Випадковість — це теж доля (1)

Випадковість — це теж доля (1)

 

Коли Паула намагалася позбутися тривоги в грудях, спокійна присутність няні допомогла їй не реагувати занадто різко на прилипливість Роберта. Погравшись із ним деякий час фігурками у вигляді тварин, які купив Ітан, хлопчик зрештою стомився й заснув. Поклавши його в ліжко й укривши, Паула вийшла з кімнати, попрощавшись із нянею, яка вирішила теж трохи подрімати.

 

Вона повернулася до кімнати Ітана, очікуючи знайти його, як завжди, лежачим у ліжку. Але на подив Паули, він сидів, читаючи книгу. Хоча був напіводягнений і скуйовджений, на обличчі його застиг незвично зосереджений вираз. Паула спробувала непомітно вислизнути, щоб не заважати, але Ітан, відчувши її присутність, підвів погляд.

 

— Ти тут? — запитав він.

 

— А, так. Вибач, що заважаю, — швидко відповіла вона.

 

— Ти не заважаєш. Я просто від нудьги читаю, — сказав Ітан, почухавши потилицю й поклавши книгу на столик біля ліжка.

 

— У такому разі... я хотіла запропонувати одну ідею, — несміливо почала Паула.

 

— Слухаю.

 

— Може, повечеряємо разом із Робертом сьогодні?

 

— З Робертом? — перепитав Ітан, нахиливши голову набік.

 

— Так. Думаю, буде краще, ніж вечеряти на самоті.

 

Паулу бентежила байдужість Ітана до проведення часу з Робертом, незважаючи на те, що вони жили під одним дахом. Їй пригадалося сумне обличчя хлопчика, коли вони сьогодні прощалися. Попри веселу гру, Роберт постійно шукав схвалення дорослих, насамперед няні й Паули, — і це чіпляло її серце. Навіть коли їхні стосунки були натягнутими, Роберт завжди прагнув уваги та прийняття. Усвідомлення цього викликало в Паулі співчуття.

 

Ітан ліниво засміявся:

 

— Я якраз думав, що варто більше часу йому приділяти. Гаразд, домовилися.

 

— Чудово! Тоді я все організую. І ще... якщо не буде складно, може, запросимо й леді Джоелі?

 

— Нехай буде, — легко погодився Ітан.

 

Задоволена, Паула вже збиралася вийти, коли її зупинила несподівана думка.

 

— Ітане.

 

— Так? — озвався він, не відриваючи уваги від книги.

 

— А що щодо... господаря? Запросити й його?

 

Обличчя Ітана трохи напружилося — між його бровами з’явилася ледь помітна складка. Колись він, можливо, погодився б без вагань, але зараз його мовчання затягнулося на тривожну мить.

 

— …Гаразд. Хоча сумніваюся, що він прийде, — нарешті промовив Ітан важким голосом.

 

Ігноруючи останню частину його слів, Паула кивнула:

 

— Я повідомлю няню.

 

— Ні… Я сам, — несподівано сказав Ітан.

 

Паула не змогла приховати здивування; в ній спалахнула маленька іскорка надії. Попри натягнуті стосунки, Ітан був готовий зробити зусилля для примирення з Вінсентом, і вона подумки підбадьорила його.

 

Виходячи з кімнати, Паула ще раз нагадала йому не запізнюватися. Його недбалий кивок і розслаблена поза не викликали особливої впевненості, але вона вирішила тримати ситуацію під контролем.

 

Коли Паула поділилася новиною з нянею, та миттєво оживилася — втома зникла з її обличчя. Няня з радістю кинулася радитися з кухарем, рішуче налаштована скласти гідне меню для такої важливої вечері. Її ентузіазм був заразливим, і настрій Паули також покращився.

 

Далі Паула попрямувала до покоїв леді Джоелі, щоб повідомити їй про плани. Постукавши у двері, вона почула дозвіл увійти. Зробивши кілька кроків, Паула завмерла, почувши знайомий голос.

 

— Ласкаво просимо, Енн, — тепло привітала її Джоелі з усмішкою. Паула ввічливо вклонилася, її погляд інстинктивно ковзнув до супутниці Джоелі.

 

За елегантним чайним столиком, застеленим вишуканою скатертиною й заставленим печивом, тістечками та чаєм, сиділа Алісія. Вона граційно сьорбала чай, її присутність була для Паули повною несподіванкою.

 

На мить Паула подумала, що їй привиділося.

