Деякий час ми йшли до головної вулиці, а потім перейшли на іншу, де майже не було людей.
Пройшовши повз кількох будівель, ми натрапили на стежку вгору. Впродовж всієї доріжки можна було побачити квітучі дерева та поля трави.
Доріжка була не звичайною, вона була прикрашена кількома дуже деталізованими маленькими ліхтариками, що освітлювали територію. Це прекрасне видовище нагадувало мені світлячків.
Я уважніше придивилася до трави та дерев і побачила, що до них ставляться дбайливо, як до тих, що в доглянутому саду.
Потім я помітила табличку з написом "Східний Пагорб", і мені стало цікаво.
"Чому ми тут раптово опинились?"
Я тьмяно знала про це місце. Це була стежка, зроблена шляхом вирізання кургану, що належав герцогській родині.
Це також було постійне місце зустрічей для мейл лідів та героїні звичайної складності.
Безсумнівно, я була тут вперше, тому що ніколи не була у ситуації, де мала зустрітися з кимось із них.
Стежка була розкішною, але доступ до неї суворо контролювався. Це означало, що туди не могли увійти звичайні люди.
"Ти плануєш зарізати мене там, де не буде свідків?!"
Я зупинилася, пройшовши знак.
— Х-хвилинку!
Деррік холодно повернувся до мене.
— ……Що таке?
— Н-навіщо ми туди йдемо?
— Хіба ти не казала, що хочеш бути покараною? Слідуй і не бідкайся.
Він знову повернувся і пішов далі. В одну мить ми пройшли вхід і пішли на схил.
Я не могла вишкіритись на це, оскільки сама казала йому про покарання. Я також не могла передбачити його реакцію, якщо скажу, що не хочу йти.
Не маючи вибору, я крокувала за ним, але це тіло надто швидко втомлювалося попри те, що ми йшли не так вже й довго.
Із його швидкою ходою мені довелося не йти, а майже бігти.
— Ха, хаа……
Як я і думала, з маскою на обличчі дихати було важко.
"Можливо, його покарання для мене це підйом на цей пагорб?"
Якщо це так, він дійсно був жорстоким виродком.
Не будучи уважним до леді, Деррік продовжував швидко йти і не озирався. Більше не стримуючись, я заговорила.
— Хаа, зачекай!
— Що ще.
Цього разу він не зупинився, роздратовано відповівши.
І цього було достатньо, щоб я знову відчула страх. Проте він не міг продовжувати мене так тягнути. Поділ моєї мантії уже був брудним.
— ……Важко встигати, якщо ти йдеш так швидко, — несміливо запротестувала я.
Будучи відвертою, я думала, що він проігнорує мене. Або якщо ні, то принаймні виплюне образи, як робив це кожного разу.
Проте, як не дивно, його кроки почали сповільнюватися.
І незабаром між ним і мною виникла постійна дистанція.
"……Я в порядку, правда?"
Я глянула над його головою. [Прихильність 13%] світилося навіть у темряві, як індикатор.
Скільки ще ми йшли мовчки.
Здалеку виднілася гарна альтанка. Ми, нарешті, майже досягли вершини пагорба.
Я зазирнула усередину й насупилась.
"Що у біса…… Я думала, це місце для побачень!"
У грі воно згадувалося як місце для таємної зустрічі хлопця та дівчини, але коли я заглянула туди — всередині було порожньо.
"Я боюся залишатися з ним наодинці……"
Я безсило підійшла до лавки.
Піднімаючись сюди я втратила усі сили. Я відчайдушно потребувала перерви.
— Сюди.
Але перш ніж я встигла зробити один крок, Деррік знову потягнув мене.
Лише коли ми досягли вершини пагорба, він зупинився.
— Подивись вниз.
Я зробила, як він сказав, не маючи жодних сил сперечатися.
Проте.
— Га……
Мої очі розширилися від цього видовища.
Вважаючи цей пагорб звичайним, можна було багато пропустити.
Під нами відкривався захоплюючий вид на столицю, де у розпалі був фестиваль.
Нічні вулиці були сповнені різнокольоровими ліхтариками, старовинними будівлями та незліченною кількістю людей, що проходили повз.
На звичайній складності не було фестивального епізоду, тому я не змогла зайти достатньо далеко, аби відтворити ці події на високій складності.
Отож, я не могла побачити цю сцену навіть у грі.
— Ого……
Я зачаровано дивилася з пагорбу вниз.
Знаходячись у центрі подій, мені було важко зрозуміти, наскільки все-таки цей світ прекрасний.
Тоді я навіть подумати не могла про те, аби відчути красу міста. Я завжди була настороженою і напружено продумувала плани на випадок, якщо щось станеться.
Так було і на Землі. За все моє життя у мене не було можливості озирнутися навколо себе.
Але тепер, коли я роблю крок назад і дивлюся на світ……
"Чому все виглядає так реалістично?"
Це було дивне, надто дивне відчуття. Моє серце…… почувалося незвично.
