрімала на дивані, її голова кивала вперед від утоми.
Паула обережно приглушила світло лампи та накрила няню ковдрою. Потім повернулася до свого стільця біля ліжка Роберта.
Його обличчя лишалося гарячим, дихання — неглибоким, переривчастим. Хоча гарячка дещо спала з вечора, про одужання поки не йшлося.
Паула згорнулася на стільці, підтягнувши ноги, й продовжувала пильнувати. Лікарі та інші запевняли, що все буде гаразд, але тривога не полишала її грудей. Думки повзли у похмурі глибини: А якщо стане гірше? А якщо він…
Спогади про її молодшого брата — кволого, хворобливого, якого так рано не стало — накотилися хвилею, змусивши її тремтіти. Тривога розросталася, важчаючи з кожним коротким подихом Роберта.
— Мо… ня… ня… — пролунало слабке зітхання.
Паула зірвалася з думок і підняла голову. Напівзаплющені очі Роберта кліпали на неї.
— Так, я тут, юний пане, — м’яко відповіла вона, нахилившись ближче. Полегшення залило її душу — він прокинувся, бодай ненадовго. Вона лагідно всміхнулася й узяла вологу ганчірку, щоб протерти йому лоб.
— Болить…
— Незабаром мине, — запевнила Паула, голосом, у якому не тремтіло нічого, крім тепла.
— Роберт… помре?
Її рука завмерла в повітрі. Питання маленького, знесиленого хлопчика стиснуло її горло, немов удавка. Вона чула розповіді про його крихке здоров’я, про його часті напади, але почути ці слова з вуст дитини — було нестерпно.
— Ні, ти не помреш, — твердо сказала Паула, продовживши витирати йому лоба.
— Не помру?
— Ніколи, — відповіла вона, не лишаючи місця для сумнівів. Вона не могла дозволити йому думати про таке — не в такому віці, не з таким світлом у серці.
— У животі щось колеться… — прошепотів Роберт.
— У животі? — перепитала Паула.
Тривога блиснула в її очах, коли вона поглянула на його маленьке тільце. Вона вагалася: розбудити няню чи покликати лікаря? Але Роберт, схоже, не страждав від сильного болю — його дихання залишалося рівним, попри дискомфорт.
Обережно Паула поклала руку на його живіт, сподіваючись заспокоїти.
— Зараз ми проженемо біль, добре? — прошепотіла вона, почавши повільно водити рукою колами по його животику.
Очі Роберта засяяли з цікавістю.
— Проженемо?
— Так. Коли ми так робимо, біль летить далеко-далеко, а пташка прилітає й усе з'їдає, — лагідно пояснила вона, її голос звучав м’яко й заспокійливо.
Цей трюк вона не раз використовувала зі своїми молодшими братами й сестрами, особливо з наймолодшим, у якого часто болів живіт через голод. Паула досі пам’ятала, як заспокоювала його цими словами, хоча чудово знала, що причина була набагато серйозніша.
— А пташці не болить? — запитав Роберт, злегка стурбовано.
— Ні, ця пташка особлива — їй не боляче, — запевнила Паула.
— Добре. Без болячої пташки… — пробурмотів він, і його тільце трохи розслабилося, поки він уважно спостерігав за її рухами.
Паула продовжувала погладжувати живіт, її голос звучав спокійно, рівно, майже колисково:
— Болю більше нема. Він летить далеко-далеко, а пташка вже з'їдає його.
Роберт тихенько хихикнув і трохи поворушився.
— Лоскотно!
— Живіт ще болить?
— Нема вже “кольно”! — вигукнув Роберт, і його напруження зникло, поступившись дитячій невимушеності.
Паула ледь усміхнулася, полегшено зітхнувши. Йому справді полегшало, хай навіть лише емоційно. Вона уважно вивчала його обличчя, готова в будь-яку мить розбудити няню, якщо стан погіршиться, але наразі колір обличчя стабілізувався.
— Почитаєш мені казку? — несподівано запитав Роберт тихим, але чітким голосом.
