Я кліпнула очима від подиву.
— Тут є…… хтось ще?
Я більше здивувалася тому, що кронпринц знав, що тут хтось є, ніж тому, що ми були тут не одні.
"Це доволі моторошно……"
На відміну від Каллісто, чиї очі блищали тривогою, я особливо не хвилювалася. Якщо це був небезпечний епізод, запланований грою, то переді мною вже б з'явилася чортова системна панель.
Мені також було байдуже, якщо це справді була раптова подія, що не мала жодного відношення до історії, оскільки незламний кронпринц безумовно пошматує всіх нападників.
— Мені потрібно перевірити.
Кронпринц, знову накинувши на плечі свою мантію та взявши із собою меч, піднявся зі свого місця. У той момент.
— Уґх……
Коротко простогнавши, він похитнувся.
— В-Ваша Високосте!
Цього разу я була справді здивована та підхопила кронпринца за руку, намагаючись утримати. Він зовсім не виглядав добре.
— Ваша Високосте, Вам все ж таки зле? Будь ласка, сядьте назад.
— Я в порядку. У мене просто трохи запаморочилася голова.
— Може Ваші рани заражені? Ви такі бліді.
На мої стурбовані слова принц раптом розреготався.
— Чому ти питаєш? Судячи по тому, як захоплено ти била мене по щоці, я був впевнений, що ти будеш рада бачити, як я помру.
— Ви…… Ви знали?
— Якби ми були коло палацу, тебе б утягли до підземної в'язниці за напад на імперську родину.
— Н-напад на імперську родину? Це абсурд! — рішуче заперечила я. — Мені треба було розбудити Вашу Високість, тож я не мала вибору……
Вшшшшшшшшшшш.
Холодний вітер, що знов заволав з глибин печери, перервав мою жахливу спробу виправдатися. Я замовкла.
Каллісто оглянув темряву гострими очима і рвонув уперед, щойно вітер затих.
Підійшовши до згаслого багаття, він дістав кремінь і знову розпалив вогонь. Потім він узяв найдовший і найтовстіший шматок деревини, який приніс вчорашньої ночі, та запалив його. Незабаром з'явився імпровізований смолоскип.
— Щ-що Ви робите?
— Залишайся тут. Я скоро повернуся.
— Ва-Ваша Високосте!
Я квапливо схопила кронпринца за мантію, перш ніж він встиг зникнути у темній печері.
— Чи…… справді потрібно перевіряти це зараз?
Кронпринц припідняв одну брову.
— Що ти маєш на увазі?
— Це може бути небезпечно. Нам краще спочатку піти з лісу, а потім викликати охорону—
У цю мить у темряві позаду кронпринца з'явилася яскрава квадратна панель.
<СИСТЕМА> Прихований Квест!
Дослідити [Підозрілу Печеру]? (Винагорода: щось невідоме.)
[Прийняти/Відхилити]
Я тупо дивилася на сповіщення. Я зрозуміла, що накаркала його своїми попередніми думками про те, що я не мала хвилюватися, поки не з'явиться системне вікно. Моторошно було споглядати, як вчасно з'явилося це повідомлення.
— А якщо той, хто там є, зникне раніше, ніж ми повернемось? — запитав у відповідь кронпринц, озираючись на мене, очевидно знайшовши дивним те, що я різко замовкла. — Ніхто в імперському палаці не може використовувати магію, крім чарівників під обітницею. Тих, хто не послухається, страчують на місці.
— ……
— Я не відчуваю багато мани, тож там вірогідніше лише одна людина. Я швидко її вб'ю та повернуся.
Срррр—
Він витягнув меч, готуючись кинутися у темряву. Я навіть не мала часу все обдумати.
— Т-тоді я йду з Вами!
Готова розплакатись, я натиснула [Прийняти]. Я відчайдушно хотіла натиснути [Відхилити], але не мала вибору. Хтозна, якщо я дам йому піти одному і трапиться щось погане, чи впаде через це прихильність?
Крім того, всі нагороди за виконані мною приховані квести були доволі корисними.
— У тебе хіба не закінчилися кульки, принцесо? — сардонічно прокоментував кронпринц, дивлячись, як я підіймала з землі арбалет.
Він ніби натякав, що без арбалета я безпомічна.
— Двоє краще, ніж один, хіба ні?
— На мою думку, ти будеш лише тягарем.
— Не хвилюйтеся. Тепер я не можу ні в кого вистрілити, тож, побачивши іншого найманця, я просто втечу.
— Ха! Твоя зухвалість ніколи не перестає мене дивувати. Хіба Екарти не вчать своїх дітей належному поводженню із членами імперської родини? — вимовив кронпринц, цокнувши язиком, наче дивився на непокірну дитину.
"Ти першим почав!"
Роздратовано подумала я. Коли я випрямилася, піднявши арбалет……
— ……
Щось блискуче раптом привернуло мою увагу. Поряд із місцем, де лежав арбалет, знаходився кривавий кинджал і короткий меч.
— Хвилиночку……
Я відразу помітила, що це була зброя, яка вчора поранила кронпринца. Однак, іронічно, у тьмяному світлі відблискувало не гостре лезо кинджала, а грубе руків'я меча.
"Але чому……"
Наблизившись до нього, я помітила, як меч заблищав у світлі багаття ще більше, ніби заохочуючи взяти себе. Я схопила його, спантеличена. Тоді.
