Все ще дивний граф(16)
Коли Паула усвідомила, що знову опинилася в маєтку графа Беллуніта, її почуття переплуталися у суцільний клубок. Подив, страх, полегшення й сум вирували в ній. Вона була приголомшена цією несподіваною появою, налякана можливістю бути впізнаною й підданою небезпеці, водночас відчувала полегшення від того, що її мучителя більше не було поряд, і глибокий смуток.
Повідомлення про смерть Лукаса, отримане від Вінсента, тяжко лягло їй на серце, а ще сильніше — біль від того, що Вінсент її не впізнав. Глибоко в душі Паула завжди знала: вона не залишила після себе нічого значущого в цьому місці. Вона розуміла це... але все одно боліло.
Це ж було природно, чи не так?
«Ти коли-небудь думала, чи пам’ятає Вінсент Паулу, чи вже забув?»
Паула не дозволяла собі довго розмірковувати над цим питанням. Вона добре знала своє місце й ніколи не дозволяла собі красивих мрій. Звичайна покоївка не могла сподіватися залишити глибокий слід у серці господаря. Та десь у прихованому куточку душі, напевно, жила надія.
Надія, що так само, як вона пам'ятала його, і Вінсент міг би пам'ятати її. Саме тому було так боляче — так гірко, так принизливо й нестерпно.
І все ж…
Вінсент її пам’ятав.
Шалений потік емоцій захлиснув Паулу, і вона вже не могла їх стримувати. Це була вдячність? Полегшення? Вона й сама не знала. Єдине, що їй залишалося — це дати сльозам вільно стікати, випускаючи назовні увесь біль і сум’яття.
— Ти в порядку?
— ...Так.
Паула схлипнула й витерла сльози зі щік. Ще мить тому вона тонула в розпачі, а тепер поступово опановувала себе. Обома руками вона енергійно протерла очі, намагаючись стерти сліди сліз.
Це був уже другий раз, коли вона так безконтрольно розридалася, і тепер їй було моторошно соромно. Джонні раз у раз кидав на неї невпевнені погляди.
— Чому ти раптом заплакала? Я ж злякався. Хто це заходив?
— Не знаю. Просто стало сумно.
— Що могло тебе так засмутити, що ти аж розридалася?
— Мабуть... саме те, що я тут.
Паула дала ухильну відповідь і швидко витерла рештки сліз. Хоча вона намагалася поводитися так, ніби нічого не сталося, Джонні продовжував дивитися на неї з підозрою.
— Нікому не кажи, що я плакала. І взагалі забудь про це, — рішуче сказала вона.
— Засоромилася, еге ж?
— Заткнись.
Джонні хихикнув, очевидно, не надто вражений її сердитим поглядом. І справді, з обличчям, усе ще затьмареним слізьми, Паула не виглядала особливо страшною. Вона продовжувала свердлити його поглядом, доки Джонні нарешті не підняв руки вгору в жесті капітуляції.
— Добре, добре. Я піду перший. Виходь, коли будеш готова.
Відчувши її напруження, Джонні підвівся й попрямував до дверей. Декілька разів він озирнувся, чим викликав у Паули роздратоване махання рукою.
Коли двері клацнули за ним, у кімнаті знову запанувала тиша. Паула притулилася спиною до полиці з книгами, її погляд ковзнув по старих обкладинках. Вона заплющила очі. Десь удалині лунало щебетання птахів. Легкий запах старого паперу й дерева огортав приміщення заспокійливим серпанком.
Глибоко вдихнувши, Паула намагалася охолодити розпашіле обличчя. Її щоки пекли — мабуть, почервоніли від сліз. Доторкнувшись тильною стороною долоні до шкіри, вона тихо схлипнула.
Вона довго сиділа так, повільно приходячи до тями. Лише коли відчула, що здатна рухатися, обережно підвелася й рушила до виходу.
Минаючи лабіринт книжкових полиць, Паула обережно відчинила двері, вдивляючись у коридор. Навколо нікого не було, і вона з полегшенням видихнула. Вийшовши назовні, тихо зачинила двері.
Її кроки були швидкими й легкими. Але щойно вона звернула за ріг, як раптом хтось опинився перед нею.
— Ах!
З несподіванки Паула втратила рівновагу й упала на підлогу. Її серце несамовито забилося. Вона заплющила очі, а коли відкрила їх знову, погляд був затуманений сльозами, що загрозливо збиралися знову.
Притиснувши долоню до грудей, намагаючись заспокоїти биття серця, Паула підвела очі.
