Гектор ще не усвідомлював, наскільки добре було б знову побачити всіх. Вони з Ґаровелєм лише ненадовго зустрілися з Романом і королевою того хаотичного дня в Сескорії, заледве два місяці тому, але після всього, що сталося з ним, і всього, що, як він знав, сталося з ними, це було схоже на те, що він знову побачив своїх найстаріших друзів. І в якомусь сенсі, він вважав, що так воно і було. Вони так часто були в його думках, і, звичайно, допомогло те, що він мав змогу листуватися з ними телефоном.
Збентежений, він все ж із задоволенням потиснув усім руки.
— Маєш гарний вигляд, — сказала королева, і її посмішка була набагато теплішою, ніж Гектор міг собі уявити.
— Аа... ви... ем... а...
«Ви теж, Ваша Величносте, — засміявся Ґаровель. — Гектор так радий вас бачити, що навіть не може передати словами».
Вона мала інакший вигляд, ніж він пам’ятав. Але з іншого боку, коли він бачив її востаннє, у неї був досить важкий день. Тут і зараз вона майже повернулася до того королівського вигляду, який він бачив у газетах і по телебаченню, з тією лише різницею, що на ній було простонародне вбрання і загальна відсутність косметики.
Воріс, здавалося, найбільше зраділа своєму поверненню.
«Я чула, що ви двоє останнім часом показували Аболіш середній палець. Мені потрібні пікантні подробиці».
«Підтримую» — додала Мельзанц.
Ґаровель тільки сильніше розсміявся.
Наступним Гектор зіткнувся з Романом.
— Аа... ем, містере Романе, я не можу... я не можу віддячити вам за всю вашу допомогу. Тобто, ваші мотоцикли, приміщення і, ем...
— А, так, — сказав Роман, наче забув. — Без проблем. Дякую, що наглядав за Джиною, поки мене не було.
— О, ні, це вона наглядала за мною, — сказав Гектор. — Я маю на увазі, я б... я б пропав без її допомоги.
Джина поплескала його по плечу.
— Продовжуй.
Гектор розсміявся.
Роман теж мав інакший вигляд, хоча Гектор не дуже добре роздивився його під час їхньої попередньої зустрічі. Тепер Роман носив окуляри, і в поєднанні з шовковистою чорною краваткою та криваво-червоним жилетом, чоловік виглядав дуже поважно, чого Гектор раніше не помічав.
— Шкода, що я не зміг познайомитися з іншим твоїм другом, — сказав Роман. — Кольт, вірно?
Гектор хитнув головою вбік.
— Хех, ее... вам би він, мабуть, не дуже сподобався, в будь-якому випадку.
— О? Чому ти так думаєш?
— Тому, що він мені не дуже подобається, — відповів Гектор, все ще посміхаючись.
— Ха. Від цього мені ще більш цікаво.
Роман і Джина пішли поговорити з пілотом, який виглядав дуже схвильованим і розгубленим. Гектор здогадався, що бідолаха, напевно, отримав більше, ніж розраховував, але Роман запевнив його, що він отримає гарну компенсацію за свій клопіт.
Наступним був Гарпер, який виглядав не так офіційно, як Гектор собі уявляв.
— Я чув, як інші згадували твоє ім’я, — сказав Гарпер. — Гектор, вірно?
— Так, сер.
— Ти молодший, ніж я очікував.
Трохи поблукавши з Воріс і Мельзанц, Ґаровель знову підплив ближче до Гектора.
«Гарпер Норез, вірно?»
«Так і є. А я Дарсім».
Чотири осяяних скелети в одному місці, всі з косами та в чорних саванах. Гектор припустив, що їхня кількість нікому тут не здалася великою, але він уперше бачив так багато, і серед них не було хоча б одного, який бажав би йому смерті. Це була приємна зміна темпу.
«Я, до речі, Ґаровель. Роман казав, що ви обидва прибули з Авангарду».
— Так точно, — відповів Гарпер.
«Якщо не заперечуєте, яке у вас звання?» — запитав Ґаровель.
«Гарпер — генерал-лейтенант» — відповів Дарсім.
«Що за...? — Ґаровель подивився на Романа, який знову приєднався до них. — Чому ти не сказав нам раніше, що він довбаний генерал-лейтенант?»
— О, я думав, що ти вже знаєш, — відповів Роман. — Воріс і Мельзанц вже знали.
Гектор подивився на Ґаровеля, не бажаючи ставити питання вголос.
«Ем, це, ее... наскільки це високо?»
«Авангард розділений на три дивізії, — відповів Ґаровель приватно. — Армія, морський флот та повітряний флот. Генерал-лейтенант — армійське звання, і вище нього є лише чотири звання: генерал, генерал-капітан, фельдмаршал, а потім верховний головнокомандувач, який є офіційним титулом Сермунґа».
«Ух... вау...»
