Не поступатися ґрунтом...

— Всім привіт! Привіт! Мене звати Дезмонд, і сьогодні ми з друзями викрадемо вас!

Натовп з близько п’ятдесяти солдатів дивився на нього, коли він стояв на помості в одному кінці конференц-залу бази. На їхніх обличчях була дика суміш гніву, страху і жаху. Очевидно, що вони все ще потребували деякої гомогенізації.

— Тепер я знаю, про що ви думаєте. «Викрадення?! Звучить не дуже весело!» Але ви помиляєтеся. Ми чудово проведемо час, як у старі добрі. Повірте мені! Я маю досвід у таких справах!

Шість женців плавали серед солдатів, спостерігаючи й слухаючи, оцінюючи їх усіх, тоді як інші шестеро слуг кружляли по периметру натовпу... як пастухи, що зібрали отару.

— Ви можете помітити, що ми забрали всі ваші ножі та набої та роздали вам розряджені рушниці. Це тому, що нам не потрібно, щоб ви, гарні хлопці, робили щось інше, окрім як маршували й мали гарний вигляд.

Дезмонд сягнув рукою до сумки, що лежала біля його ніг, і витягнув звідти особливе частування для всіх.

— Як бачите, я тримаю в руці голову вашого командира.

По аудиторії прокотилася хвиля гомону.

Дезмонд підняв другу руку.

— Будь ласка, притримайте всі питання до закінчення презентації, — він прочистив горло. — Я не запам’ятав його імені, тому будемо називати його просто Тедді. Тедді був дуже хоробрим. Тедді не хотів робити те, що ми з друзями просили, — Дезмонд опустив голову на підлогу. — Не будь таким, як Тедді. Не будьте хоробрими. Сьогодні ми потребуємо боягузів. Боягузи слухають нас. І що важливіше, боягузи залишаються живими. Але якщо з якихось причин ви все ж таки відчуваєте цей хоробрий порив, то абсолютно не соромтеся розповісти про це будь-кому з моїх шановних товаришів, і вони з радістю розв’яжуть цю маленьку проблему за вас. Я впевнений, що ви всі вже впізнали наші обличчя і тому знаєте, що ми можемо зламати ваші тендітні тіла, як крихітні, нікчемні гілочки, якими вони і є.

«Гарна промова, — сказав Езмортіґ приватно. — Забираймося звідси, поки наші друзі не почали турбуватися».

— Гаразд. Прошу всіх пройти до одного з транспортних засобів, що стоять ліворуч від вас.

Шість бронемашин стояли біля стіни розірваною лінією, і солдати почали стікатися до них. Їх не вистачило б на всіх, але саме для цього в сусідньому ангарі стояв невеликий літак. Дезмонд ледь не відчув відтінок жалю до солдатів, які опиняться в цьому літаку, адже його пілотуватиме Ханджір. Вони не вкрали велетенський літак, щоб усі могли сісти на нього разом, тому що Ханджір був єдиним пілотом з семи, і ніхто не хотів летіти з цим маніяком за штурвалом. Були розмови про те, щоб викрасти нового пілота, але Ханджір здійняв галас, розводячись про те, що вони не повинні довіряти випадковій людині таку важливу частину місії. Дезмонду здавалося цілком очевидним, що Ханджір просто не хотів ні з ким ділити небо, але слова чоловіка переконали женців.

Під покровом темряви вони вирушили в дорогу. З шести машин одна залишилася незайнятою слугою, оскільки Каркаш вирішив просто летіти під дією власної сили та спостерігати за конвоєм згори.

Дезмонд розслабився на задньому сидінні, по обидва боки від нього сиділи солдати. Його тіло все ще відчувалося трохи скутим, м’язи боліли, кістки були важкими. Він потер очі та голосно позіхнув.

— Я збираюся подрімати, — оголосив він своїм пасажирам. — У вас може виникнути спокуса спробувати вбити мене або втекти, поки я, здається, приспав пильність. Спробуйте, якщо хочете, але я стану дуже роздратованим. І тоді мені буде байдуже, якщо хтось із вас спробує щось зробити. Я все одно вб’ю вас усіх чотирьох, — після незручного мовчання він додав. — Чи можу я почути «так, сер»?

— ...Так, сер.

— Чудово. Розбудіть мене, коли приїдемо. Або якщо щось загориться. Або якщо літак розіб’ється. В останньому випадку мені потрібно буде розсміятися в обличчя Ханджіру.

— ...Так, сер.

Дезмонд посміхнувся і заплющив очі.

— Я міг би звикнути до цього. Ви не думали про те, щоб стати професійними «так-сер»? Тому що я міг би найняти вас.

