– Старійшино Шень, будь ласка, одягніть це!
Шань Цінцю схилив голову, та на його очі лягла чорна пов'язка.
Насправді, подібна обережність була зайвою. Зважаючи на міріади закляття, що лежать в основі лабіринту, навіть запиши Шень Цінцю весь свій шлях на відеокамеру, йому все одно не знайти виходу.
Через вологість, що тут панувала, земля була дещо слизькою, й Шень Цінцю із зав'язаними очима залишалося лише покладатися на милість провідних його адептів.
– Гун'н Сяо, – гукнув він.
Ступаючий за ним по п'ятах адепт прискорив крок, щоб відповісти.
– Старійшино Шень?
– Чи можу я підтримувати зв'язок з людьми із зовнішнього світу в очікуванні суду чотирьох шкіл?
– Тільки ті, хто має на поясі перепустку палацу ХуаньХуа, зможуть сюди увійти.
Виходить, Шан Цінхуа буде не так просто пробитися до нього, щоб обговорити, що потрібно робити з квіткою роси місяця та сонця. Подумавши над цим, Шень Цінцю запитав:
– А що зробили з тими сіячами?
– Після спопеління їх останки передали великим майстрам храму ЧжаоХуа, щоб вони зробили церемонію упокою їхніх душ.
Збоку почувся невдоволений голос:
– Шисюне, навіщо ти взагалі з ним розмовляєш? Невже він сподівається, що йому вдасться звідси вийти?
Шень Цінцю впізнав рябого адепта, що говорив із самого початку налаштованого проти нього.
– Не смій грубіянити! – обсмикнув його Гун'ї Сяо.
Однак Шень Цінцю лише посміхнувся:
– Він правий — зараз я всього лише бранець, так що він має право говорити зі мною, як йому заманеться. Немає потреби його дорікати.
У цей момент вони нарешті прибули до місця ув'язнення Шень Цінцю — чорну пов'язку зняли з очей, виявляючи його погляду величезну кам'яну печеру.
Внизу виблискувала поверхня темного озера. На стінах на різних інтервалах горіли смолоскипи, світло яких тріпотіло на водній гладі. У центрі озера височіла рукотворна біла платформа близько шести чжанів у довжину, що сяє подібно до нефриту.
Гун'ї Сяо витягнув зв'язку ключів та торкнувся ними каменю. Від поверхі озера тут же долинув металевий брязкіт, немов повернулись залізні шестерні, й з води випливла кам'яна стежка, що веде до центру озера.
– Старійшина Шень, прошу вас, – зробив жест, що запрошує, Гун'ї Сяо.
– Погляньте, – кинув рябий адепт, піднімаючи камінь, щоб кинути його у воду.
Замість того, щоб тонути, камінь продовжив плавати, ніби шматок дерева. Раптом поверхня води покрилася міріадами бульбашок, шиплячи, мов кинуте на розпечену сковороду м'ясо, та камінь розчинився без сліду.
– Цю Водну В'язницю нечасто використовують, – самовдоволено заявив рябий адепт. – Ті, що намагаються звідси бігти чи викрасти бранця, закінчують тим, що просто розчиняються у водах озера.
Така руйнівна сила вразила навіть Шень Цінцю. Впади він у це озеро, від нього не залишиться навіть кісток.
І де, хотілося б знати, уславлені праведники з палацу ХуаньХуа роздобули стільки рідини, що явно суперечить усім законам й установленням?
Шень Цінцю пройшов кам'яною стежкою, дотримуючись крайньої обережності: посковзнись він, у тому, що станеться далі, не було б ні краплі смішного. Варто йому досягти платформи, як Гун'ї Сяо знову повернув ключ, та вузька стежка зникла в чорних водах.
Шень Цінцю опустився на платформу, озираючи своє нове місце перебування. В розумі він прикидав, чи зуміє перелетіти над поверхнею озера на літаючому мечі — адже тоді руйнівна сила води його не торкнеться... Варто йому подумати про це, як Гун'ї Сво повернув якусь штуку поруч із замковою свердловиною.
Печеру відразу заповнив звук води, що ллється. Піднявши голову, Шень Цінцю виявив спадаючі зі стелі подерті серпанком потоки, що оточили платформу.
…Та ща! Крізь подібний заслін не пробитися й мусі, не говорячи вже про звичайного смертного!
Водна В'язниця палацу ХуаньХуа воістину заслуговує на свою зловісну репутацію! Не дивно, що всі голови інших шкіл, не змовляючись, обрали місцем його ув'язнення саме її!
***
Шень Цінцю знав, що спокійно чекати судилища йому не дадуть, але не припускав, що його потурбують так рано.
Заклинач прокинувся від того, що його обкотили крижаною водою.
Здригнувшись від холоду, він уявив, що якимось чином, задрімавши, впав у озеро. Струснувши головою, він почав моргати, щоб угамувати різь в очах — лише тоді до нього дійшло, що це була абсолютно нормальна вода, а не та богомерзка кислота.
Шень Цінцю, що обплутували тіло, сто вісімнадцять вервій безсмертних були тонкі, як павутиння, проте блокували не тільки потік енергії Ци, але частково й кровообіг. Через це його здатність переносити холод значно знизилася, тому йому залишалося лише тремтіти.
Водна завіса, що оточувала платформу, зникла, а з води виступала кам'яна стежка.
Як тільки Шень Цінцю вдалося проморгатися, він побачив прямо перед собою пару вишитих туфель. Піднявши очі, він уткнувся поглядом у рожеве вбрання.
Дівчина, що стояла перед ним, була з голови до п'ят одягнена в рожеве та обвішана коштовностями, немов різдвяна ялинка.
Зігнувши прекрасні брови, вона втупила на чоловіка гнівний погляд великих мигдалеподібних очей. На її плечі лежав металевий батіг, що не віщував нічого доброго.
Шень Цінцю подумки закотив очі.
Зрозуміло, ніхто не міг зрівнятися в мистецтві тортур з Ло Бінхе, але і його дружин був цілком достатньо, щоб довести людину до білого жару. Виникаючи перед ним одна за одною, наче квіти на надто пишній клумбі, всі вони своєю появою лили йому нові неприємності. Чому б вам усім не забратися своєму достославному чоловікові — цього Шень Цінцю нітрохи займають ваша краса, ясно вам, товариші жінки?
Тим часом дівчина вставила на нього батіг:
– Я ж бачу, що ти вже прокинувся, тож нема чого прикидатися мертвим! У цієї майстрині палацу є до тебе кілька запитань!
Враховуючи її вік та навички, навіть за нинішнього стану Шень Цінцю було не дуже мудрим кроком з її боку вчинити йому допит особисто.
– Якими б не були ці питання, – відгукнувся Шень Цінцю, – не думаю, що молодій пані палацу¹ слід цим займатися.
1. Молода пані палацу (xiǎo gōng zhū) — Сяо Гунчжу — у пер. з кит. «маленька (або молодша) господиня палацу» цієї героїні, як і в її батька, старого голови палацу ХуаньХуа (або Лао ГунЧжу), по забаганню автора немає власного імені, тільки титул.
На це ясна перлина на долоні старого глави палацу, ця войовнича ватажка гарему Ло Бінхе заявила без найменшої поваги:
– Вистачить балаканини! Якщо ти знаєш, хто я така, то здогадуєшся й про мету мого візиту! – від нападу ледь стримуваної лютості вона ледь не заскреготіла зубами, очі почервоніли від припливу почуттів:
– Ти — просто небачений злодій! Подумати тільки, сплутатись з демонами, зрадивши своїх товаришів! Будь впевнений, праведна відплата наздожене тебе — сьогодні ця майстриня палацу викладе тобі знатний урок!
– Щось я не пригадаю, як зізнавався у своїх злочинах, – як ні в чому не бувало відгукнувся Шень Цінцю.
Юна пані нетерпляче тупнула ногою:
– Вважаєш, раз ти не зізнався, так ніхто не наважиться покарати тебе? Тебе, втілення підлості, обману та жорстокості! Рахуючись благородним гірським лордом, ти поводився з ґеґе Ло, як із твариною — хтось після цього здивується, що ти продався демонам?
Воістину, закони спадковості суворі та нещадні — якби він й не здогадувався про її походження, то за однією логікою безпомилково впізнав би в ній горду дочку глави палацу!
На мить втративши дар мови, Шень Цінцю видавив:
– Він правда сказав тобі, що я поводився з ним, як з твариною?
– Ґеґе Ло такий добрий та всепрощаючий зрозуміло, він ніколи не сказав би подібного, – заспівав ніжний голосок молодої пані палацу, пом'якшений справжнім почуттям. – Він ховає свої рани глибоко в серці, не даючи про них знати жодній живій душі. Але невже ти думаєш, що через те, що він не говорить про це вголос, мені невідомо про його страждання, ніби у мене немає очей та серця?
Від цієї пишномовної промови Шень Цінцю стало порядком не по собі. Що це, допит чи чортовий поетичний конкурс?
Він, правда, не знав, чого йому хочеться сильніше: чи впасти на землю у приступі оглушливого реготу, чи залитися горючими сльозами.
«Що я можу з собою вдіяти? – журився про себе Шень Ціншю. – Я знаю, що жорстоко сміятися з сестрички, яка настільки щиро освідчується в коханні, але це ж просто цирк якийсь! З пательне еротичними номерами!»
При значних розмірах гарем Ло Бінхе страждав цілком передбачуваною різномастістю — результат того, що головний герой, віддаючи перевагу кількості, ніж якості, замахнувся на кус, який був не в змозі прожувати. Ну й ще, зрозуміло, того, що Сян Тянь Да Фейцзі намірився написати гаремний роман, будучи невинним, який від сили кілька разів за своє життя тримав дівчину за ручку — от він розбирається в цій справі, хе-хе!
Мабуть, молода пані палацу й справді була не позбавлена певної проникливості: підозріло нахмурившись, вона запитала:
– Що це за вираз на твоєму обличчі?
