Цілий день супроводжувати Її Високість виявилося більш виснажливим, ніж вона думала. Не допомогло й те, що вона все ще почувалася не найкращим чином, її грудна клітка пульсувала щоразу, коли вона робила надто глибокий вдих. Однак вона намагалася не показувати цього, і, наскільки вона могла судити, їй це вдалося.

Призначення на посаду особистої охорони королеви застало Ліннетт зненацька. Мало того, Її Високість хотіла, щоб вона продовжувала носити білий плащ як символ цієї посади, оскільки ЗМІ вже вхопилися за нього, коли вони з Гектором викрали короля Вільяма — акт, який тепер відомий громадськості як акт визволення. Вони почали називати її Білим Мечем. Ліннетт не була впевнена, що з цим робити, але, оскільки королева вже обернула його на свою користь, їй не залишалося нічого іншого, як просто прийняти його. Їй було цікаво, чи відчував себе так само дивно Гектор, коли люди почали називати його Темносталевим Солдатом. Треба буде запитати його, коли він знову прокинеться.

Протягом тижня королева щодня проводила велику пресконференцію, запрошуючи щоразу нову групу репортерів. Ліннетт була присутня на всіх, оскільки Її Високість хотіла, щоб вона постійно була присутня на задньому плані. Кілька разів представники ЗМІ ставили Ліннетт запитання, але вона вирішила промовчати та дозволити Її Високості говорити.

Тема Гектора Ґоффа виявилася однією з найскладніших. Королева неодноразово пояснювала, що він більше не втікач, що вона вважає його національним героєм. Замість того, щоб спробувати пояснити, що люди, у вбивстві яких звинувачували Гектора, вже були мертві, королева обрала спрощену версію правди: що їхні смерті не були його рук справою. На додаток, вона продовжила відверту брехню, заявивши, що люди, які неправдиво звинуватили Гектора, намагалися перешкодити йому допомагати їй. І в міру того, як конференції продовжувалися і задавалися все більш детальні питання, розповідь королеви ставала все більш вигадливою. Під кінець Ліннетт вже не була впевнена, що розуміє все це, але, очевидно, Гектор весь цей час працював під керівництвом королеви. Громадськість, звісно, ніколи не знала про це, бо це була державна таємниця, питання внутрішньої безпеки.

— Я дала йому завдання, — розповідала Гелен. — З’ясувати, хто був організатором змови проти мене. На жаль, він був занадто успішним. Його намагалися підставити, ув’язнити, а потім змусити замовкнути. Але, очевидно, вони недооцінили молодого містера Ґоффа. Попри свій вік, він не тільки сильний, як ви всі добре знаєте, але також розумний і хоробрий, саме тому я найняла його в першу чергу. І після всього, що він зробив для своїх співвітчизників, після всього, чим він пожертвував, я хочу, щоб його справжня природа тепер стала зрозумілою для всіх. Я сподіваюся, що кожен з вас...

Це тривало деякий час. Принаймні, Ліннетт мусила оцінити вміння цієї жінки плести історію.

Деякі журналісти підхопили цю історію. Жахливий лиходій, який таємно є благородним героєм, безумовно, став би захопливим заголовком. Інші були налаштовані, що цілком зрозуміло, більш скептично.

Ліннетт помітила, що королева ніколи не згадувала про перебування Гектора або про те, що вона віддала йому Ґрей-Уоррен. Коли хтось запитував, де він зараз, вона просто відмовлялася відповідати, кажучи, що він здоровий і, без сумніву, дуже скоро повернеться, щоб захищати людей. Гектор, напевно, оцінив би це, подумала Ліннетт.

Однак на цьому упущення не закінчилися. Було кілька речей, про які королева ніколи не розповідала пресі. Вона нічого не говорила про свої власні повноваження як слуги, приписуючи весь свій успіх у минулому конфлікті своїм підлеглим. Вона навіть ніколи не згадувала про існування женців... ні про аберації, ні про Аболіш, ні про Авангард. Без сумніву, королева відчувала, що ці речі не лише ускладнять публічний наратив, але й можуть виявитися небезпечними.

Що стосується походження надлюдських здібностей Темносталевого Солдата, то це насправді не було великою проблемою для преси. Всі вже знали, що у світі існують сильні особистості, тому королева могла спокійно сказати, що Гектор просто народився зі своїми здібностями. Ще до того, як Гектор і Аболіш почали здіймати хвилі в Атреї, всі чули зловісні розповіді з-за кордону про страшні війни між міжнародними наддержавами, про їхніх воїнів нездоланної сили. Це завжди була якась приглушена, далека історія, яку люди переказували один одному з жахливим почуттям безнадійного сумніву і виснажливої безпорадності. Це була неприступна константа, з якою люди просто навчилися жити. Тому що не було іншого вибору. Світ був великий і страшний. І змінити це було неможливо.

Ліннетт знала, що вона сама не може стверджувати, що сильно відрізняється від інших. І після всього, що сталося за останні кілька місяців, їй здавалося очевидним, що Атрея все ще у величезній небезпеці. Безпосередня загроза, можливо, і зникла, але країна все ще перебувала в стані нестабільності, і більші небезпеки тепер здавалися ще більш значними.

І за зачиненими дверима Ліннетт могла сказати, що Її Високість теж так думала.

Після повернення Гелен жодного разу не зустрічалася зі своєю радою. Принц Девід дуже швидко переконав її розпустити та зібрати раду наново. Однак замість того, щоб зробити це самій, вона делегувала йому відповідальність. Девід не був у захваті від цієї роботи, але прийняв її з гідністю, а коли він пішов, Ліннетт побачила, що королева доручила женцям виконати те саме завдання. Вони, звісно, зможуть шпигувати за кожним і доповідати Її Високості про кандидатів, які, на їхню думку, підходять на ці посади.

Ліннетт здалося трохи дивним, і трохи підступним, те, що королева не повідомила Принца Девіда про те, чим займаються женці, але вона вирішила, що обережність ніколи не завадить. Або, можливо, королева просто хотіла мати два незалежні списки, щоб порівняти їх один з одним. Хай там як, турбуватися про такі речі не входило в обов’язки Ліннетт. Однак її робота полягала в тому, щоб уважно спостерігати за кожним, а Принц Девід став тим, хто зустрічався з королевою частіше за інших.

