Я не одразу зрозуміла, що він намагався сказати, проте все одно почала задихатися. Я вглядалася у його червоні очі, що були прикуті до мого обличчя, і нарешті ледве зібралася, аби відповісти.
— Що…… Ви щойно……
— Почнімо зустрічатися по-справжньому, замість того, щоб лише підживляти чутки.
Я відчувала, як у мене паморочиться голова. Моє серце, що вже билося з на диво високою швидкістю, тепер стукотіло ще більше. Я зціпила зуби. Проте на відміну від минулих разів, коли затамування подиху допомагало дивним почуттям притихнути, вони, здавалося, тепер лише переповнювали мене, відмовляючись зникати.
— Чи це настільки дивно? — спитав він, схиляючи до мене голову, поки я на нього витріщалася, не в змозі промовити хоч слово. — Я був певен, що ми з тобою поділяємо схожі почуття.
— ……
— Знаєш, з твоєї реакції хтось міг би подумати, що твоє зізнання у садовому лабіринті було лише породженням моєї уяви, — промовив він, нагадуючи мені про ганебну брехню, яку я була змушена вигадати, аби гарантувати своє виживання.
Я негайно скривилася, і він вибухнув сміхом.
— Ти все ще злишся на мене через це? — спитав він.
— Через…… що?
— Через те, що я тримав меча у твоєї шиї.
Мої очі широко розплющилися. Я була здивована, що він все ще пам'ятав про той інцидент, але дивнішим було те, що я про нього зовсім забула.
"Я так ненавиділа його тоді……"
Як і коли мої почуття так сильно змінилися?
Несподівано, я більше не була сповнена ненависті до нього настільки, що здригалася від одного натяку на його тінь. Натомість тепер кожного разу, як я його бачила, мною оволодівало дивне почуття. Я відчувала……
Приймаючи мою тишу за згоду, він розпочав нову тираду.
— Якщо я дам тобі меча і дозволю потримати його біля своєї шиї, тобі стане краще?
Шокована, я захитала головою.
— Ні! Це було ненавмисно……
— Ось. Візьми його, — однак абсурдний принц був людиною дії і вже дістав щось зі свого пояса. Це були вишукано оздоблені піхви з викарбуваним на них імперським драконом, у яких знаходився кинджал.
— Щ-що за……
— Через те, що сьогодні святкування мого дня народження, мені не позволили принести свого меча, але ти можеш порізати мене цим, якщо забажаєш, — сказав він, постукуючи по своїй шиї одним довгим пальцем. Це також виявилась та сама сторона шиї, яка була заплямована кров'ю з мочки його вуха.
Я зиркала то на нього, то на кинджал.
— Що Ви взагалі думаєте? Забудьте це! — загорлала я.
— Проте чому? У мене є твій артефакт. Я можу негайно зцілити себе.
— Ви хочете, аби мене стратили за зраду? Це небезпечно! Приберіть це! — сказала я, скривившись у його бік та здригнувшись.
Замість того, аби прибрати лезо у піхви, він засміявся.
— Тож нас нічого не зупиняє від того, аби почати зустрічатися?
Я кинула на нього повний зневіри погляд, а потім мою увагу привернув показник над його головою. Той блимав над його золотим волоссям, що підсвічувалося місячним сяйвом.
"Це схоже на сигнал тривоги……"
Для мене червоний показник прихильності над його головою, точнісінько кольору його очей, завжди був попередженням про прийдешню небезпеку.
Ось чому я весь цей час не перевіряла його прихильність. Він був останньою людиною, з якою мені хотілося б досягнути фіналу, та мейл лідом, який за моїми очікуваннями був би найменш корисним у моїй втечі з гри. Проте тепер…… Я не була так впевнена. Можливо я лише хотіла уникати його на підсвідомому рівні.
"І це тому що……"
— Ваша Високосте…… — промовила я, простягаючи до нього руку. Я взяла його долоню, що все ще тримала кинджал, ніжно…… огортаючи свої пальці навколо його.
Його зіниці трохи розширилися через наш неочікуваний контакт.
