Батьки мене вже чекали на кухні: мама опустила своє підборіддя на сплетені пальці, батько – попиваючи чай притулився до підвіконнику. Атмосфера прямо таки кричала: зараз буде важка розмова тягни свою дупу сюди. Я не став тікати від долі.

— Тарас, скажи звідки в тебе гроші на новий комп’ютер? — розпочала мама. 

— Ну в інтернеті заробив, я ж вам говорив.

Мама виразно глянула на батька, він солідно покивав мов: я все зрозумів, все ок. Наступна тема мала стосуватися Марії. Безперечно це дивно, коли красуня такого калібру дружать з гидкими каченятами типу мене. Не те що я гидкий, в мене нормальна зовнішність, просто є різниця між красивим статним гусаком і прекрасним лебедем.

На їхньому місці я б запідозрив підставу. Типу Марія робить це заради грошей чи іншої вигоди. Тільки от сталося не так, як не гадалося.

— Тарас, ця дівчинка дуже хороша. Така мила вихована і красива, тобі дуже пощастило. 

— Ма, я просто пожартував, між нами нічого немає.

— Ми тобі віримо синок, — тато поплескав по плечі. — Але, якщо, що ми повністю підтримуємо вас.

— Ти тільки її не ображай інакше, отримаєш на горіхи.

Я випав в осад. Де оспівана в легендах жіноча логіка. Алло мамо це шахрайка, чистокровна шахрайка яка заговорила зі мною тільки через гроші! У неї звісно були причини, і все таке, але!

— Гаразд.

Чорт! Я швидко закінчив цю марну дискусію і звалив до своєї кімнати. Все ж Сингулярність вже декілька годин б’є байдики. 

Я швиденько під'єднав криптоферму до свіча після чого і до власного пк. Все для того що б Сингулярність зміг скористатись обчислювальними потужностями криптоферми. Насамкінець дістав зі шафи дорогоцінний телефон Степана Андрійовича і наче найдорожчий скарб сховав його в корпус пк попередньо під'єднавши до USB входу. Увімкнув, і все досить голосно загуділо.

「 Виявлено нове обладнання. Під'єднатись? 」  

「 Ні 」「 Так 」

На пустому робочому столі виник значок Сингулярності, мить потому відкрилось вікно чату з попередніми записами. Змінилось тільки одне, була відсутній значок мікрофона. Тільки тут до мене дійшло що ні мікрофона, ні динаміка я не придбав.  

— Так завжди, обов’язково щось забуду… Ну гаразд прийдеться руками працювати.

— “Скільки тобі потрібно часу, щоб навчитись створювати мобільні ігри?”

「 6 років 12 місяців 3 тижні 8 годин 34 хвилини 12 секунд. 」

Я зітхнув, тема створення ігор максимально далека від мене, а щоб дати коректне завдання потрібно, хоча б трішки розбиратись в темі. Прийшлось копирсатись в неті, але толкової інформації українською не було, ні на ютубі, ні на форумах. Залишалось тільки звернутись до сосійського сегменту інету. Хоча…

— “Ти можеш перекласти і озвучити відео в реальному часі?”

「 Так. 」

Користуючись Сингулярністю я переклав “як створити мобільну гру” англійською і ввів це в пошукове поле ютубу. Інфи було валом, і тому вибрав перше що потрапило на очі. Під'єднав дротові навушники до компа, після цього увімкнув відео, вимкнувши при цьому звук в програвачі. З динаміків почав лунати голос українською який пояснював що творилось на екрані.

Тон, інтонація, паузи все було ідеально, це не відрізнити від людської мови. Навіть більше коли я спробував послухати англійську версію то почув той же самий голос. 

— Неймовірно.

Мені дуже поталанило тому, що відео виявилось досить інформативним і ознайомчим, а найголовніше давала загальне розуміння процесу. Це дозволило зробити наступний крок.

— “Вивчи мову програмування С#, потім опануй ігровий рушій Юніті. Використай до двадцяти сайтів для кожної із задач Обов’язково імітуй людську швидкість роботи в інтернеті. Покажи як це відбувається.”