І на думку Ліннетт, це було добре. Всупереч недавнім обставинам, якими б жахливими вони не були, добрий принц, здавалося, мав ясну голову щодо всього цього, і часто він викликав посмішку на обличчі Гелени.

— Як почувається моя прекрасна сестра цього чудового вечора? — запитав Принц Девід.

— У мене все добре, — відповіла вона з-за столу. — А як щодо мого безстрашного брата? Як ти почуваєшся?

— Бувало й гірше, дякую, що запитала. Бачу, твоя захисниця все ще виглядає такою ж непохитною та страхітливою, як і раніше.

Ліннетт не була впевнена, що змусило його так сказати. Можливо, це була пов’язка на оці. Може, їй варто знайти нову. Білу, як її плащ. А може, від цього стане тільки гірше. Вона замислилася, де у світі можна знайти модні поради щодо пов’язок на очі. Цікаво, що ні в журналах, ні на телебаченні про це не говорили.

— Що привело тебе сюди? — запитала королева. — Ти вже закінчив свій список?

— Ха, ще ні. Знаєш, я ж не чарівник. Такі речі потребують часу.

— То в тебе є більш нагальна проблема? — запитала королева.

— Так, — відповів Девід. — Або принаймні така ж нагальна. Мене турбує АЗС. Я спостерігав за її рухом протягом деякого часу, і вважаю, що тепер можу сказати з певною впевненістю, що вона повинна бути ліквідована. Вона наповнена людьми, які були вірні Габріелю. Навіть після його смерті все ще занадто небезпечно залишати цих людей на своїх посадах.

— Мм, — Гелен відпила з вишуканої синьої чайної чашки. — Ти боїшся, що тепер вони виявляться більш відданими Лютеру, ніж мені, чи не так?

— Так, є таке, але якщо говорити ширше, то я думаю, що АЗС — це відверто занадто великий ризик на даному етапі. Навіть якщо ці люди не вирішать слідувати за Лютером, вони можуть досить легко відколотися і сформувати свої власні нелегальні фракції.

— Я розумію твій погляд, але водночас ми не можемо просто розпустити Агенцію Закордонних Справ. Вона відіграє досить важливу роль, якщо не плете змови проти мене. Вона, безумовно, знадобиться нам у майбутньому.

— Вірно. Тоді, можливо, нам слід її перезібрати.

— Це те, про що я думаю. Але це також потребуватиме нового сильного керівника.

— Дійсно. Не тільки того, хто зможе приструнити потенційних зрадників, але й того, хто зможе їх використати. Нелегке завдання, люба сестро.

— Я могла б попросити тебе погодитися на цю роботу, але...

Девід стомлено засміявся. 

— Ти не думаєш, що у мене і так багато справ?

— Ти маєш когось іншого на увазі?

— Твоя тітка. Я вважаю, що вона б чудово служила, а якщо ні, то, можливо, вона могла б порекомендувати тобі когось, хто був би не менш здібним. Можливо, навіть більше, ніж одну людину.

Гелен насупилася. 

— Та жінка. Так, гадаю, вона б дуже добре там впоралася.

— Намагайся говорити з більшим ентузіазмом, коли пропонуватимеш їй цю роботу. Що б ти про неї не думала, вона врятувала життя Мері, і, можливо, моє власне.

— Так, так. І вона палко віддана Вільяму. Я незабаром запропоную їй цю посаду.

— Дякую.

Їх розмова тривала ще деякий час, а потім Девід знову наважився піти.

Невдовзі після цього королева підняла очі від читання. 

— Ліннеттт.

— Так, мем? — сказала вона, сідаючи в крісло біля дверей.

— Що ти думаєш про мого брата?

Ліннетт завагалася. 

— Я не впевнена, що ви маєте на увазі.

— Підійди ближче, — сказала королева, показуючи на стілець по інший бік свого столу. — Сідай сюди.

Ліннетт так і зробила.

— Тепер скажи мені. Ти спостерігала за всіма, хто оточував мене протягом останніх кількох днів, так?

— Так, мем.

— І що ти думаєш про Девіда?

— Він здається хорошою людиною. І розумним.

— Це все?

Вона подивилася на королеву, трохи не бажаючи говорити більше, але через мить вирішила запитати. 

— Ви йому не довіряєте?

Королева посміхнулася. 

— Я йому дуже довіряю. Чому ти питаєш?

— Доручення, яке ви йому дали. Ви не сказали йому, що доручаєте женцям робити те ж саме.

— Ага. Так. І чому, по-твоєму, я це зробила?

— Тому, що ви таємно випробовуєте його лояльність.

— Правильно.

— Але я не розумію, чому. Якщо ви йому так довіряєте, то...?

— Довіра — не вимикач, який можна ввімкнути або вимкнути, — сказала королева. — Довіра — це валюта, і кожен повинен її заробити, в тому числі і я. Довіра хороша тим, що її стає легше заробляти, коли ти отримуєш більше довіри. Погана річ у тому, що коли ти втрачаєш довіру, її дуже важко повернути.

— Ви хочете сказати, що Принц Девід зробив щось, щоб втратити вашу довіру?

— Ні. Я вірю, що у Девіда добре серце, але він його добре приховує. І в цьому якраз і полягає проблема. Він дуже потайлива людина.

— Справді? — запитала Ліннетт. — У мене склалося враження, що ви з ним дуже близькі.

— Коли я була дитиною, так і було, але різниця у віці між нами була перешкодою. Коли мені було вісім років, Девіду вже виповнилося сімнадцять, і він поїхав навчатися за кордон. І потім, навіть коли він закінчив школу, він тримався подалі. Озираючись назад, я думаю, що можу зрозуміти його рішення. Коли я побачила його знову, по-справжньому побачила, це було через одинадцять років, і він був для мене чужою людиною.

— Він так сильно змінився? — запитала Ліннетт.

— Ми обидва змінилися, — відповіла королева. — Я збиралася вийти заміж за Вільяма. Моє життя вже було перевернуте догори дном. І коли я побачила Девіда, він був зовсім не таким, яким я його пам’ятала. Він виріс... ну, він погладшав. Навколо нього не можна було танцювати. Він надувся, як надувна кулька для басейну.

Ліннетт намагалася не розсміятися. 

— Ваша Високість!