«У військово-повітряних і військово-морських силах є еквівалентні звання, які також вважаються «вищими» за генерал-лейтенанта, але ти зрозумів, про що я» — сказав Ґаровель.
«Так» — відповів Гектор.
Коли привітання закінчилися, в повітрі почала відчуватися певна напруга. Всі знали, що попереду на них чекає небезпечна робота. І ось настав час прощатися.
Джина востаннє обійняла Романа. Вона обійняла і Гектора, що застало його зненацька.
— Приглядайте один за одним, добре?
— Звичайно, — відповів Роман, на що Гектор кивнув головою.
Ще один раунд рукостискань і неохочих слів для короля, а потім вони з Джиною пішли геть. Залишилися тільки слуги та женці, які прямували до наступної групи транспортних засобів.
Воріс рушила з місця.
«Отже, ми знаємо лише те, що ворог пройде через Природний Заповідник Картрейс. Це велика територія для розвідки лише для нас вісьмох, але ми знаємо, що вони мають перетнути кордон з Рендоном, тому я пропоную тримати стройовий порядок».
«Їх буде неважко помітити, — сказала Мельзанц. — Вони беруть із собою цілий взвод солдатів, тож розвідка не повинна стати великою проблемою, особливо зважаючи на те, що у нас також є елемент несподіванки».
«Все одно четверо проти сімох, — сказав Ґаровель. — Велика частина тягаря ляже на плечі Гарпера. Решта з нас повинні якнайшвидше згуртуватися навколо нього і підтримати його позицію».
— Рушаймо, — сказав Гарпер. — Ви четверо, можете обговорити деталі по дорозі.
-+-+-+-+-
Девід не міг заснути. Він занадто багато знав про те, що станеться завтра, щоб це було можливим. Відчуття безсилля не давало йому спокою. Гектор не відповів на його повідомлення. Слід визнати, що це було найрозумніше рішення. Власне кажучи, Девіду не потрібно було знати, як Гектор планує реагувати на дії Аболіш і чи планує взагалі. Це був би непотрібний операційний ризик. Але Девід все одно був би вдячний.
Закутавшись у м’який халат, він почимчикував на кухню, шукаючи, чим би заспокоїти нерви.
Він відрізав собі великий шматок шоколадного торта, налив велику склянку молока і попрямував до кабінету. Він розпалив камін за допомогою пульта дистанційного керування і сів насолоджуватися ласощами в тиші, але не встиг відкусити й двох шматочків, як його дверний дзвінок рознісся по всьому будинку.
Девід подивився на годинник на камінній полиці. Було ледь більше третьої години ночі. Оскільки він звільнив дворецького більше ніж тиждень тому, підозрюючи, що Нола може відтяти голову бідоласі, Девіду довелося відчинити двері самому. Спочатку він подивився у вічко і здивувався, побачивши там обличчя Мерівезера. Він відчинив двері.
— Перепрошую за такий пізній візит, — сказав Мерівезер.
— Нічого страшного. Я все одно не міг заснути, — він запросив брата увійти та запропонував йому вина. Мерівезер попросив чогось міцнішого. Девід налив чоловікові склянку бренді. — Що привело тебе сюди так пізно? — запитав він, повертаючись до своєї склянки з молоком, щоб зробити ковток.
— Ем... Девіде, будь ласка, просто скажи мені... ти знаєш, хто насправді вбив Натаніеля?
Девід подивився на чоловіка скоса. Його брат виглядав зараз не в найкращому стані. Мішки під очима, волосся розпатлане, одяг не випрасуваний. Звичайно, це було дуже пізно вночі, але все ж таки.
— Я досліджував його смерть, — продовжував Мерівезер. — Я не можу позбутися відчуття, що з історією Лютера щось не так, але я не зміг знайти жодного доказу, який би їй суперечив.
— Зрозуміло, — Як Девід і підозрював, Лютер був ретельним.
— Але, здається, ти завжди знаєш більше, ніж показуєш, — сказав Мерівезер. — Тому, будь ласка...
У двері знову подзвонили.
Девід важко подивився на Мерівезера, а потім знову підвівся, щоб відчинити двері.
Цього разу це був Лютер.
Рука Девіда затрималася на дверній ручці, прокручуючи в голові сценарії розвитку подій. Те, що Лютер завітав саме зараз, коли Мерівезер розпитував про нього, здавалося дивним збігом обставин. Але навіть якщо Девід припустив, що Лютер якимось чином знав про цю дискусію, навіщо йому було переривати її? Безумовно, якщо Лютер хотів смерті Мерівезера, то існували більш своєчасні способи зробити це.
На додаток, у Лютера не було жодних підстав підозрювати, що Девід знав, що він збрехав про смерть Натаніеля, тож, можливо, ця пізня нічна зустріч і справді була збігом обставин. Але все ж Девід не довіряв збігам, як і будь-яка розумна людина, тому, перш ніж зробити що-небудь ще, він вирішив зібрати більше інформації. Він прочинив двері та визирнув назовні.
