-Обіт Шостий-
Душа та Солдат
Як і більшість будинків у цій частині міста, будинок Едіт був скромною спорудою. Коричнево-сірий і трохи пошарпаний, він все ще зберігав атмосферу тепла, можливо, завдяки рослинам у горщиках на вікнах або вітряним дзвіночкам ручної роботи біля вхідних дверей.
Джина потерла обличчя, намагаючись прибрати з нього тривогу. Її рука мимоволі потягнулася до компактного пістолета в сумочці. Їй дуже не хотілося ним користуватися, але вона не була особливо впевнена у своїй здатності переконати цілу сім’ю раптово кинути все і виїхати з міста разом з нею.
Вона подзвонила у двері. Чекати довелося досить довго, але саме тоді, коли вона зібралася подзвонити ще раз, двері відчинилися, і перед нею постав кремезний чоловік.
Її очі розширилися.
Він був удвічі, якщо не втричі більший за неї, і хоча у нього був великий живіт, його руки, безумовно, не були позбавлені м’язів, легко заповнюючи його блідо-блакитний светр. Широке, чисто виголене обличчя дивилося на неї великими карими очима.
— Чим можу допомогти? — запитав він.
Джині довелося зупинитися і закліпати очима, бо голос чоловіка зовсім не відповідав його обличчю чи зросту. Насправді він був досить повітряним і м’яким, анітрохи не страшним.
Чоловік терпляче чекав на її відповідь, хоча й злегка повернув голову, щоб показати свою стурбованість.
— Ах! — сказала вона. — Ви містер Едіт?
— Так, я.
— У мене є новини про Ліннетт"
І чоловік задихався, зовсім не володіючи собою.
— З нею все гаразд?!
— Думаю, так, але... ем. Ну, це важко пояснити. Решта вашої родини вдома? Я хотіла б розказати вам усім одразу. Я знаю, що це дуже несподівано, але це дещо надзвичайне, розумієте?
— Так, будь ласка, заходьте!
Вона увійшла, відверто здивована тим, як гладко все пройшло.
— Як вас звати? — запитав він.
— Джина, — відповіла вона, слідуючи за ним до кабінету.
Мати та сестра разом дивилися телевізор, обидві зосередилися на новинах. Джина, можливо, хотіла б приєднатися до них, якби справи не були такими нагальними. Гектор не потрудився пояснити, що саме сталося в замку, але, вочевидь, це було досить серйозно, щоб його знову показали по телевізору. Двічі за один день — це був новий рекорд для нього.
— Люба, це Джина, — сказав чоловік. — Вона прийшла розповісти нам про Ліннетт. Каже, що це терміново.
І відразу Джина зрозуміла, звідки у Ліннетт такий проникливий погляд. Волосся матері було темнішим, але вона мала такі ж гострі вилиці.
— Перш за все, — почала Джина. — Дозвольте мені сказати вам, що Ліннетт у безпеці.
Вираз обличчя місис Едіт був скоріше жорстким, ніж полегшеним.
— Де вона? — запитала вона.
— У підземному бункері. Я, власне, прийшла сюди, щоб відвести вас усіх до неї.
Вони обмінялися поглядами. Здавалося, що пані Едіт була їхнім призначеним спікером.
— Минуло майже два місяці відтоді, як ми востаннє чули про неї. Де вона була весь цей час, і чому вона не прийшла, щоб розповісти нам про це сама?
— Після першого нападу на Замок Белґрант Ліннетт довелося тікати з країни разом з королевою, і деякий час вона подорожувала з нею. Вона не хотіла ризикувати та зв’язуватися з вами, боячись наразити вас на небезпеку, але тепер все змінилося. Ви в небезпеці. Вона не в змозі приїхати за вами сама, тому я тут.
— Яким чином ми в небезпеці?
— Ми підозрюємо, що її вороги можуть спробувати використати вас, щоб дістатися до неї, — сказала Джина. — Будь ласка, я знаю, що це несподівано, але мені дуже потрібно, щоб ви пішли зі мною прямо зараз.
Батько Ліннетт, здавалося, був готовий повірити їй, але місис Едіт не зрушила з місця.
— Про яких ворогів ви говорите?
— Є дуже небезпечні люди, які намагаються повалити Корону, — пояснила вона. — Ліннетт на боці королеви, а це означає, що вороги королеви також є її ворогами, — її погляд перевівся на програму новин, і вона вказала на неї. — Це була справа рук Ліннетт. Вона врятувала короля, чим привернула до себе увагу, і саме тому вона боїться, що наступною прийдуть за вами, — Гектор не сказав їй цієї останньої частини, але після прослуховування радіопередач по дорозі сюди, це звучало досить точно.
Місис Едіт склала руки.
— Я хочу поговорити з нею, — сказала вона. — Подзвоніть їй зараз.
І Джина завагалася. У Ліннетт тепер був власний мобільний телефон; вона купила його протягом тижня про всяк випадок. Але Джина намагалася зателефонувати по дорозі до неї, а Ліннетт не відповідала.