— Це було дивовижно, — продовжувала вона. — Але, на мою думку, це не було справжнім занепокоєнням. Він був набагато менш веселим, ніж я пам’ятала, менш щасливим. На щастя, зараз йому трохи краще, але я не думаю, що він коли-небудь повернеться до колишньої життєрадісності. Мені досі цікаво, що могло статися, що так вплинуло на нього. Він ніколи не розповідав мені. І нікому, наскільки мені відомо.

— Отже, ви не можете повністю довіряти йому, поки він щось приховує від вас.

— Частково, так, але я також вважаю, що краще ніколи не довіряти комусь повністю, якщо це не є єдиним практичним варіантом, що залишається.

— Розумію.

У розмові настало затишшя, і Ліннетт думала, що вона на цьому і закінчиться, але королева поставила ще одне запитання, перш ніж Ліннетт встигла покинути крісло.

— Як думаєш, чому я вирішила дати тобі цю роботу?

Ліннетт знову завагалася. Королева вже давно не зволила так багато з нею розмовляти. 

— Чесно кажучи, Ваша Високість, я не впевнена.

— Тобі не подобається?

— Ні. Але ви могли б повернути мене до Королевської Гвардії замість того, щоб вигадувати для мене абсолютно нову посаду.

— Так, це було б простіше. Але, чесно кажучи, ти занадто страшна для своєї старої роботи.

Ліннетт моргнула. 

— Страшна?

— Ти справді не помічала? Твоя присутність лякає більшість людей, включаючи твоїх колишніх товаришів. Чесно кажучи, ти навіть мене трохи тривожиш.

— Ох... вибачте. Я не хотіла...

— Я знаю. Не хвилюйся. Навпаки, це я повинна вибачатися. Я користувалася цією частиною тебе. Білий Меч на моїй стороні допомагає мені виглядати сильнішою в очах громадськості, розумієш?

— Мій меч навіть не білий, — сказала Ліннетт.

Королева засміялася. 

— Хочеш, щоб я змусила їх змінити ім’я королівським указом?

— Це було б кумедно, але, мабуть, ні.

Королева замислилася, перш ніж поставити наступне запитання. 

— Якої ти думки про Гектора?

— Моя думка? Ваша Високість, що ви маєте на увазі?

— Мені просто цікаво, що ти про нього думаєш. Ти провела більше часу в його компанії, ніж я.

— Ну, я думаю, що нам пощастило, що він на нашому боці.

— Банальна відповідь.

— Я не зовсім розумію, яку відповідь ви хочете почути...

— Розкажи мені щось, чого я ще не знаю про нього.

— Гм... сумніваюся, що я знаю більше, ніж ви.

— Наскільки я пам’ятаю, ти провела з ним цілий тиждень наодинці в підземному бункері. Хочеш сказати, що за цей час ти більше нічого про нього не дізналася?

— Коли ми не тренувалися разом, він здебільшого тримався сам по собі. Він не найбалакучіша людина.

Гелен видихнула. 

— Як і ти, здається.

Ліннетт просто повернулася з рівним виразом обличчя.

Повисла тиша, поки королева спостерігала за нею. 

— У тебе є хлопець?

Ліннетт стиснула губи з одного боку. Вона більше не була впевнена, куди Її Високість веде цю розмову. На мить вона замислилася, чи буде вважатися зрадою — ударити ножем королеву, якщо вона знає, що жінка не може померти від цього удару.

— Ліннетт, будь ласка, перестань дивитися на мене так. Це невинне запитання.

— Зазвичай ви більш витончені, ніж зараз, Ваша Високість.

— Я б не хотіла грати з тобою в словесні ігри.

Вона зітхнула. 

— ...У мене немає хлопця.

— Ах. Дівчина?

— Ні, мем.

— Зрозуміло.

Вона практично бачила, як у голові королеви крутяться шестерні. 

— Гектор трохи замалий для мене, вам не здається?

— О, ми знову говоримо про Гектора?

— Ваша Високість, будь ласка.

Королева розсміялася. 

— Йому шістнадцять, так? А тобі, наскільки я пам’ятаю, дев’ятнадцять? Хм, гадаю, ти маєш рацію. Три роки — велика різниця у вашому віці.

— Я рада, що ви згодні, мем. І я буду вдячною, якщо ви більше ніколи не підіймете цю тему.

Жінка на мить криво посміхнулася, потім подивилася вбік і розсміялася.

— Мельзанц щось сказала? — запитала Ліннетт.

— Так, вона сказала...

— Передайте їй, щоб вона замовкнула.

Королева знову засміялася. 

— Вона тебе почула.

— Звідки такий раптовий інтерес до мого особистого життя?

— Здебільшого, щоб подражнити тебе, гадаю.

— Ого.

— Крім того, я намагаюся діяти на випередження. Я сказала журналістам, що Гектор працює на мене, але, звісно, це не так. Ніщо не пов’язує його і Ґаровеля з Атреєю, окрім добрих намірів. Вони не мають тут жодних інвестицій.

Ліннетт насупила брови. 

— То ось чому ви подарували йому замок? Хіба не для того, щоб винагородити його?

— І те, і інше. Є дві речі, необхідні для того, щоб сформувати справді міцний союз з кимось. Перше — дружні стосунки, а друге — спільні інвестиції. Без одного з цього будь-який союз може бути легко скомпрометований, коли неминуче настануть важкі часи, і, на жаль, саме в такі часи ти будеш потребувати такого союзу найбільше.

— Ваша Високість... чесно кажучи, це трохи огидно. З усією повагою, ви ж знаєте, що є така річ, як забагато інтриг, чи не так?

— Ліннетт, якби я справді «планувала» звести вас у пару, ти б про це не знала.

— ...Не впевнена, що мені від цього стало легше, Ваша Високість.

— Ні? Тоді прошу вибачення.

— І ви кажете, що це я лякаю...

На розмову залишилося небагато часу, і незабаром королева знову вирушила на іншу зустріч, цього разу в Міністерство Внутрішніх Справ на іншому боці Сескорії. Більшість розмов стосувалася репарацій за значні фізичні збитки, яких зазнала країна останнім часом, особливо Замок Белґрант. Слід визнати, що Ліннетт не розуміла багато з того, що говорилося, і врешті-решт просто перестала слухати, тобто, поки королева не почала підвищувати голос, а потім не звільнила кількох людей на очах у всіх присутніх.

