Я відчувала, як мій рот розкрився та закрився кілька разів, не в змозі вимовити жодного звуку. Я була шокована, що забула язика в роті.
— Абсурдне?
— Так, — байдужо підтвердив кронпринц, киваючи. — Ти єдина донька дому Екарт і, чесно кажучи, я сумніваюся, що тебе лякає хоч щось в цьому світі. Нащо б тобі було вступати до купки таких психів, як вони?
Його повна відсутність підозр мене пантеличила. Я на мить задумалась, намагаючись уявити хоч якусь причину.
— Ах…… ну, я могла би фанатично вірити у їх божество?
— Ха! Ти? — глузував кронпринц.
Я надулася.
— Що? Думаєте, я ні в що не можу повірити?
— Хіба ти не бачила зібрання лейла напередодні мисливського змагання?
— Звісно бачила, — ображено відповіла я.
Він повернувся до мене.
— Божевільних, як вони, що думають, наче їхня віра визначає, хто правий і хто ні, легко помітити. Їх видають очі, — він постукав своїм пальцем по моїй скроні, а потім вказав на мої очі. — Якби ти була однією з них, то не витріщалася б на мене своїми мертвими риб'ячими очима.
— Мертвими риб'ячими очима? — обурено повторила я, відсахуючись в огиді від його вибору слів.
Кронпринц вишкірився.
— Крім того, якби ти була однією з них, то впізнала би скелет, який ми знайшли в печері.
— Ске…… лет?
— Дурень, що помер, намагаючись створити портал до палацу, був членом древньої раси лейла.
Я витріщалася на нього широкими очима. Я була здивована, що скелет належав лейла. Проте більш шокуючим було те, що Каллісто знав все про лейла, ту саму расу, про яку мені лише нещодавно розповів Вінтер.
— Ви…… знали? — розпливчасто спитала я.
Кронпринц відвернувся від мене, дивлячись на шлях попереду, та байдужо відповів, продовжуючи йти:
— Було очевидно, що ти не знала. Якби знала, то не пропонувала би розкопати його, ніби це була якась цінна археологічна знахідка. Якби ти справді була послідовницею лейла, то намагалась би завершити портал, щойно його побачила.
Я витріщалася на нього у подиві. Я не була впевнена, чи була здивована його знаннями, чи відчула полегшення, що він зовсім мене не підозрював. Мої емоції ставали заплутаними навіть для мене.
— Крім того, ти хоч маєш гадку, як сильно ці маніяки піклуються про своїх модифікованих монстрів? — промовив він з холодною посмішкою, поки я слідувала за ним, мої думки — заплутані. — Коли я полював за ними, вони благали мене не торкати їхні підземні лабораторії, навіть якщо я їх вб'ю. Я штурмував лабораторії та побачив, як вони кидають дітей, з яких висмоктали ману, своїм новонародженим монстрам.
— Д-дітей? Яке ж божевілля могло змусити когось…… — я була шокована тим, наскільки злими могли бути послідовники лейла.
Можливо, Каллісто був загартований жорстокістю, яку бачив все своє життя, оскільки він спокійним голосом продовжив:
— Скількох, думаєш, вони викрали та скільки праці вони вклали, аби створити цього гігантського монстра, якого ми щойно вбили? Якби ти була однією з них, то ці створіння були б для тебе цінними, ти не вбивала б їх так безжально.
— Безжально? — повторила я, шокована його вибором слів.
— Що? Ти пристрелила цих створінь на мисливському змаганні, і секунди не вагаючись, пам'ятаєш?
Він засміявся, поки в мене від шоку відвисала щелепа. Я збиралася обурено відповісти йому, але передумала. Пройшло кілька секунд тиші, перш ніж я обережно спитала:
— А що якби…… я вбила їх, щоб уникнути підозри?
Можливо, я хвилювалася, що він думав, наче мої дії підозрілі. Я не могла зупинити себе та продовжила питати кронпринца.
— Скажімо, я справді була би однією з них…… Скажімо, я лише дуже добре прикидалася.
Ми звернули та дійшли до ще одного розгалуження. Цього разу стежок було багато.
— Що б Ви зробили, якби все було саме так? — спитала я.
Кронпринц повільно зупинився та повернувся, серйозно роздивляючись мене.
— Ну, нічого тоді вже не поробиш, напевно.
Біла стрілка показувала на правильний шлях, але я зупинилася та повернулася до нього.
— Я б дав тобі зруйнувати всю прокляту імперію Інка, — промовив він з грайливою усмішкою.
Я спитала, бо бажала почути серйозну відповідь, тож насупилась на нього.
— Я не жартую.
— Як і я. Я цілком щирий, принцесо. Якщо ти справді послідовниця лейла та бажаєш зруйнування Інки, я зроблю все в своїх силах, аби тобі допомогти.
— Це навряд є чимось, що має казати кронпринц, — промовила я, засміявшись, не вірячи своїм вухам.
— А чому ні? Імперія повна гнилі, прямо до самого свого ядра. Вже давно час, аби вона пала, — він знизав плечима. — Якщо я стану імператором, перше, що я зроблю, — це страчу кожного члена імперської сім'ї разом з дворянами та кину їх трупи монстрам.