— Я не впевнена, що... ам, але я спробую.
Вона зателефонувала, і, на її подив, хтось відповів.
<Алло?>
Джина впізнала голос короля.
— Ваша Величносте?
<Хто це?> — спитав король.
— А... — Джина на мить розгубилася, переводячи погляд між родиною з трьох осіб. І вона нервово засміялася, коли сказала. — Я Джина. Але, ага, ви ж насправді не знаєте, хто я, правда? Я допомогла Гектору і Ліннетт врятувати вас, але мені дуже потрібно поговорити з Ліннетт прямо зараз. У мене тут її сім’я, і, ем. Вона там, чи не так?
Настала довга пауза.
<Так, вона тут, але зараз вона трохи непритомна. Вона дуже втомилася.>
Вираз обличчя Джини зморщився.
— Мм. Ах. Гаразд. Не найкращий час для цього. Але ви король, тож... — вона вивела його на гучномовець, щоб усі почули. — Чи не могли б ви, будь ласка, допомогти мені переконати цих милих людей, що я справді подруга Ліннетт?
Ще одна довга пауза.
<...Вона, можливо, згадувала ваше ім’я, так. Джина, так?>
Сім’я не виглядала особливо переконаною. Навіть батько здавався зараз досить сумнівним.
Джина все одно спробувала посміхнутися.
— Бачите? Це слово короля. Заслуговує на довіру, так?
— Цей голос може належати кому завгодно, — сказала місис Едіт.
Її посмішка зіпсувалася.
— Ви відведете мене до неї, — сказала місис Едіт.
— Звичайно, — сказала Джина. — Тоді давайте всі поспішати.
— Ні, я піду з вами одна. Мій чоловік і дочка поки що почекають тут.
— А... ні, будь ласка, ви всі повинні піти. Ви всі в небезпеці.
— Ні, поки я не підтверджу ваші слова на власні очі, — сказала місис Едіт голосом, який не терпів жодних заперечень.
І Джина скривилася. Мати явно не збиралася зрушити з місця. Час був обмежений. Варіантів залишалося все менше. Вона знала, що це погана ідея, але очі Джини опустилися до сумочки, і вона потягнулася за пістолетом. Вона знову подивилася на сім’ю з пістолетом у руці та вже збиралася перепросити, коли зрозуміла, що більше не бачить перед собою трьох людей. Їх було лише двоє. Матері не було. І не встигла Джина навіть обернутися, як жінка знову з’явилася з-за рогу ліворуч від неї.
Однією рукою місис Едіт схопила Джину за руків’я пістолета, відриваючи його вгору і вбік, а іншою рукою приставила меч до шиї Джини.
Очі Джини розширилися, а з її губ зірвався писклявий зойк.
— Гаразд, — тихо промовила вона, серце стискалося в грудях. — Я здаюся. Ви перемогли.
— Хто ви насправді? — місис Едіт забрала пістолет Джини собі, але не відвела леза. — Навіщо ви прийшли сюди?
— Ні, ні, — поспішила Джина. — Я насправді казала вам правду. А пістолет... ааа... я просто блефувала. Він навіть не заряджений. Можете самі перевірити. Власне, будь ласка, перевірте. Я не збирався нікому шкодити. Я навіть ніколи раніше не стріляла з пістолета, так що...
— Замовкніть.
Джина замовкла.
Місис Едіт передала пістолет своїй доньці замість чоловіка, і дівчинка перевірила його.
— Вона каже правду, мамо. Там немає набоїв.
Джина спробувала посміхнутися, але вийшло не зовсім вдало.
Батько Ліннетт зробив крок ближче.
— Люба, будь ласка. Бідолашна дівчинка налякана. Сховай свій меч, поки ти знову не заляпала кров’ю мій килим.
Жінка сховала зброю в піхви, хоча її погляд не відпускав.
— Мені дуже шкода, — сказала Джина. — Просто... я не знаю, скільки у нас часу, тож припускаю, що зовсім небагато. Якщо я залишу когось із вас тут, ви, ймовірно, загинете або потрапите в заручники.
— Гаразд, — сказала мати Ліннетт. — Гадаю, ти досить добре продемонструвала свою переконаність. Але якщо ти брешеш, я подбаю про те, щоб ти про це пошкодувала.
— Ага... ага...
-+-+-+-+-
Гектор побачив знайомий горизонт, щойно почало вечоріти. Однак він тримався подалі від центру Брайтона, натомість кружляв навколо нього. Очевидно, його мати вибрала готель, який знаходився далеко від їхнього будинку. Він вважав, що це мало найбільший сенс. Якби вона зупинилася десь поблизу, то, напевно, журналісти все одно знайшли б її.
Він заїхав на стоянку і вибрав місце біля виходу. Глибоко вдихнувши, він зійшов з мотоцикла. Він вирішив, що краще не знімати шолом, доки не виникне нагальна потреба його зняти.