— Лютере? — сказав він. — Що ти тут робиш так пізно?
— Будь ласка, запроси мене увійти.
— Навіщо?
— Мені треба з тобою поговорити.
— Тоді говори тут і роби це швидко. Я втомився.
Лютер нахилив голову з багатозначною посмішкою.
— Я також хотів би поговорити з Мерівезером.
Ось вам і збіг. Тепер не було сенсу відмовляти чоловікові у вході. Він впустив Лютера і знову приєднався до Мерівезера в лігві.
Мерівезер виглядав лише збентеженим новим прибульцем.
— Дозвольте мені відмовитися від люб’язностей, — сказав Лютер, сідаючи. — Аболіш покинули місто. Містер Коннелл Лірен був досить люб’язний, щоб поділитися зі мною їхніми планами раніше цього вечора. Сьогодні їх не буде більшу частину дня. Тому я вирішив скористатися можливістю, яку дає їхня відсутність.
— Як скористатися? — запитав Мерівезер.
— Їхні імена та обличчя вже відомі поліції та військовим, а вранці новини про їхні численні злочини нарешті потраплять до національних новин... і тоді їм також припишуть кілька додаткових вбивств.
Вираз обличчя Девіда змінився.
Мерівезер моргнув.
— Про що ти говориш?
— Про жменьку обраних людей, — відповів Лютер. — Тих, хто міг би стати перешкодою на шляху до нашої мети.
— Якої мети? — запитав Мерівезер.
Лютер проігнорував його, натомість подивився на Девіда.
— Аболіш не засмутиться через цей крок. Вони вже вороги держави та мають намір покинути Атрею, як тільки розпочнеться війна з Рендоном.
Мерівезер насупився.
— Хіба мало вже було кровопролиття? Ти маєш намір вбити ще більше людей?
— О, Мерівезере. Ти просто дурень. Я не маю наміру їх вбивати. Я вже вбив. Ти справді думаєш, що я розповідав би тобі таку делікатну інформацію, якби це не було вже вирішено?
Девіду знадобилося все, що він мав, щоб приховати огиду на своєму обличчі.
— Тоді навіщо ти нам це розповідаєш?
— Ну, розумієте, — відповів Лютер, простягаючи руку до пальта. — Мої люди повинні були вбити Мерівезера сьогодні ввечері, — він витягнув невеликий пістолет.
Девід і Мерівезер заклякли на своїх місцях.
— Уявіть моє здивування, коли я отримав повідомлення, що Мерівезера не було вдома, а він прийшов сюди. Тепер мені залишається тільки гадати, чи дійсно необхідно його вбивати.
— Безумовно, ні, — поспішно відповів Девід, не звертаючи уваги на прискорене серцебиття. — Мері на нашому боці. Чому ти взагалі вважаєш за потрібне його вбивати?
— Треба бути прискіпливим, — відповів Лютер. На довгу мить його погляд затримався на Мерівезері, чий вираз обличчя у відповідь був не переляком чи занепокоєнням, а гнівом і непокорою. — Я не думав, що Мерівезер зрозуміє, особливо коли дізнається, що Габріель, Чарльз і Мартін теж мертві.
Мерівезер стояв.
— ЩО?!
Лютер направив на нього пістолет.
— Бачиш? Це так легко прочитати.
Все йшло шкереберть. Девід знав, що повинен щось придумати, але нічого не приходило на думку.
— Лютере, будь ласка, не роби нічого необдуманого. Поговорімо про це розумно. Мері, сідай. Мері.
Мерівезер повільно сів.
— Незабаром Девід отримає звістку про їхню смерть, — сказав Лютер. — І оскільки він тепер найстарший, надзвичайна влада перейде до нього, — він подивився на Девіда. — Я був би вдячний, якби ти не брав на себе нову відповідальність, а передав її мені.
— Звичайно, — відповів Девід. Його думки знову закрутилися в голові. Якщо єдиною метою Лютера було отримати надзвичайну владу, то вбивати Мерівезера не було б особливої потреби, адже він був молодшим. Можливо, життя одного брата ще можна було б врятувати. — Але, будь ласка, не чіпай Мері. Якщо ти хоч трохи любиш мене, Лютере, то зроби мені одну послугу.
— Ти його любиш? — запитав Лютер. — Не розумію, чому. Він лише здається мені непотрібним ускладненням.
Девід намагався не кривитися. Він не очікував такого повороту подій. А мав би. Він сам зробив себе вразливим до цього нападу, хоча вже знав, що Аболіш не буде тут, щоб захистити його. І в цьому була найдивніша іронія... такими ж мінливими й небезпечними, як і аболіші, вони також досі були охоронцями для принців. Нола розважалася тим, що тероризувала всіх, кого Девід наймав для охорони, і він знав, що вона не єдина, хто так чинить.
