Глава 194. Не смикайся
Вельможі у залі аукціону не наважувалися навіть дихати.
Не лише шляхетні пані й пани, але й члени культу, які носили плащі та гострі капелюхи та охороняли аукціонну залу, були тихі, як курки.
Ряди вбраних в обладунки оточуючих військ були холодними й твердими, мов мовчазні статуї.
Залізні мечі та списи у їхніх руках були достатньо гострими, щоб налякали тварин довкола.
Ці лицарі справді бачили кров. Вони часто проводили змагання з полювання на людей у мисливських угіддях на околицях міста. Кров можна було відчути здалеку. Вони їли сире м’ясо, запиваючи кров’ю, і вони безумовно були потужною смертельною зброєю для контролю вельмож з прихованими намірами.
Кілька років тому група аристократів планувала повстання, але всі вони були кривавим шляхом придушені. Відтоді одне ім’я цієї армії герцога лякає вельмож настільки, що вони змушені тримати хвости поміж ніг, як маленькі тваринки.
Але хто б подумав, що цього разу лицарі з’являться заради прекрасного кота, якого виставили на аукціон?
«Не можна дивитися лише на поверхню. Мабуть, цього разу раптова поява Його Вельмишановності насправді для того, щоб залякати кронпринца?»
«Вважаю, ця гадка має сенс. Дуже імовірно, що так воно і є.»
Вельможі мовчки обмінялися поглядами.
Їхня здогадка не була хибною. Зрештою, мобілізувати армію просто через кота — надто обурливо.
Якщо ж до кота була прив’язана влада, справа ставала зрозумілою. Герцог, мабуть, подумав, що останнім часом кронпринц був надто активним, тому планував скористатися цією нагодою, щоб дати йому гарний урок, щоб королівська родина згадала, хто був справжньою силою за лаштунками.
Це надто жалюгідно. Минулого року герцог вже перехопив його наміри під час аукціону, а цього року зробив те саме, та ще й з армією.
Інші вельможі показали співчутливі погляди.
Кронпринц відчув погляди звідусіль і стиснув свої вовчі кігті, гніваючись дедалі сильніше.
Він терпів, терпів, та раптом зробив крок вперед.
Лицар, який стояв збоку, підсвідомо хотів його зупинити, але його руку жорстоко вдарили батогом.
«Що ти за дешевий покидьок, щоб блокувати шлях королівській родині?»
Побачивши це, лицар-командувач швидко підійшов та вдарив того лицаря мечем, змусивши останнього стати на коліна.
«Вибачте, Ваша Високосте, цей лицар новенький, він не знає етикету. Перепрошую за це.»
Принаймні, він відпустив кронпринца з гачка заради збереження його обличчя. Зрештою, в серці той теж розумів, що інша сторона давала йому шлях для втечі. Якби він справді захотів продовжити це все, то він, як кронпринц, не мав би достатньо сили, щоб впоратися з приватними лицарями герцога.
У будь-якому разі, зовні королівську родину досі поважали. Цього було достатньо, щоб захистити їхню хитку гідність.
Кронпринц не міг гніватися, тому з похмурим обличчям байдуже пирхнув та попрямував до дверей.
Усі тварини спостерігали за його діями.
Кожен крок кронпринца був важким, і було очевидно, що він, ймовірно, у люті, проте мав зберігати ввічливий вираз на обличчі — справді кумедно.
Він підійшов до дверей карети, пильно дивлячись на штору своїми зеленими очима, і промовив слово за словом.
«Доброї ночі, Ваша Вельмишановносте герцог.»
Усі тварини поглянули на карету.
Щойно кожен чітко бачив, що коли лицар підвів кошеня до дверей, особа в кареті одразу ж втягнула його всередину.
Тепер, коли штори були опущені, хто знав, що відбувалося в ній.
Чоловік у кареті тихо засміявся, «Хоч постогни.»
Мага змусили сісти на його коліна. Його руки були скуті перед ним, і крізь порвані частини одягу він міг бачили бліду шкіру, в темряві вкриту туманним холодним світлом.
Він сидів дуже рівно. Навіть коли дехто навмисно підняв свою ногу, він не запанікував, натомість повільно підняв власну та наступив на лацкан чоловіка, щоб не дати собі зісковзнути вниз.
