Коли я знову розплющила очі, то знайшла не оточений битвою пляж, а зовсім інше місце взагалі. Я сиділа на тому ж стільці, з якого дивилася на види згори скелі. У моїх руках не було дитини, а кинджал, що наближався до мене, теж зник.
— Що за? — я відчайдушно оглядалася, глибоко збентежена, коли раптом згадала, що Раон пробурмотів заклинання якраз тоді, коли мене збиралися проштрикнути. Це було те саме заклинання, що відправило нас до Тратану.
"Це було заклинання телепортації."
Я завмерла, шокована. Раон відправив мене у безпечне місце в останній момент. Я підвелася на ноги та побігла до краю скелі, намагаючись розгледіти, що все-таки ставалося на пляжі. Однак він був задалеко, і вже спустилася ніч, тож було надто темно, аби я щось побачила. Виник спалах блакитного світла. Це, певно, були викрадачі.
— Раон! — я почувалася жахливо через те, що єдиним, на що я була здатна, це викрикувати заклинання, яке дала мені система, знов і знов, але в мене не було вибору.
— Thunder—
— Це небезпечно, леді.
Раптом між мною та краєм, на якому я так хитко стояла, виникла рука. Я розвернулася, і першим, на що впав мій погляд, був фіолетовий показник Вінтера, за яким послідувала біла кроляча маска.
— Де ти……
"Де ти був увесь цей час?" — хотіла закричати я, відчуваючи, як у мені здіймається гаряче розчарування тільки від одної його появи, але стиснула зуби й стримала жагу. Мої почуття зараз були неважливі.
— Це Раон. Його викрали, — із затамованим подихом промовила я.
Я відчувала страх від усвідомлення, що прихильність Вінтера постраждає через зникнення Раона, але тепер, коли найгірше вже сталося, ця думка відійшла на задній план. Я вказала на суцільну темряву за скелею, де бачила синій спалах світла, та квапливо закричала:
— Нам треба зупинити їх якомога швидше. Раон та викрадачі он там—
— Заспокойтеся, леді, — Вінтер, занадто байдужий, перервав моє несамовите пояснення. Я очікувала, що його показник прихильності почне небезпечно блимати, але він, здавалося, більше хвилювався за мене. — Ви поранені?
— Я в порядку. Нам потрібно йти рятувати Раона—
— З Раоном все буде добре.
— Що?
— Вже пізно. Я відведу Вас назад до столиці.
Я взагалі не розуміла, що він каже. Раптом за Вінтером виник спалах світла.
<СИСТЕМА> [Дітей] викрадено. Квест [Подолайте Сили Зла] провалено!
Я порожньо вдивлялася у простір не в змозі в це повірити.
Вінтер заохотив мене підійти ближче.
— Давайте вже підемо.
— Ми не можемо нікуди піти! Дитину викрали! — кричала я.
— Він нескінченно тренувався до такого, — сказав Вінтер, знову перериваючи мене. — Я вжив заходів, аби гарантувати його безпеку, тож Вам не потрібно хвилюватися. Він в порядку.
Іншими словами, він казав мені перейматися своїми справами, оскільки тримав все під контролем. Іронічно, однак, що його наполягання на тому, що я не мала хвилюватися, змусило мене дещо усвідомити. Я відчула, як все моє тіло ніби облили відром крижаної води. Я зиркала на нього.
— Це був Ваш намір з самого початку? Використати хлопчика як наживку та подивитися, як я зреагую?
— Це зовсім не так, леді.
— А як тоді я маю інтерпретувати цю ситуацію? — спитала я. — Чи я маю відкинути все як збіг та прикинутися, що між нами нема контракту, що привів мене сюди сьогодні? Цього Ви хочете?
— ……
У Вінтера не було відповіді на мій агресивний допит. Після довгого мовчання він тихо зітхнув та промовив:
— Це я маю питати, що сталося. Як Ви можете використовувати магію?
Цього разу була моя черга втрачати дар мови.
— Магію блискавок важко контролювати, вона дуже руйнуюча, — продовжив він. — Навіть найдосвідченіші чаклуни уникатимуть її, якщо можуть. Однак Ви змогли атакувати викрадачів з ідеальною точністю, не зробивши жодної помилки.
Він вказав на мої груди — і подивилася вниз на магічне намисто, на яке він показував.
— Це намисто може виявити зміни, викликані не лише отрутою, а й маною, — сказав він, розкриваючи другу секретну функцію намиста. Великий камінь, вбудований у вишуканий зірковий орнамент, мав змінити колір, але так і залишився білим з тієї миті, як він віддав його мені. — Погляньте. Ви використали магію, але камінь не змінив кольору. Це доказ, що у Вас нема мани. Проте я відчув неймовірну кількість магічної енергії від Вас, не тільки зараз, а й під час мисливського змагання. Дивно, хіба ні?
Я відчула приглушений шок, ніби хтось вдарив мене по потилиці молотом, через що я стояла у заціпенінні. Ніколи не очікувала, що хтось відчує роботу системи та подумає, що вона дивна.
І що взагалі таке мана та магічна енергія? Я поглянула на нього, хоча не могла зрозуміти, який вираз обличчя був у Вінтера за маскою. Однак одне я знала напевне.
