***
Відповідно останнім проходом був закручений тунель, що, здавалося, ніколи не закінчиться. Вінтер, роздратований затримкою, спробував скористатися заклинанням телепортації, однак шлях попереду був занадто заплутаним і, не знаючи точного місцезнаходження Раона, у нього не вийшло. Тож, ми продовжили бадьоро йти пішки.
— Ми так і до Аркіни дійдемо. Вражаюче, як на психопатів, — пробурмотів насуплено кронпринц.
Я з ним погоджувалася. Було доволі важко вирити настільки складну та розгалужену мережу печер під островом, ще й таку, що змушувала моє волосся стати дибки.
"Мені здавалося, вони лише незначні побічні персонажі в сюжеті гри."
Я навіть майже не думала про них до початку мисливського змагання.
Назва "Праведна Нація Лейла" здавалася доволі смішною, і я могла використати систему, аби легко їх здихатися. Проте, озираючись назад, вони були далекі від непотрібних другорядних персонажів, як я про них думала. Вони пройшли через щільні інспекції та оборону палацу і змогли глибоко проникнути разом зі своїми монстрами.
"Це означає…… що їм допомагав високопоставлений дворянин."
Невідомо було, наскільки далеко все-таки поширювався їх вплив, і саме це мене лякало. У той же час я не могла позбутися відчуття, що історія навмисне з якоїсь причини продовжує зіштовхувати мене з ними. Чим ближче ми були до Раона, тим більшою ставала загадкова тривога у моєму шлунку.
"Я маю вибратися з цієї божевільної гри, перш ніж станеться щось насправді жахливе."
Я роздумувала, витріщаючись на червоний та фіолетовий показники перед собою.
"Моя єдина мета — втекти."
Коли ми звернули за ще один кут, то почули здалеку відчайдушний крик.
— Ах! — я зойкнула.
Ми завмерли, шоковані, а потім поквапилися, не обмовившись і словом. Невдовзі ми помітили вдалині слабке світло. Звивистий тунель закінчився.
Вінтер, що стояв попереду нас, раптом розвернувся.
— Я використаю на нас заклинання невидимості, — сказав він. Швидко діставши свій посох, він помахав ним над нами. Над нашими з Каллісто головами вибухнуло щось, схоже на білий порошок. Я не відчувала жодних змін.
Вінтер, хоч ніби й завершивши чаклувати заклинання, попередив нас:
— Будь-який ваш звук буде певною мірою заглушений, якщо не кричатимете. Проте не використовуйте жодної магії. Перетин заклинань анулює невидимість.
— Чи можу я наблизитися до них та вбити своїм мечем? — спитав кронпринц. Я подумала, що для нього таке питання точно характерне.
— Ми не знаємо, скільки їх там. Прошу, викажіть стриманість, допоки ми не визначимо, де саме тримають дітей.
Каллісто кивнув, начебто погоджуючись. Раптом печерою пролунав інший крик.
— Не наближайтеся! Н-не наб…… Мммф!
Цього разу він звучав ближче. Ми обмінялися поглядами, перш ніж побігти до виходу. Нарешті залишивши темні, задушливі коридори, ми, на диво, опинилися у просторому місці, все ще під землею.
Стіни були розкішно різьблені, а колони — зроблені з білого мармуру та ліпнини. Контраст з темними стежками, якими ми щойно йшли, був разючий.
— Цікаво. Я перетворив їхню минулу базу на попіл, і бачте, що вони побудували, аби замінити її, — кронпринц витріщався з дикою посмішкою на вустах.
— О, Богине! — покликало багато голосів водночас, і я різко повернулася у їх бік.
В іншому кінці просторої зали на вівтарі стояла величезна статуя, нагадуючи храм. Хтось у білій мантії та масці стояв на вівтарі, поки під ним десятки вдягнутих у чорні мантії людей поклонялися обличчям до землі.
