Для Гектора це був дуже швидкий тиждень. Половину його він провів уві сні, а решту — на тренуваннях. Він не був упевнений, чи він не дуже подобався матері Лінн, чи вона просто була такою з усіма. Він думав, що Ґаровель може знати, але щоразу, коли він питав про це, жнець лише посміхався і знизував плечима.
Його тренування з місис Едіт були радше односторонніми. Він не міг спарингувати з нею, як з Лінн, тож жінка здебільшого зосереджувалася на демонстрації того, як правильно володіти мечем, а також допомагала йому зрозуміти, який тип леза підходить йому найкраще.
З попередніх спарингів з Лінном він вже дізнався, що метал, який він створив, не такий міцний, як у професійно викуваного меча, але багато в чому це було пов’язано з тим, що він навчився відточувати вагу та баланс леза. Звісно, це не було для нього найбільшою проблемою, адже він міг вільно маніпулювати розміром клинка, коли йому заманеться, але навіть попри це, Ґаровел заохочував його придумати «стандартну» форму для свого меча. Ідея полягала в тому, щоб запам’ятати форму так, щоб йому навіть не потрібно було зосереджуватися, щоб зробити її.
І дійсно, це виявилося досить ефективним. Він навчився робити це достатньо добре, щоб створювати повний меч менш ніж за три секунди. У звичайному стані це був клинок для однієї руки, на відміну від дворучного меча Лінна. Він хотів, щоб його ліва рука залишалася вільною, оскільки вона, безсумнівно, знадобиться йому, щоб продовжувати створювати більше заліза на льоту. Крім того, він хотів, щоб його ліва рука була там, де він триматиме щит — щось, що він вважав навіть більш важливим, ніж меч.
Більшість тренувань, однак, він проводив на самоті. Він намагався вкласти душу в метал і тим самим зміцнити його, що нагадувало йому про битву з Андресом, а також про питання, яке він не міг задати раніше.
«Ґаровель, як Андрес зміг маніпулювати своїми кристалами так, як він це робив?»
«Що ти маєш на увазі?»
«Як він міг просто... запустити їх у нас. Йому не треба було їх кидати чи щось таке».
«А, ясно. Я сумніваюся, що ти ще можеш це зробити. Тобто, ти можеш спробувати, але це досить просунута техніка».
«А як вона працює?»
«Це нелегко пояснити. Але, гм. Подивімось. Ти, напевно, вже помітив, що після того, як ти створив своє залізо, ти не можеш ніяк ним маніпулювати. Окрім того, щоб зруйнувати його, тобто. Правильно?»
«Аа... так?»
«Так взагалі працює матеріалізація. Як тільки щось створене, це вже готовий продукт. Ти з ним закінчив. Він стає підвладним гравітації та будь-яким іншим силам навколишнього середовища, так само як і звичайний метал».
«Гаразд, тож...?»
«Ти не можеш змусити свою стихію чарівним чином плавати або літати навколо силою думки, — сказав Ґаровель. — І, наскільки мені відомо, це ніколи не зміниться, незалежно від того, як сильно ти розвиваєш свої здібності. Але Андрес робив не це. Він маніпулював своєю сіркою ДО того, як створив її».
Гектор нахилив брову.
«Ее...?»
«У цьому вся хитрість. Ти змінюєш «стан», в якому створюється твій елемент. Те, що робив Андрес, технічно не було «запуском» кристалів. Скоріше, кристали ВЖЕ рухалися, коли він їх створював, тому що він маніпулював їхнім «позиційним станом», так би мовити, додаючи їм аспект швидкості. Що, як я вже згадував, нелегко зробити».
«Хм...»
«Ти також зможеш змінювати фізичний стан, в якому з’являється твоє залізо. Зараз ти створюєш залізо в тому вигляді, в якому воно утворюється в природі, але з часом ти зможеш створювати його в рідкому або газоподібному стані. Особливо сильні користувачі матеріалізації можуть навіть усунути домішки у своїх елементах. Хоча, якщо говорити про залізо, то саме домішки надають йому міцності, тому для тебе особисто це може бути не надто корисно. Багато елементів надто швидко розпадаються в неприродних станах, щоб мати якусь користь за межами лабораторії».
«Ее, добре...»
«Я також повинен пояснити, що ми ще не до кінця впевнені, що твій елемент дійсно є залізом».
«Зачекайте, справді? Я думав, що це вже давно вирішено».
«Ні. Навіть зараз ми все ще працюємо згідно з тим початковим припущенням, яке ми зробили».
«А що ще це може бути?»
«Без поняття. Мої знання про метали в кращому випадку загальні. Я вважаю, що це залізо, але я хотів би підтвердити це з експертом, коли у нас буде можливість».
«Фу... і коли ж це, по-вашому, буде?»
«Думаю, наступного тижня».
«Що? Навіщо ти...?»
«Це був жарт. Не маю жодного уявлення. Судячи з того, як йдуть справи, ми помремо, перш ніж у нас з’явиться шанс це з’ясувати».
Гектор почухав лоба.
«Ти... ти ж знаєш, що жарти повинні «підіймати» настрій, так?»
«Спробую ще раз. Чому курча перейшло дорогу? Воно не переходило. Його збила машина і воно померло».
«Угх...»
«У мене є ще багато жартів» — сказав жнець.
«Будь ласка, не треба...»
«Чому динозаври не знають математики? Тому що вони всі вимерли».
Гектор похитав головою.
«Знаєш... з нас двох, я думав, що ти повинен бути веселим...»
«О, ти хочеш веселощів? Я можу бути веселим. Кролик заходить до ювелірної крамниці, щоб оцінити золотий годинник. Він запитує продавця: “Скільки морквин?”»
Той не втримався від посмішки.
«Це... це жахливо...»
«Тоді чому ти посміхаєшся?»
«Я не посміхаюся...»
«Ще і як. А ти? Анекдоти знаєш?»
«А...»
«О, ну ж бо».
«Ее... гаразд... шахтар заходить до бару, а бармен каже... “Ми не обслуговуємо таких, як ти.” Шахтар відповідає... “Ви маєте на увазі, що не обслуговуєте «неповнолітніх»? Ніколи такого не чув.” А бармен каже... “Ні, я маю на увазі, що ми не обслуговуємо чорних”».
«Гекторе, якого біса?! Я думав, що ми дотримуємося милих жартів з кроликами та іншим лайном!»
«Ой, а, вибач...»
Жнець просто розсміявся.
Протягом тижня Гектор отримував неабияке задоволення від того, що їв разом з усіма. Звичайно, він не міг завести розмову з кимось із них, що було незручно, але було весело просто слухати. Він відчував себе трохи по-домашньому затишно, чого він не був упевнений, що коли-небудь відчував раніше. Він подумав, що сім’я Лінн ладнала особливо добре. Зважаючи на обставини, вони здавалися напрочуд нормальними, але він припускав, що вже не був найкращим суддею в цьому питанні.
Джина намагалася знайти нове місце з таким же рівнем приховування, але їй це давалося нелегко. Вона сподівалася перевезти всіх до кінця місяця.
— Насправді ми вже зустрічалися раніше, Ваша Величносте, — сказала Джина за сніданком одного ранку.
