Тиша……
Слово "кронпринц" було майже забороненим на території маєтку.
Ці червоні очі, що здавалося, були готові вбити мене кожної миті.
Моя шия вилікувалась, але знову почала боліти від однієї лише думки про нього.
Я не могла відмовитися від запрошення імперської родини без вагомої причини.
Мої руки стиснулися в кулак, але продовжували тремтіти.
— ……Що батько сказав про це?
— Це……
Дворецький вагався.
— Воно прийшло лише Вам, леді Пенелопо. Запрошення не надійшло нікому більше з маєтку, окрім Вас…… Тому Його Милість ще не знає.
— Дідько……!
Туп—!
Я більше не могла удавати, ніби мене це не хвилює, та стукнула по столу й підвелася.
— Л-леді!
І Емілі, і дворецький нажахано перевели погляд із запрошення на мене.
Але в цей момент я не могла хвилюватись за їхні погляди.
"Цей виродок зовсім з глузду з'їхав! Він набагато божевільніший, ніж мені показала гра!"
Цей мерзотник не забув про мене. Краще б забув, чорт його забирай. Він, мабуть, робить це спеціально.
Напевно, щоб покінчити з моїм життям.
[— Тобі доведеться конкретно пояснити, чому і як я тобі сподобався наступного разу, коли ми зустрінемось.]
Я затремтіла від страху, коли згадала, що він сказав тоді у кінці.
"Це не була частина епізоду, ти, божевільна гра!"
Я запанікувала, коли згадала її сюжет.
Але скільки б я не шукала у своїх спогадах……
Так, у грі я ніколи не виходила із Садового Лабіринту живою.
— Щ-що мені робити із запрошенням, леді? — обережно спитав дворецький.
— Хахх…… Що ти маєш на увазі, "що робити".
Я сильно зітхнула, провівши рукою по волоссю.
— Я хвора.
Я знову сіла на стілець і відкинулася на спинку для підтримки.
Я справді відчувала, що тану від хвороби, якої ще хвилину тому у мене не було.
— У мене дуже висока температура, дворецький, — говорила я із напівзаплющеними очима.
На мить він виглядав схвильованим, але лише на мить.
— Дуже прикро, що наша леді так хворіє. Ви застудились?
Дворецький був професіоналом, бо працював десятки років у цьому маєтку, і негайно запитав причину.
— Ліпше сказати, що я все ще відходжу від наслідків через той інцидент.
— Зрозуміло, леді.
Дворецький чемно вклонився й вийшов із кімнати.
— Хахх……
Я доторкнулася лоба, коли почала боліти голова.
Тоді Емілі запитала зі стурбованим обличчям.
— Пані. З вами все гаразд? Чи варто мені сказати про це Його Милості, аби він викликав лікаря?
— Ні. Немає потреби……
Я збиралася відмовитися, але потім передумала.
— Хоча, так. Так, викликай лікаря.
Мені слід посилити їхню турботу про мене, щоб вони дозволили мені залишатися вдома довше.
"Я не буду вилазити з-під ковдри деякий час."
Принаймні, поки кронпринц не забуде про мене.
***
Емілі почала виконувати те, що я сказала їй робити протягом наступних кількох днів.
Пощастило, що ґудзик на манжеті зробили вчасно.
Ніхто не підозрював Емілі через її постійні виходи у місто, оскільки фестиваль ще не закінчився.
— Вони всі були такими байдужими, поки я не винесла скриньку з коштовностями. Немовби їхнє ставлення миттєво змінилося.
Емілі повідомила мені про те, що відбувалося протягом двох днів, коли вона вирушила шукати інформаторів.
Усе, що вона мені розповідала, входило в одне вухо та вилітало з іншого, поки вона не сказала "дивне місце, де немає нікого, окрім чоловіка в масці білого кролика".
"Чудово. Він клюнув на приманку."
Те, що вона сказала, збігалося з тим, що показувала гра.
Я зупинила Емілі від подальших пояснень, піднявши руку.
— Ти старанно працювала, Емілі, хоча йшов дощ. Тепер можеш повернутися і відпочити.
— Гаразд. Я повернуся, коли прийде час обідати!
Емілі була енергійною весь час, навіть коли була мокрою з ніг до голови. На щастя, не здавалося, ніби вона застудилася чи щось таке.
Клац.
Двері зачинилися, і тиша наповнила кімнату.
Я обернулась і подивилася у вікно.
Вважалось, наче світ втратив свої кольори, бо все було у відтінках сірого.
— Чому цілий день йде дощ?
Погода змусила мене почуватися ще сумніше, ніж до цього.
Я ненавиділа дощові дні. Це тому що того дня, коли я почувалася найжалюгідніше, йшов дощ.
Я заздрила своїм друзям, до яких завжди приходила мати з парасолькою.
Я не могла почуватися більш збентеженою і нещасною у своєму житті, ніж коли діти питали мене без будь-яких злих намірів: "Хіба в тебе немає мами?", коли я йшла шкільним полем під дощем.
Ті емоції, які я відчувала, ніколи не змінювалися, хоча я виросла і минуло багато часу.