Шень Цінцю відразу набув вигляду граничної серйозності, вигнав з обличчя навіть тінь посмішки: наскільки він знав, це дівчисько краще не злити. І справді, вона відразу злетіла на дибки:
– Ти смієшся з мене, чи що?
Спочатку молода пані палацу була в захваті від свого друга дитинства, Гун'ї Сяо, проте при появі Ло Бінхе її почуття негайно перекинулися на Єдиного і Неповторного. Тут уже нічого не вдієш: від початку такого роду романів, якщо перед героїнею постає вибір між старовинним другом та таємничим незнайомцем, вона, підкоряючись принципу «падіння з небес», віддасть перевагу останньому. Шень Юань завжди підозрював, що подібна штука настільки популярна в гаремних романах, тому що в житті вистачає людей, яких кинули подібним чином, або які самі не проти відбити чужу подружку вони й отримують збочене задоволення від цих любовних трикутників.
Зрозуміло, героїні, переметнувшись подібним чином, щиро вважають, що нічого поганого не зробили — адже вони лише слідували поклику серця, тільки й все — але в глибині душі усвідомлюють, що їх совість нечиста, тому варто їм помітити косий погляд, як їм здається, що з них сміються. Несамовито, від сорому, що переходить у неконтрольований гнів, молода пані змахнула батогом.
Вона розітнула повітря зі зловісним свистом. Хай нитка, що сполучає безсмертних позбавило Шень Цінцю духовної енергії, його фізичні навички нікуди не поділися: він швидко відкотився, так що батіг впечатався в платформу в якихось трьох чі від його ноги.
Від удару на всі боки полетіла кам'яна крихта. Піднявшись на одне коліно, Шень Цінцю обережно розігнувся.
Якого біса це дівчисько використовує шипований батіг?! Це просто обурливо!
Але що було ще більш неправильним, так це те, що в оригінальному романі маленька принцеса застосовувала цей самтй батіг лише щоб колошматити своїх суперниць по гарему, розриваючи прекрасні сукні на шматки — тих, що на своє нещастя удостоїлися уваги Ло Бінхе — так якого біса вона б'є цією штуковиною його?
«Прийди до тями, жінка, я не твоя суперниця! Можна подумати, у мене без того мало проблем, щоб усі продовжували навішувати на мене цю сюжетну роль!»
Промахнувшись, молода пані лише розлютилася ще дужче. Батог свиснув, обрушуючи новий удар. Якою б швидкою не була реакція Шень Цінцю, він все ж таки був пов'язаний, та тому, хоч удар й не зачепив шкіру, батіг порвав одяг у кількох місцях.
Продовжуючи ухилятися, незабаром Шень Цінцю досяг краю платформи. Тепер відступати було нікуди, так що йому залишалося лиш прийняти на себе наступний удар. Стиснувши зуби й заплющивши очі, він приготувався до обпікаючого дотику батога.
Однак очікуваного спалаху болю не було.
Коли він нарешті зважився розплющити очі, його серце пішло в п'яти.
Ло Бінхе голими руками стискав шипастий хвіст батога. Його очі перетворилися на два холодні примарні смолоскипи. Роняючи слова, немов льодяники на мерзлу землю, він сказав:
– Що. Ти. Робиш?
Молода пані палацу, що не помітила його появи, була вибита з колії, але що налякало її по-справжньому — так це застиглий вираз на обличчі Ло Бінхе, подібного до якого їй бачити ще не доводилося. Крихке тіло пронизало мимовільне тремтіння.
З самого дня їхнього знайомства Ло Бінхе завжди був доброзичливий, м'який, уважний до інших — їй і на думку не спадало, що він може дивитися на когось таким ненависним поглядом. Молода пані палацу машинально відступила на кілька кроків тому, перш ніж зуміла видавити:
– Я... я... я взяла у батька перепустку, щоб допитати його...
– Суд відбудеться не раніше ніж за місяць, – холодно заявив Ло Бінхе.
Юна пані палацу раптово відчула себе зрадженою.
– Від нього постраждало стільки моїх братів та сестер! – вигукнула вона. – І він так погано з тобою поводився! Що такого, якщо викладу йому урок?
Ло Бінхе висмикнув батіг з її рук, не звертаючи уваги на шипи. Здавалося, при цьому він не доклав жодного зусилля, проте, коли він розтиснув пальці, залізні сегменти батога виявилися роздавлені, ніби проростки бамбука.
– Іди геть, – безпристрасно кинув він.
Юна пані, витріщивши очі, дивилася на те, що сталося з її улюбленою зброєю. З її рота вирвалося здивоване:
– ...А?
Ткнувши палець на Шень Цінцю, вона перевела його на Ло Бінхе кинувши голосом, в якому вгадувалися сльози, що підступали:
– Та як ти смієш так зі мною поводитися? Я хотіла помститися за тебе, а ти?
Ло Бінхе без слів жбурнув батіг в озеро — цього разу люте шипіння металу, що розкладалося, тривало куди довше.
Губи молодої пані затремтіли.
Раптом її відвідала думка, що насправді Ло Бінхе хотів розчавити й кинути в озеро... її саму. Схоже, жарти справді скінчилися. Голосом, сповненим гіркоти та образи, вона заволала:
– Я ж робила це заради тебе! – потім розвернулася та, ридаючи кинулася геть.
Шень Цінцю про себе заревів їй в унісон: «Цей чортів сюжет летить під укіс, наче поїзд, що зійшов із рейок! Ну де я звернув не туди?!»
Він все ще голосив про себе, коли погляд Ло Бінхе змістився з дівчини, що тікає на нього.
Шень Цінцю тут же відчув нестерпний біль у всьому тілі. Вже краще б молода пані палацу відшмагала його, завдавши сто вісімдесят ударів, ніж залишитися віч-на-віч з Ло Бінхе в обмеженому просторі!
Деякий час вони мовчки міряли один одного поглядом, потім Ло Бінхе зробив крок уперед.
Шень Цінцю несвідомо відступив.
Ло Бінхе простяг руку, але, раптом завмерши, опустив її.
– Чому вчитель знову тікає від мене? – буркнув він. – Якби я хотів з ним щось зробити, для цього мені не знадобилося б до нього доторкатися.
Й то правда. Навіть єдина крапля демонічної крові, що проникла в тіло, рівносильна годинниковій бомбі, містячи у собі незліченні способи завдавати страждань. Ло Бінхе досить ворухнути пальцем, щоб усі нутрощі Шень Цінцю перекинулися вгори дном, а сам він упав до його стоп з благанням про смерть.
Знову опустившись на платформу в належній для медитації позі, Шень Цінцю підвів очі, щоб зустріти погляд Ло Бінхе.
Цілий місяць.
Він повинен протриматися будь-що-будь. Після цього він знову буде вільний, як птах у небі, як риба у морі. Татусь Шень Цінцю не повинен звертати уваги на такі провокації!
Якийсь час обидва мовчали. Нарешті Шень Цінцю не витримав:
– Якщо хочеш щось зі мною створити, тобі немає потреби поспішати. Після судилища я буду втоптаний у бруд, моя репутація буде розвіяна на порох, а життя виявиться повністю у твоєму розпорядженні. Невже не варто почекати, щоб насолодитися тріумфом сповна?
Говорячи це, він ґрунтувався на тому способі думок, що був властивий оригінальному Ло Бінхе, виходячи зі знання його психології, це неодмінно мало спрацювати. Однак замість того, щоб прояснитися, погляд його учня несподівано став ще холоднішим та лякаючим.
– Чому вчитель так упевнений, що вирок буде не на його користь? – повільно промовив він, примружившись.
– Це я маю ставити тобі це питання, чи не так? – парирував Шень Цінцю.
– Мені? – повернув запитання Ло Бінхе. – Знову я, – посміхнувся він.
Від цього Шень Цінцю просто втратив мову.
Взагалі–то кажучи, всієї цієї історії з містом ЦзіньЛань в оригінальному сюжеті й близько не було. Виходячи з хронології оригінальної книги, в цей час Ло Бінхе повинен був все ще вдосконалювати свої навички в Царстві Демонів, а Шень Цінцю ні сном, ні духом не знє про його зловісну долю, що чекає. Однак Сян Тянь Да Фейцзі зробив особливий наголос на одній речі: з моменту повторної появи Ло Бінхе всі вбивства, змови та лиходійства незмінно пов'язувалися з ним з якого боку не подивися, а найбільш очевидним підозрюваним завжди залишався Ло Бінхе!
Заклавши руки за спину, він з похмурим виглядом заходився міряти платформу кроками.
– Чи можу я запитати вчителя, – раптово зупинившись, відривно кинув Ло Бінхе, – чи він правда вважає, що всі злочини й вбивства, які скоюються демонами в Царстві Людей моїх рух справа?
Шень Цінцю насупився.
Не отримавши відповіді, Ло Бінхе стиснув кулаки.
– Колись ти мені вірив, а тепер вважаєш, ніби всіма моїми діями рухає злий намір. Невже різниця між нашими расами настільки велика, що докорінно змінила твоє ставлення до мене?
– У такому разі, у мене до тебе теж є одне питання, – не в силах мовчати, наважився заговорити Шень Цінцю.
– Цей учень готовий слухати з усією повагою, – схилив гопову набік Ло Бінхе.
– Якщо твоїм впровадженням у палац ХуаньХуа керував не злий умисел, то дозволь запитати, які ж були твої справжні мотиви?
І якого біса герой творить бог знає що, наплювавши на основну сюжетну лінію? Сповна настраждавшись й від системи, й від цієї бідної книжечки, Шень Цінцю був просто зобов'язаний поставити це питання — хоча б самому собі.
Здавалося, ці слова порядком спантеличили Ло Бінхе — його губи заворушилися, ніби він намагався щось сказати, але в результаті вважав за краще промовчати.
– Не можеш відповісти? – цілком щиро здивувався Шень Цінцю.
