***
Поки я кілька днів користувалася нагодою валятися у своїй кімнаті, слуги управилися з тушами, які я залишила під наглядом дворецького. Деякі зі шкур після успішного дублення були відправлені дизайнеру, що спеціалізувався в одязі для чоловіків, аби зробити подарунок для Екліса.
Однак, на пошиття одягу йде досить багато часу, тож я мала спочатку дати йому те, що могло бути виготовлене швидше.
Коли дворецький передав мені розкішний футляр, я негайно зібралася виходити з маєтку.
"Якщо я правильно пам'ятаю, його прихильність має бути на 67%."
Я поспішала перевірити прихильність Екліса, що різко зросла, поки мене не було. Я вже завершила всі приготування і була готова вийти, коли помітила, що погода була не дуже гарною.
— Невже Вам справді потрібно виходити гуляти в таку погоду, пані?
Емілі подивилася у вікно та зі стурбованим поглядом подала парасольку. Попри світанок небо було настільки затягнуте темними хмарами, що здавалося, наче вже настав вечір.
Шшшшш—
Я могла чути вітер, що просочувався крізь тріщинки віконної рами.
"Може мені піти наступного разу?"
Дивлячись у вікно разом з Емілі, я трохи завагалася.
Однак я не бачила Екліса майже два тижні після мисливського змагання під приводом того, що його подарунок ще не був готовий.
Якщо над ним за цей час знову знущалися і його прихильність впала……
"Ні! Я дам йому подарунок і швидко повернуся, поки не пішов дощ!"
Я поквапилась взяти парасольку і пішла з кімнати.
— Я скоро повернуся.
Проте, незважаючи на мою швидку ходу, щойно я вийшла на лісову стежку до тренувального поля, почалася злива. Я поспіхом розкрила парасолю і зі стурбованим обличчям глянула на бурхливі хмари.
— Ха…… Виглядає не дуже добре.
Однак я вже пройшла так далеко, було би марно зараз повертати назад. Я вирішила пришвидшитись. Я вже спитала дворецького, коли у лицарів перерва у тренуванні. Вони відпочивали лише вранці, тому, оскільки цей час швидко наближався, я мала поспішати.
Проте коли я прибула на тренувальний майданчик, він був повністю порожній.
— Що…… Куди всі поділися?
Я оглянула відкритий простір і продовжила йти, шукаючи. Я згадала, що тренування закінчилося раніше у день, коли я випадково потрапила на Екліса, що теж сталося у дощовий день.
"Тренування закінчилося раніше через дощ?"
Я повільно йшла по траві на краю тренувального поля, аби не натрапити на лицарів, що могли залишитися назовні. Так я пройшла приблизно півшляху.
Шшшк, хип!
Раптом почувся звук чогось, що розрізало вітер. У кутку поля, в тумані, хтось атакував тренувальне опудало.
"……Екліс?"
Мої очі розширилися, коли я впізнала його. Минулого разу я теж знайшла Екліса, коли він на самоті тренувався під час дощу.
Шшшк, хип—!
Щоразу як його дерев'яний меч розрізав повітря, усюди бризкала солома.
Тріск, шк!
Широкі пучки соломи розрізалися й валилися до землі.
"Він досі такий."
Тепер я знала, що його фехтування зовсім не вважалося майстерним. Аби перейти до наступного ступеня, він мав наповнити меча маною та перерізати опудало рівно, а не розламувати його грубою силою.
Минуло досить багато часу з моменту, коли я востаннє спостерігала за його тренуванням, але Екліс зовсім не досяг жодного прогресу. Яким би талановитим він не був, без учителя його техніка була не кращою за злочинця на вулиці.
Трісккк—
Тоді пролунав гучний звук, і дерев'яний меч, яким володів Екліс, зламався навпіл.
Бах—
Уламок дерев'яного меча відколовся з такою силою, що закопався у землю.
Екліс завмер, його плечі підіймалися та опускалися, коли він ковтав повітря.
З його оголеної верхньої частини тіла здіймалася пара і це, разом із уламками його меча, створювало доволі жахаючу для мене сцену.
Я раптово відчула, як мене переповнює тривога.
"Знаєш що? Я не наближуся до нього, поки він не закінчить тренуватися."
Я хотіла швидко дати йому подарунок і піти, але передумала. Я не збиралась підходити до нього так поспішно цього разу.
Екліс на мить зупинився, а потім вийняв інший дерев'яний меч з ящика, що стояв поруч із ним. Мої очі розширилися, коли я помітила на ящику розмитий малюнок. Це була емблема зброярні, звідки я купила більше шестисот дерев'яних мечів.
"Він, напевно, добре ними користується."
Тривога трохи зникла, поки я дивилася, як він дістає інший дерев'яний меч, ніби нічого не сталося. Я хотіла перевірити його прихильність, але була задалеко. Мені нічого не залишалося, як чекати, поки він не закінчить.
Екліс продовжував бити опудало доволі довго. Я споглядала за ним деякий час, ховаючись за деревами, коли він зламав свій третій меч із голосним тріском.
Трісккк—
Роздратований, він відкинув руків'я і впав у багнюку.
Шшшшшшш—
Холодні краплі обливали його голі груди.
"Він так застудиться……"
Перш ніж полишити безпеку дерев, я обережно оглянула наше оточення. Я не бажала повторити свій минулий досвід, коли він направив свій меч на мене і ледь не зламав мені шию.
