— Тож…… тримайте це в голові і уникайте проблем, всі. Я не хочу, щоб ви постраждали перед церемонією, — продовжував говорити герцог, але його голос наче лунав здалеку.
"……Церемонія повноліття лише через місяць?"
Мій мозок перестав працювати. Мене ніби зненацька атакували. Мисливське змагання було таким важливим епізодом у грі і лише нещодавно було у розпалі, тож я очікувала, що кінець високої складності ще далеко. Принаймні, у мене мало бути більше можливостей створити емоційний зв'язок із мейл лідами, ні?
Я тільки-но змогла зрозуміти справжню мотивацію Екліса і почала використовувати цю інформацію для того, аби йому сподобатися.
"Лише місяць."
Я задихалася. Якщо я протягом місяця не зможу отримати 100% прихильності та зізнання в коханні, то, ймовірно, вже ніколи не втечу звідси.
Хоча втеча була важливим питанням, більша проблема полягала в тому, що, коли "справжня донька" повернеться, мене затаврують лиходійкою і мені судиться померти. Причина була простою: саме так була написана історія цієї довбаної гри.
Мої руки на колінах міцно схопили складки сукні. Я не хотіла помирати. Я так старанно вчилася, аби втекти зі свого жахливого дому.
— ……лопо.
Я так тяжко працювала у цьому проклятому місці, аби повернутися до справжнього світу. Я не могла померти. Просто не могла.
— ……лопо, Пенелопо, дитино.
Я здригнулася, приходячи до тями, почувши, як мене кличуть.
— ……Т-так?
Я раптово підвела очі. Усі за столом дивно дивилися на мене.
— Тобі щось не подобається? — здивовано запитав герцог.
— Що? З-звісно ні, — відповіла я, все ще у трансі.
Я глибоко задумалася, налякана лише згадуванням мого дня народження. Пізно отямившись, я незграбно пробурмотіла:
— Я лише подумала……
— Гей, ти сьогодні трохи дивна, — своїм звичайним глузливим голосом промовив Рейнольд. — Чому ти продовжуєш дивитися в нікуди? Ти вже доволі довго мовчиш. Тобі так свербить знову наробити шкоди чи що?
— Рейнольде Екарт.
Було би доволі легко проігнорувати його саркастичні коментарі, але за якоїсь причини герцог серйозно застеріг його.
— Цк, як так можна говорити зі своєю сестрою? Ти ж її старший брат.
— Вона навіть не ставиться до мене як до старшого брата.
Герцог знову цикнув, кидаючи люті погляди на Рейнольда, і той був змушений замовкнути. Ніжно-рожевий показник над його головою зовсім не підходив його похмурому обличчю.
Мені дивно було споглядати, що саме через мене атмосфера схолодніла так раптово.
— Мені шкода. Я відволіклася і пропустила, що Ви сказали. Можете повторити ще раз, будь ласка? — промовила я, якомога краще намагаючись усміхнутися.
— Кгм. Добре, — сказав герцог, пом'якшуючи вираз свого обличчя. — Я спитав, чи бажаєш ти чогось на свій день народження.
— Чого я…… бажаю?
— Так. Можеш попросити що завгодно.
Моїм першим інстинктом було попросити, аби він негайно обшукав континент і знайшов мені спосіб, аби вибратися з цієї гри, але я переборола цю абсурдну тягу, побачивши три пари блакитних очей, зафіксовані на мені.
— Я нічого не хочу, справді, — байдужо сказала я.
— Щ-що?! — вигукнув герцог, здивовано розплющивши очі, поки я не розуміла причин його реакції. — Т-ти……
Бум!
— Гей, ти точно не захворіла?! — крикнув Рейнольд, перебиваючи герцога та вдаряючи по столу кулаками.
Навіть Деррік, який лише мовчки їв, подивився на мене здивованими очима.
— Лише минулого року ти…… — почав він, але його обличчя закам'яніло із холодним виразом, і він знов закрив рота.
"Га?"
