Навіть маючи можливість наступити на нижчих за мене, я не могла впоратись із Рейнольдом, що очолював знущання. Тому я більше нічого не говорила про рішення.
Я так само кожен день ходила по тонкому льоду серед їхніх знущань і презирства.
— ……У нас з тобою мерзенне життя.
Раптом я засміялася. Як я могла обрати останнього за пріоритетом у списку мейл ліда, навіть якби він був підходящим вибором?
Добряче поміркувавши, я сама обрала цю ситуацію. Я знала, що легше завоювати прихильність того, хто нічого не має, ніж того, хто має все.
— Давай. Бери.
Для мене було неможливим робити несподіваний подарунок із милим обличчям, ніби дівчина на звичайній складності.
Я послабила свою хватку на намисті й простягнула йому.
— Це……
— Він схожий на іграшку, але це меч. Тримайся за руків'я і спробуй.
Екліс спантеличено подивився на намисто, яке бачив вперше. Я не могла повірити, що це все ж таки меч.
— Хутчіш.
На моє спонукання він неохоче підняв меч великим і вказівним пальцями. У той момент.
Його рука засяяла яскравим світлом — і раптово Екліс вже тримав довгий меч.
— Ах.
Екліс своїми великими очима дивився на зброю, що з'явилась нізвідки.
На відміну від інших мечів, цей виглядав міцним, без жодного коштовного каменя чи прикрас, проте світло, що текло крізь лезо, було незвичайним.
"Я думала, що зможу отримати десятикратне відшкодування, якщо мене обдурять, але воно спрацювало?"
Чи це через те, що він мейл лід, або ж через щось інше, проте Екліс, одягнений у новий тренувальний костюм і стоячи з великим залізним мечем в одній руці, виглядав досить стильно. Ніхто не міг би уявити, що він невільник.
Я відчувала, як натовп навколо нас час від часу позирав на нього.
— Ось чому…… — запитав Екліс, дивлячись на меч у своїй руці. Голос його звучав якось забито.
Я відкрила рота, дивлячись на магічний меч.
— В імперії Інка для переможеного раба нерозумно носити меч.
— ……
— Але якщо ти не передумаєш мати мене за майстра, то єдиний лицар, якого я збираюся тримати поруч……
— ……
— Це ти.
Зіниці Екліса розширилися ще більше, ніж коли він побачив, як намисто перетворилося на меч.
— Що ти робитимеш?
Спочатку я не збиралася давати йому меч і погрожувати таким чином. Я мала намір зворушливо продекламувати: "Ким би ти не був, для мене ти завжди будеш лицарем", як це зробила головна героїня звичайної складності.
"Ха-ха. Звучить настільки зворушливо, аж плачу."
Відтоді, як я заговорила про знущання, я ковтала сльози в бурхливій атмосфері, кульмінацією якої стали погрози.
— Обирай, чи ти візьмеш меч, який я тобі даю, чи залишишся в рабстві.
— ……
Екліс лише глянув на мене, але відповіді не було. Я склала руки на півдорозі. Якщо він не візьме його, я збиралася забрати меч назад і подарувати герцогу або Дерріку.
Це було тоді. Раптом меч у руці Екліса піднявся високо. І……
Кваджік—!
Меч був встромлений у дерев'яну дощату підлогу.
— Що, що ти……
У той момент, коли я заїкнулася від його раптових дій, він повільно встав на коліна переді мною. Грубо схопивши мою руку, яка лежала навмання, він міцно стиснув її в своїй.
— Як Ваш єдиний меч, я клянусь у вічній покорі та вірності.
Екліс повільно вклонився, бурмочучи слова. Сухі губи торкнулися тильної сторони моєї долоні. Дотик не відчувався ні холодним, ні гарячим.
Але щось відрізнялось. У грі……
[— Як Ваш єдиний меч, я клянусь у вічній покорі та любові.]
Чому він сказав "вірності"? На звичайній складності клятва Екліса перед головною героїнею була помітно іншою. Мене охопила тривога. Але—
[Прихильність 40%]
Стрімке зростання прихильності відразу ж угамувало мою невідому тривогу.
"Ситуація просто інша."
Підбадьорившись, я подивилася на Екліса, що цілував тильну сторону моєї долоні. Я бачила акуратну верхівку сивого волосся.
— ……Не зраджуй мене, Еклісе, — вперше пробурмотіла йому свої щирі слова я. — Зрада……
Означатиме лише смерть.
***
Усе куплене у зброяра наступного дня було доставлено до герцогства. Працівники, побачивши ящики, горами нагромаджені перед воротами, роззявили роти і зітхнули.
— Леді Пенелопо! Що це все?
Переляканий дворецький поспішив до кімнати, щойно я встала і вмилася.
— Що?
— Ви сказали, що підете на довгу прогулянку містом, але……
Дворецький не зміг відповісти на моє запитання.
— Нащо Ви накупили стільки зброї? Зокрема, тут понад шістдесят ящиків, повних дерев'яних мечів.
— Ну, мені здалося, їх недостатньо.
Я знизала плечима, згадуючи, що сталося вчора.
Дворецький на якусь мить замовк. Він подивився на мене так, ніби бачив незрілу дитину, зітхнув, а потім знову відкрив рота.