「 Навчання триватиме: 24 хвилини 54 секунд. 」

Далі відкрився єдиний браузер на пк – Internet Explorer, в пошуковому полі почали з’являтися англійські літери, пошук і перший сайт. Повільний скрол вниз натискання на кнопку “download”. Точно така ж послідовність дій відбувалась і на інших сайтах.

А поки мій роботящий коник працював я привів кімнату до ладу. Макулатури і коробок було стільки, що прийшлось все сміття відносити в сміттєвий бак біля під’їзду. За одно вирішив зателефонувати до Марії поки не пізно.

— Привіт, не могла б ти намалювати ту гру. Конче необхідно.

— Ні, не можу, я зараз спати лягаю.

— Тоді скажи в якому стилі це було, ну дуже важливо.

— Хах, — вона важко зітхнула. — Піксельний стиль як старих аркадах. Завтра тобі намалюю все що бачила, може дійсно це принесе якісь гроші.

— Дякую.

Коли я піднявся до себе, то Сингулярність вже закінчив навчання, і для нього прийшов час отримати наступне завдання: навчитись малювати. Звісно прийшлось обмежитись одним стилем, але навіть з новими потужностями навчання тривало два тижні.

— “Виділи 10% своїх ресурсів на продовження роботи перекладачем на ворк ua, також віднови роботу на двох сайтах по транскріпігу. Досліди тему автоматичного швидкого скачування великих обсягів даних, виведи найпростіший метод на екран.”

Через тридцять секунд прийшла відповідь.

「 Можливо для поставленої цілі підійде Вебскрейпінг.  Вебскрейпінг — це процес автоматичного збору інформації із всесвітньої павутини. 」

— “Зімітуй роботу цього підходу і розпочни навчання.”

Досить швидко почалось скачування картинок, ще швидше мій жорсткий диск на 5 терабайтів заповнився і тільки після цього виник таймер навчання. На все про все необхідно 14 годин. На цьому сьогоднішня робота моя закінчилась, тільки от що робити коли стільки вентиляторів гудять безперервно?

— Так звучить чужа робота, і мої гроші. Якщо дивитись з такого ракурсу хіба це не мелодія?

Ці думки дозволили змирить з ситуацією, шкода що тіло не розділяло моїх переконань. 

****

Я позіхнув вчергове. Рот відкрився настільки широко що щелепа заболіла. В очах стояли сльози. Бодька дивився на мене з щирим роздратуванням. І все через кляту нечисть. Зранку вона принесла мені зошит з малюнками і при всіх віддала. При чому нічого не пояснила.

Дівчата відкрити почали пліткувати, хлопці ж підмітили мої мішки під очима, щасливу моську нечисті. І прийшли до висновку, що я дав їй щось списати. Інші варіанти відкидались як в принципі не можливі. Додавало пікантності ситуації те, що я відмовився хоч комусь давати зошит. Бодька образився. 

— Тазік, ти виглядаєш так наче цілу ніч мішки на горбу ніс.

— Щось типу того.

— Сьогодні також нічна зміна? 

Я застогнав, гроші це чудове, прекрасно, неймовірно і фантасмагорично, але сон це святе. Потрібно оптимізувати роботу, витягнувши телефон я знову наштовхнувся на інтерес сусіда по парті.

— Що за мобіла? Де взяв?

— Заробив, підеш зі мною мішки на горбу носити? Платять багато. 

— Якщо так, то ні, — він скривився наче лимон з’їв. — Ти ж знаєш я лінива срака.

Угу така лінива що в майбутньому заробляв більше ніж я у два рази, сраний айтівець. Ну нічого, якщо в мене буде гарний настрій куплю компанію в якій він буде батрачити на мене. 

Однак зараз я почав шукати в інтернеті оренди квартир. Пропозицій було море, а моя кишеня дозволяла взяти майже все що завгодно. І от чисто випадково, перед очима вилізло воно.

— Бодя, яка зараз пара?

— Твоя улюблена зарубіжка, будемо далі про Пупкіна балакати.

— Нахіба нам, радіотехнікам двічі на тиждень література?

— Так зірки зійшлись, а ще вчитель з вищої математики під машину попав. Доля.

— Тоді я звалюю.