Я була спантеличена їх несподіваною реакцією. Герцог, що деякий час дивився на мене, намагаючись придумати відповідь, нарешті сказав:
— Але ж ти завжди стільки всього просила на кожен день народження за всі ці роки.
— Ах, — пробурмотіла я.
Справжня Пенелопа завжди просила екстравагантних речей, тож це не сильно дивувало. Але, на жаль, я справді нічого не потребувала. Крім того, цей день народження міг стати днем моєї страти, тож навіщо хвилюватись за подарунки, які я отримаю цього дня?
Герцог подивився на мене з таким здивуванням, ніби бачив незнайомку, і знову підбадьорив мене:
— Хіба ти не казала завжди, що хочеш, аби сукня для твоєї церемонії повноліття була пошита кравцем покійної імператриці?
— Сукня на мою церемонію повноліття?
— Так. Я вже попросив імператора про це, — гордо вип'ячуючи груди, промовив герцог.
Він виглядав так само, як коли віддавав мені арбалет нещодавно.
Сукня була мені потрібна ще менше за коштовності та гроші. Останнього року Пенелопа, певно, здійняла такий галас, що герцог не здавався, незважаючи на мою відсутність ентузіазму.
— То чому б тобі не купити ще й нових аксесуарів та взуття до сукні? Ти доволі давно не викликала ювеліра.
— Гмм……
Я на мить задумалася і скоса глянула на двох братів, що сиділи навпроти мене. Помаранчевий та ніжно-рожевий. Раніше я покладалася на цифри, але тепер кольори давали мені можливість легко оцінити їх статус здалеку. Я дуже не хотіла витрачати свої гроші, аби перевірити їхню прихильність, навіть якщо це була ігрова валюта, тож вирішила скористатися пропозицією герцога.
— Якщо Ви бажаєте дати мені подарунок на день народження, то я б віддала перевагу грошам замість коштовностей.
— Щ-що? Гроші? — повторив герцог, його щелепа впала.
— Я нещодавно зрозуміла, що не маю жодних приватних коштів. Я би ще хотіла кишенькових, батьку.
— Ц-це……
Герцог дивився на мене спантеличено і не був впевнений, що сказати. Рейнольд заговорив замість нього.
— Для чого тобі кишенькові гроші?
— Ну……
— Якщо ти хочеш сукню, тобі кличуть дизайнера. Якщо хочеш прикраси, тобі кличуть ювеліра. Дворецький все робить за тебе. До речі, батьку! Я чув, що минулого разу ти дав їй чистий чек! — різко сказав він, переводячи свій гнів на герцога. — Чому ти тільки їй таке даєш? Коли я попросив, ти сказав, що наша фінансова ситуація хитка!
— Гм, кхм! Хто тобі таке сказав……
Чек мені потайки доставили через дворецького, але він якось почув про це і тепер дошкуляв герцогу, люто вказуючи на мене пальцем.
"Угх, ти така дитина."
Герцог прокашлявся, поспішно міняючи тему розмови:
— Але чому ти раптом просиш кишенькових? Ти ніколи раніше такого не просила.
— Мої інтереси змінилися. Мене тепер більше цікавлять гроші, а не аксесуари.
— Але ж у тебе ще є призові?
— Я не можу ними користуватися, це марнотратство. Це перші гроші, які я заробила сама. Я хотіла би їх десь зберегти.
— Гм. Непогана ідея.
Герцог кивнув. Це були перші гроші, зароблені його легковажною донькою, ще й за виборювання першого місця на мисливському змаганні.
— Можна мені на день народження отримати гроші, які я зможу за потреби використати у надзвичайній ситуації? — додала я з поривом.
— Що ти маєш на увазі під надзвичайною ситуацією? Нащо доньці дому Екарт готуватись до надзвичайної ситуації?
— Ну, я зможу використати їх, коли полишу маєток, чи, наприклад, для приданого……
— Що! Полишиш маєток!? — одночасно вигукнули троє чоловіків.