Ґаровель провів його через парадний вхід і піднявся на п’ятий поверх. Гектор волів би просто зробити гігантську платформу і прокрастися через вікно, як він робив раніше, але цього разу навколо було занадто багато людей. Незабаром вони прибули до кімнати його матері.
Він спробував набратися сміливості постукати, але не зміг.
«Можливо, мені варто спочатку перевірити, як вона» — сказав Ґаровель.
Гектор ледь помітно кивнув, і жнець зник у дверях. Він чекав на звіт.
«...Вона лежить у ліжку і дивиться новини».
Він не був упевнений, чого він очікував.
«А, це про тебе. «Темносталевий Солдат викрадає короля». Як і очікувалося. Не знаю, що твоя мати про це думає. Важко сказати, чи вона взагалі звертає на це увагу».
Гектор не відповів. Він порожнім поглядом дивився на двері перед собою, просто чекаючи, боячись моменту, який, як він знав, наближався.
«Вони говорять і про Лінн, хоча, здається, ще не впізнали її. Напевно, це лише питання часу. Цікаво, чи дали їй якесь прізвисько».
Він оглянув коридор з обох боків. Кілька людей проходили повз нього або стояли у дверях і розмовляли. Дехто з них кидав на нього дивні погляди. Та все ж краще, щоб вони цікавилися мотоциклетним шоломом, аніж намагалися викликати поліцію. Або армію. У цей момент він не був упевнений, хто відгукнеться.
«Гекторе, ми не можемо це затягувати. Ми не знаємо, скільки у нас часу».
Ще один глибокий вдих. Він постукав у двері тильною стороною кулака в рукавичці.
«Вона підіймається».
Знову очікування. Потім він почув її голос.
— Хто там? — запитала вона з-за дверного вічка. Її голос був зовсім не сильним. Він сподівався, що це просто шолом грає з його вухами, але сумнівався в цьому.
Він все ще не міг вимовити жодного слова, тому замість цього підняв забрало шолома.
Настала довга мовчанка, аж поки вона нарешті просто не сказала, більше втомлено, ніж сердито.
— Йди геть.
— Я не можу, — відповів він, трохи енергійніше, ніж сам від себе очікував. — Будь ласка. Мамо.
Знову тиша.
Потім, на подив Гектора, він почув, як відмикаються двері. Вони відчинилися, і коли Гектор увійшов, його мати вже шкандибала назад до свого ліжка. Він зачинив за собою двері.
У кімнаті було помітно тьмяніше, ніж у коридорі. Через важкі штори на вікні, лише маленька лампа біля ліжка давала хоч якесь світло. Гектору довелося зняти шолом і засунути його під пахву.
Тоді він побачив обличчя матері. Він майже не впізнав її. Вона була такою змарнілою. Вона завжди була досить стрункою жінкою, але зараз виглядала нездоровою. Не минуло й трьох тижнів відтоді, як він бачив її востаннє. Він не розумів, як вона могла так сильно змінитися.
— Ти перестав голити голову, — сказала вона. — Намагаєшся зробити себе менш впізнаваним?
Він провів рукою по своєму волоссю. Йому знову було важко підібрати слова. Все, про що він говорив з Ґаровелєм по дорозі сюди, вислизало з пам’яті. Може, попросити вибачення? За що? За все?
Вона нахилила на нього голову.
— Ти справді викрав короля?
Це принаймні була пряма відповідь.
— Так.
— Навіщо?
— Його тримали в заручниках... і катували. Ті самі люди, які вигнали королеву з країни.
— І ти врятував його.
Гектор не зміг відповісти на це.
— Ці люди, — сказала його мати. — Це ті самі, що вбили твого батька?
— Ні. Але вони... спільники.
Вона насупилася ще дужче.
— I... — його вираз обличчя став жорсткішим. — Я вже вбив людину, яка вбила тата.
Вона повернула рівний погляд.
— Добре, — сказала вона. — Принаймні це ти зробив правильно.
Він відвів погляд. «Комплімент» розрізав глибше, ніж будь-яка рана, якої він зазнав сьогодні.
— То ти скажеш мені, чому ти тут, чи я маю здогадатися?
— Я... мені потрібно, щоб ти пішла зі мною. Тут тобі небезпечно...
— А. То ти й моє життя наражаєш на небезпеку.
— Вибач...
— Не витрачай час на безглузді вибачення, Гектор. Мені, чесно кажучи, байдуже, наскільки погано ти себе почуваєш, — вона встала з ліжка і почала збирати сумку.
Гектор мовчки чекав, час від часу кидаючи принижений погляд на женця. Від того, що хтось був свідком цього, навіть такий розуміючий, як Ґаровель, все це здавалося ще гіршим.
Однак, перш ніж вона закінчила пакувати речі, у двері постукали.
Гектор знову подивився на матір.
— Ти когось чекала? — прошепотів він.
Вона похитала головою.