Перед нею стояли знайомі смарагдові очі.
— …
— …
Погляд Паули швидко ковзнув униз уздовж фігури, а потім повернувся до обличчя. Її розум запрацював на повну, намагаючись осмислити побачене. Він теж дивився на неї, трохи схиливши голову набік. Його вираз поступово змінювався, стаючи важким для розшифрування.
Довгий час ніхто не наважувався порушити мовчання. Нарешті Вінсент заговорив — низьким, напруженим голосом:
— Що ти взагалі...?
Його слова не були ані питанням, ані твердженням — вони повисли десь посередині.
Перша інстинктивна реакція Паули була — заспокоїти себе. Навіть якщо шок уже читався на її обличчі, навіть якщо її очі нервово бігали, їй потрібно було взяти під контроль шалене серцебиття.
Але її виснажені нерви відставали на крок. Вона не очікувала, що Вінсент з’явиться так раптово, й не змогла повністю приховати свого здивування.
Чи впізнає він її? Звісно, що так. Одна лише ця думка лякала до тремтіння.
— Що ти тут робиш?
— А, ем, ну... — затинаючись, почала Паула.
— Ну?
— Ну а ви, пане, що тут робите? — випалила вона, слова вихопилися незграбно й квапливо.
Щойно вимовивши це, Паула зрозуміла, яким безглуздим було її запитання. Ще кілька хвилин тому вона бачила, як Вінсент виходив із кімнати Джоелі. Цілком логічно припустити, що він міг опинитися тут. Це ж його маєток — не було нічого дивного в тому, що він пересувався маєтком на власний розсуд.
Її вимушена посмішка здавалася болісно неприродною, а погляд Вінсента пронизував наскрізь.
Служниця, що вільно блукає маєтком, уже викликала підозру. Та деякі місця були взагалі суворо заборонені для слуг. Хоч як Паула намагалася уникати неприємностей, їй довелося визнати — вона була там, де їй не слід було бути.
Чи збирається він її відчитати? Невиразний вираз Вінсента лише посилював її тривогу. Його холодний погляд ніби застерігав: не вигадуй виправдань.
Відмовившись від усіх спроб виправдатися, Паула випрямилася й склала руки перед собою, глибоко вклонившись.
Іноді капітуляція була єдиним правильним рішенням — і цей випадок саме з таких.
— Пробачте, пане. Я ніколи не досліджувала маєток, як слід, — промовила вона.
— Звук.
Вінсент урвав її на півслові.
— Я почув звук. Ось чому прийшов.
— Паула.
Тепло того першого звернення й досі відлунювало в її вухах, розбурхуючи емоції, які вона відчайдушно намагалася втримати.
— Щойно там нікого не було. Де ти була?
— ...
— Я питаю: де ти була?
— Я... була в одній із кімнат, — відповіла Паула.
— Десь тут поблизу... Я просто оглядала сусідні кімнати. Вибачте, що блукала без дозволу.
Паула не могла зізнатися, що саме вона була джерелом шуму, який почув Вінсент. Тим більше вона не могла розповісти, що ховалася у бібліотеці. Адже вона сховалася, коли Вінсент увійшов, — як тепер признатися в цьому?
Десятки думок промайнули у неї в голові за мить. Вона швидко подумала, чи встиг Джонні безпечно втекти.
— Ти була одна? — несподівано запитав Вінсент.
Зненацька спіймана, Паула вагалася. Коли вона не відповіла, Вінсент продовжив:
— Я проходив повз бібліотеку раніше. Я почув щось — дивний звук. Зайшов усередину, але нікого не побачив. Жодних слідів. Це здалося мені дивним, але я вирішив, що, мабуть, мені привиділося. І все ж звук і досі ясно звучить у пам’яті. Ти сказала, що оглядала кімнати поруч. Ти заходила до бібліотеки?
— …
— Ти бачила там когось?
Його голос, хоча й лагідний, мав у собі наполегливість — він одночасно заспокоював і змушував напружуватися. Коли до Паули дійшов справжній сенс його слів, її хвиля емоцій почала осідати.
Їй стало майже смішно — гірко й беззвучно.
«Ти навіть не думаєш, що я — та служниця.»
Вінсент нічого не підозрював. Усі її страхи, всі зусилля приховати своє обличчя виявилися марними. Хоч він і підозрював, що хтось був у бібліотеці, навіть зараз він не пов'язував ті спогади із нею. Він вирішив, що там могла бути якась інша служниця.
Він її не впізнав. Звісно, що ні. Вона сама в усьому цьому переконала себе, навіть уявляючи, що якби все сталося навпаки, вона б теж його не впізнала.
