Все ще дивний граф(15)
— Це не в тому річ, що тебе ненавидять, — сказала Паула.
— Тоді в чому? — запитав Джонні, широко розплющивши очі від цікавості.
Паула відчула, як у ній піднялася хвиля гіркоти. Алісія не ненавиділа Джонні особисто — вона зневажала ту бідність, що тягнулася за ним шлейфом.
Непомітна дискримінація процвітала навіть серед прислуги в цьому маєтку. Причини були різні: походження, освіта, вік, досвід. Ті, хто походив із простого середовища, як Паула й Алісія, зазнавали найбільшої упередженості. Навіть приваблива зовнішність Алісії не викликала особливого захоплення — тут були й набагато красивіші.
Уміння Паули "читати кімнату" допомагало їй хоч якось зносити дискримінацію. Алісія ж, навпаки, ніколи не звертала на це уваги. Вона йшла з високо піднятою головою й часто сміялася у відповідь на зневагу.
Одного разу служниця хлюпнула на Алісію водою. У відповідь Алісія обдала її брудною водою з відра для миття підлоги. Стоячи гордо, вона крикнула, що якщо таке повториться ще раз, то винна пошкодує. Вона впевнено заявила, що колись вони всі пожалкують про своє ставлення. Паула, яка єдина зрозуміла справжній сенс її слів, тоді просто заніміла.
Згодом Алісія сама стала спілкуватися з тими самими служницями, які раніше зневажали її. Більше того — вона вибудувала власну ієрархію, відокремившись від інших. І Паулі знадобилося небагато часу, щоб це помітити.
— Ми погано познайомилися, — сказала Паула, — але я зрозуміла, що ти непогана людина. Звісно, я не скажу, що ти ідеальний. Ніхто не ідеальний. Але попри деякі вади, ти щиро стараєшся. І за це я тебе поважаю.
— Це що зараз було? Комплімент чи плітки?
— Це означає, що тобі варто забути про Алісію.
— ...
— Знайди когось, хто бачитиме в тобі тебе самого. Когось, кому не потрібно, щоб ти побудував палац чи здобув славу. Когось, хто буде щасливий поруч із тобою таким, яким ти є зараз.
Для таких, як вони, побудувати щось велике — це недосяжна розкіш. Багатство, слава — усе це не поміститься в такі маленькі долоні. Від них багато вимагають, але їм нема чим утримати ці вимоги. Розуміти своє місце — означає також розуміти, що великих звершень не буде.
Перевернути власне життя здається дурним жартом, коли навіть просто вибратися з бідності — майже неможливо. Принаймні людина поруч має бути тією, хто прийме тебе справжнього. Інакше щастя буде одностороннім, короткочасним.
— А ти сама колись так робила? — раптом запитав Джонні.
Його серйозний погляд пронизливо впився у неї, змушуючи затамувати подих.
У повітрі повисли невимовлені питання:
Чи ти коли-небудь любила когось незалежно від того, ким він був?
Чи любив тебе хтось просто за те, хто ти є насправді?
Дві постаті спливли в пам’яті Паули. Одна належала людині, чий образ зараз нависав над її думками. Інша...
Похований біль почав прориватися назовні крізь тріщини. Дихати стало важко, зір затуманився — здавалося, ніби стримувані емоції ось-ось прорвуться слізьми. Руки болісно тремтіли, стиснуті в кулаки. Слова застрягли на трохи прочинених губах.
Опустивши голову, Паула з усіх сил намагалася стримати хвилю емоцій, що накочувалася.
— …Не знаю. Ніколи такого не було.
— Ого. Як сухо. Дуже сухо.
— Замовкни.
— Справді? Ніколи?
— Не знаю. Не було на таке часу.
У житті Паули не було розкоші триматися за минуле. Не залишалося місця ні для погоні за спогадами, ні для занурення в печаль. Реальність була надто вимогливою, щоб дозволити собі подібне.
Опустивши голову ще нижче, Паула уникала погляду Джонні. Але той уважно спостерігав за нею, а потім раптом плеснув у долоні.
— Гей, ходімо туди!
— Куди?
Джонні штовхнув найближчі двері.
— Ого, — видихнув він, його голос наповнився захопленням. Він метнув погляд навколо з цікавістю, і Паула, не втримавшись, теж заглянула всередину.
