Все ще дивний граф (17)
Тінь полягла на обличчі Вінсента, коли він заговорив знову:
— Ти розумієш, про що я?
— ...Вибачте. Думаю, ні, — обережно відповіла Паула.
— Це про те, як речі, які хочеш пам’ятати, з часом тьмяніють. Байдуже, чи ти цього хочеш — час усе одно рухається вперед.
— …
— Саме тому важко бути впевненим.
Його спроба посміхнутися вийшла слабкою й невпевненою, що тільки сильніше розпалило цікавість Паули. Про що саме він говорив? Що він так відчайдушно прагнув пам'ятати? Вона хотіла запитати, але слова застрягли в горлі.
Гнатися за минулим — одна з найболючіших речей, які може пережити людина.
— Так... Впевненість. Ось чого мені бракує.
— …
— Впевненість, — повторив він, ніби це слово мало для нього особливу вагу.
Його згаслі очі на мить спалахнули життям, але світло швидко згасло, лишивши за собою тільки порожнечу.
— Я наговорив зайвого, — раптово обірвав він розмову. Його обличчя знову стало беземоційним, холодним — ніби хвилину тому й не було ніякої щирості.
— Кажуть, цікавість згубила кота. Не тиняйся без потреби. Зрозуміла?
— …Я запам'ятаю, — опустила голову Паула.
Раптове охолодження його тону ошелешило її, ніби вона щойно прокинулась із дивного сну. Вона ще раз низько вклонилася, очікуючи, що Вінсент піде. Він уже сказав усе, що хотів, тож мав би піти.
Та він не рушив.
Тиша затягнулася, змушуючи Паулу нервувати. Особливо коли Вінсент несподівано наблизився — вона відчула його подих у себе на волоссі й машинально схилилася ще нижче.
Сонячне світло, що струмувало крізь вікно, малювало на підлозі їхні тіні, зливаючи їх в одну.
Паула дивилася на переплетення тіней, її очі тремтіли від напруги.
— У мене ще одне запитання, — озвався Вінсент.
— П-прошу, питайте, — поспішно промовила вона.
— Як ти і Алісія потрапили сюди?
Несподівана згадка про ім'я сестри застала Паулу зненацька.
Вона ніколи всерйоз не сприймала сміливі заяви Алісії, що та нібито зуміла зачарувати Вінсента. Для Паули це завжди здавалося абсурдом. Алісія справді була вродливою, і багато чоловіків милувалися нею, та Вінсент був шляхтичем. Це було неймовірно. Вона завжди списувала це на жарти.
То чому тепер Вінсент згадує про Алісію?
Почути, як Вінсент так виразно вимовляє ім'я її сестри, змусило думки Паули закрутитися вихором. У голові роїлися запитання: звідки він її знає? Чи Алісія щось йому говорила? Але жодне з цих питань не зірвалося з язика. З великими зусиллями вона змогла лише пробурмотіти:
— Ви... знаєте мою сестру?
— Я часто бачив її, коли відвідував Джоелі. Ми кілька разів розмовляли.
Це мало сенс. Алісія служила Джоелі, тож їхні шляхи неминуче перетиналися.
Але те, що Вінсент запам'ятав її ім'я, натякало на дещо більше, ніж просто випадкові зустрічі. Невже між ними справді склалися якісь стосунки?
Ця думка повернула Паулу до їхньої недавньої розмови в кімнаті Джоелі.
— Ваша сестра коли-небудь брала участь у чомусь подібному? — запитав тоді Вінсент.
— Чому ви питаєте? — ухильно відповіла вона.
— Просто цікавість, — мовив він.
— Був період, коли ми деякий час були розлучені, — невпевнено додала вона.
Тоді її настрій різко впав, мов камінь на дно. Їй захотілося втекти. Говорити з Вінсентом про Алісію здавалося нестерпним. Вона знала, що не зможе відповісти йому чесно.
— Хіба сестри не знають такі речі одна про одну? — наполягав Вінсент.
— Те, що ми сестри, ще не означає, що ми все знаємо одна про одну, — заперечила Паула.
— Значить, ви не дуже близькі, — сухо зауважив він.
Його влучне спостереження вдарило боляче, і Паула нічого не відповіла. Вона лише гірко всміхнулася й опустила погляд у підлогу. Як би вона не намагалася приховати свої емоції, підняти очі так і не змогла. Можливо, відчувши її дискомфорт, Вінсент більше нічого не сказав і просто пішов.
«Що це взагалі було?..»
Паула сиділа на ліжку, втупившись у порожнечу, коли до кімнати, весело наспівуючи, увійшла Алісія. Паула схопила її за руку й різко смикнула до себе на ліжко.
— Ти що робиш?! — обурилася Алісія, вириваючи руку.
— Як ти зблизилася з ним? — різко запитала Паула.