Якби ж то він знав, що Лютер також мав доступ до планів Аболіш. Було б необачно припускати протилежне. Він був настільки заклопотаний нападом на Рендон, що забув про більш безпосередні загрози.
Втім, не було часу засмучуватися на себе. Ситуація вимагала його повної уваги.
— Як щодо цього? — сказав Лютер. — Якщо Мерівезер зможе переконати мене, що він не є загрозою, то я не буду його вбивати.
Девід стиснув щелепу, намагаючись думати, але йому це не вдавалося. Тиск давив на нього. Він не знав, що робити. Він був зовсім не готовий до цього, і він ненавидів себе за це.
— У мене є краща ідея, — сказав Мерівезер. — Опусти пістолет, і я спробую запобігти твоїй страті.
Лютер виглядав розваженим. Спочатку. Але коли він втупився в непохитний вираз обличчя молодшого брата, посмішка Лютера почала згасати.
— Блеф не допоможе тобі, — сказав він.
— Останній шанс, — це все, що сказав Мерівезер.
І Лютер моргнув на нього, явно невпевнено.
Девід був, мабуть, ще більше збентежений, дивлячись на Мерівезера за поясненнями, але той був надто зайнятий, дивлячись на Лютера. На превеликий подив Девіда, Лютер вирішив покласти пістолет на стіл перед ним.
Мерівезер підняв його і направив на Лютера, який підняв руки.
Рот Девіда злегка відкрився.
— ...Що тут щойно сталося? Мері, що...?
— Я й сам не зовсім впевнений, — відповів Мерівезер.
— То ти блефував, — прогарчав Лютер.
— Ні, я не блефував. Ти вже знаєш, що я жахливий брехун. Ти зробив правильний вибір.
Девід все ще вимагав відповідей.
— Мері, будь ласка, поясни...
— Не при ньому.
— І що тепер? — запитав Лютер.
— Ми чекатимемо.
Не минуло й тридцяти секунд, як група солдатів у тактичному спорядженні вибила вхідні двері та увірвалася до кімнати. Той, що стояв на чолі групи, вигукнув крізь чорний шолом.
— Лорде Девіде, сер! З вами все гаразд?!
— А хто ВОНИ такі?! — відповів Девід. — Хто-небудь, поясніть, що відбувається!
Мерівезер опустив зброю.
— Все гаразд, — сказав він озброєним людям. — Будь ласка, візьміть Лютера під варту за підозрою в державній зраді та вбивстві.
Старший солдат завагався.
— Вибачте, лорде Мерівезер, але ми не виконуємо ваших наказів.
— Гаразд, — Мерівезер подивився на Девіда. — Якщо ти будеш такий ласкавий.
Девід був недовірливий.
— Ех... будь ласка, зробіть, як каже Мері?
— Так, сер!
Девід побачив, як з натовпу вийшла пара солдатів і повела Лютера геть. Він все ще чекав на пояснення, коли Мерівезер звернулася до капітана гвардії.
— Вона вже їде?
— Так, сер.
І з цього невеликого обміну думками Девід почав розуміти, хоча деталі все ще вислизали від нього.
— Це люди герцогині Єзавелі?
— Так, — відповів Мерівезер. — Я знав, що у неї є хтось, хто стежить за твоїм будинком. Лютер не міг мати більше жменьки людей, які чекали б на вулиці, тому я знав, що це лише питання часу, коли наглядачі герцогині викличуть достатньо підкріплення, щоб повністю розгромити їх.
Девід витріщився на нього.
— Скажи мені чесно. Ти справді Мерівезер? Чи збираєшся ти зараз відірвати своє обличчя і показати, що ти насправді хтось інший?
Чоловік розсміявся.
— Я працюю з герцогинею лише кілька днів. Вона попросила мене тримати мою участь в таємниці від тебе. Я все одно думав про те, щоб розповісти тобі. Власне, це була одна з причин, чому я прийшов сюди сьогодні.
Девід зітхнув.
— Я думав, що заслужив її довіру, — проте він вважав, що це добре, що не заслужив.
Незабаром з’явилася Єзавель, також у халаті, накинутому поверх піжами. Коли вона побачила їх, на її обличчі відбилося втомлене полегшення.
— Я рада бачити, що ви обидва не постраждали.
Девід насупився на неї.
— Ви не могли хоча б попередити мене про цей план заманити Лютера в пастку?
— Мушу погодитися, — сказав Мерівезер. — Вся ця ситуація могла піти дуже погано. Мені б теж хотілося, щоб мене посвятили в план.
— Ви мої любі хлопчики, — сказала вона, співчутливо посміхаючись. — Це був не мій план.
— Що? — запитав Девід.
Вона знову насупилася.
