Ззовні бальної зали, де імператор зараз виголошував промову, була повна тиша. Я помахала прислузі, що стояв назовні, і наказала йому викликати мені карету. Спираючись на вікно, я порожньо дивилася на прикрашені вулиці міста, які проїжджала повз.
Карета з часом зупинилася, але ми не досягли входу до маєтку. Натомість ми прибули до воріт, що знаходилися доволі далеко від нього.
— Леді, ми не можемо їхати далі, — обережно промовив кучер, виглядаючи у маленьке віконце спереду карети.
Я виглянула у інше вікно та побачила, що коло воріт стоять лицарі. Хоч карета й мала на собі імперську емблему, але вона була їм незнайома, тому вони не могли пропустити нас без дозволу, поки герцог був відсутній.
— Чи мені попросити, аби лицарі привезли карету з маєтку?
— Все добре. Дякую, що довезли мене сюди, — я передала йому кілька золотих монет та відкрила двері.
— М-міледі? — лицарі, що з побоюванням поглядали на карету, витріщилися широкими очима на мене, коли я сходила вниз.
— Чому Ви одна о цій годині? — спитав один з них.
Інший лицар, явно більш досвідчений, перебив його.
— Я повідомлю дворецькому та накажу, аби Вам викликали карету.
— Не потрібно. Відкрийте ворота.
— Проте……
— У мене настрій для прогулянки. Я пройдуся.
Ворота були настільки далеко від маєтку, що подорож зазвичай долалася каретою. Проте лицарі не мали жодного вибору, окрім як відкрити їх за моїм наказом. Великі залізні ворота повільно та зі скрипом відчинилися.
— М-ми проводимо Вас до маєтку, — сміливо наполіг один з молодих солдатів.
Я раптом помітила, що ці чоловіки ставилися до мене більш поважливо та обережно, ніж раніше. Я не знала, як почуватися.
— Ні. Не йдіть за мною, — відповіла я, похитавши головою. Коли ворота відчинилися достатньо, аби зайти всередину, я швидко пройшла повз них. Коли я полишила яскраво освітлені ворота позаду, охайна дорога стала швидко тьмянішати, поки я не занурилася у повну темряву.
Ми виїхали з маєтку на заході сонця, і я повернулася лише після короткого візиту до палацу, але вже наступила цілковита ніч. Повітря, що проходилося моєю шкірою, коли я йшла дорогою, було холодне.
Я мала розібратись із незрозумілою плутаниною думок та зважити свої наступні кроки. Проте, поки я йшла, в голові було порожньо. Я почувалась ошелешено, ніби прямувала уві сні. Це було дивно. Я йшла так вже деякий час, повільно, але впевнено і не зупиняючись, коли на відстані я помітила маєток.
"Треба повернутися до моєї кімнати та трохи поспати."
Хоча я хотіла зважити все, єдиною річчю у мене на думці було бажання помитися та поспати. Моя хода пришвидшилась. Я перейшла величезний сад та досягла вхідних дверей лише за кілька хвилин. Звідкілясь неподалік я чула чарівне щебетання пташок.
— Пта…… шок? — я зупинилась, аби оглянутися. Я знову почула щебет, ніби істота намагалась вказати мені своє місцезнаходження. Заворожена, я пішла за джерелом звуку, заходячи за ріг маєтку. Я помітила спалах темно-рожевого пір’я через відчинене вікно та все краще чула пташку, коли наближалася.
Помітивши мене, пташка зсередини клітки затріпотіла своїми прекрасними крилами у привітанні. Клітка висіла в офісі Дерріка.
— Тож ти видавала цей звук, — промовила я.
Навіть у темряві схожі на коштовне каміння очі блищали веселкою кольорів. Я повільно нахилилася, аж допоки не спиралась на підвіконня. Пташка зістрибнула зі своєї жердини та попрямувала до мене, дзьобаючи ґрати своєї клітки та простягуючи до мене свою голову. Вона наче хотіла, аби я її попестила.
Я автоматично простягнула руку, але в останню мить завагалась. Я згадала, що вона може мене вкусити. Птаха знову защебетала, клюючи ґрати, ніби намагаючись заохотити мене, перш ніж знову висунути голову.
Вишукане темно-рожеве пір’я на її голові, що висувалася з-за ґрат, виглядало смішно. Легко усміхнувшись, я обережно погладила пташку своїм вказівним пальцем. Її трель цього разу звучала трохи по-іншому — задоволено, і вона знову пурхала своїми крилами.
— Хіба ти не почуваєшся тут у пастці? — раптом запитала я, хоча не збиралась казати пташці нічого взагалі.
Птаха з пір’ям кольору мого волосся була величнішою за будь-яку пташку, яку я колись бачила, і непомірно дорогою. Проте вона також була замкнена у клітці, не в змозі злетіти. Все, що отримувала ця пташка, було лише крихтами уваги, коли повз неї проходили люди — без сумніву, для цієї істоти це були лише короткочасні спалахи радості.
— Я ніби задихаюся. Насправді, я постійно почуваюся, наче у пастці, — я не сильно відрізнялася від цієї птиці, застрягши у клятій грі. — Я думала, що мені треба лише вибратися звідси і все буде добре……
Пташка щебетнула, ніби у відповідь.
