— Л-леді!
Марк був спантеличений і голосно покликав мене. Але, не отримавши відповіді, він заговорив до Екліса.
— ……Щ-що ти робиш, Еклісе!
Можливо, він почувався незвично, підходячи до мене, тому озирнувся навколо, просячи допомоги.
Вищий за званням лицар знову виступив вперед. Цього разу долучилися й інші.
— Еклісе, зупинись. Це наказ!
— Так! Я-я лише трохи погарячився. Я вибачуся……
Кґхк—
Але Марк вже не міг говорити. Це тому, що Екліс, який схопив його за потилицю, швидко потягнув його до мене.
— Кк-ккк-ккк!
Екліс почав душити Марка так, що його очі почали закочуватись. Очі Марка широко розплющилися.
— Еклісе! Що ти робиш? Припини це негайно!
Лицарі в жахливому подиві окликували його, проте Екліс залишався непохитним.
Незважаючи на те, що вони бачили, як раб душить свого колегу, ніхто з них не кинувся вперед.
— О ні……
Тим часом язик Марка витягнувся з рота. По підборіддю потекла слина. Брудна рідина просочила руку, що душила його, але Екліс не зрушив з місця.
— Леді! Ви не можете цього робити!
Лицарі, що дивилися на свого задиханого товариша, зрештою благали мене зупинитись.
— Нам шкода. Я обов'язково доповім про це командиру, і всі ми погодимось отримати розумне покарання.
— ……
— Вельмишановна принцесо, у лицарях Екарт вбивства суворо заборонені!
Я поколупалась у вусі, наче дивуючись, де ж собака гавкає. Я навчилась цього вчора від Рейнольда.
— Леді!
Коли очі Марка нарешті закотились.
— Зупинись.
Я підняла руку і наказала йому зупинитися. Екліс, який, здавалося, був зайнятий тим, аби його задушити, негайно розвів руки, наче чекав мого одного слова.
Плюх—
— Кху, кґх! Кха, ха……ха……
Чоловік, впавши на землю, схопився за шию і сильно закашлявся.
Я була здивована, хоча й не показувала цього, дивлячись на все з безвиразним обличчям. Бо я не очікувала, що Екліс негайно виконуватиме мої накази.
"Весь цей час я думала, що ти намагатимешся мене вбити."
Звичайно, я не хотіла убивати Марка. Це був наказ, виданий із рішучістю використати рубінову каблучку на лівій руці. Після того, як він би трохи придушив хулігана, я б не почувалась жахливо, скориставшись нею.
Однак несподіваний відхід Екліса від Марка стався негайно. Він ставив мої накази вище своєї особистої думки. Я була більш ніж задоволена цим.
— Хіба ти не казав, що якщо справжня принцеса повернеться, то вижене фальшиву, а я відповідно не подбаю про нього?
Я обвела поглядом заціпенівших лицарів. Вирази їх облич, що уже були закам'янілі, на моїх словах затверділи ще більше.
— Проте чи швидше мене виженуть, чи тебе швидше звільнять?
Я розсміялася, наче жартувала, розтягуючи кінець своїх слів. Це було тоді.
<СИСТЕМА> Ваша слава понизилась на -5 завдяки погіршенню ваших стосунків із людьми, які працюють у цьому маєтку.
Перед очима вискочила системна панель. На жаль, слава впала. Але лицарі не були моєю ціллю, тож це не моя справа.
Я повернулася до справжньої цілі.
— Еклісе, іди сюди.
Він одразу підійшов до мене.
— Ходімо.
Я злегка притримала зап'ястя неозброєної руки Екліса. І повела його з тренувального майданчика.
[Прихильність 32%]
У його очах я все ще не бачила довіри, але зростаюча прихильність була схожа на хиткий собачий хвіст.
— Леді.
Коли я підійшла до вхідних дверей маєтку з Еклісом позаду, дворецький, що чекав з каретою, привітав мене.
— Ви сьогодні дуже розкішні.
— Ми готові йти?
— Так, я підготував карету з захисною магією та магією відстеження. Ви вже з охоронцем……
Дворецький скоса глянув на Екліса позаду мене й продовжив.
— Я призначив Вам чаклуна з Клану Мабуман. У разі надзвичайної ситуації ми телепортуємо Вас назад до маєтку.
Як і Вінтер, інші чаклуни рідко розкривали свою ідентичність. Тому ціна за їх послуги була дуже високою. Навіть імперська родина не використовувала чаклунів так часто як коней, виходячи на прогулянку.
"Ти впевнений, що ти герцог?"
Я була у захваті від відношення інших до мене, яке ставало краще, але прикидалася, наче це не було важливим.
— Гарна робота, дворецький.