Я підвівся з місця і в темпі марафонця погнав геть з аудиторії. Бодька був в шокований, Марія підняла брову. Але все це мене не турбує, цю пропозицію не можна профукати.

***

Михайло їхав в машині коли до нього зателефонував шеф, і не попросив, а наказав швидко вирушати до будинку на вулиці Зоряній. Досвідчений рієлтор відчув запах прекрасної угоди тому не сумніваючись скасував всі зустрічі і погнав на місце.

Прибув він за пів години до домовленого часу, поправив свій дорогий костюм, відрепетирував професійну усмішку перевірив дім на недоліки і став чекати. Раптом приїхала стара лада, із пасажирського сидіння виліз хлопець.

Михайло машинально оцінив його: подерті кросівки, дешеві джинси з ринку, кошлата кофта. Якщо по простому не його клієнт точно. Тільки от хлопець впевнено закрокував до нього.

— Це ти Михайло? Супер, можеш показати будинок?

— Ем, — чоловік потис простягнуту руку. — А ваші батьки.

— Нікого більше не буде.

Чоловік почав відчувати роздратування, він скасував дві зустрічі які могли принести йому немалі гроші, і заради чого? Однак як професіонал своєї справи він виконає свої задачі.

— Паркан зроблений зі стильних ламелей сірого кольору, ворота автоматичні і відмикаються одним натисканням, — чоловік натиснув на пульт і ворота почали від’їжджати в сторону. 

Перед очима відкрився доглянутий газон, асфальтова дорога до гаража. І красивий двоповерховий будинок в європейському стилі. Михайлу сподобалось як хлопець вирячив на це видовище очі.

Він подумав що можливо для нього цей будинок не по кишені, однак що поганого в тому щоб показати молодому поколінню гарне життя. Хіба не розкіш стимулює до нових висот?

— Просторий гараж може вмістити відразу два автомобілі. Як приємний бонус з гаража є прохід в житлову зону. А зараз ми пройдемо всередину.

— Ем, покажіть підвал.

— Га? Звісно ходімо.

Михайло відвів хлопця на задній двір де прорекламував терасу, шикарний мангал, і нарешті впустив клієнта в підвальне приміщення.  

— На жаль колишній власник не встиг добудувати цю частину дому, але тут можна влаштувати зону відпочинку, більярдну, сауну чи навіть власний кінотеатр.

— Ні так навіть краще, тут холодно, але не сиро. Скільки фаз підведено до будинку.

— Три.

— Мені подобається, о до речі власник дозволить модернізувати це приміщення? Мене цікавить вентиляція, відеонагляд і надійні двері.

— Гм? — Михайло збентежено почухав потилицю. Питання цього хлопця занадто конкретні, наче він дійсно хоче взяти цей будинок в оренду. — Думаю тут не буде проблем.

Чоловік показав інші частини дому мальовничо описуючи інтер’єр, меблі, і техніку. Тільки от хлопець не сильно цікавився красотами його питання були більш приземленими: приблизна вартість комунальних послуг, чи є тут тепла підлога, та інші речі. 

— Мені все подобається, я готовий підписати контракт на два роки. Однак в контракті має бути вказана сума в гривнях, а не в валюті. І звісно мій адвокат має перевірити договір оренди.

— Потрібно уточнити.

Михайло відійшов в бік і зв’язався з власником, пояснив йому ситуацію. А отримавши від нього інструкції передав:

— Власник піде на ваші умови якщо ви заплатите третину суми відразу.

— Без проблем.

Все було узгоджено досить швидко і ось вони разом їдуть в адвокатське бюро в центрі міста. Надалі всі бюрократичні процеси зайняли менш ніж дві години, і молодий хлопець отримав ключі від шикарного будинку. 

****

— Ля-ляля-ля-ля у Тараса власний дім, ту-туру-туту здорова файна хата. Головне не казати що я взяв кредит. 

— Що за кредит? Ляля.

Позаду пролунав до болі знайомий голос. На плече упала долоня. Я повільно, зі скрипом повернув голову і побачив ніжну мамину усмішку. Тільки от за її спиною стояла примара у вигляді кровожерливого демона з телескопічною трубою від пилосмока.

— Це я так, пожартував.

— Справді?