Але тепер Паула усвідомила те, що опустилося важким холодом у її серці: Вінсент ніколи більше її не впізнає — ні зараз, ні потім.
«Дурепо. Хіба не цього ти й хотіла?»
Саме до цього вона так наполегливо йшла, але тепер це відчувалося як падіння у прірву. Замість полегшення в її серце вповзло гостре, пекуче розчарування. Гірка посмішка торкнулася її губ.
«Ітан, ти мав рацію, але водночас так помилявся.»
— Я нікого не бачила і нічого незвичайного не чула, — тихо сказала Паула.
— Ніяких рухів? Ніяких сторонніх звуків?
— Жодного.
— Справді? Ти не була з кимось — наприклад, зі своєю сестрою?
//Коментар перекладача: в мене вже нема сил таке коментувати//
На згадку про Алісію Паула здивовано кліпнула, але твердо похитала головою. Питання Вінсента припинилися, хоча сумнів у його погляді все ще залишався.
Прикидатися спокійною було неважко. Паула ретельно стримувала гіркі почуття, що ворушилися всередині, й підняла голову. Її обличчя виражало тільки шанобливу зацікавленість — погляд служниці на свого пана. У такі моменти чим більше самовладання вона демонструвала, тим краще.
Тепер, упевнившись, що Вінсент ніколи не пов'яже її зі своїм минулим, Паула змогла без вагань дивитися йому в очі.
— Я ніколи не наважилася б збрехати вам, пане, — відповіла вона рівним і спокійним голосом.
Її впевненість зросла.
— Коли я зайшла до бібліотеки, там нікого не було. І коли я виходила — теж. Я навіть не знала, що ви туди заходили. Після цього я просто оглядала сусідні кімнати. Я й гадки не мала, що ви десь поблизу.
— …
— Сталося щось незвичайне?
Вона поставила запитання з удаваною наївністю, ретельно тримаючись у межах своєї ролі. Вінсент мовчав, пильно вдивляючись у її обличчя, ніби намагаючись щось розгледіти. Коли вона не похитнулася, він нарешті опустив погляд і відвернувся до вікна.
За склом сонячне світло відбивалося на гілках, що м'яко погойдувалися на вітрі, заливаючи світ навколо чистим сяйвом. Здавалося, що за вікном існував інший світ — ясний, спокійний, безтурботний.
Світло підкреслювало різкі лінії його золотого волосся, але в обличчі Вінсента не було жодного тепла.
— Нічого, — промовив він.
— …
— Так, мабуть, мені здалося, — тихо додав Вінсент. Його голос був ледь чутним, майже безжиттєвим, а слабка посмішка, що з'явилася на його вустах, здавалася такою крихкою, що могла розбитися від найменшого подиху.
«Чому... він усміхається так?»
Паула завмерла. Незважаючи на те, що здавалося, ніби життя Вінсента повернулося в нормальне русло — зір відновлений, постава впевнена, — його обличчя залишалося обличчям людини, що все втратила.
На сонці його колись виснажене обличчя виглядало повнішим, його худорляве тіло стало міцним і сильним. Він став тим, хто більше не потребував її. І все ж у ньому залишалося щось темне, щось незворушно самотнє — ніби він і досі жив у темряві, осліплений і покинутий.
— Іноді, — прошепотів Вінсент, — мені здається, ніби все це лише сон. Навіть коли я дихаю, бачу світ, живу щодня — все одно залишається це дивне відчуття відчуження.
— …
— Спогади так швидко тьмяніють. Навіть біль, який колись здавався нестерпним, відходить у минуле, варто йому лишень стати спогадом. Чим більше я намагаюся його пригадати, тим більше він розмивається. Те, що, здавалося, я впізнаю миттєво, розпливається, вислизає. Але залишаються не спогади... а відчуття. Дотик замість зору. Звук замість дотику. А коли немає можливості торкнутися... я змушений уявляти. Думати: що б я зробив, як би відреагував.
Він знову повернувся до Паули, його золотисте волосся виблискувало у променях сонця, утворюючи навколо голови м'який, майже ефемерний німб.
Його обличчя, залите світлом, здавалося нереально прекрасним — майже неземним.
Паула не могла відвести очей.
Вінсент, який стояв перед нею
тепер, уже не був тим крихким, загубленим чоловіком, якого вона колись знала.
І все ж... у його голосі, у невимовному болі, що звучав у кожному слові, залишалося щось до болю знайоме — щось, що знову стисло її серце.