— Габріель, Чарльз і Мартін мертві. І Мерівезер теж був би мертвий, якби не прийшов сюди, у цей час. Чесно кажучи, я думала, що це був якийсь ваш божевільний план.
Брати обмінялися поглядами.
— Я лише тримала Девіда під наглядом як запобіжний захід, — сказала вона. — Нібито я робила це для твого захисту, але, чесно кажучи, я хотіла бути впевненою, що ти не обдуриш мене.
Девід звузив очі.
— Ви ще й встановили тут жучки, чи не так?
— Прошу вибачення, — кивнула вона.
— У цьому немає потреби, — сказав Девід. — Ваша недовіра, мабуть, врятувала життя моєму братові, якщо не моє власне.
Вона трохи нахилила голову.
— Здається, ми всі так ретельно обманювали один одного, що ніхто з нас не має жодного уявлення про те, що ми робимо.
Девід потер лоба.
— Ось. Ось чому політика мене лякає...
Далі
Том 2. Розділ 61 - Не поступатися ґрунтом...
— Всім привіт! Привіт! Мене звати Дезмонд, і сьогодні ми з друзями викрадемо вас! Натовп з близько п’ятдесяти солдатів дивився на нього, коли він стояв на помості в одному кінці конференц-залу бази. На їхніх обличчях була дика суміш гніву, страху і жаху. Очевидно, що вони все ще потребували деякої гомогенізації. — Тепер я знаю, про що ви думаєте. «Викрадення?! Звучить не дуже весело!» Але ви помиляєтеся. Ми чудово проведемо час, як у старі добрі. Повірте мені! Я маю досвід у таких справах! Шість женців плавали серед солдатів, спостерігаючи й слухаючи, оцінюючи їх усіх, тоді як інші шестеро слуг кружляли по периметру натовпу... як пастухи, що зібрали отару. — Ви можете помітити, що ми забрали всі ваші ножі та набої та роздали вам розряджені рушниці. Це тому, що нам не потрібно, щоб ви, гарні хлопці, робили щось інше, окрім як маршували й мали гарний вигляд. Дезмонд сягнув рукою до сумки, що лежала біля його ніг, і витягнув звідти особливе частування для всіх. — Як бачите, я тримаю в руці голову вашого командира. По аудиторії прокотилася хвиля гомону. Дезмонд підняв другу руку. — Будь ласка, притримайте всі питання до закінчення презентації, — він прочистив горло. — Я не запам’ятав його імені, тому будемо називати його просто Тедді. Тедді був дуже хоробрим. Тедді не хотів робити те, що ми з друзями просили, — Дезмонд опустив голову на підлогу. — Не будь таким, як Тедді. Не будьте хоробрими. Сьогодні ми потребуємо боягузів. Боягузи слухають нас. І що важливіше, боягузи залишаються живими. Але якщо з якихось причин ви все ж таки відчуваєте цей хоробрий порив, то абсолютно не соромтеся розповісти про це будь-кому з моїх шановних товаришів, і вони з радістю розв’яжуть цю маленьку проблему за вас. Я впевнений, що ви всі вже впізнали наші обличчя і тому знаєте, що ми можемо зламати ваші тендітні тіла, як крихітні, нікчемні гілочки, якими вони і є. «Гарна промова, — сказав Езмортіґ приватно. — Забираймося звідси, поки наші друзі не почали турбуватися». — Гаразд. Прошу всіх пройти до одного з транспортних засобів, що стоять ліворуч від вас. Шість бронемашин стояли біля стіни розірваною лінією, і солдати почали стікатися до них. Їх не вистачило б на всіх, але саме для цього в сусідньому ангарі стояв невеликий літак. Дезмонд ледь не відчув відтінок жалю до солдатів, які опиняться в цьому літаку, адже його пілотуватиме Ханджір. Вони не вкрали велетенський літак, щоб усі могли сісти на нього разом, тому що Ханджір був єдиним пілотом з семи, і ніхто не хотів летіти з цим маніяком за штурвалом. Були розмови про те, щоб викрасти нового пілота, але Ханджір здійняв галас, розводячись про те, що вони не повинні довіряти випадковій людині таку важливу частину місії. Дезмонду здавалося цілком очевидним, що Ханджір просто не хотів ні з ким ділити небо, але слова чоловіка переконали женців. Під покровом темряви вони вирушили в дорогу. З шести машин одна залишилася незайнятою слугою, оскільки Каркаш вирішив просто летіти під дією власної сили та спостерігати за конвоєм згори. Дезмонд розслабився на задньому сидінні, по обидва боки від нього сиділи солдати. Його тіло все ще відчувалося трохи скутим, м’язи боліли, кістки були важкими. Він потер очі та голосно позіхнув. — Я збираюся подрімати, — оголосив він своїм пасажирам. — У вас може виникнути спокуса спробувати вбити мене або втекти, поки я, здається, приспав пильність. Спробуйте, якщо хочете, але я стану дуже роздратованим. І тоді мені буде байдуже, якщо хтось із вас спробує щось зробити. Я все одно вб’ю вас усіх чотирьох, — після незручного мовчання він додав. — Чи можу я почути «так, сер»? — ...