На вулиці занадто багато свідків тому мама відбуксирувала мене додому. У квартирі почався допит, безжальний кривавий допит, в ході якого я видав усе. На щастя, рахунок який поповнювався навіть без моєї участі став суттєвим аргументом, для мого порятунку. Він догани, це не врятувало, але все пройшло набагато легше ніж я думав.  

— Треба з’їхати, і чим швидше, тим краще.

Ескізи Марії дуже легко було перетворити в цифровий вигляд достатньо сфотографувати і закинути результат на комп. А далі почались танці з бубном.

Сингулярність досить непогано справився з першою задачею, перетворити обрис в повноцінну картинку з кольором відтінками і чіткими лініями. Однак результат був дуже далекій від того що уявляв я, тому прийшлось доробляти.

З однієї сторони з Сингулярністю було набагато простіше працювати, ніж з… ШІшками з  майбутнього, він коректно реагував на мої слова і змінював тільки те що я хочу. З іншої сторони між моєю уявою, словами і результатом, стояла ще достобіса велика прірва.

Поки я отримав те що хотів, стояла вже третя година ночі! Чорт забирай, людина мені намалює швидше. Заспокоювало одне, що це було через брак навчального матеріалу. Наступні рази буде набагато простіше створювати картинки які мені потрібні. 

Гра так взагалі скомпілювалась за дві секунди, я скинув готовий продукт на телефон і нарешті міг відпочити. Вимкнув комп ферму і завалився в ліжко. На сьогодні з мене досить.

****

П’ятниця, найважчий день тижня з яким погодиться будь-хто. Навіть адміністрація універу. Саме тому в нас три пари, тільки є нюанс: у нас в розкладі є перша, друга і четверта пара. Хто дійде на четверту пару фізкультури незрозуміло, але знаю точно що не я.

— Алло Марія, привіт, чого ти сьогодні не була на парах?

— Мені погано стало.

— Так і кажи що в тебе місячні чого соромитись.

— Ангіна! В мене ангіна, горло болить і температура зранку була!

Я стримав смішок прокашлявся і помітив що поруч пацана який ледь не подавився цигаркою. Підслуховує падло, тому прийшлось відходити метрів на двадцять, де людей точно не було.

— Гра готова я б хотів, щоб ти освіжила мені пам’ять.

— Скинь посилання я пограю і перетелефоную.

— Ні, тут важлива кожна деталь, буде краще щоб я особисто порівняв.

— Хах, — вона важко зітхнула. — Надіюсь ця фігня принесе гроші.

Не дочекавшись моєї репліки вона скинула свою адресу повідомленням. Я зайшов в супермаркет, придбав все необхідне і викликав таксі.

Район в якому жила Марія був далеким від центру міста, я б навіть сказав що це бідний район. Розбиті дороги, пошарпані будинки. І тут як мені здалось трішки більше нечисті ніж в інших частинах міста.

Я попрощався з водієм знайшов необхідний під’їзд, і піднявся на четвертий поверх. Клавіша дзвінка була відірвана, тому прийшлось стукати. 

— А ти швидко, проходь,— привіталася, Марія одягнута кумедну піжаму з котиками. — А це що?

— Подарунок, чесно кажучи хотів купити кошик з фруктами, той що часто у фільмах показують, але не зрозуміло де цю штуку шукати. Тому купив всього потрохи.

— Хабар, я не горда прийму, — вона провела мене всередину.

Однокімнатна квартирка була пустою і дихала бідністю, все починаючи від дверей лінолеуму, шпалер, здавалось дешевим. Було таке враження що тут не живуть люди, тут вони тільки ночують. Але спальня кімната з двома ліжками була охайна чиста і прибрана.

— Візьми пограй, — я протягнув свій телефон.

— Ага.

Марія сховалася під ковдрою і почала грати. Спочатку ліниво і без особливого інтересу потім з щирим завзяттям. 

— Ух, як ти набрав аж тридцять, це ж майже не реально!

— А ти казала що це лайно, яке нікому не потрібно.

Дівчина роздратовано скривила губки і відклала телефон вбік. В цей момент пташка з кумедним звуком бемкнулась об землю. Марія зиркнула на екран.