— Справді? — запитав король, примружившись на неї.
— Це була дуже коротка зустріч, — відповіла вона. — Я не здивована, що ви не пам’ятаєте. Я тоді була одягнена як покоївка, а Дезмонд і Каркаш приставали до вас.
Він моргнув на неї.
— А! Так! Якщо подумати, то як же ти пробралася до замку? Він був зачинений на той час.
— Так, це вимагало певних зусиль, — сказала Джина. — Територія замку в той час ремонтувалася, тож я замаскувалася під будівельника, щоб отримати доступ. Це було трохи складно. У мене не дуже відповідна для цього статура, тому я трохи хвилювалася, але все вийшло. До самого замку ремонтну бригаду пускали лише до туалетів, де і відбулося друге переодягання під покоївку. Пронесла одяг з собою і переодяглася у вбиральні. Пройшлася будівлею, встановлюючи жучки, потім переодяглася назад і пішла, так швидко, як тільки могла.
Король посміхнувся їй.
— Зрозуміло. Отже, весь цей час ти передавала інформацію Ліннетт і Гектору.
— Переважно Гектору, — відповіла Лінн. — Я повернулася в Атрею лише пару тижнів тому.
— До речі, Ваша Величносте, — сказала Джина. — Що ви можете розповісти нам про принца Девіда? Мені цікаво, чому він допомагає нам. Або принаймні удає, що допомагає.
— Ця людина дивна, — сказав Вільям. — Я вірю, що йому можна довіряти, але, можливо, я наївний. Боюся, я ніколи не дуже добре розбирався в людях.
Місис Едіт теж втрутилася в розмову.
— Не секрет, що принц Девід завжди відрізнявся від своїх братів. ЗМІ любили писати про його витівки, коли він був молодшим. Якийсь час здавалося, що про нього щомісяця з’являлася нова історія.
— Я пам’ятаю, — сказав король. — Я ніколи не мав з ним особливих стосунків. Тоді я вважав його лише баламутом. Тепер я шкодую, що так поспішно засудив його.
— А які у нього стосунки з королевою? — запитала Джина.
— Я питав її про це, коли ми розмовляли днями, — відповів він. — Я завжди думав, що вони досить далекі один від одного. Девід часто був за межами країни, і я ніколи не бачив їх разом. Однак, очевидно, в дитинстві вони були набагато ближчими. І коли я сказала їй, що вважаю Девіда нашим таємним союзником у всьому цьому, вона виглядала дуже щасливою. Вона навіть засміялася.
Місис Едіт підняла брову.
— Не можу уявити, щоб ця жінка сміялася.
— Хто б говорив, — сказала Лінн.
Король подивився на місис Едіт.
— Ви зустрічали Гелен раніше?
— О, ні, — відповіла вона. — Я маю на увазі лише її репутацію. Вона завжди справляла на мене враження дуже серйозної жінки.
— Мама любить королеву, — додала Мелані. — Вона супер роялістка.
Місис Едіт пильно подивилася на дівчинку, що викликало у неї лише хихикання.
— Справді? — посміхаючись, запитав Вільям.
— О так, — погодився містер Едіт. — Бачили б ви її, коли вона дізналася, що Ліннетт прийняли до Королевської Гвардії.
— Джейкобе, будь ласка...
— Вона була така щаслива, що це навіть трохи лякало. Ненормально щаслива, розумієте? Просто дивно.
Місис Едіт тільки зітхнула.
— Це дуже мило, — сказав Вільям. — Я впевнений, що Гелен буде задоволена.
Лінн і король почали виглядати трохи здоровішими. Вони були напрочуд схожі — та, що втратила око, і той, що втратив руку. Обидва пройшли через важкі випробування, і обидва закінчили тим, що переповідали свої історії всім і кожному. Гектору тоді було важко. Їхні історії нагадували йому про все, що він також втратив, нагадували йому, що його власний біль насправді не зник, а лише був похований.
Можливо, всі відчували, що він не хоче говорити про себе, бо ніколи не питали. Можливо, вони вже знали достатньо з новин. А може, вони говорили про нього за його спиною. Дивно усвідомлювати, що він волів би цього. Ґаровель, напевно, знав точно, але Гектор уникав розпитувати про це. Він не дуже хотів знати.
Мати Гектора, однак, виглядала не краще, ніж тоді, коли приїхала. Вона все ще мала такий самий змарнілий, порожній погляд, як і раніше.
Іноді Джина намагалася розговорити її.
— То чим ви заробляєте на життя, місис Ґофф?
— Я була режисеркою, — відповіла вона.
— Режисеркою? Ви маєте на увазі п’єси та мюзикли?
— Так.
— Ого, це круто!
— Була. До... всього.
Джина насупилася.
— Звісно. Мені дуже шкода.
— Нічого страшного.
— Знаєте, я можу допомогти вам знайти нову роботу, коли все це закінчиться. Я досить добре вмію знаходити речі.
— Ні, дякую.
— Ам... ви впевнені? — запитала Джина. — Це не буде ніякою проблемою.
Гектор вирішив втрутитися.
— Мамо, ти повинна прийняти її пропозицію.
— Я сказала ні, — вона пішла геть.
Гектор вибачливо подивився на Джину, а потім побіг за матір’ю в інший кінець гаража.
Вона залізла в машину, щоб прилягти.
— Мамо...
Вона не потрудилася знову сісти.
— Що?
— Я... я хвилююся за тебе.
— Ти витрачаєш на мене свій час.
Гектор не знав, що на це відповісти.
— Ти повинен був просто залишити мене помирати, — сказала вона.
— Мамо... не говори так...
— Чому?
— Б-бо... як ти могла подумати, що я коли-небудь просто...? Аа...
— Це не має до тебе ніякого відношення. Мені просто байдуже.
— Мамо...
— Єдина людина, яку я коли-небудь кохала, померла, — сказала вона. — Яка різниця, якщо ти дозволиш мені померти? Я все одно вже мертва.
— Агх, Мамо. Припини. Ти не...
— Скажи мені. Тобі не байдуже, що твій батько мертвий? Що через тебе його вбили?
Її слова могли б бути ножами.
— Як ти можеш...? Ти навіть не знаєш, що я... як сильно я...? — він захлинувся власним диханням, відчуваючи, як розпирає горло. Він примружився, раптом змушений був боротися зі сльозами, що збиралися.
Вона сіла, щоб подивитися на нього.
— Ого, — промовила вона глухо. — То ти справді маєш емоції. Я вже почала думати, що ти якийсь монстр.
Гектор вже не міг зупинити сльози й просто намагався прикрити очі рукою.
«Блять, я ненавиджу цю жінку, — сказав Ґаровель. — Гекторе, будь ласка, перестань з нею розмовляти».
Але місис Ґофф не закінчила.
— Весь цей час ти робив, що хотів, потрапляв у ще більші неприємності, намагався бути героєм. І тепер ти турбуєшся про свою сім’ю? Трохи запізно для цього, тобі не здається? Справді, ти ж не сподіваєшся, що я тобі пробачу?
Він навіть не зміг відповісти.