Так, сер. — Чудово. Розбудіть мене, коли приїдемо. Або якщо щось загориться. Або якщо літак розіб’ється. В останньому випадку мені потрібно буде розсміятися в обличчя Ханджіру. — ...Так, сер. Дезмонд посміхнувся і заплющив очі. — Я міг би звикнути до цього. Ви не думали про те, щоб стати професійними «так-сер»? Тому що я міг би найняти вас. -+-+-+-+- Природний Заповідник Картрейс був величезною ділянкою вкритих лісом гір і долин, зрідка розбитих невеликими озерами або прихованими печерами. Через цю територію пролягали лише дві дороги, обидві були побудовані задовго до того, як земля потрапила під охорону, і, як такі, були не більше ніж ґрунтовими стежками, якими в наші дні користуються лише туристи та лісові рейнджери. Гектор припустив, що це місце було б красивішим вдень, коли б не було лише непроглядної темряви проти єдиної фари його мотоцикла. Слуги зайняли позиції на крайньому західному краю заповідника, а женці злетіли високо в небо, щоб краще бачити горизонт. Всі вони очікували довгого очікування, і вони, безумовно, чекали. Гектор у парі з Романом стежили за південною стежкою, за їхніми спинами був кордон Атрея-Рендон, не більше трьох кілометрів від них. Двоє чоловіків знаходилися на вершині скелі, сидячи на металевій лавці з куполоподібною кришкою, що захищала від вітру. Нічне повітря пронизувало обличчя Гектора, але його куртка для верхової їзди була досить теплою. Роман не виглядав стурбованим температурою, але, звичайно, чоловік міг також генерувати тепло за допомогою своєї здібності альтерації, тож, можливо, він обманював. Воріс і Ґаровель пішли на розвідку, тож Гектор і Роман по черзі медитували, поки один стежив за дорогою внизу, але через кілька годин Роману, схоже, це набридло, і він завів розмову. — Гадаю, твоя сила значно зросла відтоді, як я востаннє бачив тебе. — А... т-так, мабуть, — відповів Гектор. — А як щодо вас? Лінн сказала, що ви досягли емерджентності. — Лінн? О, ти маєш на увазі Ліннетт? Ти називаєш її Лінн, так? — Я, ее... ну, так вона сказала, що її так звуть, тож... — Мм. Так, я теж став набагато сильнішим. Я можу робити всілякі цікаві речі. Наприклад, літати. Гектор з цікавістю повернув голову. — Справді? — Хоча це трохи складно. Я ще не зовсім опанував це. Я можу літати навіть швидше, ніж жнець, але ще не придумав, як уберегти своє тіло від перевантаження, — Роман вивернув шию. — Кілька разів ламав хребет. — Мені знайоме це відчуття. — Хех. Яка найгірша травма, яку ти отримав до цього часу? — О, ем. Хм, — він почухав голову і глибоко вдихнув. — Думаю, той раз, коли мене підірвали в Сескорії, все одно найгірший. Знаєте, коли... ее... коли ви врятували мене і Ґаровеля? — А, так. Гаразд, а що найгірше з того, що з тобою було, але не вбило тебе? — Хм... я не впевнений, ее... Був випадок у Кляйні, коли копи всадили в мене близько сотні куль. Був випадок, коли мені прострелили наскрізь рот... о, але коли мені розірвали грудну клітку... хірургічними затискачами... це було досить погано. Хоча, гадаю, я був технічно мертвий, коли це сталося... — Вражає. Найгірше для мене, мабуть, була авіакатастрофа. Довелося затулити Ліннетт, інакше вона б згоріла, а я не встиг захиститися від цієї величезної металевої балки — вона пішла прямо на мене, фактично розрізала мене навпіл. — Ой, — сказав Гектор. — Так. Відчував це пару тижнів. Розмова різко обірвалася, коли Гектор зрозумів, що тепер він повинен відповісти, але йому нічого сказати. Він тихо мучився в пошуках свіжої теми, але Роман незабаром заповнив цю порожнечу за нього. — То яка твоя справжня смерть? Гектор так і не зміг розтулити рота від цього запитання. На півдорозі він зупинився. На щастя, Роман, здавалося, ще не помітив цього. — Зі мною це досить кумедна історія. Можна сказати, що я тоді був трохи панком. Завжди намагався роздобути щось цінне, щось, що можна продати. Завжди намагався обдурити людей, змусити їх думати, що я той, ким я не є, щоб я міг, знаєш, забрати їхні речі, — Роман зробив паузу, щоб ностальгічно