-+-+-+-+-

Природний Заповідник Картрейс був величезною ділянкою вкритих лісом гір і долин, зрідка розбитих невеликими озерами або прихованими печерами. Через цю територію пролягали лише дві дороги, обидві були побудовані задовго до того, як земля потрапила під охорону, і, як такі, були не більше ніж ґрунтовими стежками, якими в наші дні користуються лише туристи та лісові рейнджери.

Гектор припустив, що це місце було б красивішим вдень, коли б не було лише непроглядної темряви проти єдиної фари його мотоцикла.

Слуги зайняли позиції на крайньому західному краю заповідника, а женці злетіли високо в небо, щоб краще бачити горизонт. Всі вони очікували довгого очікування, і вони, безумовно, чекали.

Гектор у парі з Романом стежили за південною стежкою, за їхніми спинами був кордон Атрея-Рендон, не більше трьох кілометрів від них.

Двоє чоловіків знаходилися на вершині скелі, сидячи на металевій лавці з куполоподібною кришкою, що захищала від вітру. Нічне повітря пронизувало обличчя Гектора, але його куртка для верхової їзди була досить теплою. Роман не виглядав стурбованим температурою, але, звичайно, чоловік міг також генерувати тепло за допомогою своєї здібності альтерації, тож, можливо, він обманював.

Воріс і Ґаровель пішли на розвідку, тож Гектор і Роман по черзі медитували, поки один стежив за дорогою внизу, але через кілька годин Роману, схоже, це набридло, і він завів розмову.

— Гадаю, твоя сила значно зросла відтоді, як я востаннє бачив тебе.

— А... т-так, мабуть, — відповів Гектор. — А як щодо вас? Лінн сказала, що ви досягли емерджентності.

— Лінн? О, ти маєш на увазі Ліннетт? Ти називаєш її Лінн, так?

— Я, ее... ну, так вона сказала, що її так звуть, тож...

— Мм. Так, я теж став набагато сильнішим. Я можу робити всілякі цікаві речі. Наприклад, літати.

Гектор з цікавістю повернув голову.

— Справді?

— Хоча це трохи складно. Я ще не зовсім опанував це. Я можу літати навіть швидше, ніж жнець, але ще не придумав, як уберегти своє тіло від перевантаження, — Роман вивернув шию. — Кілька разів ламав хребет.

— Мені знайоме це відчуття.

— Хех. Яка найгірша травма, яку ти отримав до цього часу?

— О, ем. Хм, — він почухав голову і глибоко вдихнув. — Думаю, той раз, коли мене підірвали в Сескорії, все одно найгірший. Знаєте, коли... ее... коли ви врятували мене і Ґаровеля?

— А, так. Гаразд, а що найгірше з того, що з тобою було, але не вбило тебе?

— Хм... я не впевнений, ее... Був випадок у Кляйні, коли копи всадили в мене близько сотні куль. Був випадок, коли мені прострелили наскрізь рот... о, але коли мені розірвали грудну клітку... хірургічними затискачами... це було досить погано. Хоча, гадаю, я був технічно мертвий, коли це сталося...

— Вражає. Найгірше для мене, мабуть, була авіакатастрофа. Довелося затулити Ліннетт, інакше вона б згоріла, а я не встиг захиститися від цієї величезної металевої балки — вона пішла прямо на мене, фактично розрізала мене навпіл.

— Ой, — сказав Гектор.

— Так. Відчував це пару тижнів.

Розмова різко обірвалася, коли Гектор зрозумів, що тепер він повинен відповісти, але йому нічого сказати. Він тихо мучився в пошуках свіжої теми, але Роман незабаром заповнив цю порожнечу за нього.

— То яка твоя справжня смерть?

Гектор так і не зміг розтулити рота від цього запитання. На півдорозі він зупинився.

На щастя, Роман, здавалося, ще не помітив цього.

— Зі мною це досить кумедна історія. Можна сказати, що я тоді був трохи панком. Завжди намагався роздобути щось цінне, щось, що можна продати. Завжди намагався обдурити людей, змусити їх думати, що я той, ким я не є, щоб я міг, знаєш, забрати їхні речі, — Роман зробив паузу, щоб ностальгічно посміхнутися. — Можливо, я все ще трохи панк, чесно кажучи. Це так весело, коли ти обманюєш потрібну людину.

Гектор лише нервово посміхнувся, все ще боячись моменту, коли доведеться відповідати. Він відчував себе так, ніби повернувся в школу, ще до зустрічі з Ґаровелєм, в один з тих жахливих моментів, коли він просто чекав, що вчитель покличе його і скаже, що він повинен зробити свою презентацію перед класом.