На зворотному шляху до палацу, коли вони знову залишилися наодинці, Ліннетт запитала. 

— Ви впевнені, що це було мудро, Ваша Високосте? Чи не нажили ви собі багато нових ворогів?

— Вони вже були моїми ворогами, — відповіла Гелен. — Вони розкрадали кошти, виділені на ліквідацію наслідків стихійного лиха. Я б воліла посадити їх до в’язниці, але наразі у мене немає жодних фізичних доказів їхніх злочинів — лише слова Ґаровеля.

— Чому б тоді не почекати, поки ви не зберете докази?

— Вони погрожували вийти на мене в ЗМІ, якщо я не надам їм більше фінансування сьогодні.

— Ого. Здавалося б, вони вже мали б знати, що не варто з вами зв’язуватися.

— Це часи політичних потрясінь. Корупція та зради є очікуваними. Вони, напевно, вважають, що якщо вони не отримають перевагу зараз, то я зрештою їх знищу.

— Можливо, вони мають рацію.

— У моєму серці є особливе місце для тих, хто краде з фондів допомоги при стихійних лихах. Думаю, я нацькую на них Девіда і Мерівезера. Якщо пощастить, вони опиняться у в’язниці, перш ніж зможуть знайти роботу в іншому місці. Якщо ні, можливо, я попрошу Гектора про послугу.

— Хех.

— Говорячи про Гектора, я гадаю, що він поїде до Ґрей-Уоррену сьогодні ввечері. Підемо попрощаємося з ним?

— Я думала, він ще спить, — сказала Ліннетт.

— Так і є, але Ґаровель розбудить його для нас.

Ліннетт все ще вагалася. 

— Будь ласка, скажіть мені, що ви не... намагаєтеся... мгм  

— Ха. Я можу піти сама, якщо хочеш. Однак ми можемо не побачити його досить довго.

Ліннетт просто буркнула собі під ніс.

— Сподіваюся, я випадково не наштовхнула тебе на цю ідею. Ти не повинна дозволяти мені впливати на свої почуття в будь-якому напрямку. Раніше я лише дражнила тебе. Справді.

— Я постараюся пам’ятати про це, мем.

Коли вони знову прибули до палацу, до від’їзду Гектора залишався ще деякий час, і королева, звичайно ж, мала ще багато справ. Ліннетт не могла не відірватися від усього цього, і на той час, коли вони пішли до Гектора, її дратувала тривога, якій вона дозволила накопичитися в грудях.

Вони знайшли Гектора в його гостьовій кімнаті, вже розбудженого для них.

— Ах... вітаю, Ваша Величносте. І Лінн.

— Ми хотіли попрощатися перед твоїм від’їздом, — сказала королева.

— О, розумію.

І настала довга мовчанка, під час якої Ліннетт могла лише припустити, що говорив один із женців. Потім королева підійшла поговорити з матір’ю Гектора.

Ліннетт потиснула руку Гектору. Вона була в рукавичках, як і він, тільки її рукавички були трохи об’ємнішими, оскільки вони мали приховати кістяну рукавичку на лівій руці. 

— Схоже, що ми поки що прощаємося, — сказала вона.

— Так... певно, ем. Мені трохи сумно їхати. Я буду сумувати за всіма.

— Хех. Моя сім’я, напевно, захоче відвідати тебе рано чи пізно.

— Ах... т-ти так думаєш? Це було б чудово! О, але, ам... тобі варто з цим зачекати. Це... Уорренголд звучить, ем... якось підозріло, тож...

— Так.

— Мені потрібно переконатися, що там безпечно приймати гостей і ... так ...

— Ну, у тебе є номер мого мобільного.

— Т-так. У тебе теж. Подзвони мені, якщо... ем... якщо знадобиться моя допомога.

— Звісно.

Ліннетт подивилася в бік королеви, але жінка, очевидно, була зайнята розмовою з одним із женців. Вона повернулася до Гектора, який, як завжди, не міг зустрітися з нею поглядом. Вона відчула незручне напруження, що наростало, і вирішила повстати проти нього першим, що спало їй на думку. 

— Тож вони тепер називають мене Білим Мечем, мабуть.

— О-ох, це... хех. Але ж твій меч навіть не білий...

— Я так і сказала.

— Ах... хоча звучить круто. Має більше сенсу, ніж мій, принаймні. Я маю на увазі, ам... не думаю, що «темна сталь» взагалі існує.

— Мм. Ти думаєш, вони вибрали цю назву тільки тому, що ти чорний?

— Я ніколи про це не думав, але... тепер, коли ти про це згадала... Хм. Це звучить трохи по-расистськи...

Вона розсміялася. 

— Вибач.

— Думаю, «темно-сталевий» краще, ніж «блек-метал». Це просто звучить як... фанковий тип музики чи щось таке.

— Так.

— Могло бути набагато гірше, — сказав Гектор. — Могли б назвати мене, наприклад — Негр Месник.

— О, Боже, ні.

— Або Темним Лицарем.

Її очі розширилися, і вона раптово розсміялася. 

— Що...?! Це жахливо!

— Ах... занадто? В-вибач...

Вона просто продовжувала сміятися.

Гектор посміхнувся і подивився на Ліннетт, коли її голос стих. 

— Ти... т-тебе, ем... у тебе... а...

Вона нахилила на нього голову, чекаючи.

— А... у тебе... ем... ее... — на жаль, цього разу він досяг критичної маси та знову відвернувся від неї, не в змозі витягнути з себе жодного слова.

— Що ти хотів сказати? — запитала вона.

— Я н-не знаю. Просто, ах. Н-неважливо.

Вираз її обличчя посилився. 

— Давай, скажи мені. Що ти хотів сказати?

— Нічого. Справді. Просто. Н-нічого.

Тепер вона була переконана, що це точно не було «нічого». Секунду тому він говорив просто чудово, то що, в біса, змінилося? 

— Серйозно, просто скажи мені.

Він повністю замовк.

У цей момент вона почала дратуватися. Вона підняла руку і дозволила трохи фіолетового кольору просочитися з тильної сторони рукавички. 

— Гекторе, не змушуй мене вичавлювати це з тебе.

Очі Гектора розширилися. Він зустрівся з Ліннетт поглядом. А потім вибіг з кімнати.

Вона моргнула йому вслід, з розкритим ротом і ошелешено. Він справді втік? На мить вона щиро подумала про те, щоб кинутися в погоню.