[Люди приєднувались до одного зі своїх друзів, які мали парасолі, коли уроки закінчувались.
І.
— Молодий майстре! Поспішайте!
— Бляха, прогноз погоди не повідомляв, що сьогодні буде дощ. Тепер я весь мокрий, як це дратує. Секретарю Кім, поспішайте додому.
— Але як щодо пані……
— Кого це хвилює? Вона якось сама повернеться! Поспішайте та заводьте машину.
Врррум—
Машина віддалялася від мене.
Я залишилася сама біля воріт школи буквально за кілька секунд, а тоді мені довелося……]
"……Просто моя удача."
Я глибоко нахмурилася від спогаду, який сплив у моїй голові.
Кілька разів похитавши головою, я спробувала позбутися почуття смутку.
— Ніби у мене є час сидіти, дивитися, як йде дощ, і почуватися пригніченою.
Я підвелася з місця. Мені потрібно було щось зробити. Що завгодно.
Щоб я могла вибратися з цього клятого місця хоч на секунду швидше.
Я вийшла з кімнати з парасолькою в руці.
Всюди було дуже тихо.
Через дощ здавалося, ніби надворі нікого не було, але було видно кількох людей.
Я повільно йшла по саду.
Я прийшла сюди, думаючи, що мені справді варто було щось зробити, але не могла придумати, що саме, щойно дійшла.
Я рушила туди, де буде менше людей. Скоріше у місце, де я б не наштовхнулася на двох братів.
Сплеск, сплеск. Скільки часу я йшла?
Прямуючи, куди мене вели ноги, я зрозуміла, що опинилася в дуже знайомому місці.
— Це……
Ліс біля тренувальної зони.
Через мої страждання від пошуку таємного виходу я могла відразу зрозуміти, де знаходилась.
— Це місце, де я можу наштовхнутися на Рейнольда.
Одного разу я вже зустрілася з ним тут, коли він закінчив тренування і повертався назад.
Не тільки Рейнольд. Тут я могла наштовхнутися ще й на Дерріка.
— Ні! Ні за що!
Я зайшла занадто далеко. Без жодних вагань я обернулася.
Я справді вийшла, думаючи, що мала щось зробити, але це не включало зустрічі з двома, чия прихильність зростала, коли вони мене не бачили.
Тоді, коли я збиралася зробити крок назад до маєтку.
Вжух, вшшш—!
Звідкись почувся шум вітру. Точніше кажучи, звук того, що хтось розмахує мечем.
"Вони тренуються, навіть коли йде дощ?"
Я чула, що для лицарів збільшився час навчання та його складність.
Було трохи дивне відчуття. Кожен міг би здогадатися, якби не був дурний. Це все через те, що я взяла невільника, який був ніким, як свого особистого охоронця.
Я почала йти туди, звідки долинав звук.
Мені справді було цікаво побачити реакцію лицарів.
"Вони будуть говорити погано про мене?"
Хоча це насправді не мало значення. Лаяли не справжню мене.
"Користуючись нагодою, я можу перевірити, чи Екліс також там."
Але на тренувальному майданчику нікого не було.
За винятком однієї людини у кутку, яка розмахувала своїм дерев'яним мечем.
Я спочатку не могла побачити, хто це. Це тому, що його мокре сиве волосся було дуже схоже на монотонне небо.
Я йшла повільно й обережно, щоб він не помітив.
Коли я наблизилася до нього, я побачила людину чіткіше.
Юнак був без сорочки і розмахував мечем вертикально, як машина.
На його м'язистій спині та руках були помітні великі й малі, глибокі й неглибокі шрами.
Він виглядав брутально, аніж жалюгідно.
"Проте надворі холодно."
Парубок, здається, не помітив, як я підійшла до нього, можливо, через те, наскільки він був зосереджений.
І саме тоді, коли я опинилася прямо за ним.
Вшш—
Хлопець розвернувся зі швидкістю блискавки. Разом зі звуком чогось, що розрізало вітер.
Я кліпнула один раз і помітила, що моєї шиї торкалося щось холодне.
— Хах, ха……
Екліс дивився на мене, а його плечі несамовито здіймалися.
У мене побігли мурашки по шкірі від смертельної аури, спрямованої на мене.
Це була чудова рефлексивна навичка для людини, яка махала своїм мечем лише вгору-вниз.
Він пильно дивився на мене, поки його смертельна аура не пом'якшилась, коли він почав усвідомлювати, ким я є.
Смертельна аура повністю зникла, оскільки тепер він здавався стривоженим. Екліс насупився, помітивши, що це я.
— Май……стре.
Він, здавалося, був схвильований настільки, що його голос тремтів.
Тоді я зрозуміла, що взагалі не дихаю.
Мої губи трохи тремтіли, перш ніж я почала говорити.
— Йде……
Холодний дерев'яний меч усе ще був на моїй шиї, але я вимовляла слова дружньо, наче нічого не сталося, а також наче не була здивована чи налякана.
— Йде дощ, Еклісе.
Його сірі очі, що дивилися на мене, знову затремтіли.
Після цього засвітилася смужка прихильності.
[Прихильність 23%]