Що трапилося із самовпевненістю головного героя, який зумів підкорити хребет ЦанЦюн однією силою свого красномовства? Можливо, це також наслідки "прискореної програми" навчання у Царстві Демонів? Очків переконливості явний недобір…
– Вчитель все одно мені не повірить, – нарешті неохоче відгукнувся Ло Бінхе. – То що яка різниця, що я скажу?
Полум'я смолоскипів затремтіло, розсипаючи відблиски по поверхні води, що схвилювалася, а Шень Цінцю здригнувся разом з ними.
На деякий час знову запанувала тиша, але цього разу її порушив Ло Бінхе:
– Але я сподіваюся, що вчитель дасть мені щиру відповідь на одне запитання. – підібгавши губи, він напружено повторив: – Єдине питання.
– Говори, – кинув Шень Цінцю.
Зробивши повільний вдих, Ло Бінхе прошепотів:
– Ви шкодуєте про це?
Шень Цінцю зімкнув губи, міряючи Ло Бінхе небезпечним поглядом. Нехай те, про що він, власне, повинен шкодувати, не прозвучало, для нього це було ясніше: про те, що він скинув учня в Нескінченну безодню.
«Ти навіть не можеш уявити собі, наскільки». Зрозуміло, шкодує до посиніння! Але зараз головне зрозуміти: з якою метою Ло Бінхе поставив це питання?
У скронях Шень Цінцю запульсувало, та раптово перед його очима спалахнуло гігантське діалогове вікно.
[Будь ласка, виберіть відповідь з наступних опцій:
А: Я шкодую. Вчитель глибоко шкодує про це з того самого дня. За минулі роки не було жодної миті, коли б я не журився про це.
В: (злісно посміхаючись) Бачачи, на що ти перетворився, я анітрохи про це не жалкую!
С. Промовчати.]
«Та щоб тебе. Це ще один наслідок оновлень? Що це за хрінь у дужках? Тепер ти ще й вираз обличчя за мене будеш підбирати? Це що тобі, GALGAME², чорта з два?»
2. GALGAME (або скорочено — glgm) — японська гра, де гравець зустрічається з привабливими дівчатами, пов'язана з частим вибором відповідей зі списків, що випадають.
Безперечно, попередня версія подобалася йому куди більше.
«Гей, добрі люди, поділіться хтось вихідцем системи версії 1.0, – у відчаї кинув він про себе, – я вічно молитися за вас та ваших близьких!»
Від судорожних роздумів бездоганне обличчя Шень Цінцю потемніло. «Опція А звучить надто фальшиво — на місці Ло Бінхе мене знудило б від такої кількості рожевих соплів. Як щодо Б? Ти готова надати мені гарантії, що він не задушить мене на місці?»
[Будь ласка, робіть вибір швидше.]
«С, С, С!» – подумки вигукнув Шень Цінцю.
[Вам нараховано 10 балів за художню та філософську глибину.]
«Хтось пояснить мені, як взагалі оцінюється ця чортівня?» – вибухнув Шень Цінцю. З цією думкою він повільно переклав погляд на Ло Бінхе, стійко зберігаючи промовлене мовчання.
Той, не отримавши відповіді, повільно розтиснув кулаки.
– Насправді, я завжди знав відповідь, – з гіркотою кинув він. – І все ж навіщось поставив це питання вчителю. Я такий телепень.
Якби Шень Цінцю не знав, що Ло Бінхе є основною силою цього сюжету, з якої беруть енергію всі системи, він вирішив би, що в якийсь момент учня теж підмінили. Й, якби не будучи у нього проклятого провидецького дару, що дозволяє передбачати всі жахи, що готує йому сюжет, Шень Цінцю вирішив би, що Ло Бінхе... щиро засмучений.
Воістину, мовчання — золото. Варто відкрити рота, як наговориш такого, про що шкодуватимеш все життя. Закривши очі, Шень Цінцю вдався до медитації.
Через деякий час благословенна тиша була порушена тихим голосом Ло Бінхе:
– Вчитель завжди такий стриманий й скупий на слова. Перш ви б удостоїли мене хоча б парою фраз — однак нині не бажаєте кинути учневі і ці крихти. – після паузи його тон раптово перемінився: – Що ж, насправді, це не має значення. Я знаю багато способів, щоб змусити вас заговорити.
При цих словах очі Шень Цінцю розплющилися. Внизу живота зародився легкий біль, що коле.
«Коли я кажу тобі не подобається, мовчу ти знову незадоволений, – у паніці подумав Шень Цінцю. – Тобі взагалі можна догодити?»
Тієї ж миті поколювання зникло, та замість нього по судинах почало поширюватися відчуття, ніби всередині нього повзають полчища комах. Після кількох днів сплячки кров священного демона нарешті повністю пристосувалася до тіла нового господаря й тепер, підкоряючись волі початкового власника, почала куштувати його органи.
– Селезінка, – почав ліниво перераховувати Ло Бінхе. – Нирки, печінка, легені...
При кожному слові в іменованому ним місці піднімалося нестерпне печіння й свербіння, ніби в плоть встромлялася тисяча крихітних жвав. Хоча цей біль не можна було назвати нестерпним, він наближався до цього порога.
Не в силах зберігати колишню позу, Шень Цінцю зігнувся навпіл, щосили борючись із бажанням стиснутися в грудку. Струмки поту з'єдналися з ще не висохлими краплями води, обросивши платформу.
Тепер Ло Бінхе нарешті діяв, як йому й належить, та настала черга страждати Шень Цінцю. «Чорт, у животі все перевертається, – стогнав сам чоловік. – Як дівчата взагалі це терплять?»
– Вчителю, де б ви хотіли це відчути? – майже ласкаво кинув Ло Бінхе.
«Та ніде! До речі, я що, по-твоєму, ще недостатньо це відчув?! На що це буде схоже потім? – від щирого серця за уявним сервером системи, Шень Цінцю подумки заволав: – Гей, ти, може, зробиш хоч щось? Чи я тобі більше не користувач?»
[Бажаєте використати артефакт «Підробна нефритова підвіска Гуан’інь»? Нагадування: Ключовий артефакт може бути використаний лише один раз.]
«І який рівень гніву Ло Бінхе зараз?»
[30 пунктів.]
«Ти впевнена, що правильно рахуєш? – вразився Шень Цінцю, – Чому так мало? Це вже за межею будь-якої логіки! Використати артефакт, здатний зняти 5 000 пунктів, для того, щоб позбутися жалюгідних 30 — та мене жаба задушить! – обурився він й знову почав допитувати систему: А інші варіанти є? Може, знайдуться якісь хороші патчі?»
[Бажаєте використати «Малий двигун сюжету»?]
Правду кажучи, це звучало не надто надихаюче, але, оскільки з вибором у нього так й так було небагато. Шень Цінцю рішуче натиснув на кнопку запуску!
– Не бажаєш ні говорити зі мною, ні навіть дивитися на мене? – посміхнувся Ло Бінхе. – Вважаєш, що я брудний? – з цими словами він зробив швидкий крок уперед, випаливши: – Не вважай, що я тобі в цьому потуратиму!
З цими словами він викинув руку, щоб схопити Шень Цінцю за плече. Однак той, передбачаючи його рух, ухилився, тож Ло Бінхе спіймав лише рукав. Оскільки вбрання Шень Цінцю було ґрунтовно пошматовано батогом молодої пані палацу, порвавшись, воно зовсім спало з плеча.
Це спричинило зовсім непередбачену реакцію Ло Бінхе: він, ніби заворожений, дивився на плече вчителя.
Оскільки Шень Цінцю нещодавно обкотили крижаною водою, мокра одежа та волосся все ще липли до сніжно-білої плоті, на тлі якої червоними нитками проступав нитка, що сполучає безсмертних. Хоч вираз обличчя чоловіка залишався настільки ж безпристрасним було в його зовнішності щось... зламане.
Очі Ло Бінхе раптово розширились. Він із зусиллям відірвав погляд та різко відвернувся, відсмикнувши руку, немов торкнувся розпаленого заліза.
Схоже, саме цей рух паразити в крові Шень Цінцю сприйняли як сигнал до відступу: пустившись врозтіч, наче перелякані звірята, вони усунули болісне відчуття застою.
Шень Цінцю вперше за довгий час зітхнув з полегшенням, настільки втішним, що на очах виступили сльози — до біса цю нитку!
«Як взагалі працює цей «Малий двигун сюжету»? – мимоволі здивувався він. – Те, що одяг рве, це я вже зрозумів — може, його варто було назвати: «Малий ініціатор стриптизу»? На чому він, цікаво, заснований — на природній огиді головного героя до голого чоловічого тіла?»
Деякий час Ло Бінхе так й стояв спиною до нього в напруженій позі, ніби не знаючи, куди подіти руки. Раптом він зі швидкістю блискавки зірвав із себе власну верхню сукню й, не обертаючись, шпурнув її в обличчя Шень Цінцю.
«І що, скажіть на милість, це означає?» – оторопів той.
Ця сцена, цей жест... Чому це так його непокоїть? На думку мимоволі спало сюжетне кліше: «Хлопець накидає куртку на змучену дівчину, яку щойно вирвав з лап лиходія».
При цій думці все всередині Шень Цінцю похололо, а волосся стало дибки. Зробивши легкий рух плечем, він дозволив сукні чорнильного кольору зісковзнути на платформу.
Срібна вишивка, наче жива, зміїлася по тонкій тканині. Почувши шелест, Ло Бінхе озирнувся, щоб побачити своє вбрання на землі. Шень Цінцю навіть обережно підштовхнув його до учня.
Насправді чоловік подумував, чи не краще було скласти вбрання — він так й не встиг визначитися з цим, коли Ло Бінхе раптово розвернувся до нього. У вугільно-чорних очах вирувало відбите полум'я смолоскипів, на тильній стороні кисті проступили вени — здавалося, його лють лише розгорілася ще дужче. Кілька разів стиснувши й навпаки пальці, він зробив кілька стрімких випадів, ніби скидаючи пару.