посміхнутися. — Можливо, я все ще трохи панк, чесно кажучи. Це так весело, коли ти обманюєш потрібну людину. Гектор лише нервово посміхнувся, все ще боячись моменту, коли доведеться відповідати. Він відчував себе так, ніби повернувся в школу, ще до зустрічі з Ґаровелєм, в один з тих жахливих моментів, коли він просто чекав, що вчитель покличе його і скаже, що він повинен зробити свою презентацію перед класом. — По суті, — говорив Роман. — Я обікрав не того хлопця, і він мене вбив. І все через якісь дурні діаманти, які йому навіть не були потрібні. Хлопець був при грошах. Тобто, не зрозумій мене неправильно... я теж жадібний сучий син, але все ж. Я перехитрив його, ось і все. Вбивство зайшло занадто далеко. Тож я не помітив, що воно наближається, поки не стало надто пізно, і саме тоді мене знайшла Воріс. Тоді вона допомогла мені зруйнувати все життя виродка і залишити його гнити у в’язниці ні з чим. — ах... о-ого... — Повинен сказати, це було досить приємно. Гектор сподівався, що Роман забуде про попередню тему, коли той запитав. — Це було також, коли ви познайомилися з Джиною, чи...? — Ні, — відповів Роман. — Я познайомився з Джиною лише через рік. — Я-як довго ви двоє були... ем...? — Як довго ми були, що? — Були, ем...? Які у вас стосунки, власне? Якщо це не дуже особисте, я маю на увазі. — Вона мояй заступниця. Моя права рука. Моя нянька. — Одна з тих речей, які не... — Вона клей, який тримає мій човен в повітрі. — Це точно не те що люди говорять... — Вона — золотий гусак, який гарантує, що я не порахую своїх курчат до того, як вони вилупляться. — ...Я навіть не знаю, що це має означати. — Вона — жирафа для мого арахісового масла. — Якщо не хочете мені розповідати, то так і скажіть. — Я не хочу тобі казати. — А... Роман кивнув убік. — Чесно кажучи, я й сам не зовсім впевнений. Джина дуже допитлива. Я зустрічав багато людей, які заробляють на життя тим, що зберігають таємниці, але Джину складніше розгадати, ніж більшість з них. — Ви так думаєте? Мені вона здалася досить, гм... прямолінійною... гм, як на мене. — Так, що ж. Вона така. І я сказав їй, щоб вона допомогла і тобі. — Хм... — Коли я вперше зустрів її, вона була на межі агорафобії. — Агора...? — Вона вкрай неохоче виходила на вулицю. Думаю, вона не виходила з квартири місяцями. — О... і ви допомогли їй з цим впоратися? — Можна і так сказати. Гектор просто подивився на нього, чекаючи пояснень. — Я, типу як, спалив її квартиру, — сказав Роман. — Ага... — Випадково. — Зрозуміло. — Деталі не важливі. — Угу... — Коротко кажучи, я допоміг їй стати на ноги. Це мало бути лише тимчасовим явищем, але вона залишилася. — І ви більше нічого про неї не знаєте? — Я ніколи не говорив цього. — Але ви казали... про те, що її важко читати. — Так. — Тоді...? — Якщо ти хочеш дізнатися про неї більше, то запитай її сам. Не мені тобі розповідати. Гектор злегка кивнув. — Ти так і не відповів на моє запитання, — сказав Роман. — Як ти спочатку помер? Я ж розповів тобі свою. Гектор ледь не скривився. Він був краще підготовлений до відповіді зараз, але він, звичайно, волів би, щоб Роман забув. Для більшості слуг це, мабуть, була досить легка відповідь — проста і гідна розмови, навіть хворобливо кумедна, як у Романа. Чоловік, ймовірно, не мав жодних підстав підозрювати, що це було настільки особисте питання. Він подумав про те, щоб збрехати. Це було б досить легко. Автомобільна аварія, можливо. Але думка про те, щоб збрехати про це, була для нього ще більш принизливою. Тож він вирішив взяти приклад з Романа. — Я... не хочу вам розповідати. Гектор знав, що таке, здавалося б, невинне запитання може здатися грубим, або що воно може розпалити ще більшу цікавість Романа, але він був готовий. У нього було достатньо практики зберігати мовчання. Однак Роман не став допитуватися далі. — Справедливо, — це все, що він сказав. Гектор глибоко і спокійно зітхнув, коли в розмові настало чергове затишшя, цього разу більш тривале. Він вже міг бачити перші натяки денного світла на горизонті. Хмари, що збиралися вдалині, свідчили про наближення дощу, без сумніву, дуже поширеного явища для цього лісу. Він примружився, дивлячись вгору по діагоналі. Він ледве розгледів білий череп, що плив у небі. Він рухався, розвідував, і Гектор не міг сказати, чи це був Ґаровель, чи Воріс. «Як гадаєш, скільки ще часу?» «Не знаю, — відповів Ґаровель, де б він не був. — Але чекати жахливо, чи не так?» «Т-так...» «Мало хто це усвідомлює. Великі бої зазвичай охоплюють довбану купу очікування. Можна було б подумати, що в наш час це зміниться, але ні». «Ух...» «Як Роман? Нервує?