— Прошу, продовжуйте підживлюватися! — благала людина попереду всього зборища у чорних мантіях, плазуючи на землі перед вівтарем. — Знаю, що це відчувається дивно, оскільки до Вас ще не повернулися всі спогади, однак Ви маєте зібратися з силами для того, що станеться.
"Підживлюватися?"
Я роздумувала. На вівтарі не було їжі. Але за мить я дізналася, що саме мала на увазі фігура. Двоє з тих, що поклонялися, раптом поквапилися до їхніх ніг та потягнули когось з іншого кінця зали до вівтаря.
— Відпустіть! Відпустіть мене! — чоловіка дужої статури витягли наперед, супроводжуючи голосним передзвоном ланцюгів. Здавалося, ніби він ховався, а його обличчя було повне страху. Вже перед вівтарем викрадачі жорстоко та різко змусили його стати на коліна. — Відпустіть! — чоловік відчайдушно чинив опір, але не міг зрівнятися з ними силою. Єдина вдягнена у біле людина повільно зійшла з вівтаря.
Я обережно споглядала за ними. Фігура на мить завагалася, зупинившись перед чоловіком, та простягнула свою руку.
— Н-ні! Не наближайся—
Крик, схожий на той, який ми почули за лічені секунди до нашої появи, заповнив кімнату. На диво, в ту мить, коли створіння у білій мантії погладило обличчя чоловіка, він повністю замовк. Я не могла бачити його обличчя, тож не мала жодної змоги дізнатися, що саме змусило його завмерти.
Чоловік мовчав, коли фігура повільно нахилилася до нього. Я могла бачити лише нижню частину її обличчя, оскільки все інше покривала маска. У контрасті з тим, як вона сумнівалася лише мить тому, я помітила, як її червоні губи вигнулися у звабливу посмішку.
"Це жінка?"
Коли я це усвідомила, вона ніжно поцілувала чоловіка.
"Що за? Чому вона раптом його цілує?"
Не в змозі зрозуміти, що відбувається, я глянула на кронпринца та Вінтера, що виглядали такими ж спантеличеними, як і я. Лише за секунди ситуація швидко змінилася.
— Ммф! — чоловік, що до цього був податливий та без опору прийняв поцілунок, раптом застогнав від болю та почав боротися.
Його різкі рухи ставали все агресивнішими, але викрадачі не відпускали, як і жінка не переставала цілувати. Я була настільки шокована, що могла тільки мовчазно споглядати. Перед нами розгорталося щось химерне.
Тіло молодого чоловіка, що тремтів, ніби почало зменшуватися…… а потім здулося, як кулька. Я не могла стримати свого шокованого "ах". Жінка відійшла та глибоко вдихнула, залишивши на землі позаду себе лише виснажений труп та завеликий для нього одяг. Дві фігури в чорному, що тримали його, викинули чоловіка, чи, радше, його труп, убік. Щойно тіло впало на землю, то вибухнуло хмарою пилу.
Я знову ахнула, не в змозі усвідомити, що ми щойно побачили.
— Чорт його забирай, що це таке було? — лаявся кронпринц.
Здавалося, і Вінтер, і Каллісто так само були шоковані жахаючим поворотом подій.
— Принесіть дзеркало! — покликав хтось.
Ситуація знову змінювалася, перш ніж ми встигали оговтатись. Та ж сама людина, що раніше попросила жінку "підживитися", підвелася та почала вигукувати накази. Він, здавалося, мав вищий за інших статус. Ті, що поклонялися до землі, здійнялися на ноги та зникли за статуєю.
Невдовзі вони повернулися із шістьма непритомними дітьми та загадковою вишуканою скринею. Вони байдужо жбурнули до вівтаря всіх дітей, окрім одного.
"Раон!"
Мої очі розширилися, коли я впізнала його маленьку левову маску.
— Цей має більше всього мани. Думаю, він буде найкориснішим. А з інших ми лише витягнемо ману та кинемо їх монстрам, — промовив лідер, глибоко поклоняючись жінці у білій мантії.
