— Батьку! — підвищив голос Деррік, стиснувши зуби. — Що за дурна причина давати їй видозмінений магією арбалет!
— Вона була доволі засмучена тим, що сталося з місіс Донною, та інцидентом на тренувальному майданчику, — різко перервав репліку Дерріка герцог. — Її раб душив того лицаря, бо той привселюдно образив Пенелопу. Ти це знав?
— Я……
Деррік раптово замовк. Він дізнався про деталі конфлікту вже пізніше. Саме тому пішов до тренувальної зони, почувши від дворецького, що Пенелопа там практикувалася у стрільбі, аби повідомити їй новину, що зухвалого виродка, який насмілився образити принцесу, було звільнено.
Однак його охопила лють, коли він побачив, як вона стріляє з арбалета ледь не в обіймах свого раба, тому не зміг промовити ні слова з того, що збирався сказати.
— ……Перетерпівши такі приниження, вона сказала мені, що краще просидить у своїй кімнаті, аніж братиме участь у мисливському змаганні. Що мені було робити, лаяти її?
— ……
— Тож я дав арбалет, аби підняти їй настрій. Вона ж не може все життя просидіти замкнена у маєтку.
Деррік якусь мить мовчав.
— ……Я звільнив Марка та інших лицарів, пов'язаних з інцидентом, негайно, — нарешті сказав він холодним тоном. — Якби вона сказала Вам чи мені, чи навіть дворецькому, проблему було б легко вирішено.
— ……
— Проте саме Пенелопа завжди робить ситуацію гіршою, ніж вона має бути……
— Дерріку, — окликнув його герцог, не даючи йому договорити. — Не ненавидь її надто.
— ……
— Певною мірою, це я винен у тому, що Пенелопа виросла такою непокірною. Це я, аби задовольнити свою жадібність, привів її до маєтку, але не дбав про неї належним чином.
— ……
— Здається, вона побачила проблему у своїй минулій поведінці, тож стався дбайливо до неї. Все ж вона твоя єдина сестра.
На останніх словах герцога Деррік обурено стиснув кулак.
— Моя єдина сестра це Івонна, — сказав він через зціплені зуби.
Герцог довго дивився на нього та відвернувся, зітхнувши.
— ……Вже час нам відпустити Івонну.
— Батьку, — Деррік різко повернувся до герцога, не в змозі повірити в те, що він щойно почув.
Як він взагалі міг таке казати? Він же біологічний батько Івонни.
— ……Втрата Івонни була неминучою випадковістю, — сказав герцог, продовжуючи. — Ще відтоді ми жодного разу не припиняли пошуки, але не знайшли жодних свідків та не чули нічого. Настав час визнати, що її вже немає на цьому світі.
— Батьку!
— Минуло вже шість років, як Пенелопа стала принцесою, — погляд герцога був сповнений болю, дивлячись на спотворене обличчя свого сина. — Це правда, що я привів її, не спитавши вашої думки, та не обдумав своє рішення прийняти її у сім'ю. Я також обрав не реагувати на те, що ставалося у маєтку.
— ……
— Але як довго ти будеш знущатися над Пенелопою та ненавидіти її, аби відпустити почуття провини за втрату Івонни?
Від цього зауваження блакитні очі Дерріка розширилися. Йому ніколи в голову не приходило знущатися над нею чи ненавидіти, і навіть якби він вирішив їй помститися, то обрав би ігнорувати.
Якщо хтось так і поводився, то це був Рейнольд. Немислимо, що Деррік був таким інфантильним і чіплявся до дівчинки, бо вона зайняла місце його сестри.
— Я…… — стислим голосом відповів Деррік. — Я ніколи не ненавидів Пенелопу і не знущався над нею, батьку.
Єдина причина, чому він її не любив, полягала в її огидній поведінці і жахливих манерах.
Це означало, що останнім часом він не мав багато причин її недолюблювати, оскільки вона почала вести себе як цивілізована людина. Ось чому він не ставився до неї так суворо, як раніше……
Раптом у його голові промайнули непрохані спогади сухого голосу Пенелопи.
[— Ні, лорде Дерріку.]
[— Емілі попросила тебе зробити це?]
[— Я понесу будь-яке покарання, яке Ви мені дасте, лорде Дерріку.]
Дівчина, що завжди називала його "братом", в якийсь момент стала називати його "лордом". Хоч перед іншими вона поводилась так само, як раніше, вона дуже чітко давала йому зрозуміти різницю, коли вони були на самоті.
Він здригався від огиди, чуючи, як вона ласкаво називала його "братом"……
[— Відтепер я житиму своє життя настільки тихо, що ти навіть не звернеш уваги.]
Проте тепер вона холодно кривила лице та завмирала, коли бачила його, та тримала відстань. Деррік був шокований усвідомленням.
— Натомість це вона мене нена……
Але в мить, коли він відкрив рота.
Вжух!
— Батьку!
Стулка намету різко відкрилася. Всередину вбіг Рейнольд.
— Рейнольде.
— Хтось запевняє, що бачив Пенелопу, — стрімко випалив Рейнольд, ковтаючи повітря.
— Що? Хто!?
— Барон Тулітт.
— Барон Тулітт? Він……
— Наречений леді Глорії Келлін, — швидко сказав Деррік герцогу, що ніяк не міг згадати, хто це.
Барон був настільки незначним, що герцог не впізнав його ім'я одразу. Той був далеким родичем маркіза Еллен, і йому вдалося здобути від імператриці титул завдяки лестощам.