Лише пересвідчившись, що там не було негайно видимої небезпеки, я почала йти у його бік. Дощ, певно, заглушив звук моїх кроків, бо Екліс не реагував, навіть коли я стала прямо біля нього.
Шк—
Стоячи біля його голови, я трохи нахилила парасольку вперед.
— Привіт, — тихо покликала його я, і він розплющив очі, блимаючи.
Його довгі вії були важкими через дощові краплі. Я дивилась, як його сіро-бурі райдужки зменшилися, а зіниці розширились.
— ……Майстер? — Екліс кліпнув очима кілька разів, приголомшений.
Він ніби сумнівався, чи я справді тут. Я усміхнулася, побачивши вираз його обличчя.
— Давно не бачились.
[Прихильність 69%]
У цю мить показник блимнув над його головою. На щастя, він не впав, поки мене не було у маєтку — навпаки, навіть підвищився.
Екліс повільно підвівся, і незабаром я дивилася вгору, а не вниз, тому була змушена підняти парасолю.
— Коли Ви…… повернулися?
— Гм. Деякий час тому.
Очі Екліса трохи понурилися. Ніхто, напевно, навіть не збирався повідомити раба, якого впхнули у ряди лицарів, що я повернулася.
Я помітила у його очах невідому мені емоцію, коли він спитав:
— Чому Ви не сказали, що повернулися?
— Ти чекав, коли я повернусь?
— Ви сказали, що принесете мені багато добрих речей.
"Хіба ти не насміхався наді мною, коли я це сказала?"
Я хотіла засміятись над тим, який він зухвалий — він, здавалося, зовсім втратив свій ранній скептицизм.
— Ось, — я простягнула йому розкішний футляр, який несла. — Це тобі. Я трохи запізнилася, бо чекала, коли його дороблять.
Очі Екліса округлилися, як у цуценяти. Він вагався, не беручи футляр негайно.
— Давай, бери, — заохочувала його я.
— Дощ…… — неохоче запротестував він. — Як я смію…… Я не хочу, щоб рука майстра намокла.
— Все добре, — запевнила я, задоволена його реакцією. Я ніжно йому усміхнулась. — Я прийшла сюди, незважаючи на дощ, бо хотіла подивитись, як ти виглядатимеш з цим. Ти цього не хочеш? — промовила я сумним тоном та потрясла футляр, заманюючи.
Екліс ще на мить завагався, перед тим як взяти футляр.
Клік. Незабаром він мокрими руками відкрив його.
— Це……
Я дивилась, як очі Екліса розширилися, розуміючи, що всередині.
— Воно виготовлено із мамонтових бивнів та зубів білого тигра, — пояснила я, усміхаючись, задоволена його реакцією.
Я також замовила, аби між ними додали кілька каменів оніксу високої якості, оскільки було б нудно, якби все було чисто-білим.
Круглі, чорні камені пасували до гострих зубів та бивнів дуже добре. Це було дуже рідкісне намисто, яке не можна було купити ні за які гроші. Я пізніше дізналася від дворецького, чому Каллісто та Вінтер посіли друге та третє місце.
Мамонт та білий тигр, яких вони вполювали, були дуже рідкісними тваринами, яких було важко дістати, і тому — важко побачити, окрім як на таких масштабних заходах як мисливське змагання.
Звичайно, прикраси зроблені з них були дуже цінними, особливо ця, оскільки вона містила і бивні мамонта, і зуби тигра. Навіть Екліс, здавалося, розумів їх цінність, його очі були прикуті до вмісту футляра.
"Він мій білет з цього кошмару, я маю зробити хоча б це для нього."
Я впевнено підвела голову.
— Тобі подобається?
— Майстре…… — сказав Екліс, ледве відриваючи очі від намиста. — Це занадто……
— Мені сказали, що у стародавній Капрії тільки найсильніші воїни могли носити намиста з бивнів, — обірвала я Екліса, оскільки знала, що він скаже.
Я читала про Капрію та її намиста з кісток, але Екліс, вірогідніше, знав про це більше, ніж я. Його батьківщина, Делман, знаходилася на Капрійському континенті, який вже став частиною імперії Інка.
— Вже час позбутися цього ошийника, ти так не думаєш? — впевнено сказала я, оглядаючи шкіряний ошийник із жовтим каменем, який він носив. — Я казала тобі, що займу перше місце.
— ……
— Я королева цього мисливського змагання.
— ……
— Тож тепер все, що я хочу робити, — це купувати хороші речі для свого лицаря.
Екліс знову глянув на намисто. Не маючи можливості побачити його очі, які завжди були єдиним вікном до його емоцій, я почала нервувати. Я не могла сказати, була його реакція позитивною чи негативною.
"Може я дала йому щось занадто цінне?"
Зрештою я збиралася запитати, чи подобався йому мій подарунок, коли він нарешті підвів очі. У ту мить моє серце впало. Я ніколи ще не бачила в його очах такої сильної емоції.
— Майстре, — очі Екліса небезпечно блиснули, як у хижака, коли він підняв намисто з футляру.
Тоді він підняв руку, у якій тримав намисто, до свого рота, притискаючи свої губи до кісток.
У ту саму мить піднялася його прихильність.
[Прихильність 77%]
Переді мною з'явилася біла панель.
<СИСТЕМА> Ви досягли [70% чи більше] з одним із мейл лідів.
<СИСТЕМА> Відтепер дані про прихильність не надаватимуться.
