– Ха-а... Як же зручно.
Ліжко Кассіса значно перевершило всі мої очікування й було м’якшим за те, що стояло в моїй кімнаті. Чи, може, мені просто так здавалося, наче трава завжди зеленіша по той бік паркану. Чим би це не пояснювалося, на спині лежати було напрочуд приємно. Потім я перевернулася на бік.
Чомусь я завжди ставала неймовірно сонною після того, як Кассіс передавав мені свою енергію. Він удавав невинного, але певна: саме через того я так багато сплю. З постелі линув тонкий аромат, який нагадував мені про нього. Зарилася обличчям у м’які простирадла, бо його запах якимось чином мене заспокоював.
Ще в маєтку Агріче, варто було мені тільки подумати про нього, як одразу розслаблялася. Це діяло на мене майже як зцілення. Саме так почувалася в ту мить у його ліжку. І все ж я мимоволі замислилася, невже таке можливо, коли ми провели разом лише один місяць три роки тому.
Авжеж, то був інтенсивний місяць, та навіть попри те… Це справжня загадка, чому він так на мене впливає. Проте з іншого боку в цьому вигаданому світі існувало чимало того, що я не могла до кінця зрозуміти. Вирішила просто залишити все як є й прийняти: деякі речі виходять за межі мого розуміння.
Від усіх цих думок мої повіки обважніли, тож мала намір подрімати, поки господар кімнати не повернеться. Напруга в тілі поступово зникала, і я поринула в сон.
Можливо, через ту зустріч із володарем блакитного дому мені наснився останній вечір у чорному маєтку. Це була довга небажана подорож у спогади. Я знову перебувала в кабінеті Ланте. У повітрі стояв холод, насичений важким запахом отруйних трав, змішаним з... чимось іншим. То був свіжий аромат, зовсім не схожий на випари наркотиків, які вживав господар Агріче. Потім згадала. Я пила вино, загорнувшись у плащ Кассіса. У той самий, що він накинув мені на плечі біля Іґґдрасіля.
Я сиділа там після того, як розпустила чорну армію й наказала Джеремі евакуювати доглядальників та мирних мешканців до прибудови. У темряві відчинилися важкі двері, і до кімнати увійшов Деон. Навіть при тьмяному місячному світлі не могла не помітити його палкий червоний погляд. Я залишалася на місці, поки він повільно наближався до мене.
З якоїсь причини не можу згадати, чи стежила тоді за ним очима, чи дивилася в підлогу. У сні я точно опустила очі. Щось раптом стало крижаним. Здавалося, ніби замерзла рука легенько торкнулася мого обличчя. Це було знайоме мені відчуття холоду. Але ж ні, Деон ніколи не проявляв до мене жодної ласки. Ми ніколи не мали нічого схожого. І так само, як я ніколи б не дозволила йому таке, знала, що він би й не наважився.
Коли прокинулася, то довго намагалася зрозуміти, як скласти цю головоломку. Сонце вже зайшло — навколо панувала темрява. У тінях стояла постать, яку я ледь могла розгледіти.
– А... – інстинкт підказав, що доля нарешті мене наздогнала. І, напевно, тому, що я ще не прокинулася повністю, назвала останнє ім’я, яке крутилося в моїй голові: – Деоне?..
Рука, що торкалася мого обличчя, завмерла. Я зрозуміла правду на секунду пізніше, ніж треба було. Коли остаточно прокинулася, то побачила: це Кассіс нарешті повернувся до своєї кімнати.
– Ти щойно сказала “Деон”? – низький голос пролунав важче, аніж зазвичай, а холод, який він приніс із собою з вулиці, пронизав мене наскрізь. Рука вже зовсім відсмикнулася. – Ніколи не думав, що ми з ним маємо щось спільне, – Кассіс дивився на мене поглядом, холодним, як північний вітер. – Хоча мушу зізнатися, не розумію, чому ти назвала його ім’я. Особливо лежачи в моєму ліжку.
Кассіс намагався знехтувати ситуацією, однак було вже пізно. Навіть крізь сон я бачила, що його усмішка вимушена. Ще трохи дивилася на нього, потім повільно видихнула й сіла. У мене пересохло в роті, і голос звучав хрипко, ніби по горлу хтось натер наждаком.
– Я... уві сні, напевно, сплутала вас. – Сподівалася, що цього пояснення буде достатньо, але, здається, його це не задовольнило. – Я не те мала на увазі.
– Знаєш, ти й тоді біля Іґґдрасіля назвала мене його ім’ям. – І він мав рацію. То було пізно вночі на другий день зібрання, коли вийшла прогулятися, бо не могла заснути. Як він і сказав, я справді назвала його Деоном і навіть вилаяла, думаючи, що це мій зведений брат. Утім то теж була просто помилка. Я ж не бачила Кассіса три роки. До того ж навкруги панувала суцільна темрява, і розгледіти когось було майже неможливо.
– Мабуть, тобі снився Деон, – сказав Кассіс сухим голосом.
Ситуація виходила з-під контролю, але я розуміла: жодні слова не зможуть точно пояснити, що насправді відчуваю, тому вирішила промовчати.
Спробувала підвестися, тільки-но здалося, що вже нічого не допоможе, та він накрив мою руку своєю, утримуючи мене на місці. Я продовжила лежати, майже притиснута до ліжка, а той схилився ще ближче — ледь не здригнулася, бо це немов пастка.
– Ти чекала на Деона весь цей час? – золоті очі ковзали мною, неначе крижана брила.
Я м’яко прикусила губу, намагаючись вирвати руку, але марно. У певному сенсі його реакція зрозуміла. Навіть мені власний голос тоді пролунав так, ніби тужила за ним. Проте це було не так, і мені байдуже, що думає Кассіс.
Просто цікаво, що сталося з моїм нестерпним зведеним братом після тієї фатальної ночі. Він живий? Мертвий? Я відчувала своєрідну неминучість, якщо ж він живий… якось знайшов би мене, незалежно від того, куди б намагалася втекти. Тому, коли прокинулася й побачила постать над собою, на мить подумала: мій ворог прийшов, аби забрати моє життя. І саме через це його ім’я зірвалося з вуст.
– Звісно, ні.
Швидше то був розпач у моєму серці. Насправді досі не могла прийняти запропоноване Кассісом місце поруч із ним лише через те, що не виходило позбутися відчуття: колись моє життя обірветься від руки Деона.
– У ваших взаєминах точно є щось дивне, – голос лунав холодно й важко. – Відтоді як пішла з дому, жодного разу не згадала ні про кого, окрім Ланте. Я б запам’ятав, якби ти згадала Деона.
Він уважно дивився на мене, ніби намагався вловити бодай найменшу тріщину в моїй обороні.
– Ти ж пам’ятаєш мої слова тієї ночі? Що все... – повітря навколо раптово стало важчим, його мова сповільнилася. – ...було влаштовано, як ти хотіла.
Чудово зрозуміла підтекст, але однаково не знала, як реагувати. Бо досі не була впевнена, чи справді хочу, щоб Деон помер.
– Ти бажаєш повернутися на територію Агріче? – майже пошепки запитав, тиснучи на мою руку ще сильніше. Він був так близько, що варто лише трохи нахилити голову й наші губи торкнулися б. – Знай, я ніколи не відпущу тебе.
Почувши ці слова, моє серце пропустило удар.