— Якщо ти збираєшся щось робити, то не зупиняйся на досягнутому, Гекторе. Просто давай мені спокій. Турбуйся про свою боротьбу з Аболіш, чи як там воно називається. Якщо через тебе і мене вб’ють, то принаймні ти знатимеш, що це не мало значення.
Гектор вибіг з гаража, піднявся пандусом і вийшов на вулицю під різке сонячне світло.
Ґаровель щось сказав йому, і слова навіть чітко прозвучали в його голові, але він просто не звернув на них уваги. Його розум був переповнений сум’яттям і люттю, він гадав, чи дійсно вона це мала на увазі, злився, що вона взагалі могла це сказати, лютував, що не міг відповісти. І просто. Печаль. Це було боляче, біль прямо в грудях. Він завжди думав, що душевний біль — просто фігура мови.
— Гекторе? — це був голос короля.
Гектор поспішно витер очі.
— Т-так? — він не міг змусити себе обернутися і подивитися йому в обличчя.
— Я перепрошую, — сказав Вільям. — Я випадково почув, що сказала твоя мати.
Він здригнувся.
— О-ох...
— Я не хотів підслуховувати.
— А... всі чули?
— Тільки Джина і я, гадаю. Вона теж виглядала досить стурбованою. З тобою все гаразд?
— Я... я... я... ааа...
«Нічого страшного, якщо ти скажеш ні, — сказав Ґаровель. — Гекторе, не треба прикидатися, що все гаразд».
Гектор просто подивився в землю, вирішивши нічого не говорити.
король підійшов ближче.
— Можливо, не мені це казати, але чи хочеш ти почути мою думку?
— Гм... гаразд?
— Дитина не потребує батьківської любові чи схвалення, щоб жити щасливо і гідно.
Брови Гектора насупилися, і він підняв очі на короля.
— Ваша Величносте, що ви кажете?
— Ти думав, що я намагатимусь переконати тебе, наскільки цінною є сім’я? Як важливо примиритися з матір’ю? Бо боюся, що такі слова мене не влаштують. Я маю чималий досвід сімейних розбіжностей.
Гектор лише насупився.
— Звичайно, якщо це в межах розумного — примиритися, то неодмінно зроби це. Але, будь ласка, не думай, що з тобою щось не так тільки через те, що вона сказала. Це було б помилкою. Помилкою, якої я сам припустився.
— Але... це не так... тобто, що мені робити?
— Все, що у твоїх силах. Але ти не можеш змусити когось полюбити тебе. Та й не потрібно.
— Але я... я все, що у неї є. Визнає вона це чи ні... я не можу просто...
— Я не кажу, що ти повинен покинути свою матір, — сказав король. — Але її добробут — не тільки твоя відповідальність. Вона також повинна хотіти, щоб їй було добре.
— З усією повагою, ем... сер... в-ви не дуже багато про нас знаєте.
— Це правда. Прошу вибачення, якщо мої слова здалися черствими.
— Все, ах... все гаразд.
Запала важка тиша, і Гектор зрозумів, що сонце, ймовірно, починає впливати на короля, тому він підняв залізний напівкупол, щоб захистити їх обох. Чоловік, здавалося, оцінив це.
— Є дещо, чого я все ще не розумію, — сказав Вільям. — Ну, я припускаю, що є багато речей, чесно кажучи. Але мені цікаво, чому ти нам допомагаєш. Невже тільки тому, що цей твій товариш, жнець, примушує тебе до цього?
Гектор подивився на Ґаровеля.
— Ні, не тільки тому. Я, ем... а... я... хочу... агх...
— Так?
Він почервонів від збентеження.
— Я просто... ми просто хочемо допомагати людям.
Король підняв на нього світлу брову.
— Прошу вибачити, але мені важко повірити, що твій мотив може бути таким простим.
— Так, що ж...
— Я розумію, що цей джентльмен, Роман Фуллістер, допомагає нам, бо він лояльний до Атрея і має тут ділові інтереси. Але, якщо я не помиляюся, ще кілька місяців тому ти був лише учнем старших класів.
Гектор перевів подих і почухав чоло.
— Н-ну... все якось, знаєте... вийшло з-під контролю.
— Навіть якщо так, ти пройшов через багато чого, і ти кажеш мені, що це було тільки тому, що ти хотів...
Втрутився телефон Гектора. Він витягнув його з кишені та подивився на ідентифікатор абонента. Він поспішив назад вниз по пандусу, поки телефон продовжував дзвонити.
Король пішов за ним.
— Джино! — крикнув Гектор, і вона відвернулася від розмови з родиною Лінн.
Всі зібралися навколо, коли телефон перестав дзвонити. Навіть місис Ґофф підійшла ближче.
Спрацювала голосова пошта, а потім прийшло підтвердження від Девіда.
<Джонатане. Будь ласка, візьміть слухавку, якщо ви там.>
Гектор цього не зробив.
<...Гадаю, що ви недоступні. Шкода. Я сподівався, що ви могли б допомогти моїм друзям з дуже цінною та обмеженою у часу можливістю. Натомість я надішлю вам текст з деталями. Сподіваюся, ви його швидко отримаєте.>
Всі чекали.
— Обмеженою у часі? — запитала Мелані. Вона не була дуже схожа на свою старшу сестру. Здавалося, вона більше схожа на їхнього батька, ніж на Лінн.
Джина дістала свій телефон.
— Гадаю, це означає, що я повинна приготуватися до дзвінка майстру Роману.
Коли прийшло повідомлення, Гектор дозволив Джині прочитати його вголос.
-+-+-+-+-
Кімната зовсім не була схожа на помешкання капітана Авангарду. Одну стіну повністю заповнювала розважальна система, і Гелен побачила полицю з відеоіграми та фільмами, які, схоже, часто використовувалися, судячи з їхнього теперішнього стану безладу.
На пошуки Авангарду в Інтарі пішло кілька днів. Країна була величезна, і, очевидно, група, що перебувала тут, насолоджувалася своєю секретністю. Воріс запропонувала просто влаштувати безлад і чекати, поки Авангард з’явиться, але вона була проти. Попри те, наскільки невдало пройшла їхня попередня зустріч з Авангардом, Гелен все ще відчувала, що їм потрібно справити гарне перше враження, щоб мати хоч якийсь шанс отримати допомогу.
І справді, ці інтарські слуги були зовсім не схожі на тих, що в Каллумі. Тут вони не робили привітного вигляду. Вони відверто не довіряли Гелен та Роману, як тільки встановили перший контакт. І хоча це ускладнювало ситуацію, Гелен була вдячна за це, і вона відчувала себе трохи більш схильною довіряти цим людям.
Проте, вона все ще не змогла досягти жодного прогресу в переговорах.
Регіональним капітаном Авангарду був дуже молодий хлопець, на ім'я Бартолом’ю Еріксон. На вигляд йому було не більше десяти років, тож спочатку вона не наважувалася з ним розмовляти, але більшість розмов все одно вів його товариш Кохзек. Однак незабаром стало очевидно, що Бартолом’ю майже такий самий старий, як і Гелен.
Кохзек був складним перемовником. Це була їхня друга зустріч з ним, і Гелен все ще не була впевнена, чи намагається він виторгувати собі кращу угоду, чи справді ще не вірить, що потреба Атреї настільки велика, як вони з Романом стверджували.