«Я відчуваю лише одну душу, яка чекає по той бік дверей, — Ґаровель схопив Гектора за плече, посилаючи свіжі хвилі бадьорості по його тілу. — Це не той, кого ми зустрічали раніше».
Гектор опустив шолом і рушив до дверей. У крихітну лінзу він побачив чоловіка в чорній кепці та пальто. Він не бачив його раніше, як і казав Ґаровель. Він підняв руку до матері та Ґаровеля, мовчазне прохання залишатися на місці. Він прочинив двері та зазирнув назовні.
— Привіт, — сказав чоловік, — мене звати... — його очі розширилися, коли вони затрималися на обличчі Гектора. Метал зімкнувся навколо його рота, і Гектор схопив його за комір, щоб затягнути в кімнату.
Двері знову легко зачинилися, і Гектор затягнув чоловіка у ванну кімнату і змусив його сісти на унітаз.
— Хто ти? — покірно запитав Гектор. Він знищив праску, щоб чоловік міг відповісти.
— Я лише кур’єр! Принц сказав мені попросити жінку в цій кімнаті прийти до нього! Я не знаю, навіщо! О, богине! Будь ласка, не робіть мені боляче!
— Принц? — Гектор опустив брови. — Який принц?
— Принц Девід! Ось! — Він дістав з-під пальта мобільний телефон. — Подзвоніть йому! І побачите! Це номер на початку списку!
— Заспокойтеся, — сказав Гектор. Він намагався, щоб його голос звучав лагідно, але чоловік, здавалося, тільки зблід. — Поки ти нічого не намагаєшся зробити... я не заподію тобі шкоди. Будь ласка... просто розслабся, — він не міг сказати, чи повірив йому чоловік, чи ні. Він позадкував до входу у ванну, не випускаючи кур’єра з поля зору, і знайшов номер у телефоні. Після кількох дзвінків принц відповів.
<Все готово?>
Гектор зиркнув між кур’єром і женцем.
«Не кидай слухавку, — порадив йому Ґаровель. — Скажи йому, хто ти, і що у тебе в заручниках його людина. Подивись, яку інформацію ти зможеш з нього витягнути».
Гектор увімкнув телефон на гучномовець, а потім сказав.
— Принце Девіде... ваш кур’єр неушкоджений... на цей момент.
<...І з ким я говорю?>
— Сер... будь ласка, скажіть мені... що ви планували зробити з моєю матір’ю?
Настала дуже довга пауза.
-+-+-+-+-
Девід поклав виделку, раптом забувши про качку в маслі та лисички. Він кинув важкий погляд через стіл.
Герцогиня Єзавель вже помітила це і теж перестала їсти. Однак замість того, щоб запитати, що сталося, вона посміхнулася і люб’язно наказала своїм служницям вийти з кімнати.
Він ненавидів, коли його заставали зненацька, але останнім часом це стало постійною темою. Він не звернув уваги на яму в шлунку і спробував розсудливо оцінити ситуацію. Принаймні, він вирішив, що ігнорувати запитання молодого чоловіка про наміри було б нерозумно.
— Ви, мабуть, не повірите, але я справді намагався забезпечити безпеку вашій матері.
<...Ви маєте рацію. Я не вірю вам.>
Від льоду в цих словах принца пронизав озноб. Він стиснув щелепу.
— Хотів би я вам це довести. Ви, здається, один з небагатьох, хто розуміє, в якому жахливому становищі опинилася Атрея.
Ніякої відповіді.
Девід спробував ще раз.
— Я не буду стверджувати, що знаю, які у вас цілі, але я зустрічав людей, проти яких ви воюєте. Я бачив їхні звірства на власні очі. Я очікував, що рано чи пізно вони спробують дістатися до ваших близьких, але бачу, що ви на крок попереду мене. І їх, схоже, теж. Ваша диверсія була дивовижною. Я був дуже задоволений, коли почув, що ви викрали мого зятя. Якби ви прибули до замку раніше, я б теж був там, і, можливо, ми б зустрілися особисто.
<...Ви любите поговорити, чи не так?>
— Ага! Це так. Мені було б дуже цікаво поговорити про те, чим я можу вам допомогти. Саме тому ви потурбувалися поговорити зі мною, чи не так? Інформація в обмін на життя мого кур’єра?
<...Т-так.>
Девід підняв брову на це, але запитав.
— Яка саме інформація вам потрібна?
<...Все, що ви можете розповісти мені... про плани Аболіш... було б корисно. Зокрема... як вони збираються розв’язати війну з Рендоном.>
— А. Ну, я припускаю, що ваші нещодавні подвиги торпедували їхню попередню гру. Я зроблю все можливе, щоб дізнатися, яка їхня наступна стратегія, але вони не люблять обговорювати зі мною такі речі, — принц зробив паузу, зустрівшись поглядом з Єзавель, коли в нього виникло власне запитання. — До речі, як ви дізналися, що вони будуть сьогодні в Гарольді? Навіть я цього не знав.
Гектор промовчав.
Девід почав вбачати в цьому якусь закономірність.