Однак, на подив всього вищого суспільства, на початку цього року було раптово оголошено про заручини між домами барона та графа. Швидко поширювалися чутки, що доми Еллен та Келлін, які мають лише доньок, використали далекого родича, аби примусити союз. Оскільки обидві родини підтримували другого принца, це припущення було ймовірне.
— Тож? Де цей барон Тулітт бачив Пенелопу? — наполегливо запитав герцог.
Рейнольд на мить завагався з дивним виразом обличчя, але відповів.
— Його марить з моменту, як Пенелопа влучила в нього з арбалету у лісі.
— Щ-що?!
— Він пускає слину, як дурень, з моменту як його знайшли, і все питає про богиню полювання з темно-рожевим волоссям.
Герцог роззявив рота не в змозі промовити й слова. Проте це було не все.
— Крім того, він не єдиний дворянин, що прокинувся у лісі та вів себе як божевільний. Їх багато.
Сталося те, про що хвилювався Деррік.
***
Вшшшшшшш.
Легкий вітерець пройшовся печерою, через що я раптово відчула холод та негайно прокинулася.
Судячи зі світла, що заповнювало печеру, тільки почало світати. Багаття, яке палало всю ніч, уже згасло, а з решти вугілля здіймався напівпрозорий дим. Крім того, я могла бачити сплячого Каллісто, що притулився до стіни.
"Я маю одягнутися, поки він не прокинувся."
Я все ще була гола під мантією, тож відчувала на шкірі м'який прохолодний вітерець. Я підвелася зі свого місця, намагаючись не видавати жодного звуку. На щастя, одяг, розвішаний біля багаття, висох.
Я швидко натягувала на себе речі, намагаючись встигнути, перш ніж прокинеться принц.
Вшшшшш.
Прохолодний вітер знов пройшовся печерою. Моє волосся грізно захиталося. Застібаючи жакет, я завагалася, нарешті зрозумівши, що мене турбувало.
"Вітер……"
Він йшов не ззовні, а зсередини печери. Я примружилась, вглядаючись у темряву, і затамувала подих. Тоді.
Вшшшшшшшшшшшшшшш.
Сильний порив вітру ледве не зніс мене. Мені не здавалося. Прохолодний вітер дув саме зсередини печери.
"Може з протилежного боку печери є інший вхід?"
Якщо я могла відчувати вітер, що дме з того боку, аж звідси, це означало, що печера була сама по собі невелика і скоріш за все складалася з прямого тунелю. Проте перед собою я бачила лише цілковиту темряву.
І це натякало, що печера не може бути настільки неглибокою.
Вшшш.
З іншого боку печери знову подуло, несучи із собою примарний голос вітру. Я швидко попрямувала до кронпринца.
— Ваша Високосте, прокиньтеся.
Він, однак, глибоко спав і навіть не поворухнувся. Я не хотіла торкатися його голої шкіри, але в мене не було вибору — і я потрясла його за плече.
— Ваша Високосте.
Проте Каллісто не розплющував очей. Раптом я відчула, що його шкіра під моїми пальцями була крижаною.
"Це тому, що він віддав свою мантію мені і спав без ковдри всю ніч?"
Крім того, минулої ночі принц, можливо з розуміння до мене, все ще був одягнений у мокрі штани.
— Ваша Високосте? Ваша Високосте?
Я потрясла його ще кілька разів, але він не прокидався. Раптом я налякалась, згадавши, що він також був поранений — кинджалом і мечем.
"Н-не кажіть мені, що він мертвий?"
Я притулилась вухом до його грудей. На щастя, його серце билося рівномірно, тож він був живий.
Віднявши голову, я дала кронпринцу легкого ляпаса у спробі розбудити його.
"Я не можу нічого вдіяти, по-іншому він не прокидається."
Плеск—
Я хльоснула його сильніше.
— Ваша Високосте, розплющте очі!
Плеск! Плеск, плеск!
Кожен мій новий дотик ставав все сильнішим і сильнішим. Звісно я не була вмотивована нічим, окрім бажання його розбудити. Я справді нічого не могла вдіяти. Оскільки мої легкі удари не працювали……
— Ваша Високосте, Ваша Високосте!
Плеск! Плеск!
Плеск—!
Нарешті я ляснула його так сильно, що печерою пішло відлуння.
— Ммм…… — простогнав кронпринц, спохмурнівши. Його повіки здригнулися, і незабаром він моргнув, розкривши червоні очі.
— Ваша Високосте, Ви в порядку? Вам погано? — запитала я стурбовано, квапливо ховаючи підняту руку, якою вже готувалась вдарити його ще раз.
— ……Принцесо.
— Так, Ваша Високосте?
— Чи не ти щойно…… дала мені ляпаса?
— Що? Це неможливо! Як я смію таке робити, — я похитала головою, широко розплющивши очі. Мій погляд був приклеєний до його червоної, як вишня, щоки.
— Дивно. Я був доволі впевнений, що хтось ляснув мене по щоці.
— Вам, певно, наснилося. Будь ласка, вставайте.
Я підскочила, перш ніж він помітив, що я робила, і принесла йому його одяг та броню. Можливо мені було трохи соромно за свої дії.
— Не час обговорювати сни, Ваша Високосте. Зсередини печери дме вітер.
— ……Вітер?
— Так. Я не думаю, що ця печера така мала, але……
Вшшшшшшшшш.
У цю мить, ніби на підтримку моїх слів, зсередини подув ще один прохолодний порив вітру. Кронпринц, який вдягався у речі, що я йому дала, завагався і витріщився у глибину печери.
— Зачекай……
Його обличчя напружилося.
— Щ-що не так?
— Я відчуваю чиюсь ману, — його серйозні очі зустрілися з моїми. — Здається, у цій печері є хтось ще.