Сідаючи поруч з Романом, Гелен побачила двох слуг навпроти себе — на одного більше, ніж вона очікувала. Бартолом’ю совався в завеликому для нього кріслі, а ось огрядного чоловіка поруч з ним Гелен не впізнала. Він не був присутній на їхній попередній зустрічі.
Як завжди, першою поставила очевидне запитання Воріс.
«Хто він?»
Кохзек зробив рух примарною рукою.
«Це Гарпер Норез. І його жнець, Дарсім».
Раптова тиша охопила кімнату, змусивши Гелен озирнутися. І Мельзанц, і Воріс витріщилися на щойно представлену пару.
«Ти, бляха, серйозно? — запитала Воріс. — Цей довбаний хлопець — Гарпер?»
Довбаний хлопець розсміявся.
— Бачу, моя репутація випереджає мене.
Мельзанц зависла позаду Гелен.
«Що, хтось на кшталт тебе, тут робить?»
Гелен довелося перервати, поки вона не відстала занадто.
— Вибачте за моє невігластво, але хто цей чоловік?
«Гарпер Норез, — пояснила Воріс. — Генерал-лейтенант. Він вважається одним з найсильніших тридцяти чотирьох людей в усьому Авангарді».
— Тридцять восьми, — поправив Гарпер. — Ми трохи розширилися. Всі ці молоді стрільці, що підіймаються по службі, мають десь знайти собі місце.
Гелен ще раз глянула на цього Гарпера.
Він мав темніший колір обличчя, ніж більшість інтарців, яких вона бачила, що, можливо, означало, що він також був іноземцем. З круглим обличчям і широким носом, скуйовдженим чорним волоссям і брудно-коричневою курткою, він був більше схожий на мандрівного робітника, ніж на якогось великого воїна.
— Ми з Дарсімом тут, власне, через тебе, — сказав він, показуючи на Мельзанц. — Ти дезертувала зі своєї дивізії.
Роман напружився на своєму місці.
— Ви прийшли, щоб захопити Мельзанц?
— О, ні, ні, — відповів Гарпер. — Зовсім навпаки. Я тут для того, щоб цього не сталося. Тож розслабтеся.
«Це дуже люб’язно з вашого боку» — сказала Воріс з ноткою сумніву в голосі.
«Так, ми такі милі, — Дарсім відкинувся назад у повітрі, наче лежачи на невидимому ліжку, і схрестив свої примарні руки. — Але це також буде проблематично, якщо хтось зі старих товаришів Мельзанц прийде вбити вас. Ми б не хотіли, щоб Авангард колективно звинувачували у вбивстві королеви Атреї. Але ж саме тому Мельзанц і воскресив її, чи не так? Щоб сховатися за її статусом?»
«Я не думала, що хтось прийде захищати мене, — сказала Мельзанц. — Особливо генерал-лейтенант».
— Ми теж не планували, — сказав Гарпер. — Але потім дійшли чутки, що королева подорожує, відвідуючи різні підрозділи безладно і безсистемно. Якби ви натрапили не на тих людей, вони могли б зробити щось дуже дурне.
— То ви тут лише для того, щоб ліквідувати наслідки, — сказав Роман.
«Ми тут лише тому, що у нас з Мельзанц є спільний старий друг, — відповів Дарсім. — Валесс».
Мельзанц зрушила з місця.
«А... цей чудовий дурень. Сто років не бачилися. Як він поживає?»
«Нарешті знайшов собі нового слугу. Коли він почув про твою біду, то хотів сам за тобою прийти, але не має такої свободи та повноважень. Тож він попросив мене, щоб замість нього тобі допоміг Гарпер».
— Зачекайте, — сказав Роман. — То вам навіть не було наказу приїжджати сюди?
«Гарпер — генерал-лейтенант лише за званням, — сказав Дарсім. — Насправді він більше позаштатний офіцер».
Гелен нахилила голову.
— Я не розумію. Як це працює?
— По суті, — відповів Гарпер. — Я не маю права нікому наказувати, але натомість я не зобов’язаний виконувати накази ні від кого, хто не має звання нижче генерала. Тож ми з Дарсімом зазвичай можемо йти, куди нам заманеться, і робити, що заманеться.
— Звучить як мій тип угоди, — сказав Роман. — Як тобі це вдалося?
Замість відповіді Гарпер лише впевнено посміхнувся.
«Ти не міг би відкласти цю розмову на потім? — спитав Кохзек, про якого Гелен майже забула. — У мене є інші справи, які потребують уваги».
«Вибач, продовжуй, — сказав Дарсім. — Нам з Гарпером було просто цікаво познайомитися з цими людьми. Нам знадобився час, щоб їх розшукати».
Бартолом’ю вже занудьгував і відійшов у дальній кінець кімнати, щоб пограти в одну зі своїх ігор. Кохзеку, схоже, теж було байдуже, що ще більше розгубило Гелен. Якби хлопець був справді її ровесником, вона б очікувала від нього трохи більшої зрілості та зацікавленості в їхній розмові.
Саме в цей момент у Романа задзвонив телефон, чим викликав погляд Кохзека.
— Мені треба відповісти, — сказав Роман і вийшов з кімнати.
«Тепер, — сказав Кохзек, звертаючись до Гелен. — Щодо вашого прохання. Після нашої останньої зустрічі я отримав підтвердження, що Аболіш дійсно присутній у вашій країні. Мені не потрібні докази того, що вони намагаються спровокувати конфлікт. Це можна припустити. Однак я все ще не впевнений, що відряджання моїх військ для їх розгрому є наймудрішим варіантом дій».
— Чому ви вважаєте це нерозумним? — запитала Гелен.
«Тому, що я відчуваю, що ви просите від мене більше, ніж ви можете собі уявити. Так, з нашою допомогою ви, швидше за все, без особливих зусиль відвоюєте свою країну. Проблема полягає в тому, щоб утримати її після того, як ви її відвоюєте. Я не можу дозволити своїм людям залишатися з вами нескінченно довго, тож що завадить Аболіш просто дочекатися, поки ми підемо, а потім знову напасти на вас?»
— Я також думала про це, — сказала королева. — Я сподівалася, що ми зможемо встановити більш довгострокове партнерство. Моя країна може надати вам фінансову підтримку, якщо ви її потребуєте, або, можливо, якийсь природний ресурс зацікавить вас більше.
«Я так не думаю, — відповів Кохзек. — Найціннішим ресурсом для мене зараз є людські ресурси. Інтар — набагато більша країна, ніж Атрея, і тому для її захисту потрібно набагато більше людей. Наші вороги цілком можуть скористатися можливістю напасти, поки наша увага розсіяна».
Гелен насупилася.
— Хай там як, я впевнена, що ми могли б знайти...
Роман знову увірвався до кімнати з телефоном у руці, привертаючи загальну увагу.
— Джино, скажи їм те, що сказала мені.
<Аа... ми отримали звістку, що Аболіш завтра поведе групу атрейських солдатів в атаку на Рендон. Якщо ми хочемо запобігти війні, то у нас немає часу. Ви маєте повернутися в Атрею сьогодні вночі. Або, щонайпізніше, завтра вранці.>
Гелен заплющила очі та потерла лоб.