— Гаразд. Гадаю, вам нема чого мені казати.
<...Ви знаєте, що вони збиралися робити в Гарольді?>
— Я можу здогадуватися, але ні, я не знаю напевно. Я можу спробувати з’ясувати, якщо хочете.
<Вони збиралися знищити все місто.>
Гірше, ніж він очікував, хоча й не набагато.
— Хотів би я, щоб у це було не так легко повірити.
<Вони хотіли, щоб все виглядало так, ніби це справа рук Рендона.>
— Звісно. Тепер я розумію, чому ви евакуювали місто.
<І це спрацювало?>
Принц моргнув.
— Ви ще не знаєте?
<Я був... зайнятий.>
— А. Дійсно, це спрацювало дуже добре. Не думаю, що вони могли б втекти швидше. І оскільки не було ніяких новин про те, що Гарольд був знищений, я вважаю, що можна з упевненістю припустити, що наші друзі з Аболіш не змогли належним чином інсценувати свою різанину.
Знову тиша. Девід очікував, що, можливо, пролунає якийсь звук полегшення, але нічого не було.
Бажаючи підтримати розмову, Девід вигадав нове запитання.
— Чому ви боретеся з Аболіш?
<...Що ви маєте на увазі?>
— Ну, ви ж злочинець, чи не так? Найгірше, що може запропонувати ця країна, якщо вірити засобам масової інформації та поліції.
<...Ви справді в це вірите?>
Принц посміхнувся.
— Я не вірю. Точніше, я волів би не вірити, але думаю, що надія може впливати на мої судження.
<...І я сподіваюся, що можу довіряти вашій інформації.>
— Звісно. Ви вб’єте мого кур’єра, якщо я збрешу, чи не так?
<Ні.>
Девід опустив брови.
— Ні?
<Ваш кур’єр не... він не зробив нічого поганого. Навіть якщо ви збрешете мені, я не... Я не заподію йому шкоди.>
— Але ж ви казали, що моя допомога в обмін на його життя.
<Ні. Це ви так сказали.>
Принц хихикнув.
— Тоді ви визнаєте, що не маєте нічого, на що можна було б натиснути, щоб отримати мою інформацію.
<...Нічого подібного я не визнаю.>
— Тоді як ви можете бути впевнені, що я буду співпрацювати?
<...Я сказав, що не заподію шкоди вашому кур’єру. Про вас я нічого не казав.>
Девід відкрив рот, але слова не виходили з нього. Він раптом згадав, що не знає, звідки Гектор дізнався про Гарольд. Безсумнівно, було залучене якесь інше джерело інформації, яке могло слугувати для перевірки будь-якої інформації, яку запропонував Девід. Крім того, він згадав, що Гектор не заперечував, що був масовим убивцею.
<Тож, будь ласка, принце Девіде... не намагайтеся мене обдурити.>
У всіх звітах говорилося, що Гектору Ґоффу було лише шістнадцять, але цієї миті Девіду було важко в це повірити. Ці слова не здавалися йому такими, що належать комусь настільки юному. У голосі Гектора відчувалася певна пересторога, обережність у всьому, що він говорив. Хлопець навіть розставив для нього своєрідну пастку. Допоки існувало ще одне джерело інформації, Девід не міг просто збрехати, щоб завоювати довіру Гектора.
Звичайно, Девід не мав наміру брехати, але все ж таки тепер було зрозуміло, що Аболіш недооцінив цю людину. І Девід не хотів, щоб так само сталося і з ним.
— Я б пообіцяв не обманювати вас, але боюся, що це прозвучало б так, як сказав би дурисвіт.
Далі
Том 2. Розділ 56 - Збирай до себе...