— З ким? Про що ти взагалі?
— Про господаря цього маєтку, — стискаючи зуби, вимовила Паула.
Алісія на мить втратила своє роздратування й недбало кинула:
— А, про це? — Її тон був легковажним, майже байдужим. Вона крутила пасмо волосся на пальці й випромінювала якусь незвичну для себе впевненість.
— Ну? Як це сталося? — наполягала Паула.
— Я ж казала — так вийшло. Кілька разів поговорили, я справила хороше враження. Ось і все.
— Не бреши мені.
— Яка брехня? Я правду кажу! І взагалі, давай ти спочатку розкажеш, як ти знаєш того Крістофера! — випалила Алісія.
— Відповідай спочатку ти! Як ти зблизилася з ним?
— Ух, та нічого особливого! Чого ти так зациклилася на цьому? — роздратовано відмахнулася Алісія. Та раптом вона завмерла, різко обернулася до Паули, її погляд став гострим.
— Зачекай... Вінсент щось тобі сказав?
Паула здригнулася, не очікуючи такого питання. Її коротка пауза не вислизнула від уваги Алісії. Її обличчя стало напруженим, мов застигла маска. Такої тривоги в очах сестри Паула ще не бачила.
— Сестро, — напружено промовила Алісія.
— Що? — розгублено перепитала Паула.
Алісія схопила її за руку й різко наблизилася, обличчя в обличчя.
— Що ти робиш?! — вирвалось у Паули, коли вона спробувала відсахнутися.
— Що Вінсент тобі сказав? — наполягала Алісія, її голос тремтів від напруги.
У її очах палала тривога, а пальці, що стискали руку Паули, тільки сильніше впилися в шкіру.
— Я ж сказала, що нічого особливого! Відпусти, боляче! — скрикнула Паула.
— Спочатку скажи! Він говорив з тобою наодинці?
— Він тільки запитав, чи була ти колись у подібних ситуаціях!
— І що ти відповіла?
— Що не знаю! Оце й усе! — вигукнула Паула, рвучко звільнивши руку. Вона почала розтирати місце, де залишилися червоні сліди від пальців Алісії, гнівно дивлячись на сестру. Але Алісія не відводила погляду, мов зачарована.
— Це справді все? — тихо запитала вона.
— Що ти приховуєш, Алісіє? Що я мала би дізнатися? — різко запитала Паула у відповідь.
— Чому він запитав про таке... — пробурмотіла Алісія, ігноруючи питання Паули. Вона нервово сіпала пальцями, заглибившись у думки.
Але раптом, так само несподівано, як і похмуріла, Алісія широко усміхнулася і радісно плеснула в долоні.
//Коментар перекладача: мені дуже цікаво чому в неї така поведінка //
— Вінсент точно зацікавився мною!
— Що?.. — Паула витріщилася на неї, втративши дар мови.
— Це неймовірно! Я не можу в це повірити! — закричала Алісія, радісно підстрибуючи на ліжку. Вона відкинулася назад і розсміялася так голосно, що її сміх луною рознісся по кімнаті.
Паула, вражена, спостерігала за нею.
— Ти з глузду з'їхала, — буркнула вона.
Це було справжнє безумство. Інакше пояснити не можна. Неймовірні перепади настрою Алісії — від роздратування до ейфорії — були абсолютно нелогічними. Паула навіть не намагалася збагнути, що коїлося в голові сестри.
Вона дивилася на Алісію, ніби перед нею стояла божевільна. Але Алісія не звертала уваги на її здивований погляд і, переповнена захватом, наблизилася ще більше.
— Він ще щось про мене питав? А? Що ще сказав?
— Більше нічого.
— Ой, та не бреши! Що він ще сказав?
— Нічого! Я вже сказала!
Розуміючи, що ця розмова нікуди не веде, Паула підвелася з місця. Але Алісія кинулася слідом за нею, не відстаючи ані на крок.
— Що сказав? Розкажи! Він казав, що я гарна? А? А? — допитувалася вона, намагаючись зловити сестру за руку.
Паула уникала відповідей, кружляючи кімнатою, поки врешті-решт не впала на ліжко й не накрилася ковдрою з головою. Алісія, не здаючись, схопила її за плече й почала трясти.
— Ей! Розкажи мені, перш ніж заснеш!
— Я не знаю! — вигукнула Паула, сердито.
Вона миттєво пошкодувала, що взагалі почала цю розмову.
***
Ітан знову був закутаний у ковдри. Паула стояла поруч, мовчки спостерігаючи за ним, поки нарешті не озвалася:
— Ітан.
Як і очікувалося, його автоматична відповідь пролунала:
— Просто залиш їжу будь-де.
Було зрозуміло, що він навіть як слід не почув її слів — ця фраза стала для нього звичною, повторюваною знову і знову.