<СИСТЕМА> Бажаєте перевірити прихильність [Каллісто]?
[2 мільйони золота/200 слави]
Між нами виникло біле вікно.
<СИСТЕМА> Наразі перевіряється прихильність [Каллісто] за [2 мільйони золота].
(Баланс: 42 000 000 золота)
Білі літери над його головою негайно змінилися.
[Прихильність 76%]
Невимовне почуття оволоділо мною, побачивши цю цифру. Полегшення, поєднане разом з якоюсь тяжкою емоцією, яку я не могла ідентифікувати, накрило мене, як хвиля. Разом ці дві емоції нагадували щось типу розчарування.
— ……цесо. Принцесо, — покликав Каллісто, поки я порожньо витріщалася у простір над його головою, трясучи мене, що вирвало мене з роздумів.
Я відсахнулася від нього.
— Що з лицем? — спитав він.
Я не знала, як саме виглядало моє обличчя. Його 76% було недостатньо, аби гарантувати щось, але я все одно відчула надію, через що мої губи привідкрилися, аби промовити:
— Ваша Високосте……
— Кажи.
— Ви…… кохаєте мене?
Його очі розплющилися ширше, ніж я коли-небудь бачила.
— Кохаю…… тебе?
Він повторив слова назад до мене, ніби для нього вони були неосяжним поняттям.
— Так. Чи питаєте Ви у мене це, тому що кохаєте мене?
— Принцесо, — він шоковано витріщався на мене кілька довгих митей, потім видихнув. — Це слово занадто наївне для таких людей, як ми, хіба не думаєш? Це на тебе не схоже, принцесо. Пам'ятаєш, що сказала мені напередодні мисливського змагання?
— Що—
— Ти сказала, що шукаєш когось більш підходящого до свого статусу, когось на своєму рівні.
Я відчувала, ніби хтось вдарив мене по голові. Розчарування перетворилося на щось сильніше, щось, що ніби розривало мене зсередини. Кронпринц, здавалося, не помічав моїх бурхливих почуттів.
Він спокійно продовжив, потираючи своє підборіддя.
— Я собі подумав, і маю взнати, що ти була доволі практична, але також неправа. Ми обидвоє перебуваємо у надзвичайно зручних одне для одного позиціях. Я — кронпринц з хитким становищем, а ти — гидке каченя сім'ї Екарт.
— ……
Я нічого не відповідала, і кронпринц продовжив.
— Крім того…… Я почуваюся комфортно та щасливо поряд з тобою. Ми доволі гарна пара, як гадаєш?
— ……
— Може зараз ти й впевнена, що весь світ належить тобі, проте щойно прийде твоя церемонія повноліття, ти будеш у тій самій позиції, що й кожна юна леді — змушена вийти за когось, кого вибере твоя сім'я, — Каллісто нарешті прибрав свій кинджал, його очі прикуті до мого обличчя. — Чому не прийти до мене зараз? Гадаю, що ми чудово підходимо одне одному.
Він знизав плечима і широко усміхнувся, вираз його обличчя вже був мені знайомий. Хоча той не відрізнявся від його звичайного виразу обличчя, його усмішка почувалась трохи дивно.
— Ми можемо бути прихистком одне для одного у цій прогнилій імперії.
З невеликим запізненням я раптом зрозуміла, що він мав на увазі. Його пропозиція не була вмотивована чимось простим типу емоцій, а більш глибокими причинами. На відміну від мене принц не жив посеред симулятора побачень. Він мав тверде розуміння реальності своєї ситуації. Настільки, що його підхід відчувався клінічно холодним.
"Гадаю, я навіть не мала очікувати чогось іншого. Він має всього лиш 76%. Кохання, еге ж……"
Звісно, 76% не було вже й такою малою кількістю прихильності, тож я не могла точно сказати, що він зовсім був байдужим до мене. Я була змушена нарешті визнати, що саме за емоція зростала всередині мене.
Мені полюбився кронпринц, оскільки я більш-менш могла бути собою поряд із ним. І він теж почав відчувати до мене симпатію у відповідь. Проте це все. Перед кронпринцом розгорталося невизначене майбутнє, і він не міг дозволити собі плекати романтичні почуття до когось. Те саме стосувалося й мене.