— ……Ви чудова, що хвилюєтеся про лицарів, леді.
— ……
— Його Милість не шкодує грошей на лицарів. А також на дерев'яні мечі. Їх ще багато, тому Вам не потрібно купувати нові.
"Це хто про кого піклується?"
Слухаючи його, я схилила голову. Тим часом дворецький додав із жалем.
— Минуло багато часу з тих пір, як Ви були у місті, і Вам слід було купити більше коштовностей. Або сукню чи щось таке……
— Дворецький, щось повинно бути не так, — виправила його здогадку я, нахмурившись. — Їх купували не для лицарів сім'ї.
— Що? Тоді……
— Це подарунок моєму охоронцю.
— Т-тоді всі ці речі…… — затинаючись, продовжив він, намагаючись зрозуміти, чи справді я зробила щось настільки немислиме.
— Мабуть, дворецький чув про вчорашнє.
Обличчя дворецького, повне зніяковілості через мої слова, раптом спохмурніло.
"Ти думав, я купила людям, які мене лають, зброю, у надії що вони будуть ставитись до мене краще?"
Я внутрішньо пирхнула від його реакції. Я замовила це все з задумом, аби до Екліса більше не чіплялися щодо тренувального обладнання.
— Я купила все це для Екліса, тому що в нього, здається, не вистачало предметів для тренувань. А що? Немає місця, де це все покласти?
— Ні, ні.
Дворецький квапливо похитав головою. Було б смішно, якби в герцогстві, де стільки простору, не було вільного місця для збереження цих речей.
Звісно, дворецького це анітрохи б не збентежило, проте я навмисне відповіла, спотворивши його питання. Я хотіла, аби мене більше не розпитували.
Незабаром дворецький повільно кивнув і погодився зі мною.
— Я впевнений, що у леді був свій задум.
"Несподівано. Я вже подумала, ніби ти збираєшся скаржитися ще."
Я кілька разів нагадувала йому про своє місце, але ставлення до Пенелопи як до нетямущої не змінилося.
Я відкрила рота, кинувши на нього зацікавлений погляд, бо лише два дні тому він явно вибачався.
— Я достатньо вправна, аби піклуватися про нього, тому в мене немає зайнятого дворецького, якому потрібно буде звертати на нього увагу.
— Тоді……
— Просто споглядай, як і до цього. Якщо трапиться щось подібне до вчорашнього, ти повідомиш мені про це.
— Добре, тоді я розташую подарунки, що Ви купили, на складі, до якого матиме доступ тільки Ваш охоронець.
— Дякую.
Я коротко усміхнулася на його ввічливу відповідь. Було приємно, коли мене вперше за довгий час почали сприймати серйозно у цьому домі.
Згодом після того, як дворецький пішов, зі сніданком зайшла Емілі.
— Пані, я чула, що речі, які доставили зранку, були подарунком Вашому охоронцю.
Вона несамовито базікала, розставляючи на столі посуд.
— Швидко поширилися чутки……
— Ви мали взяти мене із собою……
Емілі мала досить сумний вигляд.
Покоївка, призначена до леді — нерозлучна з нею. Оскільки довіра її господині веде до її авторитету слуги, я розуміла її бурчання, бо вона нещодавно вирішила стати моєю правою рукою.
— Візьми це.
Я простягнула їй те, що вийняла заздалегідь.
— Ах, це……
Це був один з амулетів, куплених у зброяра. Емілі, не сприйнявши це легко, просто дивилася на мою руку своїми великими очима.
— Що ти робиш, бери вже.
— Що…… Що це, пані?
— Це твій подарунок.
— Подарунок……?
— Він захищає від невідомих небезпек.
Амулет для Емілі не був таким цінним, оскільки заклинання видіння було дуже всеосяжним і розпливчастим. Але це універсальний подарунок для близьких.
— У мене багато ворогів. Тепер ти моя людина. Ніколи не знаєш, коли чи де трапиться щось погане, тож тримай це на своєму тілі весь час.
Це був спосіб вибачитися перед Емілі, на яку я цими днями вимістила свій гнів.
До того ж, колись вона відмовилась від дорогих прикрас, які я їй подарувала, тому я, відверто кажучи, не хотіла пробувати ще раз. Якщо вона відмовиться навіть від цього, я вважатиму, що у неї можуть бути інші наміри.
— Пані……
Проте Емілі, піднявши голову, розплакалась.
— Я-я ніколи не отримувала такого подарунка, поки працювала на Його Милість.
— Справді?
— Він такий гарний. Я буду дорожити ним.
— Це полегшення.
— Я буду служити Вам ще краще в майбутньому! Справді!
Вона кілька разів клялася у вірності з рішучим виглядом. Коли я це побачила, то відчула себе далеко від того моменту, як вперше потрапила сюди і мене вкололи голкою.
Тоді.
<СИСТЕМА> Ваша слава підвищилась на +5 завдяки реформуванню ваших стосунків із людьми, які працюють у цьому маєтку.
Перед моїми очима вискочила біла квадратна панель, і моя нещодавно впала репутація відновилася.
— Дякую, пані! Дуже дякую!
Голос Емілі сприймався як фоновий звук, поки я думала.
Якщо так буде і далі, то все буде добре.