Джина не сіла за кермо. Їй довелося сидіти на передньому пасажирському сидінні, в той час, як містер Едіт сів за кермо і слідував її вказівкам. Місис Едіт сиділа прямо за нею, без сумніву, готова щомиті накинутися на неї та вбити будь-яким жахливим способом. Джина намагалася не дивитися на жінку в бічному дзеркалі автомобіля. Вона хотіла б знову зателефонувати Гектору, але місис Едіт відібрала і її телефон. Містер Едіт був трохи балакучим і здавався занадто розслабленим для Джини. Власне, як і Мелані — сестра Ліннетт. За час подорожі вона встигла вивчити всі їхні імена. Батька звали Джейкоб, а матір — Ізабель. І, судячи з усього, Ізабель не була корінною жителькою Атреї. — Вона приїхала сюди з Інтару, коли їй було дванадцять років, — розповідає містер Едіт. — Ми зустрілися лише через рік, якщо ви можете в це повірити. — О, — сказала Джина. — Отже, ви закохалися досить рано? — Ну, не зовсім. Вона мене тоді дуже налякала! — він розсміявся. — Ми почали зустрічатися, коли стали набагато старшими. Місис Едіт стиснула губи. — Джейкобе, навіщо ти їй це розповідаєш? Джейкоб проігнорував питання. — Вона насправді дуже мила, якщо не зважати на всю її агресію. — Ага, я впевнена, — сказала Джина. — Знаєте, мати Ізабель була тренованим урядом найманим вбивцею. — Джейкобе! — Що? Ми не в Інтарі. Це нормально — розповідати людям. Ізабель трохи вразлива, коли йдеться про її матір. Я б рекомендував уникати цієї теми, якщо хочете завоювати її прихильність. Місис Едіт лише зітхнула. Коли вони дісталися бункера, Джина вже не могла сказати, хто відчув більше полегшення — вона чи місис Едіт. Вона саме почала показувати родині об’єкт, коли з однієї з задніх кімнат з’явився король. — Вітаю, — сказав Вільям. Вся сім’я Ліннетт відразу схилила коліна. Джина лише вклонилася. — Це зайве, — сказав король. — Але все одно дякую. Джина помітила сірий плащ, накинутий на його плече. На перший погляд, воно досить добре приховувало відсутню руку короля, але коли погляд затримувався на ньому, ставало все більш очевидним, що чоловік був не в найкращому стані здоров’я. Блідий колір обличчя, мішки під очима. Сподіваюся, тепер це почне змінюватися. — Ваша донька там, — король показав їм на дальню кімнату, де спала Ліннетт. Містер Едіт першим кинувся до неї. — Що сталося? — Я точно не знаю, — відповів Вільям. — Знаю лише, що вона була поранена після того, як врятувала мене. Однак я вірю, що з нею все буде гаразд. — Звідки ви знаєте? — запитала молода Мелані. — Це було багато років тому, — відповів Вільям. — Але я маю певний досвід у таких справах. Джина моргнула, бо раптом згадала, що десь читала, що король насправді був лікарем швидкої допомоги в молодості, до того, як одружився з королівською родиною. — Ви сказали це Гектору перед від’їздом? — запитала вона. — Я мав намір, — відповів Вільям. — Але я... завагався. — Завагалися? Чому? Чоловік трохи повісив голову. — Я все ще був досить розгублений і... наляканий, соромно сказати. — Ох, — Джина насупилася. — Вам не потрібно боятися Гектора. Він милий. До того ж ви вже мали справу з набагато страшнішими людьми, ніж він. — Тепер я це знаю, — сказав король. — Ліннетт пояснила, що він не такий, як Аболіш. Містер Едіт перебив. — Вибачте, Ваша Величносте, але коли вона прокинеться? Ви знаєте? — За кілька годин, мабуть, але вона повинна залишатися в ліжку ще деякий час. У неї зламано щонайменше одне ребро, тож їй буде дуже боляче, якщо ми не дамо їй знеболювальних. — Я подивлюся, чи зможу їх дістати, — сказала Джина і знову подивилася на короля. — Вам теж може знадобитися, так? Він втомлено посміхнувся. — Я був би дуже вдячний. — Вам треба відпочити, Ваша Величносте, — сказала вона. — Ви виглядаєте жахливо. — Думаю, так і зроблю, — він пішов до сусідньої кімнати. Зрештою, сім’я, здавалося, була готова вислухати Джину. Вона намагалася ввести їх у курс справи — про від’їзд королеви, присутність Аболіш, зраду принців, ролі Ліннетт і Гектора, а також її власну. Коли всі закінчили ставити запитання, Джина допомогла всім розміститися і влаштуватися зручніше. Кімнат на всіх не вистачило, але машин було багато. Для себе вона взяла чорний позашляховик. Задні сидіння складалися, пропонуючи достатньо місця для сну, хоча вона ще не була готова лягати спати. Їй потрібно було зробити кілька дзвінків. Наразі пріоритетом були знеболювальні, але вона подумала, що може знадобитися більш просторе місце Нарешті приїхав Гектор, а за ним і його мати на власній машині. Вони обоє виглядали геть виснаженими, а всі інші вже спали, тож Джина вирішила, що знайомство з ними зачекає. Місис Едіт сиділа у своєму синьому кабріолеті та спостерігала за новоприбулими, але, мабуть, просто хотіла переконатися, що вони ні на кого не збираються нападати, тому що вона лягла назад, як тільки побачила, що Джина вітає їх у будинку. — Приємно познайомитися з вами, мама Гектора. — Взаємно, — категорично відповіла місис Ґофф. Джина співчутливо посміхнулася. — Вибачте за незручності. І за все інше, насправді. У нас зараз трохи не вистачає місця, тому, будь ласка, розміщуйтеся де завгодно. Вам, напевно, було б найзручніше у власній машині, але, будь ласка, не соромтеся користуватися будь-яким з наявних тут транспортних засобів. Жінка лише кивнула і повернулася до своєї машини. Джина пішла з Гектором, який також шукав місце для ночівлі. — Як твоя мама справляється з цим? — ...