Мати Гектора і королева помітили це і підійшли. 

— Що сталося? — запитала королева.

— Я не знаю! — відповіла Ліннетт. — Чи... зачекайте, це була надзвичайна ситуація з женцем чи щось таке?

— Ні. Я розмовляла з Ґаровелєм, коли Гектор раптово пішов.

— Тоді що за...?! Ух! Я не можу повірити, що він дійсно зробив це!

У місис Ґофф теж було питання. 

— Що ти йому сказала?

— Швидше, що він сказав? — Ліннетт похитала головою і подивилася на місис Ґофф. — Будь ласка, скажіть своєму синові, що наступного разу, коли я його побачу, я дійсно виб’ю з нього відповідь. 

Далі

Том 3. Розділ 71 - Ваші неприступні стіни...

«Ого, Гектор. А я думав, що ти став краще розмовляти з людьми». «Заткнися, Ґаровель!» «Серйозно, що це, блядь, було?» «Нічого!» «Дивовижно, але я й досі в цьому не впевнений». «Стули пельку!» «Ну, припини вже тікати». «Вона за мною?!» «Лінн? Ні». Гектор сповільнив ходу, озираючись через плече, коли підійшов до східного входу до палацу. Побачивши, що люди дивляться на нього, він натягнув криси капелюха і спробував вгамувати серцебиття. «Справді? — спитав Ґаровель. — Ти не скажеш мені, що це було?» «...Де мій байк?» — запитав Гектор. Жнець був досить люб’язний, щоб вказати йому правильний напрямок.  «Ну ж бо, Гекторе. Ти ж знаєш, що можеш розповісти мені все». «Я... я знаю, що можу. Але це не означає, що я хочу». «О, так ось ВОНО що, так? Що ж, прокляття. Що вона зробила? Несподівано торкнулася твоєї руки? Випадково дихнула в трьох метрах від твого обличчя?» «Гей, Ґаровель, у мене ідея. Як щодо того, щоб ти від’їбався?» «Так вороже. Ти ж знаєш, що розпалюєш мою цікавість, так?» «Угх...» Він знайшов дорогу до гаража і вирішив почекати там, поки мати наздожене його. Це зайняло деякий час, але коли вона прийшла, з нею був невеликий ескорт з двох осіб. Це була літня жінка у вицвілій веселковій сукні та досить високий чорношкірий чоловік у біло-блакитній формі гвардійця. Мати зупинилася перед ним і втупилася.  — Я навіть не питатиму, що там сталося. Ліннетт засмучена через тебе. Вона просила передати тобі це. — Ах... ох... — він вирішив, що краще просто повірити матері на слово і рухатися далі. — Хто ці двоє? Стара жінка зробила крок вперед, щоб представитися першою.  — Амелія Картрейс, — сказала вона, пропонуючи Гектору зморшкувате рукостискання, яке він врешті-решт прийняв. — За наказом королеви, я тут, щоб допомогти вам керувати вашими справами відтепер. Рада нашому знайомству, юначе. Наступним підійшов гвардієць.  — Я Джамал Істон. Пролунав заклик, що шукають людей для роботи на Темносталевого Солдата. Здається, я був єдиним, хто відгукнувся. Гектор подивився між ними.  — Ем... я не, а... — Гекторе, просто змирися з цим, — сказала його мати. — Я впевнена, що нам зараз не завадила б допомога. Судячи зі звуків, королева подарувала тобі справжнього білого слона. Він подивився на Ґаровеля, який лише знизав плечима.  — Г-гаразд. Народ, ви знаєте дорогу до цього Уорренголду? — Так, сер, — відповів Джамал. На вигляд йому було близько двадцяти років і він був досить міцної статури. Однак замість меча, як у Ліннетт, він носив на стегні пістолет у кобурі. — Я був би радий показати вам шлях. Гектору здалося більш ніж дивним, що ця людина називає його «сер». Проте він вдячно кивнув.  — Д-дякую. Прошу. Вони втрьох сіли в сусідній позашляховик і виїхали з гаража палацу, а Гектор поїхав слідом на своєму мотоциклі. Міс Картрейс запитала його, чи не хотів би він просто поїхати з ними, щоб вони могли обговорити різні речі по дорозі, але Гектор ввічливо відмовився. У них буде достатньо часу для обговорення після того, як вони приїдуть. Коли Гектор виїхав у місто, вечірнє небо розфарбували рожеві та помаранчеві відблиски. Він знав, що поїздка до Ґрей-Року буде досить довгою, а це, звичайно, означало, що Ґаровель матиме достатньо часу, щоб продовжувати турбувати його. Проте Гектор пригадав дещо, про що він хотів запитати женця. «Отже, ем... у мене є питання...» «О, уявляю». «Як ти це назвав? Те, що зробив Гарпер?» «Пан-розум». «Так. Можеш пояснити це докладніше?» «Можу, можливо. Якщо ти скажеш мені, що змусило тебе втекти від Ліннетт». Гектор задумався.  «...я не настільки сильно хочу цього знати». «О, ну ж бо! Я маю розповісти тобі про пан-розум!» «Ну що ж... гадаю, я просто буду непідготовленою в майбутньому. Нічого страшного». «Знаєш, іноді ти можеш бути справжнім козлом». «А... вибач». «Тц, — Ґаровель зробив паузу, можливо, збираючись з думками. — Пан-розум це гіперстан. Він досягається, коли жнець і слуга зливають свої душі разом через дуже високу синхронізацію». «А... то ми з тобою не можемо цього зробити.» «Звісно, ні. Це навіть не те, чим повинен займатися Гарпер, а йому вже має бути щонайменше двадцять п’ять років, як слузі». «То що ж насправді робить пан-розум? — запитав Гектор. — Просто робить слугу швидшим і сильнішим?» «Ні. Це побічний результат того, що здібності Гарпера стали такими, якими вони є. Пан-розум дозволяє користувачеві асимілювати атрибути різних типів здібностей. На деякий час, щоправда». «Ее... я все ще не розумію, що ти маєш на увазі...» «Ну, наприклад, Гарпер зміг об’єднати властивості своєї здібності альтерації зі здібностями трансфігурації та інтеграції. Він взяв тілесний атрибут трансфігурації, а також атрибут перетворення інтеграції». «Ух...» «Іншими словами, пан-розум дозволяє слузі руйнувати бар’єри між різними типами здібностей і зливати їх воєдино. Саме так здібність Гарпера може змінитися від простого маніпулювання світлом до... власне БУТИ світлом». «Зачекай, що? Ти кажеш, що Гарпер перетворив своє тіло на... світлові