Бірюзові плавники поспішно ворухнулися. Раян, який плавно змахнув хвостом і перетнув темно-синю поверхню, усміхнувся сріблястому світлу, що відбивалося на водній гладі вдалині.

 

— Якщо Мер дізнається, він розгнівається.

 

Косатка, яку назвали опікуном Раяна з моменту його народження, зупинила юнака зі стурбованим виразом обличчя. І це при тому, що ця таємна вилазка проходила вже не вперше.

 

— Чи не краще буде повернутися зараз? – Косатка закликала його повернутися до палацу, поки ще не пізно. — А якщо тебе спіймають?

 

— Усі сплять.

 

— Мер може шукати тебе.

 

— Еле. Мер не шукатиме мене.

 

Він знав це. На цих словах Ель видав стогін, а потім тихо забурчав. Сміючись над його буркотливим невдоволенням, Раян нарешті подолав межу водної поверхні й показався назовні. Небо було темне, як морська безодня, але було багато чого іншого. Наприклад місяць, який освітлював темне небо, а також зірки, які робили те ж саме. І Раяну все це подобалось.

 

— Пообіцяй мені, Раяне. Ти повернешся, як тільки подивишся.

 

— Гаразд.

 

З дня його повноліття, три роки тому, такі випадки траплялися незліченну кількість разів. Ель щодня хвилювався й переймався, хоча його жодного разу не спіймали.

 

— Еле, ти бачиш? Місяць круглий.

 

На вигук Раяна Ель ляснув хвостом по поверхні моря. Краплі води розлетілись у світлі. Це була його власна забаганка. Що ж у цьому такого особливого, що він милується щоразу, коли бачить?

 

Раян широко усміхнувся й круговими рухами погладив гладеньку голову Еля. Вираз його обличчя розслабився, наче йому подобалося це відчувати.

 

Русалки сміялися б і дивувалися, звідки він це знає, але було б дивно, якби Раян не знав. Наче на доказ цього, хлюпіт води під хвостом, яким нещодавно розмахували, став м'якшим. Косатка притулилася до руки, яка гладила голову, наче хотіла підплисти ще ближче. В такі моменти виникали сумніви, чи це справді представник клану косаток, відомих своєю люттю.

 

— Еле?

 

— Так, Раяне.

 

— Ти коли-небудь бачив сонце?

 

— Ні.

 

Він був непохитний. Було очевидно, що Ель, який глибоко вдихнув, зараз почне читати нотації. О, Боже. Почувши це десятки разів, Раян тепер чітко знав, на яких словах він наголошуватиме, яку міміку робитиме, і навіть на яких словах переводитиме подих, ніби зітхатхаючи.

 

— Я нічого не казав. Я знаю, що мене не повинні бачити люди. – Випередивши слова Еля, Раян надув губи. — Я просто запитав, чи ти коли-небудь бачив сонце.

 

На відміну від Раяна, який ще кілька років тому був обмежений у діях, Ель був вільний. Тим не менш, він ніколи не розповідав Раяну, яким було денне небо. Він боявся, що це пробудить цікавість Раяна.

 

— Це нічим не відрізняється від ночі.

 

— Але Юрі казав, що сонце дуже красивого золотистого кольору. Казав, що поверхня води виблискує під сонячними променями блакитним кольором.

 

Він чув, як Ель почав тихим голосом лаятися на Юрі.

 

«Любий принце. Сонце світить золотом. Воно дуже гарне й сліпуче. До такої міри, що засліплює.»

 

Юрі з клану дельфінів, який під час плавання в глибокому морі мусив виринати на поверхню, щоб вдихнути повітря, був тим, хто розповідав Раяну про зовнішній світ. Раян не знав нічого, окрім королівського палацу в морських глибинах, адже йому було наказано захищати його. Але йому цього було недостатньо, і він змушував Юрі розповідати про зовнішній світ, тому Елю було дуже шкода Юрі.

 

Ель глянув на Раяна.

 

Його чорне волосся, темне, як морські глибини, де немає світла, ще більше підкреслювало блідість шкіри. Його мокрі вії тріпотіли щоразу, коли він кліпав своїми смарагдовими очима.

 

Як член клану косаток, Ель не дуже цікавився й не розумів красу русалок, але навіть так внутрішньо погоджувався з думкою, що коли Раян виросте, жодна русалка в королівському палаці не зрівняється з ним. Коли Раян, який половину часу не виходить на зовні, зробив таке обличчя, йому захотілося виконати його бажання – побачити сонце.

 

Він штовхнув мордою молодого господаря, за яким за наказом Мера доглядав від самого народження.

 

Наче втішаючи його.

 

— Лоскотно. Елю.

 

Раян скорчився й розреготався. Він ще довго сміявся, маючи дуже милий і вдумливий вигляд. Хоча Раян – син короля Мера, який панував над морем із суворим обличчям, з тризубом в одній руці й царським скіпетром в іншій, але молодий принц був зовсім не схожий на батька, тож були часи, коли Ель дивувався тому, що вони родичі.

 

— Повернімось?

 

— Уже? Ще так темно.

 

— Люди іноді влаштовують бенкети на кораблях навіть уночі.

 

Зелені очі Раяна заблищали від цих необдуманих слів. Хоча Ель намагався підштовхнути його повернутись, але натомість він помилково ще більше розпалив його цікавість.

 

— Справді?

 

— Раяне.

 

— Мер і справді може розсердитись.