"4% та 24%."
Різниця була різкою. Моїм пріоритетом було виживання та забирання звідси геть, і лише тиждень залишався до того, як я мала досягти своєї мети.
На відміну від головної героїні звичайної складності, я не була в тій позиції, де могла просто веселитися, граючи в отоме гру, переслідуючи найтихіший шепіт прихильності. Хаос у моїй голові затих, і мій здоровий глузд повернувся. Мій практичний підхід до проблеми був єдиним логічним шляхом вперед за цих обставин, проте я все одно відчувала, як енергія витікала з мого тіла, хоча знала, що маю зробити.
— Я…… — я відчувала, наче от-от виставлю себе дурепою, почавши невпевнено хитатись, якщо не триматиму залізну хватку на своїх емоціях. Затамувавши подих, я подивилася кронпринцу в очі. — Я насправді не маю жодного бажання вступати з Вами у такі стосунки—
— Вітаємо Його Величність Імператора! — пролунав через скляні двері голос одного зі слуг.
Я могла чути, як бальною залою пройшовся схвильований ажіотаж гостей, що зібралися.
Каллісто прогарчав, очевидно роздратований.
— Лайно. Нехай мені хватить терпіння, аби змиритися з тим клятим Седріком Портером, він знову збожеволів, — невдоволений, він дістав вже знайому мені блимаючу кришталеву кулю з глибин свого жакета.
Я ніяково стояла поруч, коли він знов звернувся до мене:
— Твоя церемонія повноліття ж скоро, хіба ні? Не кажи нічого зараз. Обдумай все до неї. Можеш дати мені свою відповідь у день церемонії.
— Ні. Мені не потрібен час, аби щось там обдумувати—
— Шш, — шикнув на мене кронпринц, закриваючи мені рота долонею, аби завадити негайній відмові. Його червоні очі небезпечно блиснули. — Доволі жахливий буде день народження, якщо мені сьогодні відмовлять, не думаєш?
— Уумф! — моя відповідь була заглушена його рукою.
— Дякую за подарунок на день народження, принцесо. Зачекай тут ще трохи. Ми ж не хочемо, аби хтось з пацюків бачив, як ми повертаємося разом.
Я ахнула, коли його долоня впала.
— Прошу, просто дайте мені договорити…… Ваша Високосте! — перш ніж я могла зупинити його, він кинувся між штор та у бальну залу. Мене полишили одну на тихій терасі.
— Ха…… — я витріщалася на фігуру кронпринца, що поступово зникала, перш ніж зітхнути та закрити штори.
Як він і сказав, краще зачекати. Проте залишившись одна зі своїми думками я раптом відчула виснаженість. Час пройшов, і я знала, що мала повертатися всередину, але просто не могла набратися сміливості, щоб це зробити.
Знову носити маску байдужості, тремтячи всередині від страху перед мейл лідами та їхніми відповідями, і паралельно управлятися з чоловіками, що робитимуть спроби зі мною заговорити. Мої емоції були в повному безладі, і я знала, що не витримаю сьогодні більше нічого.
— Може мені просто піти? — раптом сказала я до себе, виглядаючи за перила тераси.
"Чому я маю тут залишатися?"
Єдиним, що мало заповнювати мої думки, була достатня кількість прихильності, аби гарантувати мою безпеку, щоб ніхто не вирішив раптом мене вбити. І я вже обрала мейл ліда, з яким хотіла дібратись фіналу.
Я не мала виконувати обов'язків шляхетної леді, як цього вимагало вигадане суспільство світу цієї гри. Я знов поглянула вниз за перила. Тераса була трохи зависокою, аби вважатись першим поверхом, проте я, напевно, все ще могла вдало зістрибнути.
"Я йду."
Більше не задумуючись, я підняла свою спідницю та перелізла через перила. Перш ніж стрибнути, в моїй голові промайнуло обличчя герцога, але Пенелопа завжди була непередбачливою дівчиною, і мені в цю мить вже було повністю байдуже.