« «Е, не дуже...» «Хм. Спитай його, як довго він служить». Гектор зібрався з думками та запитав. — Як... як довго ви служите? — Шість років або близько того. «Він каже, шість років» — сказав Гектор. «Дивно». — А ти? — запитав Роман. — Ох, ем, — він пригадав, що Ґаровель казав йому раніше про те, щоб тримати в таємниці свій швидший ріст, але не був упевнений, яка брехня була б доречною. — Десь сім місяців, я думаю... — ще не минуло й чотирьох, але він пам’ятав, що пару місяців тому казав Джині про п’ять. Роман підняв на нього брову. — Такий молодий. Гектор знизав плечима. — Шість років здаються довгими. — Мабуть, так і є. Я здебільшого тримався осторонь конфліктів, тож упевнений, що моя сила зростала не надто швидко порівняно з твоєю. Ми з Воріс більше переймалися фінансовими питаннями. — Чому її хвилювали гроші? — запитав Гектор. — Чи будь-якого з женців? Роман засміявся. — Ти, мабуть, не подумав би, але вона насправді дуже амбітна. Хоче побудувати власну імперію слуг. Гектор кліпнув на це. — Перші кілька років вона планувала не вплутуватися у великі сутички, розумієш? За її словами, саме так робили імператори-слуги в минулому. Триматися в тіні протягом багатьох років, нехай твоя фізична сила повільно наростає, а тим часом зосередься на здобутті коштів і надійної мережі контактів. Потім ти дебютуєш і намагаєшся привернути увагу більшої риби, сподіваючись, що вона приєднається до твоєї команди. А далі все залежить від імпульсу. — Зрозуміло... — Гектор ще раз подивився на нескінченну крону дерев. — Принаймні, вона так каже. Спрощена версія. — Хм. У такому разі... шість років теж здаються дуже короткими. — Так. У цьому проблема з довгостроковими планами. Світ продовжує обертатися, поки ти зайнятий підготовкою. Ти ж пам’ятаєш Джеральда? Того старого козла, до гаража якого я тебе привів? Ось чому він нас покинув. Його більше хвилює майбутнє, ніж сьогодення. — Мм. — Створення зв’язків — невдячна справа. Моя порада? Якщо знаходиш людей, яким дійсно довіряєш, тримайся за них якнайкраще. Якщо тобі не вистачає місця для них у житті, то придбай більший будинок. Не відпускай їх. Гектор на мить замовк, даючи цим словам осмислитися. Вони здавалися мудрими, хоча, можливо, трохи спрощеними. Вони нагадали йому певну сім’ю з трьох осіб. Можливо, це і був намір Романа. — Ви... ви справді хочете стати імператором? Як Сермунґ і всі вони? — Можливо. — Навряд чи це можливо... не ображайтеся. Я маю на увазі, що особисто я... не можу уявити себе, роблячи щось подібне. — Ти так не думаєш? — сказав Роман зі збентеженою посмішкою. — Може, ми могли б стати партнерами, ти і я. Побудуємо імперію разом. Гектор насупив брови. — Ух... Роман засміявся. — Не тобі вирішувати. Я знаю. — А... ч-чому Воріс хоче створити імперію? — Манія величі. — ...Що? Вираз обличчя Романа пом’якшав. — Вона хоче зробити світ кращим. І не тільки в тому сенсі, що вона хоче зробити добру справу. Вона хоче, щоб я отримав стільки сили та впливу, щоб я зміг хоча б спробувати виправити деякі з дійсно поганих речей у світі. Наприклад, рабство, масовий голод та інституціоналізовану бідність — речі, які ніхто не зміг виправити протягом століть. — В-ви, ух... ем... ого. — І це ще не рахуючи Аболіш, — Роман знову засміявся. — Вона до біса ненавидить Аболіш. — Ґаровель теж не фанат. — Ха. У всякому разі, так, у неї є всілякі високі амбіції. Але, мабуть, саме це мені в ній і подобається, — він зробив паузу і подивився на Гектора. — До речі, не кажи їй, що я це сказав. Поговоривши ще трохи, вони обидва повернулися до своїх роздумів. Однак незабаром рука Романа схопила Гектора за плече, відводячи юнака від металевого будинку, який він собі уявляв. З обличчя Романа зникла вся веселість. — Вони обрали нашу дорогу, — сказав він. — Воріс вже летить, щоб повідомити інших. Передай Ґаровелю.
Читати
Відгуки
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!