— Чому вони прискорили свої плани?
<Вони бояться, що з’явиться Авангард і все їм зіпсує. Наше джерело каже, що вони просто хочуть, щоб війна розпочалася, а потім все залагодити.>
Їй не треба було питати, хто це джерело. Вона знала, що це Девід, і знала, що не варто сумніватися в правдивості його інформації.
«Що ж, це, безперечно, все змінює, — сказала Воріс і знову подивилася на Кохзека. — У нас немає вибору. Якщо ви не допоможете нам зараз, то буде війна. Ви це розумієте?»
Кохзек похитав головою.
«Вибачте, але якщо я мушу прийняти негайне рішення, то не можу нікого відрядити вам на допомогу».
«Срана маячня!»
Гелен ледве стрималася.
— Тоді ви прирікаєте мій народ на страждання і смерть, — сказала вона спокійніше, ніж хотіла. — Наскільки я розуміла, Авангард вважав захист невинних людей від Аболіш моральним обов’язком. Якщо ви не можете допомогти...
Дарсім втрутився.
«Зачекайте хвилинку. Про яку кількість ворожих слуг ми говоримо?»
«Сім» — сказала Мельзанц.
«Зрозуміло, — сказав Дарсім. — Ви знаєте всі їхні імена?»
Воріс знала їх усі.
«Дезмонд Грантьє, Андрес Ґет, Нола Паулс, Тесса Шелрік, Коннелл Лірен, а також Ханджір і Каркаш, чиї прізвища залишаються невідомими».
«Хм, — Дарсім обмінявся поглядами зі своїм слугою. — Принаймні, немає ніяких гучних загроз. Що скажеш?»
Гарпер почухав маківку.
— Не думаю, що зможу битися з сімома одразу. Якщо припустити, що серед них немає проблемних, я, мабуть, міг би впоратися з трьома-чотирма, але...
«Святе лайно, — сказала Воріс. — Ти це серйозно пропонуєш? Бо тобі не доведеться битися самому. Роман досить сильний, Квінні теж непогана, а вдома на нас чекають ще двоє бійців».
— Ох, — Гарпер посміхнувся. — Ну, тоді добре.
Далі
Том 2. Розділ 59 - Твоє обіцяне повернення...
Аероплан був досить компактним, лише кілька крісел залишалися порожніми, попри те, що в ньому було лише троє пасажирів. Гарпер подивився у вікно на злітно-посадкову смугу. Сіре небо було звичним атрибутом цієї провінції, як і дрібний дощ та густий ліс вдалині. Вони не гаяли більше часу, намагаючись переконати Кохзека допомогти їм, оскільки, очевидно, летіти назад до Атреї було досить довго. Гарпер ніколи не був там раніше. Він навіть ледве чув про нього. «Ти в цьому впевнений?» — запитав Дарсім приватно. Гарпер мусив приховати свою усмішку. «Ти можеш перестати мене про це питати? Це була твоя ідея піти з ними». «Я знаю, але ти СПРАВДІ впевнений? Ти ж давно не бачив бою». «Це твій тонкий спосіб сказати мені, що “я товстий”?» «Звичайно, ні, — сказав Дарсім. — Ми обидва знаємо, що я не такий вже й субтильний. «Тоді перестань хвилюватися». «Хоча, якщо вже ти про це заговорив, то ти трохи погладшав». «Дякую». Гарпер не був по-справжньому здивований раптовими ваганнями Дарсіма. Не так багато женців любили літати літаками. Хоч які швидкі женці були, вони все одно поступалися у швидкості звичайному літаку, а оскільки вони не могли «сидіти» в салоні, як живі люди, їм доводилося чіплятися за своїх слуг, щоб не залишитися позаду. Поширеним був страх, що вони випадково відірвуться в якийсь момент під час подорожі й таким чином опиняться відокремленими від своїх слуг на сотні, а то й тисячі кілометрів. Звісно, вони все одно могли спілкуватися зі своїми слугами, тож зустріч з ними була ймовірною, але все одно це залишалося величезною незручністю. Однак, якщо це траплялося на ворожій території, то це було б набагато більше, ніж це. Гарпер пригадав різні жахливі історії про те, як слуг змушували вистрибувати з літака, щоб захистити своїх жниць. Саме через такі історії більшість літаків, що належали слугам, не були прогулянковими, а мали відчинені двері, через які можна було вистрибнути в разі такої надзвичайної ситуації. Однак Гарпер сумнівався, що сьогодні це стане проблемою. Навіть у тому малоймовірному випадку, якщо Дарсім вислизне від нього під час польоту, цей літак виглядав досить маленьким, щоб знизити швидкість, залишаючись у повітрі, що дозволило б женцю наздогнати його. Звичайно, Роман і королева були б незадоволені затримкою, але вони не здавалися Гарперу людьми, які з такою легкістю кидають союзника. До того ж вони не летіли над небезпечною територією. Принаймні, поки що. Він подумав про те, щоб спробувати пояснити все це Дарсіму, але жнець, напевно, вже знав про це і просто непокоївся без жодної на те причини. До того ж це здавалося йому зайвим клопотом. Гарпер позіхнув і почухав підборіддя, готуючись до сну. «То в чому ж твоя сила?» — запитала Воріс. Гарпер повернувся, щоб подивитися на неї, що обхопила Романа за руку. В очах Гарпера женці були просто чорними хмарами, хоч і з половинками облич — жовтими контурами губ і очей, захованими в темному пуху, що світилися. Він більше не звертав уваги на їхню зовнішність, але коли вперше побачив Дарсіма, це ледь не налякало його до смерті. «Роман — користувач альтерації, — продовжувала Воріс. — Він може контролювати вібрації частинок. Це до біса мило». Гарпер посміхнувся. — Я знаю, що ми всі союзники, але не варто було так поспішати з цією інформацією. Взагалі кажучи, чим менше людей знають про здібності твого слуги, тим краще. Воріс хрипко засміялася. «Ти думаєш, що я цього не знаю, ти, довбаний бовдуре? Я просто намагалася завоювати твою довіру, тупоголовий». — Воріс, не будь грубою з нашими новими друзями. «Пш. Якщо кілька добірних слів — все, що потрібно, щоб вони від нас відмовилися, то я ризикну припустити, що вони не дуже-то й хотіли нам допомагати». «Воріс». «Гаразд, — її сяйнистий погляд повернувся до Гарпера. — Але, будь ласка. Не поводься так, ніби ти знаєш все краще за мене. Я старша за всю твою родину разом узяту». «Вона має рацію, — публічно сказав Дарсім. — Це було дуже грубо з твого боку, Гарпер». «Що...? Тц». «Гарпер просить вибачення за свою зухвалість, — сказав Дарсім. — Ви ж знаєте, які ці молоді люди. Як тільки вони досягають певного віку, вони думають, що знають більше за всіх». «О, я знаю! — сказала Воріс. — Роман завжди намагається вказувати мені, що робити. Думає, що він тут головний». — Воріс, будь ласка... «Бачиш? Весь, довбаний, час». «Ого. Романе, тобі треба розслабитися». Роман і Гарпер лише жалісно похитали головами. «Для Гарпера це не стільки владність, скільки загальне самовдоволення. Останнім часом він навіть почав робити це зі мною. Це вийшло з-під контролю». Гарпер задумався, чи повернуться