— Перейдемо до справи, сідай на ліжко, — вона поплескала біля себе. — Не так спиною до мене. О молодець, пам’ятаєш що робити?

— Погнали.

М’які пальчики торкнулись моїх скронь, потім її чоло опустилось на мою потилицю. Почало поколювати, і я заплющив очі зосередившись на грі. Перше що прийшло це назва потім гемплей. 

Я роздивлявся кожну деталь і елемент ретельніше ніж це було вперше. І моя гра була на 90% копією, маленькі розбіжності йшли тільки на користь. Для надійності я мав намір перевірити гру тричі, однак сеанс було перервано стуком у двері.

— Доню відчини!

— Тарас ховайся в шафу, хутко, — прошипіла дівчина зістрибуючи з ліжка і поволокла мене до шафи.

— Послухай ми дорослі люди потрібно просто поговорити.

— Мій тато спочатку відірве тобі пісюн, аже потім спитає: хто такий? Ризикнеш? 

— Де та шафа?

Вона відкрила дверці і заштовхала мене всередину, не встиг я зачинитись як слідом полетіли мої кросівки. Потім настала темрява, трохи пізніше клацнув замок.

— Дякую, а то, як на зло, мішечок порвався, прийшлось все в руках нести. Ти як?

— Нормально, але у тебе ж робота.

— Я попросив Сергія мене прикрити, — голос чоловіка став гучнішим. — Ого скільки фруктів.

— Подруга заходила.

— Зрозумів, подякуй їй як слід все це досить дороге. Почекай трішки, я зараз швидко нам щось приготую.

Чоловік схоже переодягнувся, бо було чутне шуршання одягу і після того подався в кухню. На жаль це був ненайкращий час, щоб звалити тому, що двері кухні виходили на прихожу і вийти непомітно неможливо.

Прийшлось чекати, довго, нудно, а найголовніше в скрюченій позі. Затерпло все що може затерпнути, праву ногу я взагалі не відчував. Єдина річ яка хоч трішки відволікала це телефон.

— “Марія, я вже не можу сидіти.”

— “Терпи ти ж чоловік”, — прийшла відповідь у телеграмі.

Я терпів, пів годинки, а по відчуттям цілу вічність, все це і не думало припинятись. Коли на кухні закінчилась метушня, а мій ніс лоскотав смачний запах жареної картопельки. Почала працювати пральна машина.

— Ем татко, а Сергій ще довго зможе тебе прикривати?

— Не хвилюйся так, все під контролем, — завірив добрий голос чоловіка.

— “Марія я хочу в туалет.”

Вона нічого не відповіла, але хвилин через п’ять двері відчинилися. Від раптового світла я на мить втратив зір. Коли очі знову пристосувались до темряви то побачив те що вона закинула в середину – пляшку з-під фанти.

— “Ти знущаєшся?!”

— “Або пляшка, або кастрація”.

— “Питай його чи збирається він іти?”

— Тато, ти не боїшся що тебе з роботи виженуть?

— Ні, не хвилюйся сьогодні, начальників немає тим більше п’ятниця. Так що, напевно можна не повертатись, ні я точно більше не повернусь. І взагалі в мене дочка хвора.

Я чув як він зайшов в цю кімната, скрип стільця і оглушливий хруст.

— Мій телефон!

— А ти його навіщо на землю ставиш? 

— А куди іще? Шнур короткий.

Це було останньою краплею, мого терпіння, а ні… Згадувати про краплі в такий момент. Я зі скрипом відчинив двері шафи, невпевнено встав на ноги.

— Потім, потім, потім!

Зміна положення збільшила тиск на краник. Мене вже не турбував погляд чоловіка, ще трішки і дамба не витримає. Я подався до дверей різко відкрив – комірчина. Наступні двері відчинили прохід до раю.

Ніагарський водоспад тривав хвилин п’ять, а я відчував істинне блаженство. Однак потрібно було повертатись в реальність. Я спокійно, наскільки це було можливо коли ти пісяєш в домі красивої дівчини плюс десь там її батько, вийшов у прихожу.

М’язистий чоловік склавши руки під грудьми очікував біля вхідних дверей. Червоні наче кров витягнуті очі, гострі як у вовка зуби, пазурі які поблискували наче метал. Якщо по простому цей чоловік пройде на роль вбивці в будь-який фільм без гриму. Я проковтнув.