Я дивилася на них широко розплющеними очима. Герцог заревів несхвальним голосом:
— Ти знову кажеш нісенітниці? У тебе ще навіть не було церемонії повноліття. Ти нікуди не підеш!
— Але я ось-ось досягну повноліття. Тож……
— Пенелопо Екарт!
— ……
Я замовкла, коли герцог цикнув язиком.
— Ти не матимеш кишенькових грошей, — холодним тоном промовив Деррік, що до цього сидів мовчки, руйнуючи всі мої сподівання. — Тобі не можна довірити використовувати їх мудро. Ми вже витрачаємо набагато більше за встановлений бюджет, купуючи твої речі. Нащо ще тобі потрібні кишенькові?
— ……
— Ти не збираєшся почати бізнес. Тож дай нам одну переконливу причину, чому ми маємо просто так дати тобі велику суму грошей.
Як старший син, Деррік був глибоко залучений у фінансову ситуацію маєтку. Якщо він вимагав конкретну причину, чому мені потрібно було більше грошей, у мене не було для нього пояснення — я лише хотіла мати якомога більше, про всяк випадок.
Я не могла обмінювати свої коштовності на гроші щоразу, коли перевіряла чиюсь прихильність. Оскільки герцог запропонував дати мені подарунок, я думала, що можу хоча б спитати.
— Так, жодних кишенькових, — сказав герцог.
— Правильно, ні! — вигукнув Рейнольд, палко погоджуючись з Дерріком.
"Цк. Тоді чому ви мене питали?"
Я надула щоки. Чесно кажучи, мені не подобалося, що я єдина не мала кишенькових. Хоча ніхто не казав прямо, для мене це очевидно показувало, що я лише тимчасова заміна, яку виженуть, коли повернеться справжня принцеса.
"Тож ви не дасте мені і копійки, так?"
Я утримала бажання глибоко зітхнути і промовчала. Герцог намагався втішити мене, мов непокірну дитину.
— Я чув, у південних шахтах знайшли діаманти надзвичайно високої якості. Я замовлю, аби тобі зробили з них тіару……
— Ні, дякую, — дещо грубо обірвала герцога я. — Я занадто доросла для такого.
І.
Дррр—
Я гучно відсунула стілець і підвелася.
— Пенелопо, — покликав герцог, його тон застережливо похолодів.
Я знала, що чоловіки дому Екарт ігнорували мою зухвалість через події під час суду на мисливському змаганні. Проте тепер, коли я достатньо підняла їх прихильність, я не хотіла більше схиляти перед ними голову.
— Дякую за обід. Я піду першою.
— Пенело—!
Я чула, як герцог кличе мене сердитим голосом, але мені було байдуже.
***
Повернувшись до моєї кімнати, я знайшла Емілі, що саме закінчувала застилати постіль та широко розплющила очі, побачивши мене.
— Пані, Ви вже повернулися?
— Емілі. Йди поклич дворецького. Негайно, — наказала я, негайно сідаючи за стіл.
— Що? Т-так!
Емілі, здивована моїм раптовим наказом, швидко пішла з кімнати.
Тук, тук, тук—
Я тупо дивилася на стіл, тупочучи пальцями. Я покликала дворецького, аби спитати, коли буде готовий одяг, вироблений зі шкіри тварин, яких я вполювала на мисливському змаганні.
— Я…… маю почати віддавати йому решту подарунків.
Це був єдиний спосіб негайно підвищити прихильність Екліса. Я усвідомила, що зміна системи прихильності так приголомшила мене, що я забула зняти його ошийник, коли вдягала на нього намисто.
Тук, тук, тук……
Я вистукувала по столу нервовий ритм, помітивши, що дворецький все ще не прийшов.
— Чому він так довго? — нервово пробурмотіла собі під ніс я, насупившись.
Стук-стук—
Нарешті з іншого боку дверей пролунали гучні стуки, і я, вже доволі роздратована, спитала:
— Хто там?
— Це твій батько.