Я слабко усміхнулась їй та закрила обома долонями обличчя. З моїх вуст вирвався порожній смішок. Я не могла зробити нічого, аби висловити, наскільки дивно все відчувалося з тієї миті, коли кронпринц полишив мене саму на терасі. Я почувалася дурною через те, що очікувала на щось інше, що була розчарована…… Я краще за всіх знала, що це була лише гра.
Моє обличчя повільно скривилося лише тоді, коли воно було повністю сховане за долонями. Я постійно брехала собі. Що мені байдуже, що це лише гра. Насправді жодного разу я не була байдужою. Я боялась, мене принижали та залякували на кожному кроці.
"Я думала, що не могло бути нічого гірше за ті дні, що я підлітком провела у тому жахливому домі……"
Проте тут я не могла зробити нічого просто тому, що захотіла. Все від найосновніших потреб до найзвичайнісіньких коментарів потребувало обережного обдумування. Це була гра, і я займала тіло лиходійки, чия репутація не могла бути гіршою. Я знала це занадто добре.
— Тож чому……
Чому я усвідомила це тільки зараз, лише за кілька днів до своєї втечі? Перша людина, до якої я колись мала справжні почуття у всьому своєму житті — чому це мав бути мейл лід у грі? Гірше, чоловік, що має відвернутися від мене, щойно з’явиться головна героїня?
Я всього лиш людина, і тому мене обтяжували людські емоції, тож я не могла відкинути все так, ніби нічого не сталося. Маскарад, у якому я зараз жила, прораховані рішення, які були потрібні на кожному кроці, та самоненависть, яка стала моїм стилем життя, тяжили мене.
Звук власного сміху, спричинений моєю дурістю, починав походити на відчайдушний крик. Я була втомлена, так, бляха, втомлена.
Пташка щебетнула. Дзьобнула свою клітку двічі, явно знаходячи дивним моє мовчання та приховане руками обличчя. У цю мить я почула знайомий голос.
— Майстре?
Я повільно підняла голову.
— Екліс.
Мені не здавалося. Його темно-червоний показник прихильності блищав у темряві. Лише у кількох кроках від мене стояла моя найкраща надія, витріщаючись на мене широкими очима. Можливо він був здивований так раптово натрапити на мене.
Помітивши, що я підняла очі та побачила його, він почав наближатися. Листя під його взуттям захрустіло, і я раптом запанікувала та швидко витерла щоки. На щастя, я не відчула сліз.
Екліс зупинився прямо переді мною.
— Ти лише зараз повертаєшся додому з сьогоднішнього уроку? — спитала я, змушуючи себе посміхнутися, хоча це було останнє, що мені хотілось зробити.
Екліс подивився на мене з нечитабельним поглядом в очах та повільно кивнув.
— Уже доволі пізно, — я не знала, котра була година, але обрала проігнорувати його непунктуальність. Насправді, я була надто схвильована думкою, що він міг побачити мій нервовий зрив, аби хвилюватися за його запізнення. Я не мала нікому дати це побачити.
Губи Екліса повільно розкрилися.
— Що…… Ви тут робите?
— О, лише…… — я байдуже знизала плечима. — Лише вітаюся з пташкою.
Екліс поглянув на пір’їсту тварину поряд зі мною. Він деякий час витріщався на темно-рожеву птаху, а потім його попелястий погляд повернувся до мого обличчя.
— Ви…… кудись виходили? — спитав він, безсумнівно гадаючи, чому я була так вдягнена.
Усвідомлюючи, що я все ще була повністю нафарбована та вдягнена у вечірню сукню, я кивнула.
— Ох. Так. У палаці сьогодні був бенкет.
Я не сказала йому, що той був в честь дня народження кронпринца, оскільки йому навряд чи сподобається чути про людину, що зруйнувала його батьківщину.
Його відповідь, однак, показала, що моя спроба не зачепити його почуття була марною.
— В честь дня народження кронпринца?
— Ти знав?
— Мій вчитель теж був присутній.
— Справді? — спитала я, блимаючи на нього.
"Тож в нього не було уроку сьогодні?"
Ця думка вирувала у моїй голові навіть тоді, коли Екліс запитав:
— Проте чому Ви повернулися самі?
Я легко здригнулася. Певно, будь-кому, хто подивився б на мене, було очевидно, що я втекла сама. Хоча вгадати це було не важко, оскільки маєток не був би настільки тихим, якби герцог та його сини також повернулися. Однак не було потреби розповідати Еклісу банальні причини, за якими я пішла раніше.
Я лише непевно усміхнулась, промовчавши, але очі Екліса раптом сіпнулися.
— Чому……
— Га?
— Чому Ви так посміхаєтеся?
Його обличчя, як завжди, було таке ж беземоційне, як у порцелянової ляльки. Через це мені було важко вгадати, що саме він мав на увазі.
— Ці сучі сини знову Вас образили? — спитав він.
— Що—
— Хтось з маєтку чи ще якийсь з інших дворян.
Я порожньо витріщалася на нього, і він ступив ще на крок ближче. Він вийшов з тіней та у яскраве місячне сяйво, і тепер я чітко бачила його обличчя.
— У Вас завжди такий погляд, коли хтось з тих покидьків робить щось, аби Вас засмутити, — він скривився, глибоко насупившись, дивлячись на мене згори вниз.