Ітан часто пропускав прийоми їжі, ніби це було для нього природно. Сніданок він майже завжди ігнорував, обід залишав недоторканим, тож приносити їжу прямо до його кімнати вже давно стало рутиною. Навіть тоді він їв неохоче, лежачи в ліжку, поки Паула вмовляла його.
Сьогодні вона доклала чимало зусиль, аби змусити його поїсти бодай обід. Після довгих умовлянь Ітан зрештою сів, розпатланий, і взяв у руки ложку, яку вона йому простягнула. Насупившись, він черпав суп і неквапливо підносив його до рота.
— Чому тебе так турбує, щоб я їв? — запитав він.
— Бо я за тебе хвилююся, — просто відповіла Паула.
— Я ж не помру від того, що пропущу кілька прийомів їжі.
— Це правда, але...
Паула обірвала фразу, спостерігаючи, як він із заплющеними очима намагається донести ложку до рота, часом мажучи повз.
— Ти мені когось нагадуєш, — нарешті сказала вона.
Ітан завмер із ложкою посеред повітря.
Йшлося не лише про пропущені обіди чи дні, проведені у кімнаті. Вся його поведінка викликала в Паули тривожні асоціації. Колись і Вінсент був таким самим: замкненим, відгородженим від світу, знесиленим.
Щоправда, на відміну від Вінсента, Ітан все ж вечеряв і іноді виходив із кімнати. Але внутрішнє відчуття неспокою залишалося.
Паула ніколи не розповідала Ітану про свій зв’язок із Вінсентом. У цьому не було сенсу. Навіть коли Ітан колись запитав, чи сумує вона за Вінсентом, її відповідь була чіткою: ні.
Для Паули пам’ятати — не означало сумувати.
Вона не хотіла ще більше ускладнювати їхні стосунки. Розмови Ітана про «парі» були радше жартами, ніж проявом справжніх почуттів. Для нього набагато важливішими залишалися відпочинок і одужання.
— Я завдав тобі клопоту. Постараюся харчуватися краще, — сказав Ітан, усміхнувшись вибачливо.
Її це застало зненацька, і Паула лише ніяково почухала потилицю, приховуючи розгубленість.
Завершивши справи в кімнаті Ітана, Паула вирушила провідати Роберта. По дорозі вона натрапила на Джонні, який виглядав так, ніби хоче щось сказати. Відтоді як Паула заплакала перед ним, він поводився в її присутності незграбно й скуто.
— Якщо тобі нічого сказати — йди, — різко кинула вона.
— Та я просто… хотів дізнатися, як ти там останнім часом, — пробурмотів Джонні.
— Що ти маєш на увазі? — Паула підняла брову.
Ігноруючи питання Джонні, Паула продовжила йти коридором і дісталася до кімнати Роберта. Щойно вона переступила поріг, як маленька фігурка миттєво кинулася до неї й міцно обхопила її за талію.
Поглянувши вниз, Паула побачила, що це був Роберт. За ним ішла няня, яка привіталася з Паулою ввічливою, але трохи збентеженою усмішкою.
— Ласкаво просимо. Лорд Крістофер добре поїв? — запитала вона.
— Так. Але… — Паула кинула погляд на хлопчика, що тулився до неї, переступаючи з ноги на ногу, ніби благав, щоб його взяли на руки. Вона нахилилася, підняла його, і він відразу притулився до неї.
У його погляді було щось не так — він виглядав пригніченим. Вловивши здивування Паули, няня тихо пояснила:
— Він засмутився через те, що ви останнім часом рідше до нього навідувалися.
— Що? — Паула здивовано моргнула. Вона навіть не здогадувалася, що її відсутність буде такою помітною. Так, останнім часом у неї справді було більше справ, але вона й гадки не мала, що її візити для Роберта щось означають.
— Ви більше мене не любите? — пробурмотів Роберт тремтячим голоском.
У Паули обірвалося серце. Вона не очікувала, що він так подумає.
— Звісно ні. Я зовсім тебе не розлюбила, — сказала вона й лагідно поплескала його по спині.
— Тоді чому ви більше до мене не приходите? — наполягав Роберт.
Він був надто чутливим до самотності. Людина, яку він звик бачити щодня, раптом зникла — не дивно, що він почувався покинутим. Паула відчула, як груди стискає провина, і поспішила заспокоїти хлопчика:
— Я буду приходити частіше. Обіцяю.
— Добре. Потворна, — буркнув Роберт, міцніше обіймаючи її.
Паула здригнулася.
‘Може, все-таки… попрацюємо над цим прізвиськом?’
Наче вгадавши її думки, няня делікатно зауважила:
— Юний мій пане, треба звертатися до пані за іменем — Енн.
— Ні! — рішуче відповів Роберт.
‘Оцей малий вередюг.’