— Тобто наш сумісний благодійний захід був лише приводом, — цей епізод виявився чим завгодно, але не побаченням. — Ви бажали перевірити мене та побачити, чи маю я зв'язок з Праведною Нацією Лейла.
— Я мав запевнитись, — промовив Вінтер з терміновістю в голосі. — Вони кожного місяця викрадають все більше й більше дітей з маною. Я не міг залишити жодного каменя неперевернутим…… — він поквапився виправдатися за свої дії, але зупинився, побачивши моє обличчя. — Прошу вибачення, якщо я образив Вас, леді, — промовив чаклун, вклонившись, і замовк.
Мені бракувало слів.
"Ти б краще до кінця залишався вперто нерозкаяним."
Я бажала продовжувати на нього злитися, але не могла: він мав право підозрювати мене, помітивши аномалії у моїй поведінці.
— Ви весь цей час так сильно бажали заробити мою довіру, але ніколи не вірили мені у відповідь, — на моїх губах сформувалася порожня посмішка, і наші очі зустрілися, коли він повільно підняв їх. Його погляд на мить завагався, всередині ніби плавала невпевненість. — Тож який Ваш висновок? Ви все ще мене підозрюєте?
— Я…… все ще не розумію, як Ви користувалися магією.
— Я теж не знаю, — сухо відповіла я. — Заклинання просто прийшло мені на думку. Я лише сказала його вголос.
— ……
— Мені байдуже, вірите Ви мені чи ні.
— Я Вам вірю, — негайно запевнив мене Вінтер у відповідь на мою маленьку білу брехню. — Я хоча б вірю, що Ви не бажали завдати дітям шкоди.
Я б могла виплюнути на це якийсь саркастичний коментар, але промовчала. Оскільки мені більше не було чого сказати, Вінтер вирішив, що нашу розмову завершено.
— Я…… маю тепер повернути Вас назад. Якщо ми затримаємося ще трохи, я можу втратити сигнал Раона.
Вікно сповіщення з'явилося знов.
<СИСТЕМА> Головний Квест! [Зниклі Діти]
Другий етап: Підіть з чарівником за Раоном. Чи хотіли б ви продовжити? (Винагорода: прихильність Вінтера +5%, слава +50. Штраф за відмову: прихильність Вінтера -10%.)
[Прийняти/Відхилити]
З'явилося інше дратуюче системне повідомлення. Мої очі розширилися від штрафу: чогось, чого не було раніше.
"Та дай ти мені відпочити. Ця гра божевільна!"
Мені жаль було викрадених дітей, але я не мала жодного бажання залишатися з Вінтером на мить довше у моєму теперішньому настрої. Однак загроза втратити 10% його прихильності була завеликою.
"Може мені просто відмовитися?"
<СИСТЕМА> Оскільки це головний квест, його буде прийнято автоматично через 5 секунд.
"5"
"4"
Ця клята система не збиралася давати мені час подумати. Зморгуючи злі сльози, я промовила:
— Я піду з Вами.
Він повернувся та поглянув на мене повними подиву очима, ніби почув щось зовсім незбагненне.
— Що Ви тільки що—
— Я піду з Вами шукати дітей.
— Це моя задача, як чаклуна.
— Тоді й моя теж, оскільки я, схоже, тепер теж можу магією користуватися, — заперечила я.
— Леді, — сказав він докірливо.
Однак квест вже розпочався, тож шляху назад не було.
— Я спатиму спокійніше, якщо повернуся додому після того, як все вирішиться.
— ……
— Якщо Ви не бажали, аби почувалася відповідальною, то не мали втягувати мене у це в першу чергу, — промовила я крижаним голосом. У нього, здавалося, не було на це жодної відповіді. Як би не було, оскільки я певною мірою успішно довела свою невинність, то мала повне право почуватися обуреною через його тест.
— Я йду до їх головного табору. Я не знаю, скільки їх там чи наскільки небезпечно там буде, — сказав Вінтер, очевидно неохочий брати мене з собою, намагаючись мене переконати.
— Я не боюся, — впевнено сказала я. Я зовсім не хвилювалася. — Я впевнена, що якесь інше заклинання прийде до мене, якщо я буду в небезпеці.
Тобто, в разі надзвичайної ситуації знову вистрибне системне вікно.
— До того ж двоє людей краще за одну, хіба ні?
— ……
— Я думала, що у Вас нема часу, аби його гаяти? — натиснула я.
Він неохоче простягнув свою долоню до мене, і виникла інша панель.
<СИСТЕМА> Вас буде переміщено до [Солаель] для продовження головного квесту.
Яскравий спалах світла знову засліпив мене. Коли я розплющила очі, ми стояли на пляжі.
— Де ми? — спитала я, озираючись. Це точно був не Тратан.
— Це маленький острів Солаель, що біля міста Аркіна.
— Острів?
— Враховуючи відстань від міста до Тратана, вони використовують цей острів як блокпост, оскільки велика кількість людей не може переміщатися на такі великі відстані одночасно.
— Тож ми зараз перемістимося до Аркіни?
— Ні. Я відчуваю сигнал Раона неподалік, — відповів Вінтер, повертаючи та вказуючи кудись.
Мій погляд послідував за його пальцем, і я насупилася. Неподалік від пляжу була величезна скеля, а у її основі — темна печера, що всім своїм виглядом кричала "входьте на власний страх і ризик".