«Забирайся. Хочеш постогнати — сам і стогни.»
На біловолосому юнаку не було взуття. Через залу аукціону він пройшов босоніж, неминуче трохи запилившись. Тепер, коли він зігнув ногу та наступив на груди Диявола, то не лише пом’яв його охайний одяг, але й полегшив йому завдання.
Герцог ліниво підпер голову і, як незвично, не відреагував на поблажливу провокацію Дзон Дзьова. Замість цього він однією рукою обійняв струнку талію юнака, а його палаючий погляд ковзнув вгору по чужому стегну, вкрай агресивно.
Тварини зовні не сміли навіть видихнути, все занурилося у гнітючий спокій.
Їхні очі були прикуті до двері карети в очікуванні відповіді.
Мабуть, ніхто не міг уявити, що сцена всередині карети була такою.
«Що нам робити?»
№1 повільно промовив, «Якщо ти не постогнеш, як вони дізнаються, чим ми зараз займаємося?»
«Ох?»
Запитав Дзон Дзьов у відповідь і нахилив голову. Білі пасма спереду впали, закружлявши на грудях.
Коли Диявол помітив, що нога юнака почала рухатися вниз та ступила у небезпечну зону, він нарешті ворухнувся.
Або, радше, ворухнувся не він, а тінь.
Зараз була темна ніч, серед якої яскраво сяяли місяць та зірки.
Темрява впала з неба, огорнувши землю.
У кареті не було світла, а освітлення залежало від місячного сяйва, яке лилося крізь вікно.
Після того, як покращення його очей було прибране, у Дзон Дзьова більше не було здібності нічного зору, тож все, що він бачив — пітьма.
Рука, яка простягнулася з тіней, схопила його щиколотку, мов попереджуючи.
«Не смикайся.»
Долоня ковзнула вниз, така ж до кісток крижана, охопивши босі пальці ніг юнака.
Пил на підошві ноги заплямував завжди бездоганно чисті білі рукавички Диявола, залишаючи різкі сіро-чорні сліди, які дуже кидалися в очі.
Чоловік на мить завмер, а потім всі аристократи побачили, як лапа пантери розсунула штори карети інкрустованою сапфірами тростиною та кілька разів неквапливо постукала по дверній рамі.
Початкової затримки у відповіді вже було достатньо, щоб кронпринц відчув приниження, а тепер зарозуміле ставлення іншої особи змусило його ледь втримати на обличчі вираз, який він такими зусиллями зберігав, а його кігті до крові розідрали лапи.
«Цей котик надто активний і не встигає за всім одночасно, тому я трохи повільний. Прошу мене вибачити.»
Білошерстий кіт пирхнув і скута кайданами рука схопила краватку в тіні.
З пітьми також з’явилася інша крижана рука, застережливо й багатозначно погладжуючи потилицю і шию Дзон Дзьова, мов гладила справжнього кота.
Дзон Дзьов, якого ущипнули за шию, раптом здригнувся та штовхнув іншого ногою.
Від зовнішнього світу карету відокремлювала штора. Зараз, посеред ночі, було так тихо, що можна було почути, як крапає вода. Тертя одягу та конфронтацію двох осіб в кареті міг почути будь-хто, хто не був глухим.
Особливо, коли залізні кайдани на руках Дзон Дзьова вдарилися об кут. Через обмежену рухливість більшість його дій були скуті, і нарешті він був притиснутий до подушок двома руками, які з’явилися з повітря в тіні.
Вельможі зовні мовчки обмінялися одне з одним двозначними усмішками.
Просто стоячи тут, вони могли почути звуки зсередини. Схоже, це маленьке кошенятко з запальним характером справді дуже сподобалося Його Вельмишановності герцогу.
Поміркувавши, вони згадали, що цей котик був настільки вродливим, що здавався оповитим демонічною чарівністю, тому усі висловили своє розуміння.
У аристократів було багато хобі. Чим могутнішими вони були, тим дивнішими були ці хобі. Деяким тваринам подобалося публічно дресирувати своїх людей.