 

На відміну від попереднього разу, коли він не зміг приховати свого невдоволення, Ель говорив спокійним тоном. Тож не варто було й говорити, що Ель, який за звичайних обставин заплющував очі на всілякі пустощі, говорив серйозно.

 

— Добре. Вибач, Елю. Я не зовсім це мав на увазі.

 

Коли він слухняно погодився, Ель швидко розслабив свій вираз обличчя й ударив хвостом по поверхні води, створюючи бризки. Краплі води відбивались у місячному світлі й виблискували.

 

— Тоді, гм, повернімося до Атіси через деякий час.

 

Тим не менш, коли вираз обличчя Раяна вже не сяяв так яскраво, як раніше, Ель промовив те, що могло б зробити його щасливим. Після цього він хотів прикусити язика, але не зміг.

 

— Справді?

 

Як і очікувалося, обличчя Раяна пояскравішало.

 

— Я буду тут, тож роззирнися довкола. Та не відпливай далеко, Раяне.

 

— М-м-м.

 

Раян усміхнувся, легенько поцілував його в голову й обережно рушив уперед, перш ніж Ель устиг забрати свої слова назад. Він знову почув його крик позаду, коли той просив його не запливати надто далеко, але вдав, що нічого не почув, і поплив уперед.

 

— …

 

Море було спокійним, без шторму. Можливо, тому, що поруч не було Еля, який увесь час закликав його повернутися назад, тиша сприймалася чіткіше.

 

Свист~

 

Напівзанурений у морську воду, що ніжно обіймала його, Раян перевернувся. Зорі, що освітлювали чорне небо, яскраво сяяли. Раян простягнув руку до недосяжних об'єктів. Краплі води на непрозорому павутинні його пальців заблищали у світлі.

 

Трохи насолодившись цим, Раян швидко поринув у інші думки. Наприклад, прохання Еля. Він сказав, щоб він трохи роззирнувся навколо й повернувся, але якщо він не повернеться до потрібного часу, його почнуть шукати. Тож, поки Ель не знайшов його, він хотів трохи більше дослідити зовнішній світ.

 

І оскільки було темно.

 

Навіть якщо він підпливе трохи ближче, ніхто не повинен цього помітити.

 

Успішно порозумівшись із самим собою, Раян почав діяти. Світло-бірюзові плавники енергійно зарухалися за його бажанням. Течія не могла зламати його волі. Коли куточки його рота піднялися вгору, щоки природно смикнулися. На відміну від свого звичайного плаву, він був дуже швидким. Навіть якщо Ель, який запізніло це помітить, поженеться за ним, він не зможе одразу його зловити.

 

Раян, який прискорився, коли вдарив хвостом у воду, зупинився, коли вдалині з'явилася прямовисна скеля, схожа на крапку. Рухатися далі й справді було дуже небезпечно, незалежно від того, наскільки було темно, та й, можливо, Ель розсердиться й не дозволить йому більше випливати вночі. Це був підсумок, який він мовчки прийняв. Тож стільки було якраз достатньо.

 

Раян про всяк випадок визирнув і побачив гострий шпиль на вершині прямовисної скелі.

 

На відміну від Еля, який відмовлявся розповідати йому про будь-що, пов'язане зі світом людей, Юрі ділився з ним різними знаннями, коли нудьгував. Із тих уривчастих знань, які він отримав, він знав, що це місце називається замком. І що в замку живуть люди.

 

Однак він подумав, що, можливо, слова Юрі про те, що люди живуть у замках, були брехнею.

 

Уперше він потрапив на це місце з видом на замок на скелі три роки тому. Навіть якщо врахувати, що він зміг припливсти сюди менше п'яти разів, він ніколи не бачив вогнів замку, тож засумнівався в цьому. Звичайно, Юрі казав, що люди сплять у темряві, коли настає ніч, але хіба не можливо хоча б раз запалити вогонь, навіть випадково?

 

— ...Га?

 

Але сьогоднішній день відрізнявся від інших. Із замку, який був занурений у темряву, просочувалося білувате світло. Воно було слабшим за місячне чи зоряне. Але в очах Раяна воно було дуже чітким.

 

Незабаром білувате світло стало трохи яскравішим, і з’явилася маленька фігура, занурена в темряву. Це була людина. Раян інстинктивно спробував поворушити плавниками, наче одержимий.

 

— Сімере*.

 

*Вигаданий титул для звернення до королівського спадкоємця.

 

Він почув тихий голос позаду. В цю мить Раян пробурмотів із переляканим виразом обличчя.

 

— ...Я ж просив тебе не називати мене так.

 

Три роки тому його позбавили спадкоємництва. Це не було офіційним позбавленням, і тому його титул не забрали, але Мер більше не вважав його своїм наступником. Через це з того дня Раян також ненавидів, коли його так називали, і Ель розумів це й звертався до нього на ім'я. Проте, звернення «сімер» було своєрідним застередженням.

 

— Повертаймось.

 

— ...

 

Раян не міг поворухнутися, ніби його переповнював жаль.

 

— Сімере Раяне.

 

Ель ще раз закликав його. Ех. Він не зможе вийти деякий час. Він прочитав цей натяк у голосі Еля. Тож він не хотів більше рухатися, ні, він хотів побачити його трохи ближче, але Раян стримався й кивнув головою.

 

— Пливімо.

 

Настав час повернутися в його світ, як того хотів Ель.