Я здригнулася, помітивши його прискіпливий вираз обличчя. Через хаос від раптового квесту я забула, чому обрала саме цю доволі просту сукню.
— Ти й жодних прикрас не вдягла теж, — сказав Каллісто. Коли я не відповіла, його червоні очі, що дивилися на мене, стали ще більш пильними.
Я б не змогла уникнути виправдань.
— Вони просто…… занадто гарні. Я не могла змусити себе їх вдягти.
— Ха! — Каллісто вибухнув сміхом. Відмовка звучала слабо навіть для мене, і я почала ніяковіти. Він підняв свої брови, розглядаючи, як я уникаю його погляду. — Ти ж розумієш, що я надто добре тебе знаю, аби повірити у таке хоч на секунду?
— Що Ви маєте на увазі?
— Це тому що ти не хотіла виділятися. Ти не хотіла, аби я чи хтось ще помітив тебе.
— ……
Те, як легко та точно він вгадав мої наміри, змусило мене забути язика в роті.
"Якщо ти вже знав, то нащо було давати мені все це взагалі?"
Обурено подумала я. Моїм джерелом тривоги та побоювань було те, що дворецький таки розповість герцогу і Дерріку про сукню, подаровану мені принцом.
— Ти прийняла алмазну копальню без нарікань. Проте не візьмеш діамантові прикраси чи сукню? — дратівливо промовив він, помітивши невдоволений вираз мого обличчя. — У тебе такий дивний характер.
— Це Ви називаєте мене дивною? — промовила я, намагаючись стримати визваний його нахабністю шок, що з кожною миттю збирався переповнити мене. — Я вдячна, що Ви бажаєте мене винагородити, але мені справді нічого не потрібно.
Я не могла сказати йому подібне, коли він згадав це нашої минулої зустрічі, оскільки ми розійшлися доволі поспішно. Очі кронпринца розширилися від подиву. Я мала враховувати Вінтера, який приймав участь у всьому, намагаючись паралельно сховати свою справжню особистість. Я також не отримала б нічого хорошого з того, якби хтось дізнався про події на Солаелі та мою присутність там.
Утримуючи зоровий контакт, я чітко та повільно промовила:
— Прошу…… Просто забудьте все, що сталося.
— Забути що? Що ми двічі поцілувалися?
— Ні! — вигукнула я на його прямолінійні слова, люто хитаючи головою. — І що Ви маєте на увазі, "двічі"? Це сталося лише один раз! — запротестувала я, здригнувшись.
Він кивнув з дивним виразом обличчя.
— Продовжуй.
— Я кажу про Солаель, — я наголосила на слові, аби він не зрозумів неправильно. — Те, що сталося на острові, було лише…… випадковістю. Я не хочу, аби люди про це дізналися, Ваша Високосте.
Себто я бажала, щоб все було секретом, тож він має перестати постійно це згадувати.
Натомість, аби відповісти мені "так" чи "ні", кронпринц вирішив змінити тему.
— Я мав особисту розмову з герцогом після однієї нещодавньої наради.
— З моїм батьком?
— Він, здавалося, взагалі не знав, що ти покидала маєток, та жодної гадки не мав про твої навички.
— Н-ну…… — шоковано почала затинатися я.
Він здогадався, що я приховувала свої магічні здібності навіть від герцога.
— Саме тому ти не хочеш жодної винагороди?
Я була вражена його проникливості.
— Так…… — кивнула, хоча це була не єдина причина. — Я може його донька, але ми не кровні родичі. Його прийняття мене має свої межі.
— Це так, — з іронією промовив він. — Насправді, я очікував, що ти це скажеш.
— Ви…… очікували?
— Я також очікував, що ти не вдягнеш ту сукню.
Я знову була шокована. Я насупилася, зиркнувши на нього.
— Тоді нащо Ви мені її відправили?
— Просто так.
— Вибачте?
— Я просто хотів її тобі подарувати.
Мені важко було у це повірити. Я затримала подих, витріщаючись на нього.
Він відвернувся, оглядаючи пейзаж, і пробурмотів:
— Ти була єдиною людиною, яка спала мені на думку, коли я побачив ті коштовні камені. Вирішив, що хочу знайти їм гідного власника, аніж дати потрапити у руки демона. Це все.
Я витріщалася, намагаючись хоч трохи зрозуміти його дивні слова. Я ніби говорила з повним незнайомцем. Прохолодний бриз пролетів терасою, та відчуття волосся, що лоскотало мою щоку, витягнуло мене з роздумів.
— Демона? — перепитала я, помічаючи дивний вибір слова.
— Другої імператриці, — скривившись, відповів він.
Я більше не дивувалася, коли чула його неприязнь до дружини імператора.
"Тож він віддав мені сукню та коштовності, бо не хотів, аби їх отримала імператриця."
Я не могла бути повністю впевнена, що він казав правду, але вирішила довіритися, зважаючи на те, що я вже чула досі. Якби я обрала не вірити його причинам, мені було б важко стримувати своє шалене серцебиття.
— Проте, скажи мені…… — почав Каллісто, раптом повертаючись до мене. — Я віддав тобі цілу скриню подарунків. Хіба в тебе нема чогось для мене у відповідь? У мене день народження.
Я швидко захитала головою, сподіваючись, що він не усвідомить, що я не могла відвести від нього погляду.
Він награно розплющив свої очі якнайширше.
— У тебе нічого для мене нема? Справді?