Не дуже добре, я думаю. Ґаровель наглядатиме за нею, але, гм... ви не могли б також приглянути за нею? Я трохи... хвилююся, мабуть. — Ех, не впевнена, що зможу чимось допомогти. Мені потрібно скоро повернутися в Сескорію. Гектор похитав головою. — Будь ласка, не повертайтеся туди. — Я мушу. Нам потрібні дані. — Ні, не знаємо, — сказав Гектор. — У мене є, ем... нове джерело. Принц Девід нам допоможе. Вона підняла брову. — Що...? Як, чорт забирай, ти примусив принца допомогти нам? — Аа... — Гектор потер шию. — Він просто... запропонував. І послухайте, навіть якщо ви повернетеся туди... ви не зможете нічого дізнатися. Тому що... Аболіш тепер будуть більш обережним. — Хм. Гадаю, ти маєш рацію. Впевнена, їм цікаво, як ти здогадався напасти на замок сьогодні. Можливо, вони вже знайшли всі жучки, які я встановила. — Т-так. Тож... Вона кивнула. — Гаразд. Я залишуся і пригляну за всіма. А як щодо тебе? Що ти збираєшся робити? Він глибоко вдихнув. — Мені потрібно відпочити, поки я можу ... — Як ти думаєш, у тебе буде достатньо часу на відпочинок? — запитала Джина. — Можливо... Ґаровель каже, що Аболіш, мабуть, не зробить жодного кроку принаймні кілька днів, тож... — Чому він так думає? — О, через Ліннетт, — Гектор ледь помітно посміхнувся. — Вона билася з Дезмондом і Андресом сама... і побила їх обох. — Хех. — Ми, ем... на жаль, не змогли вбити їх назавжди, але... їм, напевно, знадобиться більше часу, щоб оговтатися, ніж мені. Вони обидва померли двічі. Після цього Джина дозволила йому заснути. Він відключився за кілька хвилин, і, зробивши ще кілька дзвінків, вона нарешті теж пішла спати. Вранці вона встала рано, більше з примусу, ніж тому, що відчувала себе повністю відпочилою. Насправді вона ніколи не любила спати, тому вирішила приготувати великий сніданок для всіх. Однак містер Едіт випередив її на кухні, мабуть, маючи ту саму ідею. Вона запропонувала свою допомогу в приготуванні, яку він з радістю прийняв. У крихітній їдальні не вистачало ні великого столу, ні навіть місця, тому всі зібралися в гаражі і їли у своєрідному грубому колі, хто стоячи, хто сидячи на підлозі або в кузові вантажівки. Ліннетт, Вільям і Гектор прийшли останніми, кожен з них виглядав однаково обірваним. Джині найбільше було шкода Гектора, оскільки він став мішенню для шквалу запитань з боку матері Ліннетт. — Отже, якщо ти насправді не масовий вбивця, — говорила Ізабель. — То чому всі думають, що ти ним є? — Я... а... це... нелегко... а... Джина подивилася на матір Гектора, очікуючи, що вона допоможе йому, але жінка просто слухала. Джині довелося допомагати йому самій. — Врешті-решт його звинуватили в тому, що зробив хтось інший. Насправді вона знала більше деталей, ніж Гектор міг собі уявити. Вона досить ретельно вивчила події та знайшла кілька суперечливих свідчень людей, які перебували в школі під час нападу. Зокрема, була версія однієї з його вчительок, міс Трент, яка стверджувала, що Гектор її врятував. У розповідь міс Трент про те, що сталося, було надто важко повірити ні ЗМІ, ні поліції, адже в ній йшлося про учнів, одержимих убивчими намірами. У поєднанні з тим, що серед жертв був і батько Гектора, це дало Джині досить чітке уявлення про те, що насправді сталося. Не кажучи вже про те, що це також пояснювало, чому Гектору, здавалося, було особливо важко говорити про це. Однак їй все ще залишалося питання, чи дійсно Гектору довелося вбивати одержимих студентів, щоб зупинити їх. Це було єдине, що давало їй справжню паузу, але навіть вона тривала недовго. Вона доручила одному зі своїх поплічників провести розслідування і згодом отримала можливість зазирнути у звіти про розтин, де виявила, що причиною смерті жодного з них не було удушення. Швидше за все, це було наслідком серйозного пошкодження мозку, попри те, що лише в одного з тіл були виявлені будь-які травми голови. Джина була змушена розповісти все це батькам Ліннетт до кінця ранку. Вона опустила частину про його батька, оскільки всі, напевно, знали про це вже через те, що це було в центрі уваги багатьох новинних репортажів. Гектор намагався допомогти їй пояснити, але здебільшого лише незграбно кивав головою. А потім він знову пошкандибав і заснув. — У мене є прохання, — сказав король Вільям, який до цього часу зберігав мовчанку. — Чи можу я якнайшвидше поговорити зі своєю дружиною? — О, — відповіла Джина. — Гадаю, я можу спробувати зателефонувати майстру Роману. Хоча є велика ймовірність, що він не відповість. — Я розумію. Вона дістала телефон і зателефонувала. Він дзвонив довго, і вона вже хотіла кинути слухавку, як раптом дзвінок пролунав. <Джина?