— І це……
Дворецький вийняв щось з рук і передав мені.
— Його Милість сказав Вам добре провести час, тому що Ви давно не виходили.
Це був незаповнений чек. Я здивовано подивилася на нього, не очікуючи, що герцог так переживатиме про вчорашнє.
"Якби ти знав, що я вже натворила на тренувальному майданчику, ти б не давав мені щось подібне……!"
Я вагалася, чи брати його. Тим часом дворецький запевняв мене.
— Візьміть, леді. Ви навіть не запрошували купців останнім часом.
— ……Так, ну.
Я не можу нічого вдіяти. Я відмовилася від своїх вагань і з радістю погодилася.
— Передай йому, що я дуже вдячна.
— Звичайно.
Я розвернулася і пішла до карети. Екліс, який до того часу стояв мовчки, раптом пішов за мною.
Стоячи перед відчиненими дверима карети, я безмовно простягнула до нього руку. Він просто дивився на неї.
Можливо, це тому що він надто довго був без нагляду, відколи я привезла його сюди. Екліс, здається, навіть не думав супроводжувати мене, як справжній охоронець.
— Дурнику, це ситуація, в якій ти повинен супроводжувати леді.
Я підморгнула йому. Тоді сірі очі злегка сколихнулись.
— ……Але я раб.
— Ні, — я негайно виправила його слова. — Тепер ти мій охоронець.
— ……
— Тож, що ти маєш зараз зробити?
Я ніжно помахала йому рукою. Це була ліва рука з рубіновою каблучкою.
Раптом Екліс мовчки усміхнувся. Він взяв мене за руку й повільно нахилився.
Він став на одне коліно, через що навіть дворецький виглядав трохи шокованим гарним манерам. І дивлячись прямо мені в очі, він промовив.
— Будь ласка, використайте мою ногу, як сходинку, майстре.
— Леді, чи відвезти Вас спочатку до магазину одягу? — запитав вершник, коли Екліс уже сів у карету.
— Ні. Їдь до зброярні, — байдуже відповіла я, поклавши підборіддя на долонь, поки рука спиралась об віконну раму.
Незабаром карета рушила. Магія працювала, поїздка була такою ж комфортною, що й на автомобілі. Я з цікавістю дивилася у вікно, де пейзажі швидко проминали повз.
— Чому……?
Раптом я почула тихе бурмотіння навпроти. Я повернула голову й зустрілась очима з Еклісом, що пильно дивився на мене.
Він подивився на мене незрозумілими очима і знову відкрив рота.
— ……Чому Ви весь цей час не приходили до мене?
Це було несподіване питання. Я подивилася на його обличчя, роздумуючи, чи він звинувачує мене в чомусь, що сталось сьогодні, проте не могла зрозуміти, про що він думає.
— Ти засмучений? — запитала я відкрито.
У такому випадку я мала намір вибачитися. Але……
— Ви обіцяли.
— ……Що?
— Я хотів, щоб Ви часто відвідували мене у якості винагороди за мою старанність.
Ох. Я зуміла проковтнути зітхання, що майже вирвалось з моїх вуст.
Я забула, чому не відвідувала нього. Спогад про той дощовий день, моторошність.
— ……Я чекав на Вас щодня, — пробурмотів пошепки Екліс, не знаючи, про що я думаю.
Може саме через настрій розмови його безвиразне обличчя зараз виглядає трохи похмурим?
Я постукала у віконну раму й вибрала привід.
— Я розчарована.
— ……?
— Ти збрехав мені, Еклісе.
— Що……
Його очі були круглими. Хоч він був схожий на мерця, його зовнішність була настільки привабливою, що мені здалося, наче він добре зроблена лялька.
— Ти сказав, що тебе ніхто не турбує, але на твоєму гарному обличчі я бачу подряпини.
Я простягнула руку й погладила його по щоці. Він помітно здригнувся і відсахнувся верхньою частиною тіла.
Ніби зніяковівши, я коротко усміхнулася, дивлячись у повні емоцій сірі очі. Цього не ставалося раніше.
— Тоді……
— ……
— Їх ще не було.
Екліс досить квапливим тоном виправдовувався.
"Їх напевно досить багато."
І це той самий хлопець, що володів мечем так, ніби збирався когось убити. Чим більше за ним споглядала, тим незграбнішим він був.
— У будь-якому разі. Ти не сказав мені про це спочатку, тому нагорода недійсна.
— Але……
— Тссс. Я тут, щоб дати тобі ще одну нагороду, тож не скигли і трохи почекай.
Я спробувала його заспокоїти, зупинивши його слова.
Щоки Екліса ледь помітно почервоніли, можливо тому, що мої слова: "Не скигли" були ганебними. І……
[Прихильність 33%]