 

— Що привело тебе сюди в цю пору? — запитала Джоелі.

 

— Сер Крістофер вирішив повечеряти сьогодні з Робертом і надіслав мене спитати, чи не бажаєте ви приєднатися, — пояснила Паула, усе ще тривожно поглядаючи на Алісію.

 

— О, це чудово. Звісно, я прийду, — без вагань відповіла Джоелі. Хоча Паула й очікувала такої згоди, це не зняло її внутрішнього напруження.

 

Її погляд знову ковзнув до Алісії, яка залишалася абсолютно спокійною й не виказувала жодної реакції на її присутність. Паула не могла зрозуміти, що тут відбувається. Ще недавно вони з Алісією сварилися ледь не на кожному кроці, а Алісія у приватних розмовах різко висловлювалася про Джоелі. Коли ж їхні стосунки стали настільки привітними?

 

//Коментар перекладача: Кущ( я так називатиму Алісію) не наближайся до моєї Джоелі.//

 

— Сьогоднішнє тістечко виглядає чудово, правда ж? — сказала Джоелі, піднімаючи тарілку. Паула швидко вклонилася.

 

— Вибачте, — пробурмотіла вона.

 

— О, не вибачайся! Хочеш шматочок? — запропонувала Джоелі, неправильно витлумачивши її поведінку як прояв голоду.

 

Паула вже збиралася ввічливо відмовитися, коли Алісія, несподівано солодким голосом, промовила:

 

— Сестричко, приєднуйся до нас. Це тістечко просто неймовірне.

 

«Сестро?» — Паула ледь стрималась, аби не озватися вголос. Зухвалість Алісії, яка робила вигляд, ніби вони близькі, просто вибила її з колії. Вона натягнуто всміхнулась і похитала головою. Будь-які слова в цей момент здавались надто небезпечними — вони могли видати справжні почуття.

 

— Тобі сподобається, Енн. Будь ласка, пригощайся, — додала Джоелі, нічого не підозрюючи, ще більше підливаючи олії у вогонь. Усмішка Алісії на мить зів’яла, а в її очах майнула ледь помітна загроза: забирайся.

 

— Дякую, я не голодна. Пригощайся сама, Алісіє, — відповіла Паула з напруженою усмішкою, з усіх сил тримаючи себе в руках.

 

Відчувши її напруження, Джоелі запропонувала якось повечеряти всім разом. Паула кивнула й швидко вибачилась, відчуваючи, як пильний погляд Алісії проводжає її до дверей.

 

Її наздоганяли уривки легкої розмови та приємного сміху.

 

— Алісіє, ти ж із Філтона, так? Це ж досить далеко. Важко було звикнути до нового місця?

 

— Анітрохи. Я вже добре освоїлася.

 

— Ох, мабуть, у тебе вже був досвід подібної роботи?

 

— Так, трохи є, — відповіла Алісія гладко, без запинки.

 

Їхні голоси зникли, щойно Паула зачинила за собою двері. Вона завмерла в коридорі, а думки в голові закрутились одна за одною. Це дивне відчуття — настороженості й незручності — було їй знайоме. Але коли вона востаннє відчувала це — пригадати не могла.

 

Порожній коридор здався душним і тісним. Із-за дверей ледь доносився приглушений сміх — і він лише посилював тривогу. Паула приклала долоню до грудей, намагаючись заспокоїти серцебиття, й неохоче рушила до кухні, щоб передати новину.

 

Там вона застала няню та кухаря, які жваво обговорювали вечерю — до них неочікувано приєдналася й Одрі. Коли Паула повідомила, що Джоелі точно буде, а можливо, й Вінсент, усі троє помітно оживились і занурились у палку суперечку щодо меню.

 

Паула залишилася трохи осторонь, спостерігаючи, як ті готуються, ніби до великого бенкету. Коли меню було затверджено, кухар засучив рукави й заходився до справи, а решта товпилась поруч, кидаючи поради. Іноді спалахували мовчазні сварки, які швидко змінювались компромісами.

 

Паула допомагала покоївці накривати на стіл. Страви виносили по одній, і стіл швидко заповнювався апетитними стравами. Але попри всю цю метушню, тривожне відчуття, що поселилося в ній раніше, нікуди не зникло.

 

//Коментар перекладача: усе ще мирно, але сценарист уже підкручує газ у пеклі.//

 

Коли приготування майже завершились, няня попросила Паулу покликати Ітана. Кивнувши, Паула попрямувала до його кімнати.