вони коли-небудь до питання про те, в чому полягають його здібності. Він вирішив подрімати, як йому давно хотілося. Дарсім, схоже, був готовий говорити за нього, у всякому разі. -+-+-+-+- Гектор ледве міг зосередитися на медитації. Тривога була безглуздою. Після тижня без новин здавалося, що всі раптом почали рухатися. Завтра він мав би встряти в бійку, в якій братиме участь більше слуг, ніж він коли-небудь бачив. «Ти боїшся?» — запитав Ґаровель. Сидячи під своїм залізним куполом, коли сонце ставало важким на небі, Гектор дивився на золотисто-коричневий горизонт. «Я... ее... я насправді не впевнений». «Справді? Відчувати страх це природно. Немає нічого соромного в тому, щоб визнати це». «Так... тобто, я думаю, що мені страшно, але... не знаю... думаю, я більше боюся того, що може статися з іншими, ніж того, що станеться зі мною». «Ах». «Я не намагаюся здатися хороброю абощо...» «Я знаю. Ти просто щиро не дбаєш про себе». «Ну... я дбаю про себе. Т-типу того. Я маю на увазі, тому що... якщо щось трапиться зі мною, то щось може трапитися і з ТОБОЮ. Тож...» Ґаровель розсміявся. «То ти піклуєшся про себе за дорученням? Знаєш, це не здається дуже здоровим». «Так, ну... якщо з тобою щось трапиться, то я все одно буду в дупі, вірно?» «Так, але все одно». «Я знаю. Просто. Розумію». «Хм. Не дуже наляканий, га? Але наскільки сильно нервуєш?» «О, бляха, я не... я... аа...» «Назви мені цифру. За шкалою від одного до десяти. Один — це те, що ти відчуваєш, коли глибоко занурений у медитацію. Десять — це коли тобі треба поговорити з дівчиною». «...Думаю, я пас» — сказав Гектор. «Псуєш спорт». Гектор продовжував працювати над своїм підсиленим душею металом. Його метою було зробити якомога більший купол, але так, щоб його душа пронизувала його наскрізь, щоб не залишилося жодного отвору, через який могли б втекти женці. Цілий тиждень він присвячував цьому тренуванням, і нарешті почав бачити плоди своєї праці. Для того, щоб імплантувати свою душу в метал, йому потрібна була точка дотику з ним, тому він не міг просто зробити звичайний купол над головою. Натомість він вирішив створити стовп у центрі, схожий на ручку гігантської парасольки. Мало того, він виявив, що після знищення лише стовпа, сила душі, яку він вже вклав у купол, затримується ще на деякий час, перш ніж зрештою розсіюється. Ґаровель порівняв це з кров’ю, що покидає тіло після видалення серця, що, можливо, було не найщасливішою метафорою, але Гектор зрозумів, що він мав на увазі. «Непогано, — сказав Ґаровель. — Думаю, тепер я повинен розповісти тобі більше про техніки зміцнення душі». Гектор підняв брову. «Наразі є лише одна техніка, про яку тобі варто потурбуватися, тому що інші нам не по зубах. І ця техніка — «стійкість» — збільшення довговічності об’єкта, на який спрямована дія. Саме її використовував Андрес, і саме тому його кристали змогли пройти крізь усе так, як вони це зробили». «Гаразд...» «Техніка досить проста. Все, що тобі потрібно зробити, це сконцентрувати свою душу в тому об’єкті, в який ти її заштовхав, а потім просто «подумати» про те, щоб зробити його фізично міцнішим». Він нахилив голову. «Ого, ее... знаю, ти казав, що це просто, але... це все одно простіше, ніж я очікував». «Так. Концептуально це дуже просто, так само як і тоді, коли ти навчився посилювати атаки в першу чергу. Але на практиці це набагато складніше, ніж тоді. Це повністю залежить від нашої з тобою синхронізації, але я думаю, що зараз ми достатньо синхронізовані, щоб ти міг принаймні почати намагатися це робити». «Ее. Гаразд». Решту вечора Гектор провів, намагаючись зміцнити метал. Він уявляв, як той стає міцнішим, як казав Ґаровель, але було важко сказати, чи вдається йому це взагалі. Ґаровель, схоже, думав, що вдається, хоча б трохи. «Чому б тобі не попросити Лінн допомогти тобі?» «Аа... як?» «Нехай вона проб’є твій метал, коли він зміцнілий, і коли — ні. Подивимось, чи зможе вона відрізнити». «Г-гаразд» — він спустився по пандусу. Джина і містер Едіт були зайняті приготуванням вечері, а всі інші зібралися біля телевізора в кутку гаража. Навіть його мати була з ними, хоча й сиділа збоку. Умови були далекі від ідеальних. У гаражі було то надто тепло, то надто холодно, а в бункері було лише півтори ванні кімнати на вісьмох людей. Вони подумували про переїзд до особняка Романа у Волтоні, але Джина не вважала, що ризик викриття того вартий. Вона підготувала більш непомітне місце, і планувала, що всі переїдуть туди завтра, коли увага Аболіш точно буде зайнята. — Вечеря о десятій! — гукнула місис Едіт з кухні, очевидно, помітивши наближення Гектора. І, як завжди, їжа пахла дивовижно. Джина сама привозила свіжі продукти з Волтона, і здавалося, що вони з батьком Лінн дуже добре працюють разом. Гектор кивнув у відповідь і попрямував до інших. Місис Едіт побачила його першою. — А, ти готовий до нових тренувань з мечем? — Взагалі-то, ем... мені потрібна, ее... фіолетова тіньова штука Лінн. Лінн пожвавішала, почувши своє ім’я. — Чим можу допомогти? — сказала вона, все ще досить повільно встаючи. — Я поспостерігаю, — сказала місис Едіт. — Я теж, — додала Мелані. — Я хочу побачити, на що здатна ця фіолетова штука. Король також був зацікавлений, і навіть місис Ґофф не оминула їх поглядом. Всі вже бачили, як Гектор тренується зі своїм металом, тож багато чого було для них новиною, але вони ще не бачили, щоб Лінн щось робила зі своєю тінню, окрім того, що вона трохи помахала нею, щоб довести, що вона дійсно справжня. Гектор вивів усіх на вулицю. Він волів би, щоб вони не дивилися, але нічого не міг вдіяти. Він підняв руку, кажучи невеликому натовпу глядачів чекати там, нагорі пандуса. Він був трохи здивований, побачивши, що його мати теж прийшла подивитися. Він подумав, що їй, мабуть, просто нудно. Зрештою, тут не було чим зайнятися. Лінн рухалася очікувано повільно. Здавалося, що їй не дуже боляче, але вона не була такою, як зазвичай, з гострими очима. — Я-як ти себе почуваєш? — запитав він її. Вона ліниво посміхнулася. — Тільки не проси мене поки що зробити сальто назад. Питання про те, чи братиме вона участь у завтрашньому бою, було предметом суперечки. Лінн сказала, що вона все ще може битися, якщо буде потрібно, і коли вони покликали королеву, щоб запитати про це, Гелен послалася на медичний висновок свого чоловіка. Король вважав, що вона ще не в