Насправді він нікуди особливо не цілився: пара ударів припала по озеру, викликавши кілька великих сплесків на відстані, ще один дістався стіні, вибивши здоровенну дірку уламки каменю так й бризнули, смолоскипи обсипалися у воду, продовжуючи горіти через дивні властивості цього озера. Світло, що падало знизу кидало дивні відблиски на обличчя Ло Бінхе, перетворюючи його на маску з різких тіней та червоного світла.
– Я зовсім забув, що вчитель ненавидить все, чого торкнулася брудна рука демона. – повільно опустивши руку, промовив він.
Ви тільки подивіться на цього неперевершеного головного героя, який щойно вчинив погром через якусь висмоктану з пальця дурницю, незважаючи на шкоду, яку це завдасть його іміджу! І чим це відрізняється від примхливої дитини, яка кидається кубиками? Безперечно, головний герой не тягнув на роль харизматичного лідера.
Насамперед бездоганно гладкі стіни тепер були з вибоїнами та розколинами — а все тому, що Ло Бінхе наче діва у червоний день календаря.
Обернувшись, він виявив, що Шень Цінцю оглядає все це з виглядом безтурботного спокою, наче випадковий спостерігач. У потилиці Ло Бінхе застукотіло, й він прошипів, стиснувши зуби:
– …Я справді хочу побачити на власні очі, як через місяць від твоєї хваленої репутації не залишиться каменя на камені, а сам ти валятимешся в бруді, благаючи про прощення!
З цими словами він кинувся геть із платформи. Проходячи повз, він щосили рушив по механізму, та вода знову заструмила зі стелі. Шень Цінцю сів на колишнє місце, озираючись у повній розгубленості. Нині він бранець у безроздільній владі Ло Бінхе, так що ж тому потрібно ще?
Шень Цінцю, що залишився на самоті, захлеснули спогади. Незважаючи на те, що до падіння в Нескінченну безодню Ло Бінхе ніколи не виявляв своєї шаленого характеру, то, з яким виглядом він втік, коли вчитель кинув додолу його одяг, чимось нагадало того безневинного баранця, яким колись був його учень.
Шень Цінцю, що раптово мирно віддається ностальгії, охопило непереборне бажання чхнути. Мокрий одяг зовсім не захищав від застиглого каменю, так що йому залишалося лише натягнути на себе чорне вбрання Ло Бінхе.
А що йому лишалося? Зрештою, що б там не навіював собі Ло Бінхе, небажання Шень Цінцю одягнути його одяг виходило зовсім не з ненависті до демонів — просто він не міг зробити цього перед учнем, та й все.
Хіба міг він забути, як у оригінальному романі Ло Бінхе щоразу накидав своє вбрання на дівчину після сексу?
Прийняти цей жест означало пасти в його очах так низько, наскількице взагалі можливо!
Знову зібравшись вдатися до медитації, Шень Цінцю виявив, що, схоже, саме провидіння збиралося перешкодити цьому мирному заняттю. Спершу це сталося в печері Лінсі, коли його відвернули крики Лю Цинґе, тепер те саме творилося у Водній В'язниці.
Шум водяної завіси стих, й з води знову з'явилася провідна до платформи стежка, якою цього разу квапливо пройшов Гун'ї Сяо. Піднявши очі на Шень Цінцю, він мало не впав у озеро з подиву.
– Ш... ш... Старійшина Шень, ви... – випалив він, запинаючись.
– Що — я? – здивовано перепитав Шень Цінцю.
У Гун'ї Сяо був дуже дивний вираз обличчя, ніби він досі сумнівався, залишитися йому або бігти звідси з усіх ніг. Він так й продовжував стояти на стежці, не наважуючись ступити на платформу. Простеживши його поглядом. Шень Цінцю опустив очі на власне тіло.
– Цей одяг, хіба він не… – несміливо почав Гун'ї Сяо.
Шень Цінцю зітхнув. Так і є, з панського плеча.
Нарешті Гун'ї Сяо вийшов із ступору. Кашлянувши, він чемно поцікавився:
– Як Старійшина Шень провів ці два дні?
– Цілком задовільно, – буркнув Шень Цінцю, благаючи себе: «Та залиште ви нарешті цього старого в спокої? За ці два дні в мене вже третій за рахунком відвідувач — навряд чи хтось із ув'язнених тут раніше удостоювався подібної уваги. Мабуть, адепти палацу ХуаньХуа вирішили розширити спектр послуг, що надаються Водною В'язницею, додавши до них візити в будь-який час дня та ночі!»
– Я чув, що минулої ночі шисюн Ло... – обережно почав Гун'ї Сяо, – пішов від вас у жахливому гніві, так що цей адепт був стурбований, чи не зробив він щось із Старійшиною Шенем... – при цих словах його погляд був намертво прикутий до одягу Ло Бінхе.
Шень Цінцю мимоволі запахнув тугіше поли одягу.
«Ну а я тут до чого? – подумки обурився він. – Це Ло Бінхе влаштував тут тарарам та наробив дірок у стінах, учинивши в цьому без того не надто комфортабельному містечку першорядний розгром, то з якої радості ти так дивишся на мене?»
– Як я подивлюся, Ло Бінхе почувається у палаці ХуаньХуа як риба у воді.
Гун'ї Сяо видав невеселий смішок.
– Воістину, духовні сили шисюна Ло неперевершені, він руйнує, наче грім, та проноситься, ніби вітер, залишаючи інших валятися в пилу — нічого дивного, що вчитель так його цінує. Якби шисюн Ло так не противився тому, щоб офіційно стати його учнем, боюся, не бути мені старшим адептом.
Побачивши сумне вираження його обличчя Шень Цінцю мимоволі сповнився співчуттям.
– Однак цей адепт прибув не заради цього — він повинен передати вам важливу звістку. Цього ранку гірський лорде Шан попросив перепуск у мого майстра, але, оскільки справа затяглася, старійшина Шан попросив цього адепта передати вам послання.
Він запустив руку за пазуху й вийняв листа.
Похапцем складений удвічі листок не був запечатаний ні закляттям, ні хоча б восковою печаткою.
Браво. Шан Цінхуа, нічого не скажеш!
– Прошу, не хвилюйтеся, Старійшина, я вже переглянув цей лист, – зауважив Гун'ї Сяо.
Спробуй після цього не похвилюйся, трясця твоїй матері!
– Але все ж таки не зрозумів, про що в ньому йдеться, – продовжив Гун'ї Сяо.
Шень Цінцю з полегшенням видихнув. Схоже, він й справді недооцінив Шан Цінхуа — той не завалив би місію подібним чином. Мабуть, він використав якийсь таємний код, передбачаючи, що послання може потрапити не в ті руки.
Струшивши листок, Шень Цінцю розгорнув його двома пальцями.
Ледве глянувши на нього, він позеленів, а прочитавши перші рядки, побілів. У міру читання, мабуть, його обличчя являло собою цікаве кольорове шоу.
Лист був англійською.
Точніше, на моторошному варіанті чінгліша³, що складається з суцільних помилок. При складанні Шан Цінхуа широко запозичив китайську граматику, а слова, які він не знав англійською, тупо написав на піньїні.
3. Чінгліш (Chinglish) — варіант англійської мови, створений під впливом китайської мови. Термін «чінгліш» використовується для позначення змін у граматичному ладі мови, що не зустрічаються в англійській, а також безглуздих з погляду англійської мови фраз, що використовуються англійською в контексті китайської мови.
О, великий Літак, що Пронизує Небеса, тобі не приходило в твою письменницьку голову, що я теж нічогісінько не зрозумію в твоїй сміттєвій англійській?
Однак, трохи поламавши голову, йому вдалося порозуміти, що там до чого. Шень Цінцю сконцентрував у долоні всю наявну енергію, та папір розпався на клаптики, опадаючи на платформу, подібно до червневого снігу або подібно до його власної душевної рівноваги після бурхливих подій останніх днів.
Виходило, що він таки недооцінив творчий підхід Сян Тянь Да Фейцзі.
«Призначено лише для очей Неперевершеного Огірка.
Все готове, всі необхідні застереження прийнято. Місто не змінилося, вийшло лише невелике відхилення від плану за часом: у спробі прискорити дозрівання квітки роси місяця та сонця я трохи переборщив — тепер вони настільки дозріли, що через якийсь тиждень уже згниють, тож я дуже сподіваюся, що ти зможеш вибратися з Водної В'язниці палацу ХуаньХуа до цього терміну. Не хвилюйся, я використав звичайне мінеральні добрива, так що на властивостях рослин це не позначилося. Принаймні я на це сподіваюся».
Що ти маєш на увазі під "невеликим відхиленням від плану"? Можна подумати, у твоїй порожній голові колись існувало хоч щось схоже на план!
Як ти взагалі здогадався використати мінеральні добрива на квітах, яким шкодить навіть відкритий простір? Прискорити дозрівання він вирішив, ви подумайте! «На властивості рослин це не позначилося» та твоїм твердженням стільки ж віри, скільки виробникам порошкового молока, яким тебе, судячи з усього, вигодували інакше звідки у тебе в голові стільки потерті?
Оглянувшись, Гун'ї Сяо підганяв його:
– Старійшино, ви дочитали? Якщо так, то прошу, киньте залишки листа в озеро. Насправді, минулої ночі шисюн Ло суворо заборонив усім, крім нього, переступати межі Водної В'язниці. Цьому адепту краще б піти, поки його ніхто не застукав.
Схопивши Гун'ї Сяо за плечі, Шень Цінцю видихнув:
– Надай мені послугу.
– Прошу, якщо це... – почав було Гун'ї Сяо, але Шень Цінцю не дав йому вимовити «в моїх силах», змолившись:
– Випусти мене.
Гун'ї Сяо важко перевів дух.
– Старійшино, про це й мови не може бути.