 

«Напевно, знову розвалився на ліжку», — подумала вона, морально готуючись до чергового повчання. Вона рішуче постукала у двері, але на її подив Ітан одразу дозволив увійти.

 

Коли вона зайшла, Ітан був уже вдягнений і стояв — цілковита протилежність її очікуванням. І він був не сам.

 

Поруч із ним стояв знайомий слуга — той самий, що раніше передавав листа Вінсенту. Здавалося, Ітан давав йому якісь вказівки, а слуга слухняно кивав у відповідь. Їхня розмова швидко закінчилася, і, побачивши Паулу, слуга чемно вклонився. Вона відповіла тим самим.

 

Паула проводила його поглядом, а потім повернулася до Ітана, який саме накидав на себе піджак. Вона швидко підійшла й допомогла поправити його, розгладжуючи тканину на спині та поправляючи волосся, що вибивалося. Ітан тихо засміявся.

 

— Перевір, щоб ззаду теж було добре, — пожартував він.

 

Паула ледь посміхнулась і поплескала його по голові, вкладаючи неслухняне пасмо.

 

— Готовий? — спитала вона.

 

— Так. Йдемо? — неформально відповів Ітан.

 

Вони вийшли з кімнати, Ітан ішов повільно, розслаблено оглядаючи коридор і визираючи у вікна, ніби прогулювався, а не йшов на офіційну вечерю. Атмосфера здавалася трохи легшою, ніби порожній простір дозволяв йому трохи розслабитися.

 

— Няня приготувала щось смачненьке? — поцікавився він.

 

— Так, вона дуже старалася, — відповіла Паула.

 

— Вона завжди так. Бідолашний кухар, певно, був на межі зриву, — засміявся Ітан, ніби вже уявляв цю сцену.

 

— Господар також буде? — обережно запитала Паула.

 

— Не знаю. Поки що відповіді не було, — злегка знизав плечима Ітан.

 

Очевидно, розмова з тим слугою стосувалась запрошення на вечерю. І хоча Ітан намагався звучати байдуже, Паула відчувала, що за його словами ховається щось більше. Це була не просто вечеря — можливо, перший справжній шанс налагодити зіпсовані стосунки з Вінсентом.

 

«Чи розуміє Вінсент, що Ітан справді хоче все виправити?»

 

Паула мимоволі подумала про власні напружені розмови з Вінсентом, і на душі похолоднішало. Її раптова тиша не залишилась непоміченою.

 

— Щось сталося? — запитав Ітан, озирнувшись через плече.

 

— Вибачте?

 

— Щось ти не виглядаєш у найкращому настрої.

 

— Нічого, — швидко відповіла Паула, намагаючись відмахнутися від хвилювання.

 

Ітан більше не допитувався, хоч і сповільнив ходу, перш ніж знову заговорити:

 

— Якщо хтось тебе дістає — скажи. Я з ним розберуся, — промовив він з ледве помітною усмішкою.

 

Паула здивовано звела брови, а потім ледь усміхнулася у відповідь.

 

Їй згадався той день, коли вона повернулася до кабінету Вінсента — Ітан тоді чітко відчув її стан. Він помітив сліди сліз, навіть попри те, що вона намагалася їх приховати. Він не став розпитувати, але його мовчазне розуміння й м’яке «поїж хоча б трохи» запали їй у душу.

 

У їдальні на них уже чекав Роберт — він сидів за столом, нетерпляче поглядаючи на двері. Як тільки побачив їх, обличчя хлопчика засяяло, і він аж підстрибнув на стільці. Побачивши його радість, Паула відчула несподіване каяття. Можливо, варто було раніше запропонувати Ітану цю вечерю.

 

Ітан сів навпроти Роберта, окинувши поглядом страви перед собою. Його губи ледь смикнулися в усмішці.

 

— Що таке? — тихо спитала Паула, наливаючи йому води.

 

— Думаю про те, скільки зусиль у це вклали, — відповів Ітан.

 

— Так помітно?

 

— Дуже. Тут усе підібрано за смаками — моїми, Роберта, Джоелі й навіть Вінсента. Вражає. Принаймні, ніхто не поскаржиться на їжу.

 

Він зробив ковток води і звернувся до Роберта, почавши розпитувати його з щирою теплотою. Тим часом Паула допомагала слугам доносити останні страви — стіл поступово наповнювався апетитними наїдками.

 

Але минула призначена година, усі вже зібралися — окрім однієї людини.

 

Того, на кого вона чекала, все не було.