— Що ти робив у моїй шафі?

Просте питання, але цей загрозливий тон будь-кого змусив би обісцятись. Тільки не дядька з майбутнього, забагато лайна я бачив таким оскалом мене не пройняти. 

— Ховався, — я стенув плечима. — Ваша донька боялася що ви приб’єте мене.

— А ти значить не боїшся?

— Ні.

Він свердлив мене поглядом цілу хвилину, але я справді його не боявся. Не вперше бачу вовкулаку, звісно не так близько, як зараз але... Він усміхнувся собі під ніс, підійшов до мене і поплескав по плечі.

— Непогано, інші хлопці як ті зайці тікали геть.

— Я також хочу втекти.

— Ну, потрібно хоча б познайомитись, — він підштовхнув мене до вітальні. Марія вся червона відводила погляд. — Мене звати Дмитро.

— А мене Тарас, ми з вашою донькою одногрупники. Я дізнався що вона захворіла і тому вирішив віднести їй трішки фруктів. 

— Дякую за турботу.

Він мені лагідно, наскільки дозволяло його лице вбивці, усміхнувся. Ще раз поплескав мене по плечу. Марія дивилась на це з щирим здивуванням. Здавалось, шторм минув, залишилось декілька незручних питань на кшталт: ви зустрічаєтесь? Чи як далеко ви зайшли? Однак наступне питання було зовсім іншим.

— Доненька тепер питання до тебе.

Марія напружилась, спинку випрямила, але погляд блукав по кімнаті.

— Скажи, будь ласка, навіщо ти пробуджувала його спогади?

— Щ-що?

Срака, він все бачив, а весь цей час просто грався зі мною, от падло. Але куди більше проблема це мої спогади, якщо вони зазирнуть… Якось потрібно викручуватись!

Я глянув на бліду Марію і очима, підморгуваннями, мімікою, навіть увімкнув телепатію, щоб передати простий меседж: рятуй інакше не бачити нам бабла.  

— Я… я кохаю Тараса!

— Це що жарт якийсь, ти і цей курдуплик? Ти давно зір перевіряла?

— Тато!

Та що не так з моєю зовнішністю? Так я не красень, але і не виродок! І взагалі для чоловіка головне не зовнішність. Як так говорить мудре прислів'я: чоловік має бути трішки гарніший за мавпу, з якою живе? Там є трішки лишнє, але це мудрість поколінь!

— Хочеш сказати що ти з ним зустрічаєшся?

— Так.

— І у вас все серйозно?

— Звісно.

— Тоді де докази? Покажи мені хоч одну вашу спільну фотографію. 

Марія протягнула йому розбитий вщент телефон, холодно усміхнулась.

— Я б показала, але...

— Тоді ти.

— Емммм, у мене новий телефон, — я подав йому свій гаджет.

Чоловік став шукати неіснуючі докази. В галереї тільки десять фоток які вислала Марія. Чат який ми з нею вели не перенісся з минулого телефону тому він побачив тільки частину переписки.

— Гаразд, — він віддав мені телефон. — Відкладемо ваші “стосунки” в сторону. Хай буде. Але навіщо показувати йому духів? Я розумію що зараз молодь хоче відчувати себе особливими. Але якщо якісь нижчі духи його помітять, то не відстануть. 

— Так було раніше, а зараз, природа не така буйна, культура занепадає, а разом з тим і всі нижчі духи. Тепер вони не літають зграями, я взагалі не пам’ятаю коли останній раз в місто залітали хрущі, світлячки та інші комашки. Це вже стало безпечно.

— Марія, це дуже безвідповідально. Коли йде справа про життя, не можна нехтувати навіть найменшими шансами.

Марія глянула на мене. Я усіма підморгуваннями і телепатією передав що хочу залишити свою пам’ять при собі. Дівчина схоже все зрозуміла, стиснула губи потім зробила крок вперед.

— Тоді в мене не залишається вибору.

  Дмитро нахмурився, а я вже хвилин п’ять нічого не розумів. Марія діяла рішуче. Підійшла ще ближче і раптом схопила мене за комір, підтягнула до себе. В наступний момент наші губи зустрілися в поцілунку. 