– У мене є підстави для такого прохання, – урочисто проголосив Шень Цінцю. – У мене й в думках немає ухилятися до суду чотирьох шкіл. Як тільки я покінчу зі своєю справою, у добрій волі повернуся до Водної В'язниці, щоб чекати вироку. Якщо не віриш мені, я можу присягнути на крові.
Хоч подібну клятву не можна було порушити, насправді, після завершення розпочатого це вже не матиме ані найменшого знання — так що так, він збирався абсолютно безчесно обвести довірливого адепта навколо пальця.
– Зрозуміло, я вам вірю, – здавлено промовив Гун’ї Сло, – але хіба висновок Старійшини не є основною умовою цього суду? Що за справа вимагає вашої термінової участі? Якщо Старійшина Шень постарається повідомити про це мені, я доведу це до зведення участь у проведенні розслідування.
Зрозуміло, Шень Цінцю й сам мав неабиякі сумніви з цього приводу. Бути замішаним у втечі бранця це вам не якась дрібна провина для адепта палацу ХуаньХуа. Не дуже часто з його боку ламати життя цього багатообіцяючого юнака подібним чином. Напевно, за ці сім днів йому представиться якась інша можливість.
Змінивши тон, він кинув:
– Мабуть, ти маєш рацію. Зрештою, світ не впаде.
З цими словами Шень Цінцю підібрав клаптики листа з поверхні платформи, щоб кинути їх в озеро.
З-за стягуючого тіла нитки, що стягує безсмертних навіть ця найпростіша дія далася йому важко. Зрештою, через незручного руху сукня Ло Бінхе знову зісковзнуло з плечей.
Гун'ї Сяо, який поспішив прийти йому на допомогу, мимоволі підняв погляд — та застиг, ніби руки й ноги раптом йому відмовили.
Шень Цінцю подивився на нього у відповідь з запитальним виразом обличчя.
Його плече повністю оголилося — збоку, здавалося, що рукав відірвали голими руками. Біла сукня висіла клаптями, наче хтось ґрунтовно відходив власника батогом. На оголеній шкірі виднілося безліч саден, а якщо придивитися, то можна було помітити синці, що проступили на шиї.
Здавалося, світ Гун'ї Сяо перекинувся миттєво.
– С-старійшино, ви... впевнені, що ваша справа може зачекати?
Не дивно, що Ло Бінхе заборонив будь-кому навіть з тих, хто має перепустку — відвідувати Водну В'язницю, давши від воріт поворот самому гірському лорду Шану!
Так от як воно насправді!
Що за нешанобливий учень!
Цілком втратив совість!
Гірше, ніж тварина!
У Гун'ї Сяо був такий вигляд, ніби він ось-ось заридає кривавими сльозами.
– Може зачекати? – розсіяно повторив його слова Шень Цінцю.
Це ще дужче зворушило Гун'ї Сяо як тільки Старійшина Шень примудряється зберігати подібне самовладання в подібному становищі?
Шпурнувши у води озера останній клаптик листа. Шень Цінцю кинув:
– Прошу, не приймай мої слова близько до серця. Ти...
І тут Гун'ї Сяо раптово розігнувся, розвернувся на сто вісімдесят градусів та пішов, так й не вимовивши жодного слова
Шень Цінцю мимоволі обурився: «Якого чорта ти звалив, варто мені сказати, щоб ти не приймав моїх слів всерйоз. Мені одному здається, що ти зрозумів мене надто буквально?»
Звідки йому було знати, що через годину Гун'ї Сяо повернеться, дбайливо стискаючи в руках якийсь предмет. Наблизившись до Шень Цінцю, він відкрив його, розчехлив та зробив помах.
Білий спалах одразу послабив узи на тілі Шень Цінцю — відчуття схоже на електричний контур, що раптово замкнувся. Розігнувши пальці, він відчув потік духовної енергії, що відновився, потужний й безперервний. В останній перед ув'язненням день циркуляція його Ци була заблокована невиліковною отрутою але після двох днів у кайданах нитки, що сполучає безсмертних отруєння знову не дало про себе знати. Може це той випадок, коли клин клином вибивають?
Нитка, що сполучає безсмертних розпалась на шматки, обсипавшись на платформу. Гун'ї Сяо кинув йому піднесений предмет, та Шень Цінцю легко його спіймав.
То був меч СюЯ!
Шень Цінцю відчув приголомшливе почуття захоплення, знову тримаючи в руках свій меч. Кинувши погляд на Гун'ї Сяо, він помітив:
– Я думав, він зберігається у покоях старого голови палацу.
Той відповів вибаченим тоном:
– Навіть ризикуючи викликати гнів мого майстра, цей адепт не міг залишатися осторонь, коли старший заклинач піддається подібному зверненню. Я вірю Старійшині Шеню. Прошу, йдіть за мною!
Шень Цінцю охопило почуття повної безпорадності.
«У мене таке враження... що він... неправильно зрозумів щось важливе...» – промайнуло в нього в голові. Але зараз не час думати про це.
– Добре! – рішуче промовив він уголос.
Хоч демонічна кров у його жилах поки що не діяла, Ло Бінхе все одно його знайде, де б він не сховався.
Однак це не мало значення, поки Ло Бінхе його не наздожене!
Гун'ї Сяо стривожено поцікавився:
–Старійшина може йти? Якщо що, я можу понести.
Похмурівши, Шень Цінцю зробив стрімкий крок уперед, щоб довести, що він може переміщатися самостійно, та ще й як!
Здивований Гун'ї Сяо поспішив за ним. Проте, варто було їм заступити за межі кам'яної платформи, як водяна завіса з гуркотом обрушилася, відтинаючи шлях.
Чи не спрацюй бездоганна реакція Шень Цінцю, бути б йому з голови до ніг обгорнутим цією кислотною водою. Як тільки вони відступили, завіса знову піднялася.
Схоже, над системою безпеки попрацював хтось напрочуд завбачливий.
– Я зовсім забув, – покаянно кинув Гун'ї Сяо. – Коли у Водній В'язниці міститься в'язень, хтось неодмінно повинен перебувати на платформі; в іншому випадку водна завіса запускається навіть при відключеному механізмі.
Та й як Гун'ї Сяо було згадати про це, якщо раніше йому не доводилося організовувати подібних втеч?
– Іншими словами, хтось має залишитися на платформі, щоб решта могла піти? – кинув Шень Цінцю.
Гун'ї Сяо кивнув головою.
– Значить, тобі доведеться лишитися.
Не озираючись на зляканого адепта, він змахнув рукавами чужого вбрання, ступивши на стежку.
Гун'ї Сяо гукнув його, піднявши руку, немов старанний учень:
– Старійшино Шень, хоч цей адепт готовий пожертвувати собою, щоб допомогти, але, якщо я не зможу показати вам дорогу, боюся, вам одному не вибратися!
Озирнувшись, Шень Цінцю кинув:
– Стривай, я скоро повернуся.
Гун'ї Сяо залишився стояти на місці, приголомшено ляскаючи очима. Він хотів піти за Шень Цінцю, але вчасно згадав, що йому все одно не зійти з платформи живим, так що залишалося очікувати повернення Старійшини. Незабаром до нього долинув приглушений звук, та з-за повороту з'явився Шень Цінцю, який тяг за комір чиєсь байдуже тіло.
Затягнувши несвідомого рябого адепта на платформу, заклинач поплескав Гун'ї Сяо по плечу:
– Цей славний юнак патрулював в'язницю, а я взяв на себе сміливість запозичити його на якийсь час. Ідемо!
Насправді це не було звичайною випадковістю: у дозорі було чотири людини, але Шень Цінцю, сховавшись у тіні, й терпляче вистежив саме цього!