— Казку? — перепитала Паула, трохи здивована.
Роберт кивнув.
— Коли Роберт хворіє, мама читає казки…
Зворушена його словами, Паула підвелася й оглянула кімнату. На столику поблизу вона помітила невелику стопку книжок. Вибравши кілька, перегорнула сторінки й обрала одну, повернувшись із нею до крісла.
— Дивись! Герой! — вигукнув Роберт, очі його засяяли, коли він побачив обкладинку.
На ній було зображено маленького, світловолосого воїна з мечем у руках, який стояв сміливо перед горами й драконом. Паула усміхнулась, побачивши його захоплення.
— Тобі подобаються пригодницькі історії? — пожартувала вона.
— При-год-ницькі?
— Ну, герої, які хоробрі. Тобі подобаються хоробрі герої?
— Герої — найкращі! Герої перемагають драконів! Герої — суперсильні!
Паула відкрила книжку й поглянула на яскраву ілюстрацію. Маленький герой із золотим волоссям був дивно схожий на Роберта.
— Знаєш, цей герой дуже схожий на тебе, — лагідно сказала вона.
— Роберт — герой?
— Так, дуже хоробрий і дуже сильний герой.
— Роберт — сильний?
— Авжеж! Такий сильний, що може перемогти дракона!
Роберт розцвів у широкій усмішці й випростав спинку:
— Роберт — суперсильний! Я можу перемагати драконів ось так!
Він енергійно розмахував уявним мечем, обома руками розтинаючи повітря, як справжній воїн. «Невже він так сильно любить героїв?» — подумала Паула. Вона м’яко засміялась і розгорнула книжку, почавши читати.
Очі Роберта блищали від цікавості, він уважно слухав. Після довгої перерви читати вголос було незвично, але така тепла реакція хлопчика додавала впевненості. Його маленький ротик рухався, ніби він повторював слова подумки, а погляд був такий зосереджений, що Паула мимоволі усміхнулася.
Сюжет був простим — ідеально підходив для дитячого розуміння. Він розповідав про світловолосого героя, який рятував принцесу від страшного дракона, а яскраві ілюстрації прикрашали половину сторінок.
Раптом посеред історії Роберт вигукнув:
— Ти — фея!
— Фея? — перепитала Паула.
— Так, фея!
Неочікуваний комплімент здався надто добрим, щоб бути правдою. І справді — Роберт вказав на щось у книжці, й Паула пішла за його пальцем.
Його палець спрямував її погляд на обкладинку, де в куточку було зображено крихітну круглу фігурку. Її майже не було видно, якщо не придивитися уважно. Вона мала клаптики білого хутра і крапку замість ока.
— Пухнаста фея!
Звісно. Паула засміялась — у цьому сміху чулося й здивування, й легка втома — і уважніше роздивилася пухнасту фею.
— Добре, хай буде пухнаста фея.
— Тоді вона залишиться з Робертом?
— Під час битви з драконом?
— Так, під час битви з драконом.
Такі щирі, невинні запитання були справжнім подарунком, і Паула вирішила підтримати гру.
— Звісно. Фея буде завжди поруч. Навіть якщо в темряві її не видно, вона все одно буде біля тебе, і говоритиме лише до тебе. Вона може бути твоїм товаришем у пригодах, другом, родиною — ким завгодно. Навіть якщо її не видно, вона ніколи не покине тебе.
Розмашисте запевнення розпалило вогники радості в очах Роберта. Він почав махати руками з захопленням, з радістю підстрибував на ліжку. Паула одразу занепокоїлась, аби його надмірне збудження не погіршило стан.
І справді — дихання Роберта стало частим і поверхневим, грудна клітка ритмічно здіймалась.
— Тобі зле? Животик знову болить?
— Ні! Не болить! — вигукнув Роберт, намагаючись виглядати хоробрим. Та його обличчя видавало втому. Паула поклала руку йому на живіт і м’яко почала погладжувати.