Приміщення було величезним: книжкові полиці стояли, мов лабіринт, заставлені книжками.
Напевно, це була бібліотека чи кабінет.
Джонні одразу ж заходився розглядати все навколо, а Паула обережно рушила за ним. Коли двері зачинилися за ними, приміщення наповнив знайомий запах паперу й старих книг. Цей аромат пом'якшив напруження в Паулі — вона згадала стару букіністичну крамничку, де працювала в дитинстві: потерті полиці, застояне повітря, пахуче сторінками книг.
— Ого, як цікаво, — пробурмотів Джонні, тягнучись до книги.
— Гей, не чіпай! — крикнула Паула.
Але Джонні її проігнорував, уже гортаючи сторінки. Він, як і Паула, умів читати й писати. Побачивши, як він захоплено заглибився в книгу, Паула мимоволі відчула теплий спалах у грудях.
Кинувши короткий погляд на Джонні, Паула рушила далі між полицями. Її очі перебігали по корінцях книжок, аж поки один знайомий заголовок не впав їй у вічі. Усміхнувшись, вона витягла книгу з полиці — це була її улюблена книга.
Перегортаючи сторінки, вона милувалася ілюстраціями. Те, що почалося як випадковий погляд, поступово її захопило.
До неї підійшов Джонні, зацікавлено заглянувши через плече.
— Що ти там читаєш?
— «Страждання кохання», — відповіла Паула.
— О, цю знаю.
— Справді?
— Ага. Вона популярна. Її діти читають.
Це була думка, яку Паула вже чула раніше. Відомо, так — класика. Вона кивнула, визнаючи її вічну актуальність. Джонні додав, що йому твір не подобається. Коли вона запитала чому, він поскаржився на кінцівку.
— Про що ти взагалі говориш? — обурилася Паула. — Кінцівка — найкраща частина.
— Це ж трагедія.
— Саме тому вона прекрасна. Знайти своє власне життя — що може бути чудовішим?
— І що хорошого в тому, щоб усе кинути й утекти тільки тому, що життя важке?
— Це одна з точок зору.
— …
— Є уривок, який я люблю, — тихо сказала Паула.
— Почитай, — відгукнувся Джонні.
Паула прочистила горло й почала читати. Знайомі рядки лилися легко, їхній зміст і досі залишався для неї яскравим і живим.
— «Бог створив тебе і подарував тебе світові, тож сама твоя присутність — уже благословення. Тому люби без стриманості. Усе це приведе тебе до твого шляху…»
Тихий кабінет підхоплював її голос. Зацікавлений погляд Джонні лише підбадьорював Паулу. Вона вже збиралася продовжити, як раптом двері різко розчахнулися.
Паула миттєво схопила Джонні й опустилася навпочіпки. Той округлив очі від страху й подивився на неї. Паула приклала палець до губ, наказуючи мовчати, і вказала на двері. Джонні, зрозумівши, затулив рот обома руками.
Поспіхом вона повернула книгу на полицю. Обережно, беззвучно, щоб не видати себе жодним шурхотом. Лише після цього дозволила собі ковток повітря.
Погляд Паули знову впав на двері. На щастя, лабіринт книжкових полиць надійно їх укривав. Відстань і перешкоди приховували їх від чужих очей, але й самі вони не могли розгледіти новоприбулого.
Паула, виглядаючи крізь шпарини між книгами, помітила злегка прочинені двері. Жодного звуку, жодного руху.
Та ось пролунали кроки.
Глухі, рівномірні удари взуття об підлогу підтвердили — вони не самі. Паула напружено вслухалася, намагаючись вгадати, хто це міг бути. Може, Одрі? Лише по звуку впізнати було неможливо. Хто б це не був, бути спійманими тут було б дуже погано.
Кроки наближалися. Паула проковтнула клубок страху. Поруч Джонні смикнув її за плече, безмовно питаючи, що робити. Вона струснула його руку й прошепотіла майже беззвучно:
— Іди далі всередину.
— Там є вікно, — прошепотів Джонні.
— Якщо хочеш вистрибнути, ніхто не заважатиме, — відповіла Паула.
Втекти було неможливо. Єдиний варіант — сховатися глибше всередині. Пошепки наказавши Джонні рухатися далі, Паула поповзла за ним, раз у раз кидаючи тривожні погляди в бік джерела звуку. Кроки наближалися, часом зупиняючись, ніби незнайомець когось шукав — або прислухався, намагаючись упіймати найменший звук.