Далі
Том 2. Розділ 31 - Втеча від смерті в Хуаюе
Зрозуміло, Гун'ї Сяо теж подумав про те, щоб використати якогось випадкового адепта як противагу. Коли Шень Цінцю зробив це сам, молодик зітхнув з полегшенням, що йому не довелося нападати на товариша по школі. Після цього вони нарешті покинули платформу. Дивлячись на те, як Шень Цінцю несвідомо заорює тугіше поли чорних шат, Гун'ї Сяо відчув ком у горлі. У нього боліло серце за Шень Цінцю, якого становище гірського лорда не врятувало від ув'язнення та принижень, вінцем яких стало те, що йому навіть не було чим прикрити тіло, крім одягу свого ж мучителя. Воістину, це видовище переповнило б співчуттям будь-яке серце! Побачивши, як очі Гун'ї Сяо блищать від співчуття й праведного гніву, Шень Цінцю залишалося лише зберігати байдужий вираз обличчя. – Старійшино, прошу, зніміть це! – нарешті не витримав Гун'ї Сяо. Шень Цінцю подивився на нього здивовано: «Що?» Не чекаючи на його реакцію, Гун'ї Сяо почав стягувати власну верхню сукню. Перш ніж Шень Цінцю встиг вирішити, чи не варто осадити цього надто жалісливого молодика, Гун'ї Сяо вже простяг йому своє вбрання обома руками. – Прошу, одягніть це! У мозку Шень Цінцю нарешті загинув здогад. Так ось що він мав на увазі! Одяг Ло Бінхе був чорний, наче його душа — учень Шень Цінцю не встояв перед таким ефектним способом підкреслити свою уявну невинність, вирядившись таким відмінним від інших мешканців палацу образом. Цей одяг неминуче притягував погляд, так що Шень Цінцю й справді краще було переодягнутися в набагато менш помітний тут білий — як з'ясувалося, Гун'ї Сяо на перевірку був дуже завбачливим юнаком. Чоловік рішуче скинув чорне вбрання, переодягнувшись у біле з плеча Гун'ї Сяо. Перш ніж піти, він витратив пару миттєвостей на те, щоб акуратно скласти верхню сукню Ло Бінхе, й тільки після цього поклав його на підлогу. Варто було Шень Цінцю покинути Водну В'язницю, як ноги самі понесли його вперед, та все ж таки він на власні очі переконався в тому, що лабіринт палацу ХуаньХуа — воістину жахливе місце. Печери й переходи з'єднувалися один з одним так, що на кожні три кроки припадало по дев'ять поворотів, через що у чоловіка незабаром сильно запаморочилась голова. Він ішов, ледь не наступаючи на п'яти свого провілника, але кілька разів примудрився майже загубити його. Якби Гун'ї Сяо не знав цих підземель як свої п'ять пальців, то невідомо, на скільки патрульних команд вони б вже натрапили. Через півгодини вони нарешті вибралися на світ божий та, пройшовши із десяток лі, вийшли до лісу Байлу. Оскільки вони так й не почули сигналу тривоги, пропажу бранця, мабуть, ще не виявили. Поклавши руку на серце, Шень Цінцю не міг не визнати, що частково успіху втечі сприяв сам Ло Бінхе, заборонивши іншим відвідувати Водну В'язницю. – Молодий пане Гун’ї, далі я впораюся сам, – трохи перепочивши, заявив Шень Цінцю. – Вам слід повернутися, поки ніхто не помітив вашої відсутності. – повільно, він додав: – Якщо протягом цих семи днів вам доведеться проїжджати через місто Хуаюе¹, то ви неодмінно знайдете мене там. “1. Місто Хуаюе (huā yuè chéng) — назва міста в пер. з кит. означає: Хуа — «квітка», Юе — «місяць».” – Якщо Старійшині більше не потрібна допомога, то цей адепт його залишить, – озвався Гун'ї Сяо. – Хоча Старійшина напевно знає, що робить, я все ж таки попрошу його виявляти граничну обережність. Щодо суду, то Старійшині не слід турбуватися з цього приводу: як він слушно помітив, правда говоритиме сама за себе. Глави шкіл та інші члени суду напевно очистять ваше ім'я від будь-якого наклепу. За цих обнадійливих слів Шень Цінцю не зміг стримати гіркої посмішки. Насамперед, його темне минуле нікуди не подінеться. А по-друге, насправді майбутнє судилище не займало його анітрохи. Недбало склавши руки у ввічливому жесті, він вклонився: – Ми ще зустрінемося. Дорога, що веде від володінь палацу ХуаньХуа до міста Хуаюе проходила прямо Центральною рівниною — багатолюдному процвітаючому регіону, а це означало, що й недоліку у великих та малих школах заклиначів тут не спостерігалося. Заклиначі цих місць відрізнялися тим, що наголошували на захисті з повітря. Подібно місту ЦзіньЛань, місця їх проживання оточували гігантські захисні куполи. Тому кожен, хто пролітає цією місцевістю на мечі, буде негайно помічений, та про нього відразу донесуть головам панівних шкіл. Іншими словами, скористатися цим видом транспорту було все одно, що оголосити про свою появу з рупору на повній гучності. Пролетівши частину шляху, Шень Цінцю спішився й крокував без зупину, поки не досяг міста Хуаюе до кінця наступного дня. Вже підходячи до міста, чоловік зрозумів, що вибрав вкрай невдалий час для візиту: він прибув якраз напередодні святкування дня заснування Хуаюе, так що прикрашені вінками ліхтарі заливали бруківку яскравим світлом цілу ніч безперервно. Вулиці кишіли драконами, що ширяли, та левами, що танцюють, гуркіт музики оглушував. Люди та лоточники впереміш штовхалися на вулиці, не даючи пройти — схоже, цієї ночі все населення міста висипало з будинків. Але ще більш невдалим було те, що якраз до його прибуття щільні хмари затягли світле обличчя місяця. Без місячного чи сонячного світла ймовірність невдачі багаторазово зростала. Усвідомлюючи це, Шень Цінцю вирішив, що, мабуть, доведеться почекати хоча б до завтрашнього дня, але якщо хмари так і не розійдуться, доведеться діяти на свій страх та ризик довше зволікати він не міг. Хоч пан, хоч пропав. Він підозрював, що навіть якщо результат аграрних зусиль Шан Цінхуа гарненько приправити спеціями та подати з вином, це все одно не відіб'є стійкого хімічного присмаку страви, що вийшла. Хоч Шень Цінцю йшов не поспішаючи, він раз у раз натикався на дітей, що розпустилися. Проходячи повз зграй дівчат, що сміються, він мимоволі пошкодував про те, що підганяється смертельною небезпекою та не може безтурботно гуляти святковим містом. Раптом на нього вийшли кілька чоловіків в одязі подібного кольору та покрою з довгими мечами за спиною по гордовитих позах й самовпевнено випнуті груди в них можна було легко визнати гордих адептів заклинацької школи. Як це не парадоксально, чим меншою була школа, тим старанніше її адепти підкреслювали приналежність до неї — з тим самим успіхом вони могли б вишити її назву гігантськими ієрогліфами на одязі. Шень Цінцю як ні в чому не бувало підхопив маску демона, що валялася на узбіччі дороги, та прикрив обличчя. Оскільки шість із десяти святкуючих також носили маски, він мав усі шанси загубитися в натовпі. Проходячи повз, він почув, як один адепт каже іншому: – Шисюне, а це правда, що меч СюЯ зараз у Хуаюе, де заволодіти їм може будь-хто? – Як ти можеш сумніватися в словах чотирьох великих шкіл, які обіцяють меч як нагороду? – дорікнув старший. – Хіба ти не бачив на власні очі, скільки людей прислали, щоб оточити місто? Вважаю, що тут зіграла свою роль обіцяна палацом ХуаньХуа винагорода — хіба ти сам тут не через нього? На Шень Цінцю разом наринули тисячі суперечливих думок. Виходить, він уже звернувся до злочинця-втікача, за голову якого призначено ціну. – Не дивно, що палац ХуанХуа розщедрився, – вступив ще один адепт. – Адже їх спіткало таке нещастя... «І яке ж, хотів би я знати? – похмуро подумав Шень Цінцю. – Я всього-на-всього ткнув одного середньої руки адепта, а вони знову роздмухали з мухи слона?» – він хотів було вивідати побільше, але адепти вже віддалялися, відокремлені від нього потоком людей, так що в зрештою він здався. Коли заклинач почав оглядатися в пошуках тимчасового притулку, одна з його ніг раптово налилася вагою. Опустивши погляд, він виявив, що на ній повисла дитина. Вона повільно підняла бліде худе обличчя з великими блискучими очима, світло яких ніби пронизував Шень Цінцю наскрізь, та ще сильніше обхопила його ногу. Заклинач ласкаво поплескав дитину по маківці: – З якої ти сім'ї? Ти загубився? Той кивнув, промовивши тремтячим голоском: – Загубився. Ця дитина здалася Шень Цінцю смутно знайомою, так що він, не замислюючись, підняв її на руки, посадивши на згин ліктя. – З ким ти прийшов сюди? Охопивши чоловіка за шию, хлопчик відповів: – З вкажчиком. Може він теж маленький адепт якоїсь школи? Якщо дорослий заклинач його шукає, це може спричинити проблеми. Однак щось у розгубленому голосі хлопчика торкнулося таємних струн у серці Шень Цінцю, так що він просто не міг кинути цю нещасну дитину на узбіччі дороги. Поплескавши дитину по попці, він поскаржився: – Твій вкажчик погано про тебе дбав, мабуть, йому зараз дуже соромно. Ти пам'ятаєш, де ви з ним розлучилися? – Звичайно, пам'ятаю, – хихикнув хлопчик йому просто у вухо. – Вкажчик збив мене одним ударом — як ти міг це забути? Усередині Шень Цінцю все похололо. Його охопило почуття, що він тримає на руках не дитину, а отруйну змію, яка обвинулася кільцями навколо його шиї, оголивши отруйні ікла. З силою відкинувши цю тварюку, він обернувся, відчуваючи, як по спині біжать мурашки, а волосся стає дибки. Всі перехожі завмерли, дивлячись на нього. Й ті, що в масках, й ті, що без них, немов остовпіли, затримавши дихання. Демонічні личини, що кривляться, були справді лякаючими, але ще більше страху наздоганяли ті, що без масок — у них зовсім не було облич! Першим спонуканням було вихопити СюЯ, але Шень Цінцю одразу обсмикнув себе: він не міг їх атакувати! Саме цьому він колись навчав Ло Бінхе: нападаючи на людей зі свого сну, він насправді поранив би власну душу. Лоб Шень Цінцю вкрився холодним потом. Він не зрозумів, як опинився тут, але люди ніколи не помічають, як