Перед моїми очима з'явилася біла панель.
<СИСТЕМА> Головний Квест [Зниклі Діти]
Другий етап "Підіть з чарівником за Раоном" виконано!
<СИСТЕМА> Ви отримали [Прихильність Вінтера +5%] та [Слава +50].
<СИСТЕМА> (Загальна слава: 510)
Побачивши повідомлення, що етап квесту виконано, я отямилася та негайно повернулася до Вінтера та Каллісто.
— Щ-що нам тепер робити?
— Їх надто багато. І ця жінка…… Не думаю, що нам розумно буде зараз розпочинати з нею бійку. У неї, схоже, є якась здібність, що не дає людям боротися.
Кронпринц насупився, дивлячись на жінку.
За мить роздумів він звернувся до Вінтера:
— Дивись, іноземцю.
— Так?
— Я приверну їхню увагу, тож ти перемісти дітей у безпечне місце, — наказав кронпринц, перш ніж повернутись до мене. — Ти прокрадешся до них та забереш хлопчика у масці лева. Потім ми скористуємося магією телепортації, аби звідси забратися. Зрозуміло?
Кронпринц не виказував жодних вагань, легко придумавши план за такий короткий час. Його стратегія була майже ідеальною, за виключенням однієї маленької деталі.
— Я…… Я не знаю, як користуватися магією телепортації.
— Що? — кронпринц витріщався на мене з відвислою щелепою. — Але ж ти знаєш, як користуватися магією, хіба ні? Чому ти не можеш телепортуватися?
— Я…… Ну……
"Бляха. Як мені пояснити, що я можу користуватися лише заклинаннями, які мені дає система?"
Я вагалася, не впевнена, що можу сказати на свій захист.
— Зачекайте, це…… ні! — раптом вигукнув зі стогоном Вінтер. Його очі, які було видно через маску, були переповнені тривогою. Кронпринц та я прослідкували за його поглядом і помітили, що жінка повернулася до вівтаря та відчиняла екстравагантну скриню.
З тієї вилетіло кілька речей. Купка зламаних фрагментів, кожен розміром з кулак, зависла в повітрі. Жінка зібрала їх перед собою одним змахом руки, і коли уламки ідеально зійшлися, об'єкт засвітився синім.
— Ми не можемо дати їй активувати цю річ, — спішно сказав Вінтер.
— Що це? — спитав Каллісто.
— Це артефакт, що належить древнім лейла. Він змусить людину пережити її найгірші страхи та зруйнує її розум, — пробурмотів Вінтер. — Я завжди гадав, як вони могли так послідовно знищувати розуми чаклунів, неважливо, наскільки юних.
— В-вони збираються використати його на Раоні, так? — спитала я, розуміючи, на що він натякав.
Раптом вівтар вибухнув синім світлом.
— Laturica! — вигукнув Вінтер, розмахуючи посохом, перш ніж хтось з нас міг зреагувати.
— Вінтере…… Тобто, Віндзоре! Куди Ви? — вигукнула я за ним, спантеличена. З нього наче спала напівпрозора плівка. Його нове заклинання анулювало заклинання невидимості.
— У нас непроханий гість! — спантеличено вигукнули послідовники в чорних мантіях, помітивши Вінтера.
— Тож він все ще живий! Захищайте богиню! Та випустіть монстрів! Негайно! — наказував чоловік, що був їх явним лідером. Його послідовники почали діставати з карманів чорні мішечки.
— Batoom! — кричали вони, відкриваючи їх. З мішечків з вереском почали вилазити десятки монстрів-ящірок.
— Трясця. Це ж він і казав нам не користуватися магією, — невдоволено вигукнув кронпринц, різко вихоплюючи з піхов меча. — Залишайся поки тут, принцесо! — наказав він, кидаючись за Вінтером.
— В-Ваша Високосте! Віндзоре! — мене залишили саму, до того як я встигла вимовити хоч слово.