Тільки от на губах все не закінчилось, її язичок майже без опору проник в мій рот і дещо змінилось. Вона заплющила очі і… По тілу пройшов розряд струму. 

П’ять відчуттів відкинули решту світу і зосередились на Марії. Її запах, її тепло, її м’яка шкіра, дарували чисту насолоду. В одну мить вона стала, моїм всесвітом, моїм наркотиком. Я повільно розчинявся в ній, а вона в мені.

Момент кристалізованого щастя тривав всього лише мить, одну безмежно коротку мить. А потім повернувся світ, і відчуття. Марія розірвала наш поцілунок, вирвалась з моїх обіймів. 

— Боже що ти таке твориш доню. Це ж… це мало бути, не так. 

— Хіба? Мама ж мені мільйон раз розповідав як ви це зробили. Тоді ваші батьки також були проти. 

— Ти маленька… Засранка. Я з твоєю мамою зустрічались три роки, а знайомі були з самих пелюшок!

Марія стенула плечима і тоді вони нарешті звернули на мене увагу. Я збезсилено сидів на підлозі, мене всього трясло, а права щока вниз до самого серця горіла.

— Я зроблю каву, — сказала Марія. Як тільки вона покинула кімнату світ став на декілька тонів темнішим

— Ти як?

— Що це було? 

— Хах, — Дмитро знесилено упав на сусіднє ліжко і глянув на мене зі злістю. — Це був весільний ритуал. Тепер ви чоловік і жінка, принаймні для зворотної сторони світу.

Я затремтів, не від страху чи наркотичного поцілунку, а від думки що тепер Марія моя дружина. На обличчя налізла тупа усмішка, яка ще більше розізлила чоловіка. Але він нічого не зробив, хоча впевнений хотів врізати мені по пиці. 

Марія повернулася в кімнату, червона і прекрасна, красивіша ніж будь-коли раніше. Вона подала мені каву і змусила пити повільно. Я слухняно зробив ковток.

— Фу, бляха воно гірке.

— Пий.

Неохоче я по ковтку випив цю гидоту, і відразу відчув зміни. Тепер коли я дивився на Марію різні сердечка та блискітки які робили її найбажанішою дівчиною на районі не з’являлись. Схоже кава непоганий засіб від привороту. 

Дівчина також пила каву, її погляд був спрямований куди завгодно тільки не на мене. Час від часу вона торкалася білого татуювання на щоці, яке досить сильно змінилось. Воно досі тягнулось від повіки, по щоці шиї і нижче, однак, зараз, татуювання стало вужчим у два рази. Складний орнамент який чимось нагадував вишиванку, тепер був розділений навпіл. Одна частина залишилась на ній, а інша, я торкнувся своєї щоки.

— От вибити вас ремнем добренько, але вже дорослі, ще в міліцію подзвоните, — Дмитро важко зітхнув. — Отже, Тарас, завтра ми підемо знайомитись з твоїми батьками.

— Це зашвидко.

— За швидко?! — чоловік різко підвівся і навис наді мною. — Це одружуватись в цій задрипаній квартирі зашвидко. А знайомитись з твоїми батьками вже пізно.

— Гаразд, — я підвівся, трішки помізкував і видав: — Зробимо це красиво, я замовлю столик в ресторані там і поспілкуємось. 

— Так краще.

Проводжав до дверей мене Дмитро і я розумів чому. Мене досі тягнуло до Марії, якби ми залишились наодинці, важко навіть уявити, що б сталось. Тому краще не випробовувати долю, тим більше попереду ще одна важка розмова.

Думав я, але шарм Марії покорив моїх батьків настільки, що вони з радістю погодились на зустріч, без жодних питань. Останню справу яку довелось зробити за цей безперечно важкий день була публікація Flappy bird. Гра вийшла відразу на андроїд і на яблуко, і звісно я купив рекламу цієї штуки. Залишилось тільки зачекати

****

Ми прийшли в недорогий ресторан за десять хвилин до назначеної зустрічі розмістились і замовили деякі страви, щоб гарно повечеряти. Я ж як і повинен робити хлопець виглядав свою ненаглядну, і як тільки побачив її побіг зустрічати.