— Я ж з Вами потанцювала, чи не так?
— Годі тобі. Ти частина еліти цієї імперії, і в тебе справді немає, що подарувати кронпринцу на його день народження?
— Я впевнена, що дім Екарт щось Вам подарував, — ліниво промовила я.
Кронпринц тяжко зітхнув, наче не вірячи своїм вухам.
— Ха! Чи дім Екарт справді не навчив тебе жодних манер? Це жахливо груба поведінка з членом імперської родини, — він продовжував нарікати, як дитина, все кажучи, як мені потрібно було знову відвідати уроки етикету та екскурсію підземеллями палацу.
Я прикрила вуха долонями і почала швидко обшукувати кармани, перш ніж він почне скаржитись, що я закриваю вуха у його присутності.
— Ось! Щасливі? — сказала я, віддаючи йому свій подарунок.
Його обурена тирада нарешті припинилася.
— Ти мала просто віддати мені його одразу, — він вихопив коробочку з широкою усмішкою.
Перш ніж я могла його зупинити, він розірвав подарунковий папір.
"Я лише купила його про всяк випадок. Добре, що я подумала про це заздалегідь……"
Я смиренно дивилася на нього.
— Нащо його взагалі огортати? — спитав він.
— Можете віддати назад, якщо не подобається.
— Хто сказав, що не подобається? — спитав він, швидко підіймаючи подарунок у повітря, коли я потягнулась до нього. Обгортку негайно зірвали, викриваючи маленьку оксамитову коробочку.
— Оо. Якась прикраса, — кронпринц без роздумів відкрив її з сяючими очима. — Зачекай, це…… — він завагався. Він взяв до рук малу прикрасу, що лежала всередині.
Це був круглий рубін, що у місячному світлі виблискував криваво-червоним, таким самим, як його очі. Він виглядав доволі грубо, необрізаний коштовний камінь розміром з ніготь великого пальця, прикріплений до простої золотої шпильки.
— Запонка?
— Це не просто якась запонка.
— Що ж це тоді?
— Її було наповнено магією…… — будучи чесною, я досягла межі своєї винахідливості. Я справді намагалася придумати належний подарунок, але не мала жодної гадки, що дати комусь, в кого є все, чого можна було попросити. Крім того, я ніколи раніше не дарувала нічого на день народження дорослому чоловікові. Врешті-решт, я обрала щось схоже на те, що я дала Вінтеру, але я почувалась, на диво, ніяково, споглядаючи, як кронпринц розгортає свій подарунок переді мною.
"Ось чому я хотіла залишити його серед усіх інших, аби він помітив його пізніше……"
Я не була впевнена, що витримаю передачу дарунку особисто. Я роздивлялась стіну за його плечем, намагаючись звучати спокійно.
— Я чула, що магія зцілення найефективніша, якщо наповнювати нею необроблені коштовні камені.
— Магія зцілення?
— Так. Якщо Ви колись поранитесь, піднесіть запонку до рани. Магія залишатиметься ефективною, допоки рубін не зламається.
Екстравагантні та вишукані прикраси, які зазвичай носили дворяни, не були спроможні тримати багато мани. Та цією запонкою можна було користуватися знов і знов, поки магія не вичерпається, що робило її дуже коштовною, незважаючи на її неполіровану обробку.
— Тож не дорікайте мені, що я не знаю магії зцілення наступного разу, як поранитесь. Натомість використайте це.
Я хотіла сказати йому, що була більше зосереджена на практичності, а не зовнішньому вигляді, але це звучало як відмовка. Мій голос з часом затих. Я роздивлялася землю під ногами, коли раптом почула тривожний звук.
— Що…… — почала я. Моя щелепа впала, коли я побачила, що він зробив. Запонка для його сорочки раптом опинилася у мочці його вуха.
— Що, якщо я носитиму її так? — він опустив руки, викриваючи сподіяне. Товста золота шпилька була встромлена через шкіру його вуха, залишаючи темні струмки крові текти по його шиї.
— В-Ваша Високосте! — вигукнула я, приголомшена.
Каллісто задоволено вищирився.
Я роззявила рота, намагаючись зрозуміти його дивну поведінку, перш ніж нарешті зібратись та закричати:
— Щ-що Ви взагалі робите?
— Що? Я зможу дістати її потім, якщо треба буде.
— Що за людина носить запонку у вусі?
— Кронпринц цієї країни, ось хто, — відповів він, гордовито підіймаючи підборіддя. Напевно розвеселений своїми ж словами, він посміявся, нагадуючи психа.
Я в шоці витріщалася на нього, коли рубінова запонка заблимала червоним. Вона помітила рану та активувала свою магію.
— Тобі не потрібно дивитися на мене так, ніби я божевільний. Поранення вже загоїлося, завдяки твоєму подарунку.
— Я зовсім Вас не розумію, — сказала я, тихо зітхаючи при погляді на його вухо, все ще покрите кров'ю.
— Я так само почуваюся з тобою, — грайливо відповів він.
— Що?
— Я вже сказав тобі, що ти найдивніша жінка, яку я коли-небудь зустрічав.
— Я повністю нормальна, щоб Ви знали. Чи можу я запропонувати Вам звернутися до лікаря—
— Це, напевно, робить нас доволі дивною парою? — перебив мене він, випрямляючись. Він повернув до мене свої сяючі червоні очі, настільки ж роскішні, як і рубін у його вусі. — Давай офіційно затвердимо наші стосунки, принцесо.