бойовій формі, і наказав їй залишатися тут з усіма. Сам Гектор мав змішані почуття щодо цього рішення. З одного боку, він, безумовно, почувався б краще, якби вона прикривала його, коли все піде шкереберть, а з іншого боку, він був радий, що вона буде тут, щоб захистити всіх інших, якщо трапиться щось несподіване. Він підняв із землі товстий залізний циліндр, заввишки з автобус. Він залишив його не зміцненим душею і рушив до неї. — Ее... ти не могла б розрізати його навпіл? Лінн знизала плечима. Фіолетовий вихор закрутився навколо неї, але вона не витягла меча. Натомість фіолетове лезо сформувалося само по собі й чисто розрізало метал. Дві половини циліндра розлетілися, і Гектор знищив їх. Він створив другий, потім торкнувся його рукою і застосував техніку зміцнення. Він попросив Лінн зробити те ж саме ще раз, і вона зробила це, але цього разу тінь зупинилася на три чверті шляху. Лінн підморгнула йому, потім знову провела лезом горизонтально, цього разу сильніше, і воно знову чітко прорізало тінь наскрізь. — Що ти з ним зробив? — запитала Лінн. — О, я, ее... гм. Ґ-Ґаровель просто, аа... він... Ліннетт терпляче чекала. — Ґаровель називає це технікою зміцнення душі. — Ти використовував свою душу, щоб зробити його сильнішим? — запитала вона. — Т-так. — Гей! — закричала Мелані. Зроби щось інше! Лінн кинула погляд на свою молодшу сестру. Потім тінь закрутилася і сформувалася у форму рота. Вона висунула фіолетовий язик і дмухнула на дівчинку малиною. Незабаром містер Едіт покликав їх назад на вечерю. Однак Гектор не залишився їсти разом з усіма. Він забрав свою тарілку на вулицю і продовжив тренування, поки працював над їжею. Кухарі були досить люб’язні, щоб накласти йому дуже багато їжі. Згодом Джина знову прийшла за ним. Сонце сіло, і настав час їхати на зустріч з Романом на аеродром. Джина була єдиною, хто знав, де він знаходиться, а король дуже хотів знову побачити свою дружину, тому вони супроводжували Гектора туди, перш ніж повернутися без нього. Для всіх інших це було прощання. Він потиснув руки всім членам сім’ї Лінн, починаючи з батька, потім Мелані, потім матері. Рукостискання місис Едіт затягнулося. — Дякую, що захистив мою доньку, — сказала вона з такою теплотою, що Гектор почервонів на очах у всіх. Потім вона підтягнула його ближче і поцілувала в чоло. «Ооо, — сказав Ґаровель, хихикаючи. — Я знав, що вона тебе не ненавидить». — Ее, це, ем... зовсім ні. Я навіть не... аа... Мелані втрутилася, щоб допомогти йому. — Просто заспокойся і скажи: без проблем, мем. Він знову оглянув усіх, все ще палаючи. — ...Без проблем, мем. — Я помилялася! — засміялася Мелані. — Це було зовсім не круто! Потім він потиснув руку Лінн, яка, мабуть, була останньою людиною у світі, яку він хотів би зараз бачити. — Повертайся живим, — сказала вона йому. Його очі втупилися в підлогу, тому він не побачив м’якості в її виразі, але він спромігся кивнути. Залишалася тільки місис Ґофф. Він попрямував до неї, оскільки вона не прийшла до нього з іншими. Ґаровель став між Гектором і його матір’ю. «Знаєш, тобі не обов’язково прощатися з нею». Можливо, жнець мав рацію. Гектор, звісно, не очікував від жінки жодних теплих слів. Він очікував, що вона скаже йому, що рада його від’їзду, що вона сподівається, що більше ніколи його не побачить. Але цього разу він відчував, що готовий до цього, що йому потрібно було почути це саме зараз, щоб повністю зрозуміти почуття матері. Вона вже знала, що він може там загинути. Вона чула, як вони обговорювали свої плани раніше. Гектор хотів знати, що вона скаже йому зараз, коли розуміла, що це може бути її останній шанс сказати йому щось взагалі. Тому він проігнорував пораду Ґаровеля. Його мати просто спостерігала, як він наближається з відкритої кабіни над її машиною. Він припустив, що йому доведеться самому розпочати розмову. — Мамо, я... аа... — Ти їдеш, — сказала вона. — Так... — Ризикувати своїм життям заради блага нації. Гадаю, я маю пишатися тобою. І знову Гектор виявив, що не знає, що сказати. — Тоді чого ти хочеш від мене? — запитала вона. — Хочеш, щоб я побажала тобі удачі? — Я нічого не хочу... Я просто хотів попрощатися. — Що ж, ти це сказав. І це було все. Це була межа того, що вона мала для нього. Він був майже розчарований. Але він ще не відійшов від неї. У нього все ще було до неї питання, яке він не думав, що зміг би поставити, якби не відчував, що це може бути його останньою можливістю. — Мамо... — Що? — Ти... ти не любиш мене, так? Вона витріщилася на нього на мить, розгублено кліпаючи очима. — Ні. Не люблю. Він кивнув. Вона майже те саме сказала під час їхньої останньої розмови, але все одно, після всього цього часу, він був трохи вдячний, що вона просто вийшла і сказала це. Більше ніяких ходити навколо цього питання. Нарешті, остаточна відповідь. — Чи був колись час, коли ти любила? Це змусило її знову зробити паузу, цього разу довшу, оскільки вона думала про це. — Не зовсім, ні. Гектор похитав головою. Зараз йому було просто цікаво. — Якщо це так... то чому ти просто не віддала мене на всиновлення? Здавалося, її розвеселило це запитання. — Я думала про це не раз. Але твій батько був упертим. Він наполіг на тому, щоб ми залишили тебе собі. Хоча, якщо ти думаєш, що це тому, що він любив тебе, то... — Я вже знаю, що він не любив, — сказав він, раптом захотівши випередити її. Він відчув, що в ньому самому відбуваються зміни, щось на кшталт тихого прозріння, хоча ще не був певен, звідки воно прийшло. Погляд, яким вона подивилася на нього тоді, здавався більше розчарованим, ніж здивованим. — Тато ніколи не хотів показувати слабкість. Якщо він не хотів віддавати мене на всиновлення... то тільки тому, що хвилювався, як це буде виглядати. — Принаймні, ти не тупий. «Та пішла вона! — сказав Ґаровель. — Гекторе, ходімо звідси». — І останнє, перш ніж я піду, — сказав він, тепер уже суворіше. — Мамо. Дякую, що була чесною зі мною. — Хм. — І... я все ще люблю тебе. Не знаю, чому. Ти жахлива мати. Але я розумію... що мені вже все одно. Я буду захищати тебе, хочеш ти цього чи ні. Вона пирхнула. — Справді? — Так. Вона не знайшла, що на це відповісти. Тож він залишив її там. Він одягнув шолом, натягнув рукавички та сів на байк. Він востаннє помахав рукою Лінн та її родині, перш ніж виїхати за Джиною та королем з бункера. Він вже давно не їздив вночі. Зірки