"Це лише сцена у грі……"
Тоді. Деррік підняв руку й вказав кудись.
— Поглянь туди, Пенелопо.
Я винирнула з думок і перевела погляд туди, куди він вказав.
Місце було недалеко від цього пагорба. Велика вулиця, якою йшло багато людей.
Посеред натовпу бігло двоє лицарів у своїх срібних обладунках.
— Це……
Якийсь чоловік тікав від двох лицарів, які його переслідували.
Але лише через мить він зупинився і був спійманий. Це тому що місце було надто людним для втечі.
Здавалося, він вкрав щось. Це було досить поширеним явищем під час фестивалів.
"У реальності чи в грі, люди однакові."
Поки я думала про це, Деррік, який дивився на ту саму сцену, що й я, відкрив рота.
— Ті грабіжники — ніщо. Під час фестивалю таких злодюжок звідусіль з'являється багато.
— ……
— Ймовірно, там, де не видно, відбуваються набагато більш страшні речі. Вчора у барі на Гамільтон Стріт стався інцидент із вбивством. Хоча ти, що ніколи не виходить зі своєї кімнати, не могла цього знати.
"Ти мене зараз зачепити намагаєшся?"
Я з зацікавленістю подивилася на Дерріка. Було не зрозуміло, чому він раптом мені це казав.
— І так навіть у районах під охороною герцогської родини. Як думаєш, що відбувається на маленьких вуличках у верхній частині міста, де вештає багато злочинців і небезпечних людей?
Його слова змусили мене усвідомити, що ця розмова була продовженням докорів, які я отримувала ще до того, як ми піднялися сюди, ще коло таємного проходу.
"Якщо так, то це застереження чи знущання?"
Залишалося лише зрозуміти, з якою метою він привів мене сюди.
— Чи ти плануєш подружитися з цими людьми й почати з ними спілкуватися?
Ось негайна відповідь на моє останнє запитання. Це знущання.
"Вау. Чого я очікувала."
Я зітхнула і через хвилину заговорила.
— ……Клянусь, я не робила нічого такого, що могло б підірвати репутацію нашої родини.
— Не ти обираєш, що добре чи погано для нашої репутації. Репутація – це те, що слідує за твоїми діями.
— Тому я й пішла у масці.
Я знизала плечима. Потім Деррік крижано глянув на мене.
— А що, якщо хтось одразу тебе впізнає, як я? Ні, перш за все, ти думаєш, що люди, які дізнаються, що ти дівчина, просто підуть, залишивши тебе та твою маску?
— Я не маленька дитина, перший молодий господарю, — без вагань відповіла я. — Це правда, що досі я влаштовувала багато сцен, не знаючи свого місця, але, навіть незважаючи на це, я не та ідіотка, яка піде у небезпечне місце з власної волі.
Я боялася, як він відповість мені тепер, коли я йому це сказала, хоча через подібне мені все одно довелося пройти не раз.
У мене не було шансу належним чином протистояти Дерріку, оскільки досі я була зайнята герцогом.
Тож мені довелося провести між нами межу, яку ми обидва не повинні переступати, так само, як я зробила із Рейнольдом.
— Ти кажеш, що ідіотка. Ти хочеш сказати, що не лише ідіоти, але й принцеса переповзатиме отвір в стіні, аби утекти?
— Причина, чому я таємно вийшла, нікому про це не сказавши, полягає у тому, що……
Я намагалась щось придумати та вигравала час, уповільнивши промову.
Це не перебільшене виправдання, але достатнє, аби його зрозумів Деррік, з яким мати справу було набагато важче, ніж із герцогом.
— ……Я сказала тобі, що буду жити так, наче мене не існує, щоб ти взагалі не хвилювався. І перший майстер теж цього хотів.
— ……
— Тому я лише тихо вийшла і повернулася, не влаштовуючи сцен.
Так, це правда. Ти велів мені жити тихо, як миша, тому я тихо вийшла і тихо повернулася.
Чудове виправдання. Але це, здається, не задовольнило Дерріка, бо вираз його обличчя закам'янів ще більше.
— ……З якою метою ти туди пішла?
Він не припинив свого допиту. І це мене втомлювало.
— Я ще й це маю тобі розповідати?
— Тобі краще відповісти.
— Я збиралася знайти людину, запитавши інформатора.
Я знала, що виправдання на зразок "це жіночий секрет" спрацює лише на Вінтері.
Затримавши подих, я змішувала правду та брехню, аби щось вигадати. Це те, що я робила перед Дерріком щоразу.
— Є людина, котра допомогла мені в імперському палаці, і я хотіла вибачитися, бо втратила річ, яку він мені позичив.
— ……
Деррік, який ускладнював ситуацію цими запитаннями, закрив рота, щойно я закінчила говорити.
Я відчувала себе оновленою від цього видовища.
Це тому, що я говорила про хустку Вінтера, яку Деррік наказав викинути.