<СИСТЕМА> Ви отримали [Гравійований Меч].
Я була приголомшена раптовим сповіщенням системи.
"……Тож це Тавро Найманого Вбивці?"
Поки я з підозрою дивилася на меч……
— Скільки ти збираєшся там сидіти? Якщо не хочеш йти, скажи, — роздратовано покликав мене кронпринц.
— Я-я йду!
"Тобі треба навчитись терпінню."
Взявши ще й кинджал, я поспішила до кронпринца.
— Навіщо ти береш їх із собою?
— Я не можу користуватися арбалетом, тож візьму їх для самозахисту.
— Ти ще й мечем володієш? — здивовано спитав кронпринц.
Звісно я не володіла, але не сказала йому цього.
— Пішли.
Отже я пішла досліджувати [Підозрілу Печеру] з кронпринцом.
Чим глибше ми заходили, тим печера ставала вужчою і звивистішою. Повітря було вологим від води, що капала зверху.
Вшшшшшшшшшшшшшш.
Крижаний вітер знов просвистів тунелем — і факел Каллісто несамовито замерехтів.
"Там точно щось є."
Я змусила себе й далі йти вперед, хоча через моторошні звуки вітру моє волосся ставало дибки. Кожного разу кидаючи тривожні погляди на потилицю кронпринца, я все більше і більше шкодувала, що прийняла квест.
"Будь ласка, нехай все буде добре……"
Мене насправді більше лякало побачити, як падає його прихильність, аніж моторошний вітер.
Ми доволі довго йшли звивистим тунелем, коли раптово кронпринц, що йшов попереду, зупинився.
— Принцесо, подивись туди.
Коли я примружила очі, вдивляючись туди, куди він вказував, то побачила здалеку слабке світло.
— Це, напевно, джерело. Я відчуваю, як мана сильнішає.
Вушшшшшшшшшшшшшшшшшшшш.
У цей момент подув набагато сильніший вітер, ніж раніше. Смолоскип нарешті згас — і ми занурилися у темряву.
Коли вітер стих, зникло навіть світло, що лилося здалеку. Я не розуміла чому.
— Пішли! Швидко! — вигукнула я, бажаючи виконати квест якнайшвидше.
Я хотіла побігти вперед, але печера була такою вузькою, що ми мали йти один за одним і я не мала можливості обійти Каллісто.
— Гей, принцесо, я не розумію…… — спантеличено почав кронпринц, якого я підштовхнула, аби він йшов далі. — Ти точно благородна леді?
— Що Ви маєте на увазі?
— Більшість леді у такій ситуації закричали б та кинулися у обійми чоловіка……
Зрозумівши, на що він натякає, я пирхнула.
"Тільки у твоїх мріях."
— На жаль, Ваша Високосте, тунель надто вузький для такого. Я не забуду кинутися у Ваші обійми наступного разу, коли ми будемо на ширшій стежці.
— Я з нетерпінням цього чекатиму, — глузливо сміючись, відповів кронпринц.
"Ага, чекай."
Щойно ми виберемося з лісу, я впевнюся, аби ми ніколи не були наодинці.
Я йшла за кронпринцом, і нарешті ми змогли дістатися до джерела світла. Це була щілина в камені, вужча за сам тунель.
— Краї гострі, тому будь обережна, не поріжся, — сказав мені кронпринц, протиснувшись через щілину з деяким зусиллям.
Оскільки я була менша за нього, мені вдалося пройти через щілину набагато легше.
Коли я дісталася іншого боку, я подивилася на кронпринца, що стояв внизу.
"Мені що, стрибати?"
Розгублено подумала я, коли принц простягнув до мене руку.
— Тримайся.
Якусь мить я дивилася на нього здивовано, але незабаром взяла його за руку. Він підтримував мою вагу, тому з його допомогою я легко спустилася вниз.
Так.
Нас ледь не зніс найпотужніший досі порив вітру, коли перед нами раптово спалахнуло яскраве блакитне світло.
— Угх!
Я рефлекторно заплющила очі, і моє зібране у хвіст волосся розлетілося на вітрі, наче могло розпастись у будь-яку секунду.
Вух!
Однак порив вітру швидко вщух, і я розплющила очі, що вже почали сльозитися. Блакитне світло зникло.
Кронпринц кинувся вперед, не сказавши ні слова, і я пішла за ним, озираючись. Це була досить простора місцевість — разючий контраст з тунелем, яким ми недавно йшли.
Проте замість печери це була наче рукотворна кімната з круглою пласкою платформою у центрі.
Її ніби викарбували з однієї величезної кам'яної плити, що була вище за людський зріст. Саме тому я не могла бачити, що було за нею.
Кронпринц ступав по нерівним камінцям і швидко виліз нагору. Зробивши те саме, я нарешті досягла вершини і вирячила очі, побачивши знахідку.
— Хвилинку……
Дивно, але в центрі плоскої поверхні рівно стояв скелет без нижньої частини тіла. Обидві його руки були підняті вгору, ніби тріумфуючи, в кожній з них — великий загадковий сувій.
Навколо скелету різко замерехтіло блакитне світло, повернувшись до життя, тоді як інший порив вітру відштовхнув нас назад.
Хьяк—!
