"Га……"
Шокована, що прихильність якось піднялась на цілих три відсотки, я витріщалася то на нього, то на показник над його головою.
Його червоні очі, що дивилися на мене одночасно з мертвенним поглядом ведмедя, були повні веселощів. Каллісто був схожий на демона, який щойно вийшов з пекла.
— Вам…… смішно?
— Так. Я ніколи не очікував, що божевільна собака Екартів злякано тікатиме від мене. Мене це дуже тішить.
— Ха. Як можна так гратися з тушею мертвої тварини?
— Не думаю, що це має казати дівчина, що намагалась застрелити його з арбалета в першу чергу.
"Козел."
Тоді, коли мої стиснуті кулаки затремтіли від напруги і я зиркала на нього, мені на чоло впала холодна крапля води.
— Га?
Трррррр—
Я почула гуркотіння грому, і все навколо нас раптово затьмарилось. Поки я сперечалася з кронпринцом, небо загрозливо потемніло. Дощові хмари тепер закривали сонце.
— Злива, — пробурмотів кронпринц.
Невдовзі його зловісний прогноз збувся.
Кап, кап.
Незабаром краплі почали падати все швидше і швидше.
— Ваша Високосте, ще раз дякую, що врятували мене. До побачення.
Я поквапилась попрощатися з кронпринцом. Треба було вибиратися з лісу, поки не пішов ще сильніший дощ. Я не хотіла і секундою більше залишатися у цих довбаних мисливських угіддях.
Вже коли я поверталася, аби піти, він широкими кроками підійшов до мене, все ще тримаючи у руці голову ведмедя.
— Куди ти йдеш?
— З лісу.
— Але скоро дощ піде сильніше.
— Тож я мушу піти саме зараз, — непривітно відповіла я.
Він схилив голову набік і кутики його рота припіднялися у хитрій посмішці.
— Принцеса, мабуть, уже забула, що знаходиться посеред глухого лісу, повного хижаків.
— ……
Я намагалась ігнорувати його і просто йти своїм шляхом.
"Якщо у розробників є щось схоже на совість, вони не зроблять більш ніж один божевільний квест на полювання."
Я хоча б сподівалась на це. Проте в цю мить згадала.
[Винагорода: [Шкура Велетенського Ведмедя], [Жовчний Міхур Велетенського Ведмедя], прихильність [???] +5%, слава +50.]
"Секундочку, прихильність [???]?"
Я зупинилася. Якщо подумати, я зустрілася з кронпринцом, але його імені не було вказано у рядку з винагородою. Тому я не очікувала, що він мене врятує.
"Тоді…… більше цих несподіваних квестів чекатиме на мене, поки я не виберуся з лісу. І якщо мейл лід не вказаний у винагороді, я можу натрапити на іншого. Чорт його за……"
Думка, що мені доведеться зустрітися з кількома мейл лідами була більш неприємною, ніж раптові події з обмеженням у часі, які змушували мене вбити ведмедя.
Я здригнулася лише від однієї думки про це і зупинилася.
Тоді я квапливо дістала із кишені мішечок, у якому були зайві кульки, зняла арбалет з плеча та почала вкладати їх одна за одною.
Дррт, клік. Клік, клік……
— Що ти робиш? — запитав кронпринц, підійшовши ближче.
Я утрималася, аби не сказати йому йти своєю дорогою.
— Як бачить Ваша Високість, я заряджаю арбалет.
— Нащо?
— Хтозна? Як Ви сказали, я можу натрапити на іншого звіра.
— Ха, — кронпринц недовірливо розреготався. — Ти не можеш вбити великих тварин такою зброєю, принцесо. Хіба ти щойно це не зрозуміла?
— Дякую за Вашу турботу, але я можу подбати про себе, Ваша Високосте, — я відповіла безтурботно, бо не мала наміру йти з ним.
Я просто виконуватиму всі квести, які отримаю. Звірі навколо напевно теж хотіли втекти подалі від дощу, тож я сподівалася, що не буду вимушена користуватися арбалетом взагалі.
— Після того, як тобі вчора пощастило перемогти монстрів, ти, здається, стала надмірно впевненою, — кронпринц, що не мав ніякої гадки про те, що я думаю, здавалося, вважав, наче я дію необачно. — Цей арбалет працює лише на людях та малих тваринах. І він точно не летальний.
— ……
— Здається, я ще побачу, як тебе заживо з'їсть ведмідь. Я маю слідувати за принцесою, аби мені пощастило на таке видовище.
Його злі слова разом із широкою посмішкою змусили мене насупитись. Раптом я шоковано зрозуміла, що він звідкілясь знав, як саме працює мій арбалет.
— Як…… Ви дізналися?
— Дізнався що?