частинки, чи що?» «По суті, так. І не тільки це. Завдяки атрибуту інтеграції, він також зміг відновити своє тіло до початкового стану після цього, а це нелегко. Насправді нічого в цьому не просто. Все це — смішне досягнення. Я все ще трохи приголомшений, напевно. Скільки тренувань вони, мабуть, пройшли вдвох... Якщо Гарпер дійсно лише слуга близько двадцяти років, то це абсолютне божевілля». «Чи не міг він приєднатися до Авангарду пізніше, наприклад, після того, як побув слугою деякий час?» «Можливо. Слуги нечасто так довго чекають, перш ніж стати на чийсь бік, але так. Здається, у нього особливі стосунки зі своїм рангом, тож, можливо, ти маєш рацію». «Хм». «Чесно кажучи, з активованим пан-розумом здібності Гарпера — одні з найсильніших, які я коли-небудь бачив». Гектор моргнув на довгий відрізок дороги перед ним.  «Справді? Три тисячі років, а Гарпер — один з НАЙСИЛЬНІШИХ?» «З того, що я особисто бачив, — повторив Ґаровель. — Але так. Я не впевнений, що ти розумієш калібр воїна, якого щойно зустрів і з яким бився пліч-о-пліч. Він, можливо, найшвидша людина, яка коли-небудь жила. Швидкість світла для нього — це майже вершина айсберга». «Здавалося, що Гарпер просто телепортується» — сказав Гектор. «Ну, так. З точки зору людського сприйняття, не було б ніякої різниці». «Ця сила просто божевільна... тобто, як хтось може перемогти щось подібне?» «Я не знаю. Але ти досить добре протистояв йому». «Так, тому що він стримувався. Якби він хотів убити мене миттєво, то міг би це зробити в будь-який момент». «Це правда. Принаймні зараз, пан-розум Гарпера далекий від досконалості. Думаю, Дарсім досі непритомний від перенапруги». «Чому це вплинуло на Дарсіма більше, ніж на Гарпера?» «Жнець є центром злиття пан-розуму. Від нього вимагається більше, в основному тому, що це таке складне об’єднання сил. Від женця залежить, щоб усі вибрані атрибути стали на свої місця так, щоб новореалізована сила працювала так, як потрібно. Завдання слуги, з іншого боку, полягає в тому, щоб просто прийняти силу, не вибухнувши та не вбивши їх обох. Що, знаєш, теж дуже важливо». «Фу...» «Також, мабуть, варто згадати, що пан-розум не обов’язково для всіх». «Тобто?» «Це означає, що залежно від здібностей слуги, пан-розум може бути навіть не дуже корисним. Здатність Гарпера, як виявилося, працює з ним напрочуд добре, тож не думай, що він завжди такий потужний». «Мм». «Але є й інші гіперстани, які можуть підходити різним людям. Наприклад, пан-форма, яка...» «Еее, ух... вибач, що перебиваю, але, ее, чому б тобі не зберегти це на інший раз? Я ледве зрозумів, що ти щойно сказав про усе це з пан-розумом, тож... можливо, не варто читати мені лекції про всі інші речі, які не є... тобто, вони не мають безпосереднього відношення до справи, так? Тож...» «Ну, добре. Я все одно не хотів тобі цього пояснювати». «Ні, хотів». «Так, хотів». «Ти ж любиш пояснювати». «Так, чорт забирай, люблю». Гектор розсміявся. «І чому б мені це не любити, га? Ти можеш багато чому навчитися. Я виглядаю розумним. Нікого не вбивають. Всі у виграші, насправді якщо подумати, то це досить круто». «Ти був професором чи ще кимось, коли був живий?» — запитав Гектор. «Не зовсім». «Як це було, жити тоді?» «Це було лайно». «Чому?» «Медицина була лайном. Технології були лайном. Суспільство було лайном. Все було лайном, загорнутим у ще більше лайна, з додатковим сендвічем з лайна, на випадок, якщо ти все ще хочеш ще лайна». «...Тож зачекай. Це було лайно?» «Та ні, нічого». Він хихикнув у своєму шоломі.  «Я не можу зрозуміти, чи ти жартуєш. Ти ніколи не розповідав мені нічого про своє минуле». Ґаровель зробив паузу.  «Так. Ну що ж. Можливо, я розповім тобі іншим разом». «Чому не зараз? До Ґрей-Року ще довго добиратися». «Час, проведений мною за життя, не став приємною історією». «О... значить, це дійсно було лайно». «На жаль, так». «Чому все було так погано? — запитав Гектор. Він почекав, і коли Ґаровель не відповів, додав. — Тоді без подробиць. Просто розкажи мені загальні речі». «Наприклад?» — запитав Ґаровель. «Ну, не знаю. Наприклад, де ти народився? З якої ти цивілізації?» Ґаровель досить повільно відповів, що Гектор збирався запитати щось ще, коли жнець нарешті сказав.  «За океаном. Я не знаю, як зараз називається та земля, але думаю, що в наші дні ви називаєте мій старий народ Лизакк». Ця назва справді пролунала в пам’яті. Гектор пригадав, що дізнався про лизакків у школі. Він не міг пригадати багато чого через брак уваги, але знав, що стародавня цивілізація запам’яталася йому своєю жорстокістю. І було ще щось, щось про те, як вони перетнули океан і вторглися на континент, або щось подібне. Він хотів розпитати про це Ґаровеля, але завагався. Він не був певен, що жнець захоче говорити про них, але подумав, що Ґаровель просто скаже про це, якщо не захоче.  «Ее... хіба лизакки не розпочали вторгнення давним-давно?» «Я був мертвий задовго до цього, але так. Я трохи здивований, що ти про це знаєш». «Я теж». «Кумедно, що ти про це згадав, — сказав Ґаровель. — Це одна з моїх улюблених сторінок історії». «Справді? І чому ж?» «Ну, бачиш, лизакки прибули на Елоа близько 2800 років тому, і як тільки вони приставили човни до берегів, вони прорвалися через весь континент і захоплювали контроль над усім, що бачили. Потім вони дійшли до центру Елоа і натрапили на арманів, так званих «людей дощу». Армани зупинили лизакків холодом, не дозволили їм зробити жодного кроку на захід». «Гадаю, ти не фанат лизакків, так?» «Це були мудаки, які поневолили мільйони людей і змусили їх воювати у своїх арміях. Те, що армії зупинили їх, було дико безпрецедентною подією того часу. До цього моменту армани були мирним народом, і до того ж вони були в шалено меншій кількості». «То як вони перемогли?» «Ну, вони не перемогли. Вони лише примусили до нічиєї. Але так, це була чудова перемога. Вони досягли цього, бувши неймовірно розумними. Розумієш, вони мали достатньо попереджень про те, що лизакки розоряють народи по всьому континенту, але замість того, щоб тікати або готувати данину для негайної капітуляції, армани вирішили просто замінувати все НАХРІН, що є на їхній землі». «О, боже...» «Це. Було. Дивовижно». Гектор похитав головою, але не втримався від посмішки. «І жахливо, — додав Ґаровель. — Абсолютно жорстоко і жахливо. Але також абсолютно геніально. Бачиш, більшість арманів жили в землях, де завжди йдуть дощі. Не просто часто або постійно в невеликих кількостях. Він ллє і заливає весь чортів час. І вони перетворили це на свою найпотужнішу і найганебнішу пастку. Вони будували ці дамби скрізь, а потім приховували свою роботу, тож коли ворог прибував, він бачив чисті та сухі ділянки, які здавалися придатними для безпечного проходу або для розбиття табору. Тоді пастка спрацьовувала, і вони втрачали сотні, а то й тисячі людей через раптову повінь». «Ого... ее... Це досить жахливо». «Так. Так і було. Але армани успішно захищалися від значно переважливих сил — і не один чи два рази, а десятки разів». «Вони врешті-решт примирилися?» — запитав Гектор. «О, так. І що було ще краще, так це те, що на той час, коли лизакки нарешті програли війну з арманами, армани вже перетворилися на досить страшних людей. Спочатку вони просто робили пастки, але коли все затягнулося, вони взялися за роботу і навчилися воювати, керувати, саботувати й все таке інше». Гектор не втримався від сміху.  «Гадаю, це не зовсім об’єктивна версія подій, яку ти мені даєш...» «Ну, мені справді шкода всіх рабів, яких забрали лизакки, бо багато з них загинуло в боях; але коли я думаю про арманів і все, що вони зробили, щоб захистити свої сім’ї та свої землі, мене справді тягне на їхній бік. В широкому сенсі цього слова». «Так» — і Гектор подумав, що Ґаровель закінчив говорити на цю тему, але через деякий час зрозумів, як він помилявся. «Хай там як, як я вже казав, коли лизакки вирішили, що більше не хочуть мати справу з арманами, вони спробували залишити їх у спокої та побитися з якимись іншими людьми. Але було вже надто пізно. Всі інші на Елоа вже згуртувалися навколо арманів, тож куди б не пішли лизакки, армани приходили та псували їм день. Це було дійсно круто. лизаккам не залишалося нічого іншого, як просто заспокоїтися до біса. А після укладення миру армани та всі їхні складові об’єднали свою владу в одну величезну групу, і так з’явилася Моссійська Імперія, яка контролювала всю західну половину Елоа протягом двох тисячоліть. До речі, включаючи сучасну Атрею». «Так, я знаю, де знаходиться Атрея, дякую. Принаймні, мені вдалося закінчити третій клас». «Просто кажу, — засміявся Ґаровель. — Так чи інакше, лизакки поступово перетворилися на Імперію Валґан, і вони, звичайно, контролювали східну половину Елоа, але не так довго. Попри це, моссіани й валґани стали основним культурним поділом на цьому континенті. Я думаю, що Саїр — єдина сучасна країна, яка має обидві ці давні кровні лінії у великій кількості». «Чому тільки Саїр?» — запитав Гектор. «О, я не знаю. Сумніваюся, що на це питання є проста відповідь. Це було місце, де вперше зіткнулися армани та лизакки, тож, можливо, це якось пов’язано з цим». «Хм». «Після того, як дві великі імперії розпалися, все ускладнилося». «А, точно. Бо до того часу все було так просто». Жнець знову засміявся.  «Порівняно, так. Моссіани дали початок усім цим маленьким країнам, таким як Атрея і Рендон. Ось чому навіть сьогодні ти можеш подорожувати по всій західній Елоа і ніколи не потребувати перекладача». «Ми всі говоримо моссійською, так. Але на сході не всі говорять валґанською, вірно?» «Ні. Багато хто розмовляє, але у них є ще кілька молодих мов. Здається, наш друг Каркаш говорив однією з них». «А... він». «Він говорив небагато, але я майже впевнений, що чув ваельський акцент. Та й виглядав він відповідним чином. Думаю, Стокер теж, але його одяг був досить пошарпаний, коли ми його знайшли, та й акцент був не такий сильний». «Гадаю, це означає, що Аболіш працює у Ваеланді?» «Можливо. У це також легко повірити. Кілька років тому Ваеланд був одним з найнебезпечніших місць у світі». «Га... — у розмові настало затишшя, і, знаючи, що до Ґрей-Року ще добра година чи дві, Гектор трохи злякався, що Ґаровель зараз засипле його новими уроками історії, тож спробував перевести розмову в інше русло. — Ее... ти знаєш ще щось про цей Уорренголд? Я забув запитати раніше». «Не дуже. Я лише трохи говорив про нього з Воріс. Вона згадала, що воно навіть старіше за саму Атрею, але це все. Вона сказала, що відвідає нас там через день або два після того, як ми прибудемо». «Хм. Мені здалося, чи вона виглядала трохи підозрілою, коли казала нам вибрати місце?» «Хм. Можливо». «Ти теж був підозрілим, взагалі-то... Ти досить легко погодився на її прохання». «Вона мене зацікавила, — сказав Ґаровель. — Думаю, ти маєш рацію. Гадаю, в Уорренголді є щось таке, про що вона не хоче говорити перед Мельзанц і королевою... або, можливо, перед Гарпером, бо він з Авангарду». «Що б вона хотіла від них приховати?» «Не знаю. У мене є кілька здогадок, але я сподіваюся на приємний сюрприз». «Ти не міг просто запитати її, поки нікого не було поруч?» «Я був зайнятий, допомагаючи королеві. І, крім того, я люблю сюрпризи, пам’ятаєш?» «Тьху». «Ех, я