— Ти виглядаєш неперевершено.

Мені не потрібно було вдавати, перебільшувати чи брехати. Марія ніяково поправила, свою довгу, до самих щиколоток сукню. Мило усміхнулась, і глянула в дзеркало чи все гаразд з товстою косою.

— Кхм,

— Так, доброго дня Дмитро. Ходімо, — я взяв її за руку і повів до нашого столика. — Хочу ще раз вам представити свою дівчину Марію.

— Хизуєшся малий, ну гаразд сьогодні тобі можна.

Батько підвівся і міцно потис руку Дмитру. Чоловіки представились один одному. Так розпочалось знайомство двох родин. Вечеря приємна, але  атмосферу псували запитання.

— Марія, а коли ти помітила Тараса? — поставила питання мама. 

— Це сталося відразу, він був єдиним хлопцем який сів на першу парту. Звісно не поруч зі мною, — вона легенько усміхнулась. — Побоявся напевно, але це було все одно сміливо. Я тоді подумала, що він простий ботан, ох, як же я помилялась…

— В сенсі? Я білий і пухнастий.

— Серйозно? Не нагадаєш хто в лице викладачу сказав ще не стане слухати лекції про Пупкіна і звалив?

Мама поклала бокал на стіл і пронизала мене таким поглядом що не потрібно бути навіть телепатом – мені хана. Однак в наступну мить вона повернула милий і невинний вираз обличчя.

— Ви краще скажіть хто зробив перший крок, — раптом поставив питання Дмитро.

— Марія, — випередив дівчину я. — Ми багато спілкувались, до цього, але я не розумів натяків. Думав ми просто друзі не більше. Ну де я і де вона. Але одного дня, моя киця сміливо запросила в кафе!

— Ой, це так мило. Марія, а ти його як називаєш?

Марія ніяково засміялась, а під столом ущипнула мене за стегно!  

— Пандочка, через ці круги під очима.

Таким чином продовжувались бесіди, і все інше здавалось цей напружений вечір скоро дійде до кінця. Але батько який вже трішки випив, раптом згадав про те, що не варто було:

— Тарас, синок, ти не так давно орендував дім. Скажи чесно ви плануєте жити разом?

— Кхах, — солодка водичка потрапила не в те горло. — Те що я хочу з’їхати це правда однак, жити разом, це занадто відповідальний крок.

— Хіба це не ідеальний момент? Я була проти через їжу, ти ж полінишся собі навіть гречку зварити, але якщо поруч з тобою буде дівчина.

Бляха. Який з’їхатись, алло народ, а як же навчання? Нам по 18, ще шмаркачі. В цьому віці я не знав навіть як за комуналку платити! Звісно це крик душі залишилось в моїй голові, тому що закоханий хлопець не може сказати ні, коли батьки кажуть так.

Дмитро, я надіюсь, ти дуже, дуже любиш свою донечку і не станеш відправляти її в лігво вовка. Ти ж повинен розуміти що хлопчик і дівчинка роблять наодинці і чим це може закінчитись!

Я глянув на Марію, вона на мене, у нас обох була натягнута усмішка. Для решти світу ми виглядали так наче: погоджуйтесь старі ми цього хочемо, але чемно мовчимо. В душі ми плакали.

— Гадаю це чудова ідея. Якщо вони достатньо дорослі, щоб зустрічатись, — він виділив слово “зустрічатись” особливою інтонацією і глянув на нас. — …То повинні привчатись до відповідальності. Все ж кохання це не тільки поцілунки за гаражами і побачення, це ще й брудні шкарпетки під диваном, робота, домашні справи. От справжня перевірка почуттів.

— Діма ти маєш рацію. Пропоную піднести тост за справжні почуття. 

— Так.

Ми з Марією підняли наші стакани з солодкою водою. Ми двоє усміхались, але не від щастя, а від безглуздості ситуації як одна бляха маленька брехня довела нас до такого.

А я всього лише хотів гребти гроші лопатою. А тепер у мене дружина Віла, тесть вовкулака, і татуювання під оком. Кому б сказав подумали що наркоман.