— Що мій арбалет не для вбивств.
— Мана недостатньо сильна. Це, певно, єдина причина, чому арбалет дозволили провезти до палацу.
Я витріщилася на нього.
Шаааааааа—
І як по сигналу, почався дощ.
"Ха……"
Я у відчаї подивилася на небо.
"Чому мені сьогодні так не щастить……"
Хоч якась надія вибратися з лісу до того, як піде сильний дощ, повністю зникла.
Дивлячись у темне небо, мені знову захотілося плакати. Я ненавиділа потрапляти під дощ. Невпевнена, що мені робити, я стояла під відкритим небом, даючи дощу промочити мій одяг.
Шшшурх—
Щось важке впало на мою голову.
— Тримай та йди зі мною.
Раптом я відчула на своєму зап'ясті теплу долоню. Кронпринц, що нарешті скоротив дистанцію між нами, обережно взяв мене за руку.
— Еее…… — невпевнено пробурмотіла я.
Кронпринц повів мене до свого коня, що розумно уникав дощу під пишним деревом.
Принц повісив голову ведмедя на сідло і граціозно застрибнув на коня. Потім він простягнув до мене свою руку.
— Залазь.
З пасм мокрого золотого волосся капала вода. Знявши свою червону мантію, тепер він повністю промок.
— Якщо підеш пішки, помреш від холоду швидше, ніж від будь-якого звіра.
— ……
— Ця мантія водонепроникна та утеплена. Вдягай її та пішли разом.
Я тупо дивилася на його велику руку, простягнуту до мене, а потім на червону мантію, яку він грубо на мене накинув.
Я почувалася дивно. Я не очікувала, що виїжджатиму з лісу разом з кронпринцом.
— Ви впевнені…… що можете дати мені її? Що щодо Вашої Високості?
— Миша хвилюється за кота? Якщо тобі не подобається, завжди можеш піти пішки разом зі своїм чортовим арбалетом, — сказав він грубо, відвертаючись.
"А ти ніколи не питаєш двічі, га?"
Я подумала саркастично. Тим не менш, я квапливо повісила арбалет на плече і укуталася в мантію, яку накинув на мене кронпринц.
Хоч я й знала, що він набагато вищий за мене, його мантія відчувалася такою великою, наче могла бути простирадлом. Тому, якщо б я не замоталася у неї якомога більше, вона могла зачепитися за щось, поки ми їхали верхи.
— ……Дякую, — пробурмотіла я, притримуючи мантію коло шиї.
Піднявши голову, я побачила, що кронпринц все ще простягав мені свою руку.
Саме тоді, коли я тягнулася на зустріч, я почула……
Фффіть—
Щось пролетіло через ліс на величезній швидкості, розрізаючи повітря.
Так!
І безпомилково потрапило у серце кронпринца.
— Хіііііііііііііііііііііііііі!
Здивований раптовою атакою, кінь заіржав та затупотів копитами. Рука, що була простягнута до мене, відсмикнулася у сторону.
— Ваша…… Високосте?
Кронпринц впав з коня, наче у сповільненій зйомці, і я могла лише дивитися широко розкритими очима.
— Ва-Ваша Високосте!
Коли принц впав на землю, я несамовито побігла до нього. Я навіть не була впевнена, що відбувається, але його обличчя було мертвенно бліде, а очі — заплющені.
Наче принц збирався померти. Моє серце впало у п'яти, і страх, який я відчула, був більший за той, ніж коли я натрапила на ведмедя.
— Ваша Високосте! Ваша Високосте, розплющте очі!
Я відчайдушно трясла кронпринца, але він не рухався. Велика стріла встромилася у ліву сторону його грудей.
"Мені страшно. Мені страшно. Це просто гра, так? Тоді чому це відбувається?"
Я починала плакати. Я вперше бачила щось настільки жорстоке.
— Ваша Високосте! Б-будь ласка, прокиньтеся……!
— Ти така голосна……
На щастя, його повіки здригнулися, показуючи виразні багряні очі.
— Не галасуй. Я ще не вмер.
— В-Ваша Високосте! — вигукнула я, відчувши справжнє полегшення.
Мені пізно спало на думку, що гра не могла просто так вбити когось з мейл лідів.
Проте вид того, як у Каллісто влучає стріла, шокував мене настільки, що я не могла думати. Хоч я й не збиралася обирати його, я все одно не хотіла, аби хтось помирав на моїх очах.
Кронпринц ледь помітно усміхнувся мені, побачивши сльози на моїх щоках.
— Твій подарунок, здається, став у нагоді.
Він легко витягнув стрілу з грудей і простягнув мені.
— Зачекайте, це……
Стріла потрапила у маленький золотий медальйон. Це було не що інше, як амулет, який він забрав у мене.