Лише кронпринц, який стояв на холодному вітрі, зціпив від гніву зуби та швидко опустив голову, боячись, що герцог в кареті помітить його викривлений, потворний вираз обличчя.
Втім, зараз особи в кареті не були у настрої розглядати його.
Диявол застережливо схопив біловолосого юнака за ногу.
«Дякую, Ваша Високосте, що відмовилися від свого кохання. Ніч уже пізня, а весняні ночі* — рідкісні й цінні, тож більше не турбуватиму вас.»
*Тут є натяк на романтичну й приємну атмосферу. Ймовірно, таким чином він також дражнить кронпринца.
Повільно пролунав глибокий голос NPC-герцога, в якому не було жодних емоцій, «Передайте від мене привіт господареві культу. Я приведу цього малюка на карнавал через три дні.»
«Повертаємося в маєток.»
«Як забажаєте, Ваша Вельмишановносте.»
Візник, що стояв перед каретою, негайно відповів, і батіг в його руці безжально опустився.
Ті люди, на яких були лише сідла та віжки, а на їхніх спинах було витатуйоване слово «кінь», розставили ноги та побігли вперед, опустивши голови, стогнучи, поки візник знову і знову шмагав їх батогом.
З такою великою рушійною силою, що тягнула вперед, важка чотириколісна карета теж рушила з місця.
За каретою лицарі у срібних обладунках за наказом лицаря-командувача відсалютували та вклонилися кареті, що відправлялася, а потім повернулися та вишикувалися в акуратні ряди, попрямувавши позаду.
Після того, як карета й армія повністю зникли, зала аукціону якусь мить мовчала, а потім спалахнула гарячою дискусією.
Ця справа дійсно була вибуховою.
Очевидно, що маленьке кошеня першим помітив кронпринц, який зарезервував його та викупив на аукціоні. Він доклав стільки зусиль, то хто ж міг очікувати, що Його Вельмишановність герцог прибуде зі своєю армією, щоб викрасти цю маленьку прекрасну істоту?
«На мою думку, навіть якщо від триденного права на користування відняти сьогоднішній день, прибуток все одно буде.»
Вельможі знову зайняли свої місця, а люди, які стояли навколішки поряд, квапливо підповзли, щоб служити їм підставками для ніг.
«Саме так. Якщо спитаєте мене, цей кіт справді надто красивий, тому Його Вельмишановність герцог просто не зміг себе стримати.»
Шляхетна пані розкрила віяло та дражливо сказала, «Я просто не знаю, наскільки хороші в ліжку ці рідкісні види, спіймані ззовні.»
«Я чув, останнього разу з маєтку герцога витягли кількох представників гарних порід. Кажуть, їхні тіла були вкриті кров’ю та ранами, ані шматка не залишилося цілим.»
Вони двічі цокнули язиками, підняли мізинці, взяли дзеркальця та почали поправляти кучері, щойно зіпсовані переляком.
У віддзеркаленні голови тварин були сповнені невимовною злобою, а їхні очі — темрявою, змішаною з божевіллям та брудом, точнісінько як цей хворий до глибини душі інстанс.
Ця ненависть нагадувала надзвичайно заразну чуму, яка не лише забруднювала цей світ, але й заражала захоплених ззовні чужинців, роблячи усе злим. Достатня, щоб осквернити все навколо.
Навпаки, у кареті ситуація знову драматично змінилася.
Дзон Дзьов виявив що, ймовірно, через те, що недавно його викинуло з інстансу, Диявол не лише не міг з’явитися особисто, але й використовувати маріонеткові нитки. Він міг лише простягнути з тіней дві руки, що водночас виглядало і сумно, і смішно.
А як щодо герцога? Єдина маріонеткова нитка, яку вдалося використати, була міцно прив’язана до голови чорної пантери.
«Смішно?»
Біла рукавичка ущипнула щелепу юнака, яка затремтіла, коли той засміявся.
У вухах Мага раптом пролунав глибокий, низький голос, натякаючи на небезпеку.
«Ще раз засмієшся, і наступної миті я змушу тебе задихатися в стогонах.»
———
Примітка автора:
№1, який не може прийти повноцінно: (Як я це все ненавиджу)