Паула з усіх сил намагалася не видавати жодного шуму, пильно вдивляючись у вузькі проміжки між книжками. Зрештою, їй відкрився вигляд на простір біля дверей. Крізь шпарини вона побачила постать чоловіка. Його статура й розкішне вбрання відразу видали його.
А тоді її погляд зачепився за блиск золотистого волосся.
«…Ла?»
Тіло Паули застигло в русі. Вона миттєво втупила очі в підлогу, напружено вслухаючись, чи не буде ще якогось звуку. Що це було щойно?
І тоді тишу розірвав голос.
— Паула.
Він був м’яким, але рішучим, і різко прорізав застигле повітря кімнати, відлунюючи у вухах. Від його звучання Паулу пронизало холодом.
Вона миттєво прикрила рот долонею, намагаючись стримати будь-який звук. Іншою рукою вона міцно стиснула зап’ястя, пригинаючись ще нижче. Крик застряг у грудях, готовий вирватися будь-якої миті. Вона не була певна, чи почула це насправді, чи їй тільки здалося.
Та голос більше не лунав.
Паула вже знала, хто це був. Тут не могло бути жодної помилки.
Вінсент.
Чоловік, що увійшов, був Вінсентом. І він покликав її на ім’я.
Паула ще більше згорнулася в клубочок. Вона розуміла, що він не бачить її через книжкові полиці, але страх бути викритою стискав усе її тіло. Він замовк, але це не заспокоювало. Навпаки — вона відчувала, що він чекає, слухає, намагається вловити будь-який натяк на чиюсь присутність. Вона затримала подих, міцно стуливши повіки, напруживши кожен м'яз.
Час розтягувався в безмежність.
Ні Паула, ні Джонні не наважувалися навіть поворухнутися. Кімната залишалася настільки тихою, що здавалося, ніби вона справді порожня.
І нарешті — важкий, глухий зітх. Потім кроки, що віддалялися. Двері зачинилися з приглушеним стуком, і звук кроків остаточно згас.
//Коментар перекладача: Ай-люлі капканулі!//
Лише тоді напруга трохи послабилася.
Ні Паула, ні Джонні не наважувалися видавати жодного звуку. У кімнаті панувала моторошна тиша, наче вона була зовсім порожня.
Нарешті цю нерухомість порушив важкий, приглушений зітх. Кроки знову залунали — цього разу віддаляючись. Двері зачинилися з глухим стуком, а звук кроків остаточно згас.
Лише тоді напруга трохи спала.
Джонні, який так само затамував подих, полегшено видихнув. Він повернувся до Паули, яка й досі залишалася, згорнувшись у кутку, і обережно торкнувся її плеча.
— Гей, його вже немає.
— ...
— Гей. Гей! Я ж сказав, його немає!
Джонні легенько струснув її, намагаючись змусити встати. Та Паула не рухалася. Її погляд був прикований до тіні на підлозі.
Джонні схилив голову набік, спантеличений її байдужістю. Опустившись до неї, він уважно вдивився в її обличчя й нарешті обережно спитав:
— Е-е… Ти що, плачеш?
— ...Аха.
Лише тоді Паула усвідомила, що тепле вологе щось стікає по її обличчю. Моргнувши, вона відчула, як краплі повільно стікають щоками й падають на підлогу. Затуманений погляд то прояснювався, то знову ставав нечітким. Провівши пальцями по обличчю, вона спробувала стерти сльози, але вони лише текли ще сильніше.
А потім вирвався приглушений схлип.
— Ік… Ік.
— Гей, гей, чому ти плачеш?
— Ху-у, хік.
—...
Джонні невміло поклав руки їй на плечі, розгублений, не знаючи, що робити. Але вже було пізно — сльози, які вирвалися назовні, неможливо було зупинити. Приглушені схлипи Паули заповнили тишу в кімнаті. Водночас вона відчайдушно намагалася їх стримати, боячись, що звук може долинути до Вінсента, який м
іг бути ще десь неподалік.
Вона затулила рот обома руками, ще більше згорнувшись у собі, ніби намагаючись стати зовсім невидимою. Єдине, що вона могла зробити, — це не дозволити риданням повністю її поглинути.