— Ваша Високосте.
— Після цього я роздам їхні багатства бідним. Я очищу скарбниці імперії і щойно спустошу їх, розпочну війну. Я продовжуватиму, поки ця клята імперія не перетвориться на попіл, — пробурмотів він. Я не була впевнена, жартує він чи ні. — Мій любий батько безсумнівно перевернеться у могилі, якщо я це зроблю.
Він злісно засміявся, натякаючи, що поточний імператор безперечно помре, якщо Каллісто займе його місце. Бачачи цю його сторону, я трохи налякалася: його план був занадто детальний, аби бути лише жартом.
Я витріщалася на нього, не в змозі сформувати відповідь, та він легко похлопав мені по плечу.
— Тож, принцесо, пропоную тобі захопити палац перш ніж мені прийдеться проходити через всі ці труднощі, аби розпочати війну. Не хвилюйся за мене — якщо ти одна з них, я справді не проти.
— На жаль…… я не одна з них, — відповіла я сильно саркастичним тоном.
— Шкода.
Розмова, що розпочалася, аби полегшити мої хвилювання, завершилася лише усвідомленням, що кронпринц все такий же божевільний, яким був завжди.
— Тож, куди нам тепер? — спитав Каллісто, оглядаючи тунелі перед нами.
Я зібралася та вказала на шлях, яким йшла стріла, що була видима лише мені.
— Ми можемо піти сюдою—
— Леді, — покликав голос, і перед нами з печери зліва постала фігура.
Я була шокована, помітивши знайому кролячу маску, та раптово вигукнула:
— Він—
Однак я зупинилася, згадуючи, що поруч зі мною стояв кронпринц. Придумати інше ім'я так швидко було важко.
— В-Віндзоре!
Це було зовсім випадкове ім'я, але найкраще, що я могла вигадати так раптово.
— Віндзор? — повторив кронпринц. Він вказав на Вінтера підборіддям з невдоволеним виразом обличчя. — Це ще хто? — спитав він.
Зіниці ультрамаринових очей Вінтера, що виглядали з дірок у масці, розширилися, помітивши кронпринца.
— Я…… — промовив Вінтер, хвилюючись.
— В-він працює на благодійну організацію, з якою я прийшла! — вигукнула я. — Він теж може користуватися магією, як і я.
— Тоді чому він носить цю дивну маску? Як він сміє продовжувати носити її у моїй присутності. Яка неповага! — прогарчав кронпринц, його невдоволення явне, коли він потягнувся за мечем.
Я зупинилася перед Вінтером, перш ніж Каллісто встиг послідувати за своєю схильністю до насильства.
— Він з королівства на далекому сході, де прийнято носити такі маски. Вони вірять, що якщо її зняти, це робить їх вразливими перед демонами.
Кронпринц насупився.
— І нащо тобі зустрічатися з кимось таким?
— Тут не так багато благодійних організацій, що навідують подібні місця, як Тратан, які справді потребують допомоги.
— Зрозуміло…… Мені треба буде пізніше запевнитися, аби з цим щось зробили, — Каллісто нарешті неохоче відступив.
Я повернулася до Вінтера, вибачаючись очима. Я кинула йому потаємний погляд, мовчки натякаючи, що він має підігрувати. Погляд Вінтера у відповідь на це був дуже схвильований. Змирившись, він кивнув.
— Раон прямо за цим тунелем.
— А він доволі непогано розмовляє нашою мовою, як на іноземця, — прокоментував кронпринц. — Ти чаклун, так? Веди.
Вінтер, не промовивши більше ні слова, послухався.
"Що саме запланувала гра цього разу?"
Я схвильовано жувала губу, слідуючи за Вінтером.
"Кронпринц же не здогадається, так?"
Я не те щоб дуже хвилювалася, якщо Каллісто дізнається, що Вінтер водночас був маркізом та чаклуном. Проте якщо він дізнається, що я прийшла аж сюди з ним сама, то, відчувала, його реакція не буде доволі приємною.
Усвідомивши, що кронпринц не рухався, я покликала його:
— Ваша Високосте? Ви не йдете?
Кронпринц, що з глибокою недовірою витріщався на Вінтера, поки чаклун йшов попереду, нарешті послідував за нами.
— Принцесо, поглянь, — прошепотів на вухо він, наблизившись.
"Він дізнався?"
Моє серце впало до п'ят. Якомога сильніше намагаючись виглядати спокійною, я так само тихо відповіла:
— Щ-що?
— Він босий, — промовив він, вказуючи на ноги Вінтера. — Можливо демон вже оволодів ним. Не знаю, звідки він, але це ненормально.
Я дивилася, як плечі Вінтера напружилися. Кронпринц може й розмовляв тихо, але не було жодної можливості, що Вінтер його не почув.
"Вибач, Вінтере."
Висловлюючи своє мовчазне співчуття чаклуну-кролику, що якось в очах кронпринца став одержимим демоном безумцем, я всіма силами намагалась виглядати байдужою.