> — Майстре Романе, королева зараз з вами? <Так, а що?> — Зі мною тут король. <Що?> — Він дуже хоче поговорити зі своєю дружиною, майстре Романе. Будь ласка, перестаньте забирати слухавку собі. <Ні, серйозно, що? Як...?> Почувся раптовий шурхіт, а потім голос королеви Гелени сказав. <Вільяме?> Джина передала слухавку королю. — Гелен? А... так, зі мною все гаразд, — він окинув поглядом натовп глядачів, а за мить почервонів і пішов геть, вже тихіше говорячи у слухавку. Потім Джина подивилася на Ліннетт. Вона весь ранок рухалася трохи скуто, не дуже багато говорила і взагалі виглядала втомленою. — Як твої болі? — запитала Джина. Ліннетт подивилася на неї напівзаплющеними очима. — Нестерпно, — відповіла вона. — Трохи важко дихати, але Його Високість сказав мені, що цього слід було очікувати. — Я з’їжджу в місто і привезу тобі знеболювальне. — Я поїду з тобою, — сказала Ліннетт. — Ні, ні, — сказала Джина. — Краще я піду сама. Я тут єдина, кого, як ми знаємо, ніхто не шукає. І до того ж тобі треба відпочити. Ліннетт насупилася, але кивнула. — Тоді візьми мій телефон, — вона запропонувала його, і Джина погодилася. — Я скоро повернуся, — сказала вона. — І переконайся, що король розповість майстру Роману про те, що сталося. — Гаразд. -+-+-+-+- Подивившись, як Джина йде, містер Едіт запропонував віднести Ліннетт до її кімнати, але навряд чи в цьому була потреба. Навіть якби вона хотіла повернутися в ліжко, вона могла б чудово дійти сама. На жаль, вона була втомлена, але не хотіла спати, тому просто залишилася в гаражі зі своєю сім’єю на деякий час. Всупереч дивним обставам, вона відчула полегшення, побачивши їх знову. Неодноразово вона думала, що більше ніколи не побачить їх. Її мати досі не ставила жодних запитань, ймовірно, не бажаючи погіршити стан Ліннетт, і саме тому Гектор і Джина стали мішенню для розпитувань. — Схоже, що ти продовжувала тренуватися під час своєї відсутності, — сказала місис Едіт. Ліннетт слабо засміялася і пошкодувала про це. — Можна і так сказати, — грубо сказала вона. — Але, схоже, мені доведеться зробити невелику перерву. — Справді. — До речі, мамо, ти не могла б допомогти мені з Гектором? Жінка середнього віку склала руки. — Допомогти йому як? — Ми були спаринг-партнерами. Я впевнена, що йому піде на користь, якщо він потренується проти тебе. Місис Едіт опустила брови. — Які саме стосунки у вас з цим хлопцем? — Я планую вийти за нього заміж, — відповіла Ліннетт. Очі її матері розширилися, як і батька, сестри та навіть місис Ґофф, яка все ще була в межах чутності. — Що ти плануєш?! — запитала місис Едіт. Ліннетт посміхнулася їм в обличчя. — Я жартую. Я його майже не знаю. Він не дуже багато говорить. Тепер втрутився містер Едіт, виглядаючи майже так само суворо, як і його дружина. — Юна леді, це було не смішно. — А я впевнена, що було, — відповіла вона, чим заслужила насмішку від своєї молодшої сестри. Її мати похитала головою. — Ти нестерпна... — Ти не можеш на мене злитися. Я поранена, — Ліннетт схопилася за ребра і трохи згорбилася. — Гадаю, недостатньо поранена, — але місис Едіт не змогла придушити свою легку посмішку. Настала черга місис Ґофф втрутитися в розмову. — Як ви познайомилися з моїм сином? Ліннетт знову випросталася, хоча відчувала легке запаморочення і вирішила спертися на червоний БМВ, що стояв позаду неї. — Він просто з’явився в замку, — сказала вона. — Зовсім нізвідки. Врятував життя королеві. І моє. Він вам не пояснив? Місис Ґофф насупилася. — Як ви сказали, він не дуже говіркий. — Ну, так, але я думала... — Ми не дуже багато розмовляємо, — поправила вона. Після цього запанувала незручна тиша. Ізабель порушила її, звернувшись до матері Гектора. — Вам, напевно, було важко пережити його ганебну славу. Очі місис Ґофф потупилися. — Так, — це все, що вона змогла вимовити у відповідь. — Я чула, що його батько також був однією з жертв. Ви, мабуть... — Люба, вона, мабуть, не хоче про це говорити. — Я лише хотів висловити свої співчуття. Я не можу уявити, що ви зараз переживаєте. Місис Ґофф обвела поглядом родину з абсолютно порожнім виразом обличчя. — Ви маєте рацію, — сказала вона. — Ви не можете собі уявити, — і пішла геть.
Читати
Відгуки
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!