зісковзують у сон. Можливо, його тіло вичерпалося до такої межі, що він просто звалився на узбіччі дороги? – Вчителю! – гукнув його з-за спини юний ніжний голос. Колись він й справді був насолодою для вух Шень Цінцю, тепер же в мелодійному звучанні йому здавалася прихована загроза. За його спиною стояв маленький Ло Бінхе. – Чому ти більше за мене не хочеш? – сумно покликав він. Однак Шень Цінцю рішуче рушив уперед, не оглядаючись. Безликі городяни продовжували витріщатися на нього — вірніше, враховуючи, що у них не було очей, їхні обличчя просто поверталися в його напрямі, та все ж спиною Шень Цінцю безпомилково відчував їхні пильні погляди. Вдаючи, що не звертає на них уваги, чоловік прискорив крок. Коли по дорозі траплялися перехожі, він просто відкидав їх убік. Раптом його замах блокувала чиясь рука, вона була тонка, наче тростина, але при цьому її сила сповнювала душу мимовільним страхом: Шень Цінцю ніби натрапив на залізний прут. Його зап'ястя міцно обхопив чотирнадцятирічний Ло Бінхе, і, незважаючи на синці, що покривали обличчя хлопчика на різних стадіях вицвітання, його вираз був грізним, наче хмара. Вугільно-чорні очі вп'ялися в обличчя Шень Цінцю. Ти й тут мене наздогнав! Шень Цінцю довелося тричі трясти рукою з усієї сили, перш ніж він зумів вивільнитися, щоб зірватися на біг, розштовхуючи натовп. Спершу дитина, тепер підліток — якщо підтягнеться ще й доросла версія, його тендітній психіці цього точно не витримати! Однак вулиця все не кінчалася. Пробігаючи вдруге повз лотки, біля яких гралися діти та сміялися дівчата, що збилися в купки, Шень Цінцю зрозумів, що ця вулиця закільцьована — він не зможе покинути її, рухаючись вперед! Оскільки йти назад було б марно, залишалося пошукати іншого шляху. Озирнувшись на всі боки, Шень Цінцю поспішив до лавки. Тьмяне червоне світло висить над дверцятами ліхтарів манив подорожніх темної ночі. Дерев'яні двері були щільно зачинені, але Шень Цінцю відчинив їх та увійшов. Варто йому переступити поріг крамниці, як двері самі собою зачинилися за ним. Всередині його зустріла непроглядна темрява з протягами, що гуляли по приміщенню — здавалося, він опинився не в лаві, а в якійсь печері. Подібна метаморфоза анітрохи не здивувала Шень Цінцю: зрештою, закони здорового глузду до сну не застосовні, й будь-які двері можуть відчинятися куди завгодно. Варто було Шень Цінцю подумати про це, як його вуха досягли дивних звуків. Найбільше вони були схожі на тяжкі хрипи людини, пораненої в груди. Крім того, схоже, він там був не один! Шень Цінцю клацнув пальцями, й з них зірвалося полум'я, кинувшись до джерела звуку. Щойно вогонь висвітлив те, що відбувалося, зіниці чоловіка різко звузилися від шоку. Лю Цинґе, що стояв перед ним, приставив до грудей меч Ченлуань, готуючись встромити його в себе. Кров з незліченних ран суцільно просочила одяг Лю Цинґе, струмком стікаючи з рота. Схоже, він уже втратив рахунок завданим самим собі ударам. Спотворене обличчя заклинача красномовно свідчило про те, що розум покинув його, впавши під натиском спотворення Ци. У червоних відблисках вогню ця сцена поставала надзвичайно страшною. На мить Шень Цінцю забув, що перебуває в Царстві снів, та кинувся до Лю Цинґе, щоб відібрати у нього Ченлуань. Але меч уже пронизав серце його шиді. Шень Цінцю обережно витяг лезо, вивільнивши новий потік крові. Незважаючи на весь страх того, що відбувається, йому вдалося взяти себе в руки. Відступивши на пару кроків назад, він на когось налетів та різко розвернувся. Перед ним з опущеною головою стояв Юе Цін’юань. Хоч його обличчя було звернене до Шень Цинця, в очах голови школи не було жодного проблиску світла. Все його тіло було суцільно втикане чорними стрілами. Він був пронизаний десятьма тисячами стріл. Тут-то Шень Цінцю зрозумів, що постало його очам: споконвічні смерті його братів по школі! Ті, що оригінальний Шень Цінцю підлаштував власними руками! Заклинач відчув, що більше не в змозі дивитися на це. Краще безликий натовп, ніж подібні видовища! Він рішуче рушив у тому напрямі, звідки прийшов. Як не дивно, розсувні двері виявились на тому ж місці. Минувши їх, Шень Цінцю кинувся геть, немов людина, якій щойно дарували помилування, в незмінності якого він був не впевнений. У голові творився справжній безлад. Ідучи вулицею, він примудрився кілька разів спіткнутися на рівному місці — мабуть, він являв собою на рідкість жалюгідне видовище. Душевного спокою не додавало й те, що “міщани” продовжували на нього дивитися. Здавалося, всі околиці огорнула мертва тиша. Шень Цінцю сам не знав, скільки часу мчав уперед, не розбираючи дороги, перш ніж на всіх парах врізався у перехожого. Цей чоловік машинально уклав його у міцні обійми. Він був трохи вищий, ніж Шень Цінцю, дуже худорлявий та з голови до ніг укутаний у чорну, за винятком відкритої ділянки шиї. Його обличчя приховувала маска гнівної примари. Шень Цінцю не встиг вимовити жодного слова, перш ніж з-під маски долинуло глузливе: – Вчителю, вам слід бути обережнішим. Справді, чоловікові не потрібно було заглядати під маску, щоб зрозуміти, хто перед ним. Шень Цінцю почав вириватися. На його подив, людина в масці не чинила опір, легко розімкнувши обійми. Лише відступивши на пристойну відстань, Шень Цінцю зміг підняти очі на цю людину, не втрачаючи самовладання. – Ти створив це місто? – спитав він. Ло Бінхе неквапливо зняв маску. Судячи з виразу його обличчя, він шкодував, що гра в лисицю та півника завершилася так швидко. – Так. І що про нього думає вчитель? – Ти справді заслуговуєш на звання кращого учня Менмо, – повільно кивнув Шень Цінцю. Настільки опрацьована ілюзія й справді вселяла мимовільну повагу: у порівнянні з тією пасткою, в яку вони обоє потрапся кілька років тому, ця анітрохи не програвала. І так само, як й та, була здатна роз'ятрити гірші страхи. Спочатку Ло Бінхе здавався дуже благодушним, проте після цих слів посмішка зникла з його обличчя. – Я ніколи не був учнем Менмо. Це твердження здалося Шень Цінцю щонайменше дивним: – Скажеш, що не приносив йому учнівських обітниць? Удихнувшись від обурення, Ло Бінхе виплюнув: – Ні! Що ж, ні так ні — зрештою, Шень Цінцю й сам не горів бажанням розвивати цю тему. – Вчителю, якщо ви погодитеся повернутися з доброї волі, ви зможете обговорити будь-які умови, – знову подав голос Ло Бінхе. – Мабуть, ми ведемо мову про те, що називають «явкою з повинною». – Але ж ви розумієте, що, поки моя кров перебуває у вашому тілі, будь-які спроби втечі безглузді, – парирував Ло Бінхе. – Так ось у чому річ? – невесело посміхнувся Шень Цінцю. – Що ж, у такому разі, чому б тобі просто не схопити мене? В очах застиглого Ло Бінхе спалахнув вогонь. Побачивши вираз його обличчя серце Шень Цінцю впало. – Щось не так із твоїм мечем? – здогадався він. Допоможи мені небо! Після падіння в Нескінченну безодню Ло Бінхе знайшов у нутрощах стародавнього монстра унікальний меч, який викував сам Верховний Демон, використовуючи кров власного серця. Тому цей меч носив ім'я «Зло, Приховане в Серці» — СіньМо. Одного імені достатньо, щоб зрозуміти, що ця річ далеко не нешкідлива, вірно? Й, зрозуміло, точно так і була справа! Чим більш потужною була наділена духовною силою зброя, тим важче було її контролювати. З давніх-давен до сьогодні СіньМо встиг змінити сотні господарів, кожен з яких був безперечною перлиною своєї школи — та все ж жоден з них не зумів уникнути загибелі від власного меча. СіньМо невпинно чинив опір будь-яким власникам, але в руках того, хто володів достатньою силою духу, щоб приборкати його, він ставав неперевершеною зброєю, проте, варто було господареві дати слабину, як він відразу ставав черговим тільцем на заклання. Ло Бінхе з оригінального роману вперше постраждав від поганої вдачі своєї зброї невдовзі після того, як потрапив до Царства Демонів — тоді меч ледве не пожер його. У спробах розібратися з цією проблемою минуло близько півтисячі розділів розгалуженого сюжету, протягом якого Ло Бінхе встиг обзавестися майже десятком нових сестричок. Але тепер-то початковий сюжет пішов порозноси — й, якщо судити по хронології, Ло Бінхе потрібно було ось-ось отримати на повну від власної зброї! А це, треба сказати, не жарти. Не дивно, що Ло Бінхе не з'явився вживу: розбираючись зі своїм мечем, він просто не міг очолити облаву. Раптом Ло Бінхе знову схопив Шень Цінцю за плече, з силою смикнув за вбрання. Ну ось. Знову він за своє! Обличчя Ло Бінхе потемніло, наче днище казана на вогні. Повільно гублячи слова, він промовив: – Хоч я й не можу вирушити в погоню зараз, вчителю рано радіти. «Припиняй вже рвати мій одяг!» – подумки заволав Шень Цінцю, схопившись за поли розірваного вбрання. – Що ти робиш! – гаркнув він уголос. – Що, не придумав нічого іншого, щоб мене принизити? – Хіба не вчитель принизив мене першим? – як ні в чому небувало парирував Ло Бінхе. Останнім часом система явно взяла за правило встрявати в найневдаліші моменти ось й зараз у голові затремтіло: [Вам нараховано 50 балів розташування.] «За це ще й бали нараховують? – обурився про себе Шень Цінцю. – Але ж ненормальність того, що відбувається, просто зашкалює! Та чому це нікого, окрім мене, не турбує?» Ло Бінхе стиснув кулак, розпорошивши білу тканину на безліч часток, відразу зметених вітром. Зробивши крок уперед, він наблизився до Шень Цінцю впритул, через що в серці чоловіка закрався нудотний страх, хоч у виразі обличчя учня поки що не було нічого особливо загрозливого. Нехай Шень Цінцю раніше не помічав за учнем пристрасті до розривання чужого одягу, він не збирався підкорятися