визирнули, мерехтячи в чистому небі, і він дуже цінував свіже повітря. Це було майже катарсисом. Ґаровель трохи помовчав, можливо, все ще не знаючи, що робити з цим останнім обміном думками. Потім він нарешті сказав. «Ти впевнений, що з тобою все гаразд?» «Так». «Справді?» «Справді». «Ха». Пройшло кілька ударів серця. «Ти справді, дійсно впевнений?» Він слабо засміявся в шоломі. «Ґаровель, я в порядку. Я більше не дозволю тому, що вона каже, впливати на мене». «Ха» — повторив Ґаровель. «Постарайся не виглядати таким розчарованим» — сказав Гектор. «Але я розчарований. Я готувався підбадьорити тебе безтурботною історією. Або, можливо, я міг би піти на хвилинку емоційної підтримки, і тоді ми б стали ближчими, ніж будь-коли раніше». «Яка прикрість». «Тьху. Все могло б бути чудово». «Так чи інакше, я хотів запитати. Ти знаєш що-небудь про цього Гарпера, про якого згадував Роман?» «Це ім’я мені щось нагадує, — сказав Ґаровель. — Я пам’ятаю, що чув його мимохідь, коли був у Авангарді. Тоді воно належало новобранцю, але якщо це дійсно той самий хлопець, то, гадаю, зараз він має бути досить сильним». «Як давно це було? Тобто, коли ти покинув Авангард?» «Здається, років двадцять тому». «Здається? Я думав, що у тебе дуже хороша пам’ять». «Запам’ятовування вимагає уваги. Плин часу для мене зараз розмитий. Я вже давно перестала стежити за ним». «Хм. Тож, ем... чому ти покинув Авангард?» «Ну, мій слуга просто вирішив, що готовий померти, тож після того, як я його відпустив, я знову залишився сам. А до нього у мене було багато інших слуг, і ми постійно сварилися. І знаєш, через деякий час це накладає відбиток на тебе. Гадаю, можна сказати, що я втомився. Не фізично, звичайно. Я просто хотів відпочити від усього цього». «Справді? Якщо подумати... тобто, я припускаю, що Аболіш теж був проблемою в той час, так?» «Так, були, — сказав Ґаровель. — Але в тому-то й річ. Боротьба не закінчується, Гекторе. Аболіш і Авангард воюють вже довбану вічність. Надії на те, що війна закінчиться найближчим часом, по суті, немає». «Боже...» «І навіть, якщо ти безсмертний, ти не можеш воювати вічно. Це виснажує. Рано чи пізно ти мусиш знайти час для себе». Гектору не було важко це зрозуміти. Він міг лише уявити, які жахливі речі бачив Ґаровель. Але зараз йому не хотілося про це питати, тому він запитав про щось інше. «То, ем... я перший слуга, який у тебе з’явився після того, як ти пішов?» «Ага, — сказав Ґаровел. — Це була досить довга перерва, гадаю. Двадцять років». «І ти, ее... не боявся, що не маєш слуги, який би тебе захистив?» «Женці, які не мають слуг, зазвичай залишаються самі. Існує так званий «Старий Закон», який є своєрідною неписаною угодою про те, що женцям, які не воюють, дозволяється збирати душі в спокої, і навіть Аболіш має тенденцію поважати це, — Ґаровель зробив паузу. — Принаймні, вони це робили. Тепер, коли аберації бігають навколо і роблять все, що їм заманеться, я відчуваю, що все, мабуть, змінилося». «Хм...» «Старий Закон — це також те, на чому Сай Хі базує свій нейтралітет. Як я розумію, вона вважає своїм обов’язком тримати інших у вузді, й вона присвячує більшість своїх ресурсів спробам «зберегти мир», так би мовити. І, з її боку, їй це, здається, непогано вдається. Вона тримає під своїм захистом кілька територій, і вони є одними з найбільш мирних у світі». «Ого. А чому ти не перейшов на її бік?» «Тому, що її сторона дуже «реакційна». Вони втручаються лише постфактум, намагаючись не допустити погіршення ситуації. Що, безумовно, цінно, звичайно. Я не хочу принизити її зусилля. Просто це не те що я хотів робити. Я хотів брати безпосередню участь у подіях і рятувати людей, яким загрожувала неминуча небезпека... ну, знаєш, намагатися запобігти тому, щоб жахливе лайно не сталося в першу чергу. Цим і займається Авангард. Ось чому вони називаються «Авангард». Вони першими втручаються і намагаються розтоптати загрозу». «Ох». «Принаймні, це те, що Авангард МАЛИ Б робити. Дивлячись на стан Атреї, можна було б засумніватися в справедливості цього твердження». «Ти... посварився з товаришами?» «Ні. Я здебільшого тримав свою думку при собі. Авангард притягує свою частку божевільних, тому я вважав за краще просто тихо піти. Але з того, що мені розповідала Мельзанц, складається враження, що в Авангарду зараз не все гаразд». «Чудово...» Незабаром вони прибули на аеродром. Гектор пішов за Джиною в обраний нею гараж і припаркувався позаду її чорного позашляховика. Він не знімав шолом, а король був одягнений у чорний плащ з капюшоном — той самий, який Лінн купила для Гектора. Джина провела їх через будівлю. Навколо була лише жменька людей, але всі вони розступилися перед Джиною та її гостями. Вона провела їх до оглядової кімнати, але, на диво, чекати більше не довелося, оскільки вони вже бачили літак, що сідав на посадкову смугу. — Я вчасно прийшла, чи як? — вона вивела їх назовні та нарешті зустрілася з іншими. Першою Гектор побачив Воріс, і її велетенська, скелетна посмішка змусила його зняти шолом, щоб відповісти їй такою ж посмішкою. «А ось і маленький вилупок! — сказала вона, сміючись і кружляючи навколо нього. — Як справи, Гекторе? І Ґаровель! Раді нас бачити?» «Більше, ніж ти можеш собі уявити» — відповів Ґаровель, в голосі якого звучали радість і полегшення. — Безумовно, — погодився Гектор. Потім почали з’являтися всі інші. Мельзанц і Дарсім підпливли позаду Воріс, а потім Роман, королева і, ймовірно, Гарпер спустилися з літака по черзі. Король першим кинувся до дружини й обхопив її рукою. Він поцілував її тут же. Гелен виглядала трохи заскоченою зненацька, але й засмученою не була. Глядачі розділили сміх. Потім Гелен доторкнулася до обличчя чоловіка, а потім перейшла до його відсутнього плеча. — О, Вільяме... що вони з тобою зробили? — Нічого такого, що, побачивши тебе знову, не стало б абсолютно несуттєвим. І вони знову поцілувалися. «Прокляття, — сказала Воріс. — Хто ж знав, що король був таким вправним оператором?» Подружжя, здавалося, не чуло її. Звичайно, король і справді не міг. Роман підійшов до Джини. Він подивився на неї, ненадовго застигши з кам’яним обличчям, перш ніж не зміг більше стримувати посмішку. Він міцно обійняв її та поцілував у чоло. Вона хихикнула. — Отже, цього місяця я отримаю доплату за небезпеку, так?
Читати
Відгуки
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!