Ззаду почувся легкий зітх. Няня прокинулась. Повільно випрямившись, вона розплющила очі — й одразу побачила, що Роберт не спить. Її реакція була блискавичною.
— Малий пане Роберте!
— Няню!
Роберт енергійно помахав рукою, і няня кинулася до нього, схопила його долоньку обома руками. Полегшення охопило її, й на очі виступили сльози. Вона схилила голову до рук — увесь день провела, тривожачись за нього, тож тепер стриматись було неможливо.
Роберт, ніби розуміючи її почуття, обережно погладив її по голові.
Няня витерла сльози й обернулась до Паули.
— Коли він прокинувся?
— Приблизно пів години тому. Каже, що трохи болить животик, — тихо відповіла вона.
Няня одразу взялася оглядати Роберта — чи болить живіт серйозно, чи є інші симптоми. Переконавшись, що все в межах норми, вона випрямилась.
—Схоже, винен порожній шлунок. Він майже не снідав через гру в хованки.
— Принести щось перекусити?
— Уже щось приготовано. Я сходжу за цим.
Няня лагідно поплескала Роберта по руці, взяла лампу й вийшла з кімнати. Після її виходу ковдру обережно підтягли до підборіддя Роберта.
Невдовзі він знову почав скиглити, вимагаючи продовження історії. Паула потяглася за книжкою, але та впала на підлогу. Вона нахилилась, щоб підняти її, та в ту мить її перервала несподівана реакція няні:
— Ой, ви вже тут? Коли встигли прийти?
Піднявши голову, Паула побачила няню, яка стояла у дверях і зверталася до когось за порогом. Згасле світло лампи поступово висвітлило фігуру в коридорі. Очі Паули розширилися — вона впізнала його.
Коли він з’явився?
У дверях стояв Вінсент, з виразом обличчя, якого неможливо було прочитати.
— Якщо ви вже тут, то чому не заходите, а стоїте в проході? — спитала няня, озвучивши питання, що зависло в повітрі.
Вінсент не відповів. Він просто стояв мовчки, не зводячи погляду з Паули.
//Чаювання з перекладачем:
"Роберт і Абсолютно Невинна Картопля"
Жив собі одного разу маленький хлопчик на ім’я Роберт. І було в нього велике серце, мужнє обличчя та абсолютно жахливе вміння ховатися за фіранками так, що всі думали: «О, це вазон».
Одного дня, коли в королівстві стало нудно (тобто ніхто не сварився і навіть миші не писали драматичних листів), з’явився Лиходій.
Але це був не просто Лиходій.
Це була Картопля.
Не картопля-князь. Не картопля-чарівник. Просто картопля. Величезна, мов гора, зі злим виразом бульби й пасивно-агресивною енергією.
Вона сиділа на троні й бурчала:
— Я втомилась бути гарніром. Я — головна страва!
Король злякався. Принцеса зомліла. Песик Мілтон втік у мішок з борошном і вдав, що він пиріжок.
І тоді… Роберт встав. І сказав:
— Ні, картопле. Ти можеш бути ким завгодно. Навіть салатом. Але ти не забереш наш суп!
Але картопля відповіла:
— Гррррр…
(І тут усі зрозуміли: вона й справді страшна. Бо вона зварена не була.)
І тут з’явилась Пухнаста Фея. Вона впала з полиці, бо хтось неакуратно поставив книжку. Вона була м’яка, пухнаста і мала алергію на логіку.
Фея вигукнула:
— Згідно з Підземним Бульбовим Кодексом, картопля має пройти випробування — Змагання з Дивного!
І що ж було дивніше за Роберта?
Він прийшов на дуель у ковдрі й з виделкою замість меча.
— Починаймо! — вигукнув він. — Хто з нас швидше зобразить чайник, що розчарувався в житті?
Картопля програла одразу. Її «пшшш» було нещирим.
З того часу в королівстві їли рис. А Роберта назвали Лицарем Відвареного Порядку.
А картоплю — ну, її зварили.
І зробили з неї пюре.
Але дуже поважне пюре. З зеленню.//