довіряю думці Воріс. Вона б не намагалася здивувати нас якоюсь купою лайна. Можливо». «Як скажеш». Після цього Ґаровель повернувся до розмови про історію, але Гектору було важко продовжувати слухати. Як тільки він зрозумів, що починає засинати, він ввічливо попросив Ґаровеля зупинитися, щоб він міг зосередитися на дорозі. Жнець покірно послухався. Коли вони нарешті почали наближатися до Ґрей-Року, Гектор деякий час їхав за позашляховиком бічною дорогою, поки той не зупинився. Джамал вийшов і показав Гектору дорогу, що розгалужувалася перед ними, проблема полягала в тому, що одна з доріг була перекрита. Джамаль відтягнув помаранчеві барикади вбік, як він пояснив. — Ми майже на місці, — сказав він. — Дорога попереду заблокована через обвал, але для вас це не повинно бути проблемою, чи не так? — Ее... д-думаю, що так. Амелія засміялася, підійшовши до них ззаду.  — Здається, ми вже збираємося отримати демонстрацію сили нашого молодого лорда. Гектор роззявив на неї рота.  — Л-лорда? — Звичайно, — сказала вона, моргнувши. — Хіба вам не сказали про ваш супутній титул? — Ее... я так не думаю... — Ви виконувач обов’язків лорда Уорренголду. Або виконувач обов’язків лорда Ґрей-Уоррена, я вважаю. Як вам більше подобається. Особисто мені подобається перше. — Ох... ах. Гадаю, це... має сенс. До перешкоди, про яку говорив Джамал, їхати було недовго. По дорозі було ще кілька доріг, що з’єднувалися між собою, і здавалося, що ця дорога була єдиним шляхом вперед. Вона прорізала невеликий пагорб, на якому у вечірній темряві височіла стіна сірих валунів. З ліхтариком у руці Гектор подивився на завал і почухав голову. Каміння на вершині було більшим за нього, більшим навіть за його мотоцикл.  — Чому це ніколи не було розчищено? — запитав він. Мадам Картрейс була єдиною, хто міг відповісти.  — З того, що я читала, просто не було достатнього інтересу до цього. Уорренголд недостатньо відомий, щоб бути дуже привабливим для туристів, і там ніхто не жив майже сорок років. Лише історики коли-небудь підіймали питання про його відновлення, але вони ніколи не могли забезпечити фінансування. — Я чула, що він неприємно вражає око, — додала його мати. — Так, я теж це чула, — сказала Амелія. — На поверхні нібито руїни, але переважна більшість замку знаходиться під землею. Після землетрусу туди ніхто не навідувався, тож, можливо, ми знайдемо його теж у руїнах. — Чудово, — сказала місис Ґофф. — А там теж є привиди? Тому що це було б просто вишенькою на торті. Амелія похитала головою.  — Про це ходять певні чутки. — Чудово. — Я б не турбувалася про це дуже сильно, — сказала мадам Картрейс. — Будь-який старий будинок, що занепав, деякі люди вважають поганою прикметою. Забобонна нісенітниця. «Мені подобається ця леді» — сказав Ґаровель. Гектор відчув іронію, але вирішив проігнорувати її. Він простягнув руки, знову розглядаючи валуни, обмірковуючи, як йому підійти до проблеми. Ґаровель схопив його за плече і послав приплив енергії по всьому тілу. Гектор не був упевнений, що вона йому знадобиться, і просто притиснув руки до потрісканої бруківки. Залізо росло біля основи кам’яної стіни, проникаючи крізь крихітні тріщини в її безладному фундаменті. Воно наростало знизу, створюючи платформу, яка підіймала всю стіну. Вага каміння чинила йому опір, вимагаючи набагато більшої концентрації, ніж будь-яка інша проста платформа, яку він коли-небудь створював. Він штовхав її вгору, і раптом один з велетенських каменів на вершині відірвався і впав до нього. Гектор зловив його обома руками, ще більше розколовши бруківку під ногами. Він відкинув валун на інший бік дороги, подалі від усіх. Але його мета була не дуже вдалою. Камінь влучив у велике дерево, відскочив і розтрощив його мотоцикл. Він витріщився на свою роботу.  «...Це справді щойно сталося?» «Так, дійсно. Ти молодець». «Чорт забирай, він мені дуже подобався» — сказав Гектор. «Може, він ще й досі їздить». Дерево впало на вершину валуна, вбивши мотоцикл у землю. Розбите колесо підлетіло до Гектора і впало до його ніг. «Як уніцикл» — сказав Ґаровель. Після цього Гектор став трохи обережнішим. Завал був досить глибоким. Йому довелося підняти десять окремих платформ, проламуючи в них дірки та перетворюючи кожну на наступну ділянку великого залізного тунелю, але врешті-решт він дістався на інший бік. Однак він не був повністю задоволений цим як постійним рішенням. Поки що його влаштовувало, але він вирішив повернутися пізніше і спробувати вивезти все каміння, щоб знищити тунель. Крім того, йому все одно доведеться прибирати уламки свого мотоцикла. Решту шляху він їхав разом з усіма, але це зайняло лише кілька хвилин. Вони проїхали під високою сторожкою, яка втратила своє загострене верхів’я, і тепер лежало на узбіччі дороги, встромлене в землю. Нарешті вони вийшли на галявину, звідки відкривався вид на замок. Центральна споруда здавалася майже неушкодженою, але здіймалася лише на два поверхи над землею. Навколо неї було шість блідих веж, але всі вони зруйнувалися до першого поверху, за винятком однієї одинокої вежі-чемпіона ззаду, яка все ще могла похвалитися добрими чотирма чи п’ятьма поверхами. Вони дісталися, як здавалося, головного двору. Всі разом вийшли з машини, і Гектор побачив дику траву та бур’яни, що виросли до колін. Джамал почав витягати обладнання з задньої частини позашляховика, насамперед прожектори. — З чого почнемо? — запитала Амелія. Гектор глибоко вдихнув і обмінявся поглядами з Ґаровелєм.

Читати

Відгуки

Наразі відгуки до цього розділу відсутні!

Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!