— По суті, — говорив Роман. — Я обікрав не того хлопця, і він мене вбив. І все через якісь дурні діаманти, які йому навіть не були потрібні. Хлопець був при грошах. Тобто, не зрозумій мене неправильно... я теж жадібний сучий син, але все ж. Я перехитрив його, ось і все. Вбивство зайшло занадто далеко. Тож я не помітив, що воно наближається, поки не стало надто пізно, і саме тоді мене знайшла Воріс. Тоді вона допомогла мені зруйнувати все життя виродка і залишити його гнити у в’язниці ні з чим.

— ах... о-ого...

— Повинен сказати, це було досить приємно.

Гектор сподівався, що Роман забуде про попередню тему, коли той запитав.

— Це було також, коли ви познайомилися з Джиною, чи...?

— Ні, — відповів Роман. — Я познайомився з Джиною лише через рік.

— Я-як довго ви двоє були... ем...?

— Як довго ми були, що?

— Були, ем...? Які у вас стосунки, власне? Якщо це не дуже особисте, я маю на увазі.

— Вона мояй заступниця. Моя права рука. Моя нянька.

— Одна з тих речей, які не...

— Вона клей, який тримає мій човен в повітрі.

— Це точно не те що люди говорять...

— Вона — золотий гусак, який гарантує, що я не порахую своїх курчат до того, як вони вилупляться.

— ...Я навіть не знаю, що це має означати.

— Вона — жирафа для мого арахісового масла.

— Якщо не хочете мені розповідати, то так і скажіть.

— Я не хочу тобі казати.

— А...

Роман кивнув убік.

— Чесно кажучи, я й сам не зовсім впевнений. Джина дуже допитлива. Я зустрічав багато людей, які заробляють на життя тим, що зберігають таємниці, але Джину складніше розгадати, ніж більшість з них.

— Ви так думаєте? Мені вона здалася досить, гм... прямолінійною... гм, як на мене.

— Так, що ж. Вона така. І я сказав їй, щоб вона допомогла і тобі.

— Хм...

— Коли я вперше зустрів її, вона була на межі агорафобії.

— Агора...?

— Вона вкрай неохоче виходила на вулицю. Думаю, вона не виходила з квартири місяцями.

— О... і ви допомогли їй з цим впоратися?

— Можна і так сказати.

Гектор просто подивився на нього, чекаючи пояснень.

— Я, типу як, спалив її квартиру, — сказав Роман.

— Ага...

— Випадково.

— Зрозуміло.

— Деталі не важливі.

— Угу...

— Коротко кажучи, я допоміг їй стати на ноги. Це мало бути лише тимчасовим явищем, але вона залишилася.

— І ви більше нічого про неї не знаєте?

— Я ніколи не говорив цього.

— Але ви казали... про те, що її важко читати.

— Так.

— Тоді...?

— Якщо ти хочеш дізнатися про неї більше, то запитай її сам. Не мені тобі розповідати.

Гектор злегка кивнув.

— Ти так і не відповів на моє запитання, — сказав Роман. — Як ти спочатку помер? Я ж розповів тобі свою.

Гектор ледь не скривився. Він був краще підготовлений до відповіді зараз, але він, звичайно, волів би, щоб Роман забув.

Для більшості слуг це, мабуть, була досить легка відповідь — проста і гідна розмови, навіть хворобливо кумедна, як у Романа. Чоловік, ймовірно, не мав жодних підстав підозрювати, що це було настільки особисте питання.

Він подумав про те, щоб збрехати. Це було б досить легко. Автомобільна аварія, можливо. Але думка про те, щоб збрехати про це, була для нього ще більш принизливою. Тож він вирішив взяти приклад з Романа.

— Я... не хочу вам розповідати.

Гектор знав, що таке, здавалося б, невинне запитання може здатися грубим, або що воно може розпалити ще більшу цікавість Романа, але він був готовий. У нього було достатньо практики зберігати мовчання.

Однак Роман не став допитуватися далі.

— Справедливо, — це все, що він сказав.

Гектор глибоко і спокійно зітхнув, коли в розмові настало чергове затишшя, цього разу більш тривале. Він вже міг бачити перші натяки денного світла на горизонті. Хмари, що збиралися вдалині, свідчили про наближення дощу, без сумніву, дуже поширеного явища для цього лісу.

Він примружився, дивлячись вгору по діагоналі. Він ледве розгледів білий череп, що плив у небі. Він рухався, розвідував, і Гектор не міг сказати, чи це був Ґаровель, чи Воріс.

«Як гадаєш, скільки ще часу?»

«Не знаю, — відповів Ґаровель, де б він не був. — Але чекати жахливо, чи не так?»

«Т-так...»