своїй долі. Користуючись ефектом несподіванки, він завдав Ло Бінхе з дюжину стрімких ударів, після чого поспішив геть. Хоча на боці Ло Бінхе була явна перевага, він віддав перевагу погратися зі здобиччю, перш ніж знову її схопити. Яку б швидкість не розвинув Шень Цінцю, Ло Бінхе не становило б труднощів наздогнати його в два стрибки. Коли ж Шень Цінцю намагався атакувати, він легко ухилявся, щоб завдати символічного удару у відповідь. У поєднанні з недоречними коментарями системи, яка раз у раз пілікала, що йому нараховано то 20, тο 30, а то й всі 50 балів розташування, це було воістину вище його сил! Після пари ривків сюди-туди в очах у Шень Цінцю потемніло. «Чого ти хочеш цим досягти? – вигукнув він подумки. – Грати зі мною надумався? Хіба головна мета протистояння не кинути супротивника в порох якнайшвидше? На що це взагалі схоже? Це навіть не обмін шпильковими уколами скоріше вже безсовенне побиття немовлят!» Забувшись в цих думках, Шень Цінцю на мить втратив пильність, врізавшись прямо в Ло Бінхе. Та той замість того, щоб ухилитися, лише розвів руки, тож чоловік мимоволі знову опинився в його обіймах. – А колись учитель сам застерігав мене щодо цього прийому, – майже добродушно кинув Ло Бінхе. – У нього є свої переваги та свої недоліки, головний з яких — що нижня частина тіла втрачає стабільність. Як учитель міг про це забути? У цей момент розум Шень Цінцю був надто зайнятий барвистими виразами на кшталт: «Ах ти дрібний сучий сину!!!» Адже саме в цьому він наставляв Ло, трясця його, Бінхе! Пам'ять перенесла його до тих часів, коли Ло Бінхе тільки перебрався з дров'яного сараю в прибудову. Тоді його надзвичайно обдарований учень примудрився розробити власний стиль бою, проте все, що він нагадував, за винятком кількох основних рухів, яким навчали всіх молодших адептів, було чистою водою безглуздістю. Дивлячись на те, як Ло Бінхе з ентузіазмом демонструє йому випади мечем, удари ногами та долонею, Шень Цінцю ледве міг утриматися від фейспалму. Учень же з нетерпінням чекав на його вердикт. Не маючи змоги спустити його з небес на землю, Шень Цінцю, подумавши, видавив розпливчасте: – Твій стиль дуже... гнучкий. Заради того, щоб хоч трохи підправити навички учня, які перебувають у жалюгідному стані. Шень Цінцю влаштовував йому персональні щоденні тренування, не шкодуючи часу й сил — та все-таки з якоїсь невідомої причини ця здатна і сприйнятлива дитина прогресувала вкрай повільно. Ло Бінхе, якому, якщо вірити книзі, цілком під силу було запам'ятати урок, лише одного разу його прослухавши, в цій реальності чомусь одразу ж викидав з голови все, що йому дав Шень Цінцю. Він часто переборщував із силою імпульсу, з усього маху врізаючись у вчителя, поки в того не вичерпалося терпіння. «Можна подумати, що ти робиш це спеціально!» – якось ледь не гаркнув уголос Шень Цінцю. У серцях шльопнувши учня по лобу, він крикнув на нього: – І так збираєшся руйнувати своїх супротивників? Ти ж практично кидаєшся їм в обійми! Після цього почервонілий до вух Ло Бінхе нарешті почав приділяти більше уваги настановам вчителя, побоюючись нових помилок. І ось настав той день, коли учень журить його за той самий прорахунок. Куди котиться цей світ! Шень Цінцю відчув, що його професійної гордості завдано тяжку шкоду. Поки він журився на цей рахунок, руки Ло Бінхе ковзнули вниз по його спині, змушуючи шкіру покритися мурашками. – Ло Бінхе! – прошипів Шень Цінцю крізь стиснуті зуби. Система не забарилася підключитися: [Вам нараховано 100 балів розташування! Наші вітання!] Дупу мою привітай! Відірвавши новий клок від без того постраждалого вбрання, Ло Бінхе зауважив: – Вигляд вчителя в цьому одязі переповнює моє серце сумом. Найкраще зовсім їх зняти. «Він що, не заспокоїться, поки не роздягне мене догола?» – запанікував Шень Цінцю. – Нема чого зганяти свою ненависть на сукню, – випалив він. – Воно належить не мені, а Гун'ї Сяо! Від цього обличчя Ло Бінхе потемніло ще сильніше. – Цей учитель мене ненавидить. Він навіть не побажав прийняти мою сукню лише тому, що її носив я. «Якого біса дві дорослі людини гавкають через ганчірки серед натовпу безликих роззяв? – вилаявся про себе Шень Цінцю. – Ло Бінхе, невже ти справді здатний на подібні переживання, гідні дівчини на виданні? Я навіть обтрусив твоє вбрання та склав його як слід чого ж тобі ще треба? Мені, що, слід було власноруч його випрати та урочисто вручити тобі?» Бачачи, як вираз обличчя Шень Цінцю постійно кардинально змінюється, Ло Бінхе не витримав: – Про що думає вчитель? – спитав він й додав раптово холодним голосом: – Якщо про Гун'ї Сяо, то я щиро раджу вчителю залишити подібні думки. При цих словах серце Шень Цінцю сповнилося зловісним передчуттям. – А що не так з Гун'ї Сяо? – нарешті видавив він. Згідно з оригінальним сюжетом, Гун'ї Сяо заслали в якусь Тмутаракань охороняти кордони школи одразу після того, як Ло Бінхе з молодою пані палацу віддалися постільним ігрищам. Але за нинішнього стану справ із цим самим сюжетом, котрий нині навіть рідний автор не визнає, з юнаком могло статися все, що завгодно. Перш ніж Ло Бінхе встиг відповісти, безлика публіка раптово почала рухатися. До цього моменту вони лише безмовно дивилися на те, що відбувалося, наче недоумки, або продовжували як ні в чому не бувало займатися своїми справами, тепер вони цілеспрямовано взяли Шень Цінцю в кільце, яке стрімко стискалося. Не в силах протистояти їм, чоловік кинув відчайдушний погляд на Ло Бінхе. Той стояв, притиснувши долоню до чола, брови від напруження зійшлися в єдину лінію — збоку здавалося, ніби боротьба з чимось, що проникло в його голову, поглинуло всю його увагу. Згадавши про можливі причини цього, Шень Цінцю моментально прийшов до тями: мабуть, сила СіньМо, що вийшла з-під контролю, намагається захопити розум Ло Бінхе. Оскільки джерело енергії, що підтримує ілюзію, при цьому вичерпалося, вона почала розпадатися на очах. Зараз або ніколи! Оскільки Ло Бінхе, повністю зайнятий протистоянням із власним мечем, більше йому не завадить, то, згідно зі своїм досвідом, Шень Цінцю зможе прорвати витончену грань сновидіння, якщо зуміє подолати свій найбільший страх. З цією думкою заклинатель втілив у життя принцип: «йдучи — йди». Ло Бінхе й справді не міг зрушити з місця через осліплюючий головний біль — йому залишалося лише вигукнути вслід вчителю: – Насмілишся зробити ще хоч один крок — побачиш, що станеться! Зробивши ще з десяток кроків, Шень Цінцю розвернувся, незворушно поцікавившись: – Та й що ж? Це настільки розлютило Ло Бінхе, що він готовий був харкати кров'ю. Стримавши цей позив, він виплюнув: – Стривай-Й-Побачиш! Цього разу Шень Цінцю навіть не обернувся, холодно кинувши: – Прощавай! «Невже ти й справді вважав, ніби я цього чекатиму? – посміхнувся він сам до себе. – Знайшов дурня!» Озирнувшись, Шень Цінцю вибрав одну з найближчих крамниць та рішуче відчинив двері. Що б не чекало його всередині, він зустріне це з трепетним серцем. Зрештою, з чим би він там не зіткнувся, воно не могло бути гірше, ніж Ло Бінхе! Варто двері зачинитися, як шум натовпу ніби відрізало ножем, зануривши приміщення в безодню мертвої тиші. Шень Цінцю затамував подих, мовчки вичікуючи. Через деякий час кімната поступово освітлилася, ніби хтось затеплив свічку. Опустивши очі, Шень Цінцю зустрівся поглядом з чужим, але все ж таки таким знайомим обличчям. Перед ним на колінах стояв виснажений хлопчик. Його одягнена в лахміття з грубої тканини фігурка зі зв'язаними за спиною руками являла собою втілення розпачу та безнадійності. На мертвенно-блідому обличчі сяяли очі. Шень Цінцю не міг відірвати очей від цієї дитини. Такого він абсолютно точно не пам'ятав, та все ж риси обличчя смутно нагадували йому те, що він останніми роками бачив у дзеркалі — додай до вигляду хлопчика набутий з роками лиск прославленого заклинача, скинувши з рахунків свіжість юності, й схожість буде повною. Це був Шень Цінцю, та все ж не він. Виходило, що це... Шень Цзю! Шень Цінцю ривком підвівся з підлоги. Озирнувшись, він переконався, що лежить у занедбаній будові. Крізь щілини в старих рамах та дірки в рисовому папері в хатину сочилося яскраве денне світло. Спогади не змусили на себе чекати: вчора, в розпал свята, він блукав, поки не натрапив на порожній будинок, де й вирішив трохи перепочити — тут й наздогнав Ло Бінхе, затягнувши в Царство снів. Пригадавши закінчення сновидіння, Шень Цінцю мимоволі задумався. Нехай оригінальний Шень Цінцю та він сам були зовсім різними людьми, вони все ж таки ділили одне тіло, так що не слід було дивуватися тому, що воно надає певний вплив на свідомість нинішнього володаря. Мабуть, те, що побачив, було дитячими спогадами Шень Цзю. Взагалі-то, з його боку це було схоже на шахрайство: оскільки нинішній Шень Цінцю не відчув всього цього на власній шкурі, спогади не викликали в нього особливих емоцій, тож він легко зруйнував владу ілюзії. І все ж таки черв'ячок неусвідомленого сумніву продовжував схреститися в його мозку. У сні Шень Цзю був пов'язаний отже, цей епізод повинен ставитися до того часу, коли він був у руках роботорговців, проте підлога кімнати вистилала м'який килим, на стінах висіли витончені зразки каліграфії та живопису, та й інші предмети обстановки виглядали дуже цінними. Ця зі смаком обставлена кімната куди більше нагадувала кабінет благородної людини, ніж лігво торговців людьми... Схоже, що в цій родині Шень Цзю аж ніяк не мав такої безмежної любові та довіри, як це стверджувала Цю ХайТан.
Читати
Відгуки
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!