«Мало хто це усвідомлює. Великі бої зазвичай охоплюють довбану купу очікування. Можна було б подумати, що в наш час це зміниться, але ні».

«Ух...»

«Як Роман? Нервує?«

«Е, не дуже...»

«Хм. Спитай його, як довго він служить».

Гектор зібрався з думками та запитав.

— Як... як довго ви служите?

— Шість років або близько того.

«Він каже, шість років» — сказав Гектор.

«Дивно».

— А ти? — запитав Роман.

— Ох, ем, — він пригадав, що Ґаровель казав йому раніше про те, щоб тримати в таємниці свій швидший ріст, але не був упевнений, яка брехня була б доречною. — Десь сім місяців, я думаю... — ще не минуло й чотирьох, але він пам’ятав, що пару місяців тому казав Джині про п’ять.

Роман підняв на нього брову.

— Такий молодий.

Гектор знизав плечима.

— Шість років здаються довгими.

— Мабуть, так і є. Я здебільшого тримався осторонь конфліктів, тож упевнений, що моя сила зростала не надто швидко порівняно з твоєю. Ми з Воріс більше переймалися фінансовими питаннями.

— Чому її хвилювали гроші? — запитав Гектор. — Чи будь-якого з женців?

Роман засміявся.

— Ти, мабуть, не подумав би, але вона насправді дуже амбітна. Хоче побудувати власну імперію слуг.

Гектор кліпнув на це.

— Перші кілька років вона планувала не вплутуватися у великі сутички, розумієш? За її словами, саме так робили імператори-слуги в минулому. Триматися в тіні протягом багатьох років, нехай твоя фізична сила повільно наростає, а тим часом зосередься на здобутті коштів і надійної мережі контактів. Потім ти дебютуєш і намагаєшся привернути увагу більшої риби, сподіваючись, що вона приєднається до твоєї команди. А далі все залежить від імпульсу.

— Зрозуміло... — Гектор ще раз подивився на нескінченну крону дерев.

— Принаймні, вона так каже. Спрощена версія.

— Хм. У такому разі... шість років теж здаються дуже короткими.

— Так. У цьому проблема з довгостроковими планами. Світ продовжує обертатися, поки ти зайнятий підготовкою. Ти ж пам’ятаєш Джеральда? Того старого козла, до гаража якого я тебе привів? Ось чому він нас покинув. Його більше хвилює майбутнє, ніж сьогодення.

— Мм.

— Створення зв’язків — невдячна справа. Моя порада? Якщо знаходиш людей, яким дійсно довіряєш, тримайся за них якнайкраще. Якщо тобі не вистачає місця для них у житті, то придбай більший будинок. Не відпускай їх.

Гектор на мить замовк, даючи цим словам осмислитися. Вони здавалися мудрими, хоча, можливо, трохи спрощеними. Вони нагадали йому певну сім’ю з трьох осіб. Можливо, це і був намір Романа.

— Ви... ви справді хочете стати імператором? Як Сермунґ і всі вони?

— Можливо.

— Навряд чи це можливо... не ображайтеся. Я маю на увазі, що особисто я... не можу уявити себе, роблячи щось подібне.

— Ти так не думаєш? — сказав Роман зі збентеженою посмішкою. — Може, ми могли б стати партнерами, ти і я. Побудуємо імперію разом.

Гектор насупив брови.

— Ух...

Роман засміявся.

— Не тобі вирішувати. Я знаю.

— А... ч-чому Воріс хоче створити імперію?

— Манія величі.

— ...Що?

Вираз обличчя Романа пом’якшав.

— Вона хоче зробити світ кращим. І не тільки в тому сенсі, що вона хоче зробити добру справу. Вона хоче, щоб я отримав стільки сили та впливу, щоб я зміг хоча б спробувати виправити деякі з дійсно поганих речей у світі. Наприклад, рабство, масовий голод та інституціоналізовану бідність — речі, які ніхто не зміг виправити протягом століть.

— В-ви, ух... ем... ого.

— І це ще не рахуючи Аболіш, — Роман знову засміявся. — Вона до біса ненавидить Аболіш.

— Ґаровель теж не фанат.

— Ха. У всякому разі, так, у неї є всілякі високі амбіції. Але, мабуть, саме це мені в ній і подобається, — він зробив паузу і подивився на Гектора. — До речі, не кажи їй, що я це сказав.

Поговоривши ще трохи, вони обидва повернулися до своїх роздумів. Однак незабаром рука Романа схопила Гектора за плече, відводячи юнака від металевого будинку, який він собі уявляв.

З обличчя Романа зникла вся веселість.

— Вони обрали нашу дорогу, — сказав він. — Воріс вже летить, щоб повідомити інших. Передай Ґаровелю.